"Тільку ві Львові"

Для тих, хто не знає – Форум видавців у Львові, це така психотерапевтична процедура, коли українське книговидавництво на чотири дні перетворюється з бідного родича у вітчизняних книгарнях на повноцінного учасника та господаря ринку в цій країні.

Тому ті, хто в курсі, можуть далі не читати – їм і так це відомо, а ось для всіх інших хотілося б розповісти детальніше. За чотири дні форуму українські книговидавці отримують від вдячних книгопокупців та книгопошановувачів стільки любові, уваги та чесно заробленого бабла, що їх (і любові і бабла) цілком вистачає для того, аби не згорнути діяльність і протягнути так-сяк рік до наступного форуму, аби знову отримати свою порцію любові та всього іншого.

На чотири дні форуму українська книга встигає розгорнути крила й гордо підняти голову, власники видавництв охоче діляться цифрами продажів, а вантажники не встигають підносити нові пачки з вітчизняним інтелектуальним продуктом, котрий несподівано починає користуватись шаленою популярністю.

Крім того, це ще й чотири дні психотерапії для самих письменників, котрі потрапляють до цілком нетипової атмосфери підвищеної уваги з боку читачів та преси. В ці чотири дні українських письменників пізнають на вулицях та в кав'ярнях, до них вишиковуються черги за автографами, на їхні виступи навіть не всі можуть потрапити, оскільки зали просто не вміщають усіх потенційних слухачів. Розслаблені письменники та видавці десь на четвертий день дійства обов'язково починають критикувати організаторів, скаржачись на власну надмірну завантаженість, на велику кількість інтерв'ю та автограф-сесій, на втому від фотоспалахів та світла софітів.

Коли дивишся на все це вперше, справді можеш подумати, що країна переживає якийсь літературний бум, підтримуючи своїх видавців та шануючи своїх літераторів. Може скластись враження, що українська молодь – це такі собі носії духовності та свободи, що всі українські студенти готові дискутувати на тему збереження самоідентичності, а всі українські студентки сплять із томиком Андруховича під подушкою. В ці чотири дні можна взагалі подумати, що справа з українською мовою в Україні не є аж такою безнадійною, раз нею, цією мовою, користуються стільки прекрасних носіїв. І що справа з українською культурою теж не є такою безнадійною. І що взагалі справи у нас ідуть добре, що ми країна читачів, що ми цікаві іншим літературам, що нам є чим пишатись і в нас є чому навчитись. Одним словом, якщо ви український видавець чи український письменник – вам просто необхідно щороку відвідувати Львівський форум видавців, аби поправити власну самооцінку.

Все це добре, і все це чудесно. І все це разом викликає щоразу щирий захват, навіть не дивлячись на очевидні проколи в організації, відверто перевантажену програму та однозначно замале приміщення, в якому форум проводиться. Найгірше починається потім.

Минають чотири форумні дні, і українські видавці, разом із українськими письменниками, повертаються до жорсткої реальності, в якій вітчизняна книга займає, на жаль, не найкраще місце. І не те, щоби я почав розводити тут традиційні плачі з приводу тяжкої долі книговидавництва в Україні. Просто називаю речі своїми іменами. Особливо хочеться називати їх своїми іменами відразу по форуму, коли ця дивна омана повноцінного культурного процесу й притомного літературного життя не спала кінцево, коли здається справді можливим наповнення книгарень вітчизняними виданнями й масовий інтерес до літератури з боку ЗМІ та "широких читацьких мас".

Бо потім весь цей післясмак обов'язково зникне, ілюзії розсіються, письменники розповзуться по своїх норах писати чергові шедеври, читачі повернуться до своїх телевізорів, журналісти візьмуться з новими силами писати про політику, а книговидавці опиняться сам на сам зі своїми проблемами, про які і так усі знають, тож і говорити про них не хочеться. І змушені будуть власноруч вигрібати проти течії, даючи собі раду в умовах химерної культурної політики молодої української держави. Будуть собі щось далі видавати, час від часу ловлячи себе на думці, що чотири дні повноцінного існування на рік – це все-таки замало.

_______________________________

Читайте також:

Десять років самотності

Україна в останні роки пройшла надзвичайно болючий, химерний і плутаний шлях, який виявився рухом по колу, і прийшла туди, звідки намагалась вирватись.