Інтерв’ю журналу The Ukrainian Farmer дав засновник агрохолдингу «Грейн Альянс — Баришівська зернова компанія» Алекс Оронов.

Алекс Оронов — громадянин США. Проте його біографія має українські витоки: народився він у селі на Чернігівщині, освіту інженера-електронщика одержав у Харкові. А як підприємець сформувався вже в Америці. Утім, доля розпорядилася таким чином, що пану Оронову 1996 року знову довелося повернутися в українське село…

— Алексе, чому ви повернулися до України? Вам було тісно в Америці?

— Ні, просто я люблю адреналін. Плюс до того — менталітет. Я пропустив багато років і дечого вже не знав… У Штатах в мене був добрий бізнес, завдяки якому я зміг інвестувати в хорошу нову техніку: її привезли в Україну, розмитнили на компанію, з якою я вів переговори і яка мала дуже добрий вигляд. А через кілька місяців з’ясувалося, що техніка вже не моя і я до неї жодного стосунку не маю. Мені пояснили, що це форс-мажорні обставини і грошей я тут не зароблю.

Тобто це вже була справа принципу мужика. Мені довелося відкласти американський бізнес і серйозно зайнятися тим, що відбувається тут. Я розвернув ситуацію в інший бік, забрав свою техніку, відкрив підприємство. Але з’ясувалося, що якщо весь час їздити з Нью-Йорка, то агробізнес не працює. І ось уже протягом 15 років, по 11 місяців на рік, тобто до Різдва, я працюю в Україні. Мешкаю в Києві.

— Агробізнес у вашому тодішньому уявленні — це було лише вирощування зернових та олійних культур?

— На той час я його взагалі ніяк не бачив. Коли мої трактори і комбайни працювали в полі на Дніпропетровщині — надавали послуги, я ходив і з радістю дивився, які красиві маки ростуть у пшениці. Тобто в 96-му я взагалі не знав, про що говорити. А коли зрозумів, що до цього треба ставитися серйозно, то два роки (з перервами) проходив в аграрну академію. Не зовсім як студент — мене хлопці познайомили з двома-трьома професорами. Чи можу я тепер вважати себе професіоналом в аграрному бізнесі? Мабуть, робота в ньому протягом півтора десятка років дала мені підстави говорити про це ствердно.

Звісно, неправильно займатися виробництвом, орієнтованим виключно на рослинництво і зерновий експорт. У масштабі 40 тис. га, які ми нині обробляємо, треба говорити і про сівозміну, і про те, що сьогодні в Києві неможливо купити молока, яке розчинялося б у каві. Бо воно потрапляє в Україну як порошок звідкись з-за кордону, потім туди додають водички і бовтають. Тому ми в своїх господарствах не вирізали жодної голови молочного стада. Але для роботи з худобою потрібен професійний підхід, бо тваринництво — це найвищий пілотаж. У нас в Полтавській області є два господарства — в селі Чутівка Оржицького району і в Овсюках Гребінківського, назагал до 1000 голів молочної ВРХ, де сьогодні доять по 23—24 літри від корови. Усе потрібне для роботи — доїльні апарати, холодильні установки, вентиляція у приміщеннях — встановлено і працює. Належний рівень роботи на молочних фермах там склався історично, і ми їм допомагаємо.

Хоча не все у нас так однозначно. Ми спробували були займатися молоком ще в одному своєму господарстві, але через два-три місяці, коли перше народжене телятко загинуло через протяги, я цю справу поламав. Бо вважаю: щоб займатися тваринами, треба мати серце.

А посіяти, продати й одразу заробити — це не дуже цікаво, бо тоді не видно перспективи підприємства. Ми намагаємося знайти таку нішу, яка дозволить нам почуватися гідно.

— На який термін укладаєте договори оренди на земельні паї?

— З більшістю пайовиків на п’ять років. Звісно, хотів би укласти їх на більший термін, але не вважаю себе вправі витискати це з людей.

— Ваш агрохолдинг орендує землю цілими селами, і на цих територіях всю економіку бере під свій дах. Чи не перешкоджає це розвиткові місцевого малого бізнесу, фермерства?

— У тих селах, де ми працюємо, нашим питанням є не лише економіка, а й соціальна сфера. 2011 року тільки на її потреби ми витратили 2 мільйони гривень. Йдеться про дороги, допомогу в будівництві церкви, автобуси для школярів, харчування для дитсадка і школи, футбольну команду.

Крім того, у наших селах, як правило, по 200—300 гектарів землі є у фермерів. Не бачу в цьому жодної проблеми. Фермери — люди місцеві, вирішили свої паї нам не здавати, а працювати самостійно. Ніхто з ними не ворогує, вони приходять до нас з проханнями — просушити своє зерно на наших елеваторах або придбати в нас хороший посівний матеріал, який я привожу зі Штатів. Ми з ними завжди знаходимо спільну мову. Земля для них відводиться не посеред поля, а збоку, одним масивом. Тому нехай люди самі вирішують, кому здавати свої паї. Звісно, у нас є більше можливостей розрахуватися з пайовиками вчасно, дати кращу якість, вищу грошову оцінку. Але в будь-якому разі я вважаю, що кожна людина має право обробляти свою землю, і їй не можна ставити палиці в колеса.

— Чи вважаєте ви, що агрохолдинги — це надовго, що вони являють собою перспективну форму господарювання в Україні?

— Так, вважаю. Я починав з півтори тисячі гектарів, і американці, незважаючи на мій бізнес в Америці, мені позик не давали. А сьогодні ми вийшли на такий рівень, коли серйозні банки і в Україні, і за її межами дають нам серйозні кредити. Якщо у зв’язку з цим уявити собі фермера, який намагається якось виживати… Він не зможе ні одержати нормальне фінансування, ні дати землі достатньо добрив, ні техніку купити. Тому такий виробник не може розглядатися як перспектива. Адже Україна — це дуже серйозна аграрна держава. Дуже серйозна. І аграрний бізнес — один з головних бізнесів в Україні.

Держава, уряд дати все необхідне сільгоспвиробникові сьогодні не готові і, боюся, ще не скоро будуть готові. Хоча розмови про державний банк, який би працював в аграрному секторі, чути постійно. Тому потрібно вибудовувати стосунки з комерційними банками. І ми таких партнерів маємо, у нас з ним стовідсоткова довіра. Бо в нас здійснюється контроль за грошима, контроль за порядком виконання робіт; відносини між людьми так чітко налагоджені, що ми даємо в податкову, нашим партнерам у Швецію і в банк — один і той самий фінансовий документ. У нас немає двох бухгалтерій. Я можу прийти в банк і розмовляти з ним про серйозні гроші, щоб можна було працювати на високому рівні і розвиватися. 2010 року ми в землю поклали добрив на 22 млн гривень, а тепер, під урожай 2012 року, закупили їх на 35 млн — не знаючи навіть, які будуть ціни на продукцію.

— Якими ви бачите напрями розвитку агрохолдингу в середньостроковій перспективі?

— Я б назвав два напрями, які нас найбільше цікавлять: перший — це зернове виробництво, другий — молочне.

Розведення м’ясної ВРХ — ні, бо для цього, на мій погляд, сьогодні в Україні не створено умов. Ми завозимо незміряно дешевої мороженої яловичини з-за кордону, тому займатися тут цим бізнесом немає сенсу. Таке підприємство, як МХП, може собі дозволити мати невеличке виробництво м’ясної ВРХ, але я розмовляв з Косюком, і той мені сказав, що постійно на цьому втрачає.

— У чому має полягати розвиток зернового виробництва в компанії?

— Його треба весь час покращувати. Ми, наприклад, спочатку більше думали про те, де б знайти більш-менш якісне насіння. Потім — де б знайти якісний гербіцид. Потім — хоч трохи добрив. А тепер ми вже на такому рівні, коли маємо змогу давати культурі все, що їй потрібно для максимального врожаю. Ми створили свою лабораторію, з допомогою якої стежимо за якістю землі. У нас працює кандидат наук з Києва, якому ми допомогли вирішити питання з житлом, бо в Києві він жив «на пташиних правах». Йому подобається у нас працювати: він робить лабораторний аналіз ґрунту, і ми знаємо точно, скільки потрібно покласти в землю, щоб виростити врожай.

Наступний момент, до якого треба йти, — мікроелементи. Це вже більш високий пілотаж.

Нам подобається будувати. З 2000 року в холдингу було три елеватори: ми їх довели до ладу, вони добре працюють. І четвертий елеватор-п’ятдесятитисячник нині будуємо в Пирятині, але це вже буде сучасне сховище з японським та італійським обладнанням. Звісно, мати такі об’єкти і працювати з ними приємно.

— В Україні можна виокремити два шляхи розвитку молочного тваринництва: еволюційний, коли за основу беруть наявне в господарствах поголів’я тварин, обладнання і поступово все це покращують; а також революційний, що передбачає побудову комплексу відповідно до найновіших технологій і наповнення його високопродуктивним стадом, придбаним за кордоном…

— Ми вважаємо, що фінансово це абсолютно не виправдано. Якщо будувати з нуля і ввозити нетелей з-за кордону, затрати на одну голову сягають 5 тис. євро. Такі гроші абсолютно неможливо виправдати. Ми дійшли такої думки: молочні ферми, з якими ми працюємо, треба довести до ладу і забезпечити три недорогі речі, про які говорять наші голландські радники: повітря, вода і санітарний стан. Для цього приміщення треба обладнати вентиляцією, зробити нормальні вікна, велику увагу приділити водопостачанню. Також обладнати літні табори нормальними навісами, щоб влітку корови не стояли під сонцем. Технологічно все це виконати нескладно, не вкладаючи мільйони.

Другий момент: полтавські породи корів дають чудові показники, і я не бачу сенсу завозити генетику з-за кордону. Можливо, в перспективі, для найвищого пілотажу, буде сенс завозити сперму, але поки що ми цього не робимо. Поки що ми вирішуємо ті завдання розвитку, які випливають з нашого нинішнього рівня. Ми бачимо, що наші спеціалісти спроможні працювати на відповідному рівні, з відповідним ставленням до роботи. Тепер на базі цих ферм ми разом з нашими шведськими партнерами серйозно розглядаємо питання розширення.

— Як ви ставитися до можливості того, щоб частину виробленої сільгосппродукції переробляти самостійно і виходити на ринок уже з готовими споживчими продуктами, а не лише з сировиною?

— Нам однозначно не хотілося б продавати лише сировину. Тому ми вже тривалий час розглядаємо варіант переробки сої: на соєвий білок, соєве молоко. Дещо скептично на це дивляться наші українські партнери, адже ринок соєвих продуктів в Україні не розвинений. Замість того, щоб із сої виробляти чудовий продукт для дітей, які не можуть споживати тваринне молоко, її додають у ковбасу — де її тільки немає! Але свого часу я працював п’ять років у Японії, і нині в нас складаються добрі стосунки з японськими, корейськими, тайванськими торговими компаніями. Вони приїздять у гості, і ми намагаємося створити спільну схему роботи з соєю, її глибокої переробки, щоб продавати їм уже не сировину. Хоча
спочатку це все ж таки буде зерно, але найвищої якості: ми плануємо в першій половині 2012 року привезти з Японії калібрувальний завод, який, до того ж, виконуватиме функції насіннєвого заводу.

— У нас в Україні хто не почує про сою, одразу згадує і ГМО. А ви ще й до того американець…

— Виключено! Бо ми прагнемо знайти свої нішові можливості. У нас немає фантастичних 500 тис. гектарів землі незрозуміло для чого, бо я вважаю, що навіть на 100 тисячах уже важко правильно контролювати ситуацію. Тобто контролювати не з точки зору силової, а з погляду якості справи. Я думаю, якщо нам вдасться, ми могли б вийти на рівень 60—70 тисяч. І сою ми бачимо для себе як нішу. В Японії, Кореї ГМО-соя заборонена в продуктах для людей. Там якщо навіть найменші сліди ГМО знаходять — справи не буде. Посівний матеріал цієї культури я беру в штаті Північна Дакота, виробляє його спеціаліст-кореянка, і лише не-ГМО. Ці сорти, до речі, зареєстровані в Україні.

— Якій техніці віддаєте перевагу?

— Першим траншем, який ми привезли ще в 1996 році, були німецькі «Дойц Фар».
Потім ми набили гуль з «Лексіонами», «Катерпіллерами» — повний набір джентльмена! І завжди це була нова техніка. Аж поки три роки тому не зрозуміли, що сенсу в цьому немає. Тепер купуємо «беушну» техніку, яку привозимо з Північної Дакоти. Хоча «беушні» — поняття відносне. У них напрацювання — 2—2,5 тис. мотогодин, тоді як ті «Топлайнери», які ми привезли в 96-му і які й досі працюють, напрацювали вже по 20 тисяч. Тому тепер ми беремо комбайни практично після обкатки. Але ж ціна! — чи купувати «Джон Дір» тут і платити 350 тис. доларів, чи разом з розмитненням, сплатою ПДВ і перевезенням він нам обходиться максимум у 140 тисяч. За прекрасний комбайн! Те саме стосується тракторів. Широкозахватна техніка… Враховуючи, що в тих регіонах, де ми працюємо, поля від 100 до 300 га, тому купувати її бажано. Але не завжди обов’язково: наприклад, Чорнухинський район Полтавської області має неоднорідний рельєф, тому там ми застосовуємо знаряддя з меншою шириною захвату.

— Який нині стан озимих посівів у господарствах холдингу?

— Ріпаку в нас немає. Якось пробували його посіяти, він за зиму вимерз — вирішили більше не пробувати. Хоча економічно це дуже цікава позиція. Що ж до пшениці, то з 4000 тисяч гектарів озимих посівів під питанням лише 400. Решта мають добрий вигляд. Ми сіяли з добривами, потрапили під дощик, і все тепер нормально. Хоча я знаю, що в деяких регіонах України пшениця в плачевному стані.

— Які маєте плани по ярому клину?

— У нас добре виходить кукурудза, тому по ній плани грандіозні. Цього року вже зібрали (станом на 9 листопада. — Ред.) 11 тис. гектарів, середня врожайність майже 103 центнера. Ми не чекали такого врожаю, хоча все зробили, щоб його виростити. У нас є можливість сушити зерно і закладати його на зберігання; ще наприкінці серпня — на початку вересня, коли вже було видно, що врожай буде великий, ми підписали угоди з великими компаніями на її продаж і відправку. Тому, починаючи десь з 10 вересня, почали вантажити вагони, і ситуація на складах у нас під контролем.

Плануємо збільшити обсяги сої, адже, як я казав, хочемо поставити завод з її калібрування. Наша соя дуже сподобалася нашим японським і корейським друзям. Також плануємо посіяти ячмінь, бо ми дуже велику увагу приділяємо тому спектру зернових, яких потребують наші пайовики. Тобто велика частина з вирощених нами ячменю і пшениці йдуть на паї.

Щодо ярої пшениці — подивимось, як вийде із зими озима.

Сіятимемо і соняшник, хоча вже не так багато. Якщо раніше він у нас потрапляв на поле раз на три роки, то тепер — раз на 4—5 років.

— Чи не знижується останнім часом економічний потенціал соняшнику?

— У жодному разі! Але ось можливості землі… Тобто тут рішення за нашим агрономічним «хуралом».

— Ваша компанія — трейдер?

— Ні, напряму ми не торгуємо. Чесно кажучи, це питання ми обговорювали на раді директорів, звучить воно добре, але я вважаю, що торгівля не наша робота. Щоб займатися цим бізнесом красиво, треба орієнтуватися на значно серйозніші елеваторні господарства, портові можливості. А «мельтешити» — нецікаво. Але якщо нам вдасться вийти напряму на західних покупців, минаючи закордонні і українські трейдерські компанії, — продамо, питань не буде.

У своєму бізнесі ми намагаємося не робити різких рухів. Коли я приїхав в Україну, мене кидало то в жар, то в холод: удача — щастя, невдача — рву волосся на голові. Але життя навчило мене жити спокійно, не смикаючись. Тому ми зірок з неба хоч і не хапаємо, але і я, і мої шведські партнери задоволені тим, що ми показуємо стабільний прибуток і будуємо реальні, обґрунтовані плани розвитку.

— У чому полягає «шведське партнерство»?

— Чотири роки тому я зрозумів, що десь є межа і моїм можливостям. І склалося так, що мене представили групі шведських інвесторів, які були зацікавлені працювати в Україні в аграрному бізнесі. Вони сказали: «Якщо ви орієнтовані на «купити й продати» — нам це нецікаво. Якщо на можливість працювати в бізнесі довгі роки, то ми підемо разом». Так ми знайшли спільну мову.

Павло Коротич

журнал "The Ukrainian Farmer" січень, 2012 року

Усі авторські права на інформацію розміщену в журналі «The Ukrainian Farmer» та інтернет сторінці журналу за адресою http://www.agrotimes.net/3-the-ukrainian-farmer.magazine  належать виключно видавничому дому АГП Медіа та авторам публікацій, згідно Закону України "Про авторське право та суміжні права".

При використання інформації з подальшим будь-яким відтворенням, републікацією, поширенням, переробкою, перекладом, включенням її частин до інших творів обов’язкове посилання на журнал «The Ukrainian Farmer» з гіперлінком http://www.agrotimes.net/3-the-ukrainian-farmer.magazine