Дзеркало тижня.На прохання «Дзеркала тижня» російський письменник, поет та публіцист Дмитро Биков розбирає десять найпопулярніших в Україні міфів про Росію. Биков вірний собі: адвокат та прокурор в одній особі. На ваш суд представлені десять обвинувачувально-захисних промов, у яких автор намагається висловити справжню сутність явищ, що приховані за давніми стереотипами.
Сьогодні, завершуючи цикл «Міфи про Росію» (втім, якщо з’являться нові легенди, ми можемо до нього до нього повернутися), я хотів би зробити невеличкий подарунок українським читачам — посперечатися з поширеною думкою, що росіяни й українці, як і раніше, здатні домовитися над бар’єрами, «через голови урядів». Мовляв, політика нас роз’єднує, проте ми самі — і досі найкращі друзі.
Міф про загальну ненависть росіян до Москви відповідав дійсності років двадцять тому, хоча й тоді ставлення до столиці було двоїсте (у Росії взагалі майже все двоїсте, до цього доведеться звикнути кожному, хто прагне зрозуміти її по-справжньому).
Найважче розвіяти міф про поголовну заздрість російського населення до багатих і успішних, про нездоланну зловтіху, яка супроводжує падіння фаворитів і розорення магнатів. Тут усе теж складніше — оскільки справа зовсім не у заздрощах.
Ми спробуємо сьогодні розібратися з двома взаємовиключними думками про Росію — із міфом про її тотальну, приховану, незмінну, органічну, лагідну релігійність та про настільки ж безсмертний і цинічний атеїзм. Як ви розумієте, і те, й друге — помилкове узагальнення, але саме по собі ставлення Росії до релігії справді цікаве та заслуговує на аналіз.
Легенда про перманентну ностальгію росіян за минулим щось таки має спільне із дійсністю, але проблема, як завжди, зводиться до точки зору. У вивченні Росії рано чи пізно настає момент, коли симптоми її численних хвороб починають розглядатися як умови виживання: ну все, візьміть з полиці пиріжок — і ви вже щось зрозуміли про країну.
Володимир Путін, мабуть, — найбільш міфологізована постать сучасної Росії: воно й зрозуміло, адже міфологізація — головне заняття наших друзів, ворогів і політологів (правда нікому не потрібна й навіть небезпечна), а Путін, хочеш не хочеш, згадується найчастіше. Головна неправда цього багатоликого міфу в тому, що спільну відповідальність скидають на конкретну особу. Від Путіна залежить дуже небагато.
Міф про хронічне, невиліковне, повальне, запійне, радісне, трагічне російське пияцтво, мабуть, належить до тих небагатьох, які насаджуються не самими росіянами, а їхніми гостями й сусідами, причому насаджуються, слід зауважити, цілком доброзичливо. З усіх легенд про нас ця — найменш образлива.
Міф про навальне інтелектуальне збідніння нинішньої Росії, з якої всі мізки витекли, а кілька титанів думки, котрі залишилися, безповоротно пішли в опозицію, насаджується за активної участі самої Росії, якій це, напевно, навіщось потрібно. Мабуть, це такий засіб приспати громадську пильність. Та зрештою, ще Іван-дурень, улюблений персонаж російського фольклору, наочно довів: з тих, кого вважають дурнями, питають менше, зате тріумфи їхні часом просто засліплюють.
Казка про закоренілий потяг росіян до сильної руки і тотальну нездатність до демократії вже трохи зносилася, але виявилася живучою — судячи з того, як часто її розповідають на пострадянському просторі. Молоді нові демократії лякають своє населення Росією, наче букою. Як добре, що ми вчасно відкололися. Кривавий Путін. Рота не відкрити.
Одна з найстійкіших і найбезглуздіших легенд про сучасну Росію — страшна казка про те, як вона мріє повернутися в 1991 рік. Тобто відновити СРСР у колишньому складі і підпорядкувати домініони. О, якби ж то. Це принаймні було б осмислено.
Всі новини
Copyright © 1994-2011.
«Дзеркало тижня. Україна». Усi права захищенi.
Використання матеріалів ZN.UA дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — відкритого гіперпосилання) на ZN.UA.
Усі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню у будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».