Осінні спогади про Анатолія Горчинського з любов’ю
«Люблю – і все!» – таку назву має книга спогадів про народного артиста України, режисера, автора і виконавця власних пісень, нашого земляка Анатолія Горчинського. Репрезентація видання нещодавно відбулась у Тернополі, на сцені Українського Дому «Перемога». В імпрезі взяли участь відомі поети і виконавці, – ті, хто на сторінках книги поділився своїми спогадами та враженнями від спілкування з унікальною людиною, справжнім метром української естради – Анатолієм Горчинським. Ініціювала захід, як і видання книги, дружина митця Олена Горчинська.
Ось так офіційно, суто по-новинному мала би виглядати інформація про подію, що пройшла, – репрезентацію, її учасників, виступи, пісні. Але писати про Анатолія Горчинського, цю щиру, творчу, життєлюбну людину, в такому стилі мені здалося просто несправедливим. Варто було лише побачити у перших кадрах кліпу, який демонстрували на початку програми, його знайому постать на алеї парку Шевченка: звична сіра куртка, високий крислатий капелюх, жовте осіннє листя під ногами, як на очі відразу навернулися сльози, а спогади виникли такі яскраві і зримі, що захотілося підбігти до того літнього, сивого чоловіка на алеї: «Анатолію Аркадійовичу, як Ви?!»… А от щодо спогадів…
1996 рік. Мої перші тижні роботи на одній з перших місцевих «ефемок» 106,1 FM – «Радіо Тернопіль» і перше інтерв’ю в прямому ефірі як радіожурналіста. І ВІН – Анатолій Горчинський – «метр», «глиба», справжня зірка. Я була на сьомому небі від щастя. Познайомились, розпочали розмову. І тут вже десь ближче до завершення інтерв’ю задаю запитання й, звертаючись до гостя, раптом забуваю його по-батькові! Кажу щось на зразок «А як ви думаєте, Анатолій…». Інтонація сповільнюється, а мій гість, блискавично все зрозумівши (театральний досвід, нікуди від нього не подінешся), продовжує замість мене «Аркадійович» і при цьому легенько поплескує мене по руці, мовляв, не хвилюйся. Ніхто навіть нічого й не помітив, а тоненька ниточка дружньої симпатії зав’язалася…
А потім на нашій радійній кухні ми усім колективом радіо разом із нашим гостем пили шампанське, за яким сам! Анатолій! Горчинський! збігав у кіоск біля Анастасії!!! Причому, зробив це так делікатно, що ми навіть не встигли нічого й зрозуміти: завершилося інтерв’ю, йде дружнє бурхливе обговорення, аж тут дивимося, – десь щез наш Горчинський. За пару хвилин повертається, без коментарів веде нас на кухню, відкриває свою велику чорну «течку» і дістає дві пляшки шампанського, цукерки, апельсини – галантний, веселий, енергійний…
Напевно, як і у мене, у багатьох присутніх на репрезентації книги «Люблю – і все» в голові постійно виринали спогади про час, проведений разом із Анатолієм Аркадійовичем. І просто зворушили слова тернопільського виконавця Василя Хлистуна, який зі сцени розповів про пораду, що свого часу дав йому метр естради: «Пісню потрібно співати, а не кричати». І це так перегукується із тим, що в одному із своїх останніх інтерв’ю на «Радіо Тернопіль», яке дивом збереглося у мене в архіві, сказав Анатолій Горчинський: «Дивлюсь, як співають інші, молодші, з яким натхненням вони це роблять. Але тільки не задоволений тим, про що вони співають. Мені здається, – ні про що, а просто танцюють і співають. Можливо, це така мода. Але я на таке не піду. Я нестиму, як кажуть, свій хрест, – це зміст і мелодія. І так буду жити все життя і писати»…
Легенда української естради Юлія Пашковська, яка спеціально приїхала на цей вечір до Тернополя, розказала історію про те, як Горчинський вперше показав їй пісню «Червона троянда». Її також неможливо було слухати без розчулення, адже такі історії вже самі історією української музики… Отже, Львів, 1954 рік. Юлія співає у джаз-оркестрі, який вечорами виступає в одному з центральних кінотеатрів міста, а Анатолій Горчинський працює у театрі імені Марії Заньковецької. Він зайшов до неї на репетицію спеціально, аби показати нову пісню. «Давай спочатку щось перекусимо», – пропонує втомлена репетицією співачка. І вони йдуть в пиріжкову неподалік, займають столик в куточку, і там, серед гамору, під перестук львівських трамваїв вперше звучать рядки «Червону троянду дарую я вам». Юлія в захопленні: «Я обов’язково буду співати цю пісню, нікому її не віддавай». До речі, саме її, а ще легендарні «Троянди на пероні» виконала на репрезентації книги пані Юлія, – елегантна і вишукана, як завжди. І пісні звучали так свіжо, так трепетно, ніби й не виповнилося їм вже понад півстоліття.
- Я вважаю, що пісні Толі житимуть вічно, – сказала мені у інтерв’ю після концерту Юлія Пашковська, – це не «одноденки». Їх будуть співати, переспівувати, приходитимуть нові покоління, і всі виконуватимуть ці пісні, тому що в них є душа, є мелодія. А пісня, в якій лише три слова, що повторюються сорок чотири рази, – це не пісня. Вважаю, що я такі пісні навіть і не змогла би співати. Мені було б нецікаво. Пісня, коли є сюжет, – ось це пісня. А все решта, на жаль, – ні.
Юлія Пашковська переконана, що зараз у нас багато хороших вокалістів, але бракує хороших композиторів і поетів. Досить строго висловилась вона і щодо поняття «формат», що останні роки регламентує музику на радіостанціях.
- Мені здається, що люди зараз стали жити дещо іншим життям, – сказала співачка. – Я не знаю, чому так відбулось, але молодь почала захоплюватися не мелодикою, а просто ритмом. Тобто, все танцювальні ритми. Люди чують це по радіо, з екранів телевізорів, і починають думати, що саме це, на жаль, і є «формат».
Зате пісні, які звучали того вечора в Українському Домі «Перемога» у виконанні Марії Ясіновської, Любові Ізотової, Світлани Сорочинської, Василя Хлистуна, на щастя, мали свій особливий «формат», заданий Анатолієм Горчинським, адже виконавці співали виключно його пісні. А от Олександр та Людмила Бурміцькі, які не змогли вирватися того дня до Тернополя зі столиці, прислали запис своєї пісенної присвяти Маестро. Багато теплих слів сказали про митця його друзі-поети: тернополяни Богдан Мельничук та Марія Баліцька, хмельничанин Михайло Войнаренко, Йосип Фиштик із Дрогобича, які стали співавторами книги спогадів «Люблю – і все!».
За словами співавторки та упорядниці видання Олени Горчинської, вона поставила за мету, аби книга була витримана у традиціях мемуарного жанру, тобто, щоб поєднати певні життєві моменти та історичні довідки, не виказавши при цьому власного ставлення до того, про що пишеш.
- Я намагалася використовувати якомога більше діалогів, оскільки хотіла, щоб Анатолій Аркадійович постав перед читачами не з мого бачення, а сам, своїми словами, – розповіла Олена Едуардівна. – Дуже важливий нюанс для мене особисто – його листи, звернення, навіть телеграми, – унікальний матеріал, свого роду ексклюзив. А загалом, я хотіла показати геніальність постаті Анатолія Горчинського: яким він був у житті і у мистецтві, тобто як людину і як митця. Це теж складно було зробити.
Олена Горчинська прагнула також проаналізувати тематику творчості Анатолія Аркадійовича, адже у нього безліч пісень, присвячені багатьом темам.
- Але він якось особливо підходив до їх розкриття, якісь особливі ті чи інші вірші обирав, свою музику писав, де було його ставлення, його душа, його серце, – каже пані Олена. –Хотілося показати в цьому розділі, як він працював над піснею, чому сперечався з авторами віршів, не погоджувався з ними і переробляв їхні твори, що говорив про музику взагалі, її створення, виконання пісень. Вперше торкаюсь архівних матеріалів: записи, нотатки, невідомі твори. Все це дуже дорого мені і, я думаю, – цікаво читачам.
Відкрила Олена Горчинська і секрет того, як виникла ідея обкладинка книги, адже спочатку як варіанти чомусь уявлялися гітара, скрипковий ключ, нотний стан. А потім від погляду на старі афіші Маестро прийшло озаріння, що й обкладинка має виглядати як афіша з портретом Анатолія Аркадійовича на білому фоні, адже саме це традиційний атрибут театру, концерту і сцени загалом є символом його творчості як режисера, сценариста, співака, композитора.
Щодо назви книги – чому так, а не інакше, то тут відразу все зрозуміло, хоча спочатку в Олени Горчинської їх було чи не 48 варіантів. Але саме в словах «Люблю – і все» переплелися і назва однієї з пісень Анатолія Горчинського, і його особисте ставлення до людей, життя, творчості, і наше ставлення до цієї чудової, талановитої людини, з якою усім нам пощастило жити в одному місті.
Олена Лайко
Тернопільська Липа
На фото: Йосип Фиштик, Марія Ясіновська, Олена Горчинська, Юлія Пашковська, Михайло Войнаренко