This version of the page http://vip.newvv.net/ru/antonenko/ (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2011-11-06. The original page over time could change.
Высокий Вал :: VIP - Блоги

Последнее обновление 11:15 воскресенье, 6 ноября

расширенный поиск
  • Блог Петра АНТОНЕНКО
  • Все авторы

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

Информация об авторе
RSS-лента блога

28.01.2011 20:42 Петр АНТОНЕНКО

СВОБОДУ -- СЛОВУ !

 Це дещо незвична  для блогу публікація, Я просто роблю коротенький вступ і хочу звернути увагу читачів на дві українські публікації останніх днів про Білорусь. Їх об’єднує одна тема і проблема — свобода слова. З цим і там, і у нас не все гаразд.

 Одразу скажу: я дуже люблю цю невелику сусідню слов`янську країну, пов’язаний з нею родинно. Хочеться бачити обидва наші народи, обидві держави по-справжньому демократичними, європейськими. Для цього треба, щоб була оця сама свобода слова, для цього треба поінформованість одне про одного, чого нам ще бракує, в чому неважко пересвідчитися з цих публікацій.
    В Білорусі багато цікавого, цінного для нас, але водночас багато неприйнятного, насамперед в царині демократії. Ось навіть наше міністерство закордонних справ, зціпивши зуби, зазначило в заяві на адресу Білорусі, що не схвалює таких методів ставлення до опозиції. А чи набагато кращі у нас? А дехто ж хотів би бачити у нас в Україні суспільство на російський чи білоруський лад. Отже, два тексти.  
 
                                      ЗАЯВА
     Рух “Стоп цензурі!” та Громадська кампанія “Новий громадянин” підтримують Заяву Білоруської асоціації журналістів щодо масових порушень прав журналістів, що тривають від 19 грудня 2010 року — дня виборів президента Білорусі
Ми, українські журналісти та представники громадських організацій, вимагаємо звільнення з-під варти наших білоруських колег, припинення утисків, цькування та залякування журналістів, забезпечення права на вільне висловлення думок, а також отримання, зберігання і розповсюдження інформації. Крім того, ми вважаємо неприпустимим проведення обшуків, а також вилучення обладнання та носіїв інформації, й вимагаємо повернути білоруським журналістам їхнє майно.
Нагадаємо, що, за даними асоціації, як мінімум 27 журналістів були затримані, понад 20 журналістів постраждали внаслідок насильницьких дій співробітників міліції, 10 журналістів були притягнуті до адміністративної відповідальності та затримані на термін від 10 до 15 діб. Шестеро журналістів і членів Білоруської асоціації журналістів перебувають під вартою після звинувачення в організації масових заворушень та участі в них.
За ґратами утримують журналістку «Новой газеты» (Росія) Ірину Халіп, редактора сайту «Хартія-97» Наталію Радіну, публіциста Олександра Федуту, редактора газети «Товарищ», члена правління БАЖ Сяргєя Возняка, членів ради Білоруської асоціації журналістів Павла Севяринца і Дмитра Бондаренка. Їм загрожує покарання – до 15 років позбавлення волі.
Відбулися обшуки з вилученням техніки в редакції газети «Наша ніва» і помешканні її головного редактора, у білоруському ПЕН-центрі, у редакції газети «Борисовские новости» і в будинку її редактора, у квартирі гомельської журналістки телеканалу «Белсат» Лариси Щирокової, у редакції Інтернет-видання «Сильные новости», у помешканнях журналістів Катерини Ткаченко, Анджея Почобута (Gazeta Wyborcza), Віктора Федоровича (БелаПАН); були допитані редактор газети «Новы час» Олексій Король, шеф-редактор газети «Народная воля» Світлана Калінкіна, журналіст Ірина Чернявка тощо. Паралельно тривають процеси публічної дискредитації перелічених вище осіб.
Ми переконані, що такі дії матимуть серйозні негативні наслідки як для білоруського керівництва, так і для країни в цілому, оскільки можуть призвести до міжнародної ізоляції цієї держави.
 
Довідка
Громадська кампанія «Новий громадянин» - це позапартійна, політично незаангажована громадська ініціатива, що має на меті посилити вплив громадян на суспільні й політичні процеси в Україні. Ця платформа об’єднала майже 50 незалежних громадських організацій, що займаються захистом прав людини, обстоюванням свободи слова, моніторингом виборів, дослідженням актуальних питань державної політики, розв’язанням проблем місцевого самоврядування, довкілля та здоров’я, підтримкою молоді тощо. Основні завдання кампанії «Новий Громадянин»: координація діяльності громадських ініціатив; моніторинг виборчих перегонів та власне виборів; посилене інформування суспільства, а також українських та іноземних ЗМІ; публічний тиск для вирішення актуальних суспільних проблем. «Новий Громадянин» пропонує незалежним громадським організаціям та активним громадянам приєднатисядо ініціативи.
Контактна особа: Оксана Олексів 067 232 69 23, newcitizen.info@gmail.com
Громадський рух «Стоп цензурі!»
Громадський рух «Стоп цензурі!» створений 21 травня 2010 року. Рух є неформальним об’єднанням журналістів, що утворилося у відповідь на утиски свободи слова в Україні.
Це  ініціатива українських журналістів та медійних громадських організацій щодо відстоювання свободи слова, запобігання встановленню цензури в Україні, унеможливлення перешкоджання професійній діяльності журналістів та порушення професійних стандартів при висвітленні суспільно-політичних питань.
Громадський рух «Стоп цензурі!» не підтримує жодну політичну силу, не фінансується політичними партіями.
Дізнатися більше або приєднатися до Громадського руху «Стоп цензурі!» можна за посиланням http://www.telekritika.ua/news/2010-05-22/53128
Блог Громадського руху «Стоп цензурі!»: http://stopcensorship.wordpress.com , у Твіттері: http://twitter.com/Stopcensorship
Контактна особа: Артем Соколенко,координатор прес-центру050 440 46 08,censor.stop@gmail.com
 
 
       "Лукашенко. Политическая биография". Автор - за ґратами!
18.01.2011 Українська правда (Історична правда).  Вахтанг Кіпіані
Журналіст написав про дивовижне вміння майбутнього президента-диктатора - "смотрит на тебя Александр Лукашенко совершенно ясными глазами - и лжёт". Якщо цитувати його самого, - "где была совесть - там вырос хрен"...
Що читаємо? Книгу білоруського публіциста, політолога та літературознавця Олександра Федути "Лукашенко. Политическая биография" (Москва, видавництво "Референдум", 2005).
Сьогодні Федута, який під час останніх президентських виборів був одним із керівників Громадянської кампанії "Говори правду!" і підтримував кандидата в президенти Володимира Некляєва, разом із сотнями білоруських опозиціонерів потрапив під прес державної машини терору, нині перебуває в СІЗО КГБ Республіки Білорусь. Олександра звинувачують у спробі повалення державного ладу, санкція якої передбачає термін ув'язнення чи не до 15 років таборів.
Нехай цей огляд стане бодай моральною підтримкою йому та іншим сябрам, які воліли б бачити свою батьківщину вільною від лукашенківської версії фашизму.
Що цікавого? Федута - не просто сторонній спостерігач за тим, що відбувається в Білорусі, він багато років був активним політиком - першим секретарем ЦК Союзу Молоді Білорусі (організація виникла на руїнах комсомолу), був учасником першої переможної президентської кампанії президента Лукашенка, відтак отримав призначення на посаду начальника управління громадсько-політичної інформації адміністрації новообраного глави держави. Згодом, через небажання брати участь у становленні диктатури, пішов у відставку.
Отже, Олександр Григорович Лукашенко. Головний герой книги - "безотцовщина", народився 30 серпня 1954 року в селі Копись Оршанського району Вітебської області. Згодом мати повертається на свою малу батьківщину - у Шкловський район Могильовської області, де було, маючи родичів, легше ростити сина.
Дитинство байстрюка було не надто райдужним - "некому заступиться. Деревенские мальчишки, народ жестокий...". Грошей хронічно не вистачало, тому в педінституті Саша не тільки добре вчиться - це було умовою отримання підвищеної стипендії - але й стає "общественником", редагує стінну газету факультету, лектором обкому комсомолу, був членом штабу "Комсомольского прожектора" - за це теж доплачували, "я всегда стремился получить лишний рубль".
Відтак - армія, Брестський прикордонний загін. Вступ у Комуністичну партію. Робота в комсомолі. "Выступать Лукашенко научился, причём на любую тему". Відтак - повільне просування номенклатурною драбиною, від "звільненого" комсомольського секретаря продторгу до директора радгоспу "Городець" на Могильовщині. На останній посаді Лукашенко і зустрів перебудову.
У 1990-му за підписом директора радгоспу виходить книжка, звісно ним не написана, під назвою "Городецкие уроки", де журналіст від імені автора викладає його тодішню філософію - "Основные беды исходили от административно-командной системы ведения хозяйства и в связи с этим порочной организации труда. Командовали чиновники и по вертикали, и по горизонтали, щедро раздавая "полезные советы". По указанию сверху пахали, сеяли, убирали, сокращали или увеличивали количество голов скота... Бесконечными понуканиями и указаниями отучили людей думать". Власне, тоді Лукашенко критикував саме ту модель, яку згодом успішно побудував у вже незалежній Білорусі.
Готуючи книгу, Федута записав десятки людей, які знали його героя на різних етапах його життя. Характерний епізод - на початку 90-х прокуратура порушила справу за заявою побитого директором радгоспу тракториста. Кореспондент газети ЦК КПРС "Сельская жизнь" Анатолій Гуляєв, який тоді розслідував цю історію, з'ясував, що важкі кулаки Лукашенка - це був типовий спосіб аргументації, "оказалось, из двенадцати человек [працівників "Городця"] восемь человек он бил тоже".
Московський журналіст тоді першим написав про дивовижне вміння молодого директора-самоуправця - "смотрит на тебя Александр Лукашенко совершенно ясными глазами - и лжёт". Або, якщо цитувати його самого, - "где была совесть - там вырос хрен".
Справу про побиття тоді, на жаль, зам'яли. І вона не завадила Лукашенкові, який одягнув маску "борця з номенклатурою", виграти вибори до Верховної Ради Білоруської РСР. Тодішній перший секретар обкому Василь Леонов, майбутній міністр сільського господарства і майбутній політв'язень, згадує - "Лукашенко кричал о зажравшихся партократах, о машинах, пайках, резиденциях для отдыха... Он тогда удачно оседлал конька, который впоследствии и вывез его на самые верха".
В республіканському парламенті Лукашенко спочатку підтримав демократів - навіть ходив на засідання фракції антикомуністичного Білоруського Народного Фронту, аналогу Народного Руху. Він дуже хотів щось очолити, постійно висував себе у керівництво, але погляди та риторика були типово комуністичні - "отнять и поделить. И самому проникнуть во власть".
У 1990-му Лукашенко підтримував кандидата на посаду спікера вченого-фізика Станіслава Шушкевича. Однак, майбутній "біловезький зубр" вже тоді був невисокої думки про активного депутата - "это не тот уровень мышления, с каким можно работать, например, заместителем министра. Системно работать, а не устраивать хаос, этот человек не мог".
Анатолій Лебедько, екс-депутат Ради, лідер Об'єднаної демократичної партії і теж заарештований в кінці 2010 року, згадує слова колеги-депутата з трибуни - "Я вот не пойму Лукашенко. Утром он с коммунистами, вечером он с БНФ. Так с кем он?". Парламентарії реагували сміхом - бо так і було.
Оскільки Олександра Лукашенка не жалували - ні в комуністичній владі, ні в демократичній опозиції - він іде своїм шляхом, створюючи депутатську групу... "Комуністи за демократію". Нехай, що алогічно, аби народу, який із завмиранням серця тоді слухав радіо- і телетрансляції, подобалося - "он всегда говорил то, что все хотели услышать".
Пропагуючи свої погляди, він пише статті, які зараз читаються як насмішка - тоді він виступав за свободу, за підприємницьку ініціативу, за вільне фермерство, проти диктатури, проти репресій щодо опозиціонерів, проти одностайності в усьому. "Создаётся впечатление, что то ли он [читач] сошёл с ума, то ли президент Лукашенко претворил в жизнь ту программу, против которой так яростно выступал депутат Лукашенко".
Екс-директор радгоспу об'єднується з молодими тоді депутатами Віктором Гончаром і Дмитром Булаховим - "молодые волки", як атестує їх автор книги, однаково прагнули влади, їм здавалося, що після краху комунізму вона лежить під ногами і потрібно тільки нахилитись, щоб її взяти.
В умовах політичної конкуренції кожен політик шукає свою "фішку". Для лідера БНФ Зенона Позняка - це була білоруська мова та національна ідея, для глави уряду В'ячеслава Кебіча - зв'язки з Росією, економіка та добробут громадян, для спікера Станіслава Шушкевича - конструктивна робота парламенту та рівновіддаленість від основних політичних сил. Лукашенко довго шукав свою тему і знайшов-таки - боротьба з корупцією.
Ну, і відродження СРСР - мовляв, "была великая империя, создававшаяся тысячелетиями. Разрушили её в одночасье. Сделали это в Беловежской пуще, действительно, чуть ли не по пьяному делу... Но есть вековая тяга народов к братству, и поэтому мы все клянёмся Союз возродить на новой, практически неведомой основе более высокого уровня".
14 грудня 1994 року Лукашенко зачитав з трибуни Верховної Ради Білорусі доповідь, яка зробила його по справжньому знаменитим. За його наполяганням, до тексту вставили кілька "фітілів", щоб на емоційному, недоказовому рівні захопити аудиторію, змусити не думати, а переживати.
За законами жанру, Лукашенко заявив, що йому "заважали" Шушкевич і КГБ. Дісталося Кебічу, голові Нацбанку Станіславу Богданкевичу тощо. По правді кажучи, нічого незвичайного в тій доповіді не було. Глава комісії пообіцяв, що найголовніше буде оприлюднено "пізніше". Само собою, ніякого продовження, крім "піни", не було. І абсолютна більшість героїв "корупційного скандалу" благополучно працювали в команді вже президента Лукашенка аж до прем'єрської посади.
Були і відверто підлі моменти - того самого Шушкевича було звинувачено у спробі(!) отримати у власне користування (насправді - як службову) автомашину марки "форд". Пройде кілька років і в гаражі адміністрації президента Лукашенка буде виявлено контрабандний "Мерседес", незаконно конфіскований у громадянина ФРН і сердега буде роками судитись із владою "некорумпованого" лідера Білорусі.
І якщо на політикум доповідь по суті не вплинула, то прості люди в масі своїй були щасливі, коли почули через радіоточку-"брахучку" як Лукашенко крив "сволочей", які жирують...
Автор визнає, що, власне, й примкнув до його команди, не бачачи у Лукашенкові загрози - і не тільки собі, але й демократії, "очень уж хотелось победить". Тепер, чекаючи неправого суду в мінському ізоляторі КГБ, мій добрий приятель Олександр Федута, думаю, не раз прокручує в пам'яті ці та інші, зокрема - й ненаписані - сторінки політичної біографії Олександра Лукашенка. Впевнений, що продовження книги буде.
Фраза. "...И народ увидел в высоком, физически крепком 39-летнем мужике, работавшем директором совхоза, былинного героя, того, кто способен не только взять власть, но и сделать её народной. Собственно говоря, это и есть единственная чётко артикулированная белорусская мечта. Мечта о добром - вернее, справедливом - начальнике, который накажет обидчиков".
Джерело: портал tsn.ua
Вахтанг Кіпіані,
журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда".
 

Комментарии [ 6 ]

28.11.2010 16:47 Петр АНТОНЕНКО

ГОЛОД “ПО-КОМУНІСТИЧНОМУ”

 

Дискусія на непросту тему
   Комуністична партія теж відгукнулася на відзначення річниці голодомору 1932—1933 років в Україні. Прес-конференцією в столичній агенції Інтерфакс-Україна, де журналісти почули комуністичну версію   Голодомору.
     Основним спікером був один з чільних ідеологів партії  Георгій Крючков. Вів зібрання і постійно доповнював своїх побратимів секретар Компартії Георгій Буйко. Але  в лавах партії є й високопосадовці держави: ще попередня влада довірила ( а нинішня, звичайно, продовжила ці повноваження) посаду голови Державного комітету архівів України комуністці Ользі Гінзбург. Вона говорила , постійно даючи зрозуміти, що виступає від імені державної влади. По-своєму цікавими були й  двоє інших  учасників прес-конференції, хоча б тим, що походили з родин, репресованих комуністичним режимом. Глава  Міжнародного слов`янського комітету Микола Лавриненко, котрий з російської потім перейшов на цілком гарну українську мову, похвалився, що його батьки колись були розкуркулені, репресовані. А публіцист Мирослава Бердник взагалі є донькою відомого опонента комуністичного режиму, в’язня радянських таборів.
   Що ж, товариство зібралося солідне, ерудоване, з тих, кого, як то кажуть, у ложці не втопиш. І виступи їхні лилися плавно, натреновано і, здавалося, переконливо. Однак, досить було бодай трохи вдуматися в аргументацію компартійних лекторів, як ставала очевидною   вся її примітивність.
     Голод. Голодомор. Геноцид. Три начебто тотожні поняття. Але варто чітко розрізняти  нюанси. Перше комуністи визнають: голод в Україні був. З цього Крючков і почав свій виступ. Щоправда, згідно комуністичних приписів. озвучив “їхню” цифру кількості жертв: 2,6 мільйона. Все інше назвав завищеними даними. Знову згадав тезу, що чи не основною причиною голоду була засуха. Притому, виявляється, не лише в кількох республіках СРСР, а й по світах. Щоб закрити цю тему, зазначу, що М. Лавриненко  озвучив сенсацію про голод навіть у США, де від нього у 30-х  загинуло аж 5,5 мільйона людей. Правда, не так від стихії, як від капіталістичної “великої депресії”.
   Але повернімося до Крючкова. Він таки ж додав, що причиною голоду, окрім засухи, були й “труднощі індустріалізації”— читай, принесення їй в жертву українського селянства. І нарешті навіть визнав, що однією з  причин голоду стали репресії влади проти селян. Отже, комуністи визнають і другу позицію — Голодомор, тобто  цілеспрямоване нищення людей. І лише третю позицію не визнають затято й категорично, заперечуючи Геноцид. Бо це вже більш ніж репресії режиму, це сплановане знищення такою-то державою, її   правителями певного народу, нації у цій чи іншій державі. Такого компартія визнати не здатна, навіть попри начебто відхрещування від злочинів тоталітарного режиму.
     Крючков з викликом процитував документ Компартії України від 1990 року,  де КПУ декларує дві речі: перше — голод в Україні був злочином тоталітарного режиму,  друге — Компартія нині (у 1990-у) рішуче засуджує репресивні, насильницькі методи в суспільстві. “Що ще можна додати до таких значущих слів і визначень!”— патетично заявив Крючков. Додати можна багато, й додано. А стосовно  патетики й отої резолюції КПУ, то не зайве нагадати, що це  був шостий рік перебудови, цієї спроби “модернізації” соціалізму, коли багато що було вже сказане, особливо на союзному рівні. Водночас, і такими були реалії  того періоду, навіть на сконі СРСР тривали оті самі “репресивні, насильницькі методи”, які  начебто засуджувала КПУ. Зовсім свіжі тоді були в пам`яті московські танки, кинуті на демонстрантів під Вільнюським телецентром, криваві розправи радянської армії і спецслужб над громадянами в Тбілісі і Баку І щось не пригадати, щоб КПУ тоді виступала проти цього терору агонізуючого Союзу. Натомість нинішня КПУ проголосила себе правонаступницею тієї Компартії України, частки КПРС.
     Але продовжимо дискусію з одним з головних ідеологів Компартії. Крючков назвав на прес-конференції три причини, з яких, мовляв, в останні кілька років так активно піднімалася тема Голодомору. Перше — це “захисна реакція режиму реставраторів капіталізму”, щоб відволікти увагу суспільства від серйозних соціально-економічних проблем. Друге — це робилося задля створення напруги в українсько-російських взаєминах, підігрівання в суспільстві “русофобських настроїв”. Третє — це все політика нагнітання песимізму й негативу в суспільстві. А у нас же, зазначив, Крючков, було в історії стільки позитивного.  Ось таке  примітивне пояснення того, що ми  відроджуємо нашу національну пам`ять.  
       Почнімо з останнього. Дійсно, не треба нагнітати песимізм і негатив. Але так само не треба клеїти оці ярлики, коли ми нарешті хочемо знати правду. А стосовно “всього позитивного”, то під цим комуністи розуміють, звичайно ж, радянський лад.
    Щодо “режиму реставраторів  капіталізму”, то тут журналісти приперли балакучого Крючкова до стіни простим запитанням: чи не в цьому ж  режимі, в цій правлячій команді перебуває нині й Компартія? Довелося йому альянс комуністів з буржуями-регіоналами пояснювати тим, що компартія, мовляв, не дає владі забути про інтереси трудящих, відстоює соціальні права народу. Повіримо…
   Нарешті третій і, видно, основний аргумент — про  “русофобські настрої”. Росія, Московія завжди права —це залізобетонна догма наших комуністів. І тут дискусії з ними   марні. Ось чому така компартія ніколи не визнає факту не просто голоду, Голодомору, а геноциду.
    Густослів`я  товаришки Гінзбург, чесно кажучи, було менш цікавим. Акцентуючи на своїй високій державній посаді хранительки архівів України, вона видавала безапеляційні вердикти: такого у наших ( і російських) архівах нема, а ось таке-то є, це дезінформація, а оце правда. Але  деякі екскурси в історію просто дивували. Виявляється, за Гінзбург, продаж зерна за кордон якраз в розпал голоду Радянський Союз вів  не добровільно, а під тиском Заходу. Перегукувалися з цим випади в бік “ворожого Заходу” і  в сенсаціях  від публіциста пані Бердник: виявляється, ажіотаж довкола голоду в СРСР теж підняв капіталістичний Захід, причому, першими серед цих ворогів було названо Німеччину та Італію. Дивно, якщо врахувати, що якраз Німеччина у 30-і роки була першим другом комуністичного СРСР, а народжена   в Італії фашистська ідеологія люмпену, класової і расової зверхності була посестрою комуністичної ідеології.
    Основний пафос виступу Гінзбург, і цю тезу не раз підкреслювали й Крючков та Буйко, полягав ось у чому: мовляв, у архівах (знову ж, і в Україні, і в Росії) не знайдено жодного документу, який би свідчив про геноцид проти українського народу. Аргументація воістину для репресованого суспільства. Невже можна сподіватися знайти в архівах документи, де буде прямою мовою дано вказівки чинити геноцид проти українського народу,  і під цим стоятимуть підписи Сталіна та його поплічників? Писалося зовсім інакше. Не було потреби вживати термін “геноцид”, досить було чинити геноцид. Заносити цілі села на так звані “чорні дошки”, що робилося лише в Україні. Оточувати села загороджувальними загонами карателів, як це було тільки в Україні. Вивозити хліб, нехай і під диктатом Заходу, але чомусь тільки з України. Ну, може, ще з української за населенням Кубані, щоб і тут знищити дух волі.
       Що ще залишається з комуністичної аргументації? Та нічого, окрім акцентування на нинішніх труднощах. “ Ми в ямі”, сказала голова Держкомітету. Вірю. От тільки  ні Гінзбург, ні  Крючков чи Буйко нізащо не визнають, що ми в ямі  —  комуністичній. Що не було ще жодного президента з чотирьох, який би не побув свого часу в  лавах компартії. Що єдиним пам’ятником на  центральний вулиці столиці незалежної держави є пам`ятник якраз комуністичному фюреру, який нищив цю державу. Що реальна влада всі ці 19 років у тої ж посткомуністичної олігархії.
     Любителі історичної правди від компартії не випадково і не раз “проколювалися” на цій прес-конференції. Наприклад з твердженням, що одні села вимирали більше, одні менше,  одні сім`ї гинули, інші ні. А знаєте чому? Менше постраждали ті, хто був у колгоспах: їх якось підгодовували. Ну чим не зізнання, що в цьому й була зловісна ідея голодомору — зламати вільне українське селянство.
    А товариш  Гінзбург, велика прихильниця  документів і цифр, теж мимоволі “пролетіла” зі своєю статистикою.. Ностальгуючи за радянськими часами і протиставляючи їм нинішню незалежну державу (це взагалі проходило червоною комуністичною ниткою через всю прес-конференцію), зачитала таке: в її рідному селі під Конотопом на Сумщині у 1941 році в школі було 511 дітей, а нині лише 12. На це я задав просте запитання: а скільки дітей було в цій школі у 1991 році, на момент розвалу Союзу? Нагадав, що від 1941 по 1991 рік, тобто цілих 50 років, Україна була в складі СРСР, яким керувала її компартії. А від 1991 року по сьогодні минуло всього 19 років. Гінзбург зізналася, що вже у 60-і роки, коли вона вчилася в школі, там було лише трохи більш як 200 учнів, аж ніяк не півтисячі. Скільки було в 1991-у, чомусь не назвала. Мабуть, кілька десятків. Це все до того, що вимирання села, при потуранні влади,— це не лише сьогоднішні реалії, воно тяглося десятиліттями.
   Цей простий приклад показує, що  сьогоднішні проблеми, негаразди  нашої напівколоніальної держави — єдина пожива для комуністичних ідеологів. Відтак чим швидше наведемо лад в державі, тим швидше позбудемося комуністичної облуди. І  навпаки.

Комментарии [ 22 ]

04.11.2010 22:56 Петр АНТОНЕНКО

ЗАТЮКАНА ДЕМОКРАТІЯ

    В переддень виборів, у суботу, я побув у своєму рідному селі на Чернігівщині. І почув від земляків, як напередодні, у п’ятницю, проводив тут “виборчу агітацію” зальотний аграрний бізнесмен, який взяв в оренду місцеву землю, щоб заробити грошей (це обов’язково) та начебто щось зробити для села (це ще побачимо). У формі ультиматуму   заявив селянам: якщо голосуватимуть за “того”, щось робитиме для села, якщо за іншого —дзуськи! “Той” — це діючий голова, який хутко перебіг до Партії регіонів.   Говорити бізнесменові, що це безсовісно — шантажувати старих, бідних, залежних від тебе селян — марна справа. Він вже отримав вказівку, за кого ось так “агітувати”. Тим паче, в останні місяці  перебігли до регіоналів і голова районної, і голова обласної державних адміністрацій, які зовсім недавно красувалися в “Нашій Україні” і не один рік саме від неї керували районом і областю. При новій же владі побігли першим номерами у виборчих списках регіоналів — у районну та обласну ради.

    У виборчу кампанію повсюдно  в   держадміністрації викликали    залежних від влади бюджетників, особливо директорів шкіл, керівників лікарень,   і тероризували вказівками, як саме голосувати і тягти за собою підлеглих.

     Це   типова картина оцих виборів із застосуванням найбрутальнішого адмінресурсу, точніше тиску. Створення партійних клонів, за допомогою яких влада викинула з виборів у ряді областей партію “Батьківщина”, безконтрольне друкування виборчих бюлетенів, хаотичне завезення їх на дільниці, фальсифікування через голосування вдома — ось далеко не повний арсенал цих брудних виборів.
   У понеділок на прес-конференції в Києві   в УНІАН Комітет виборців України оприлюднили чимало подібних фактів. Скажімо, про так звані спецдільниці, тобто лікарні, в тому числі психіатричні, тюрми. На одну, де було всього 5 виборців, завезли…445 бюлетенів, натомість на іншу на 100 виборців — 80 бюлетенів. В одному з міст Київщини виборча комісія не зареєструвала аж 100 кандидатів. Люди звернулися до суду, отримали його рішення, згідно з яким комісія мала повторно розглянути питання про їхню реєстрацію. Комісія кілька днів просто ухилялася від розгляду питання. Термін минув, кандидати так і не змогли балотуватися. Рішення суду не виконано! І що? А нічого.   
      Це всі бачили,бо все робилося зверхбрутально, але сказати про це було просто ніде. Наші засоби інформації ще раз продемонстрували на виборах свою жалюгідність. Найближчі до людей місцеві так звані державні газети, тобто видання влади, які, до речі, дотуються з бюджету, тобто коштами самих громадян, виборців, тріщали від публікацій во славу правлячої партії.   Ось одна з таких газет Чернігівщини. Одні панегірики регіоналам. Натомість нема навіть кандидатів у депутати районної ради по округах! Це всього кілька десятків прізвищ, а місця не знайшлося. І дійсно,  нащо воно читачам, виборцям ці прізвища? Щоб побачили,  що є й інші кандидати, інші партії?    І це по виборах районної ради, виданням якої (спільним з райадміністрацією) є сама ж газети! Дивовижа!
    Але треба сказати й про інше. В день виборів я побував на обох виборчих дільницях Куликівки,   в тому числі своїй. Порушення закону було видно неозброєним оком. Кажу про це так званим спостерігачам від партій, які  куняють в залі голосування. Реакція нульова. Отримую бюлетені. І лише за хвилину до голосування маю вивчати, хто ж балотується. Інформації про це у виборчу кампанію було мізер, в тому числі і в місцевій газеті — органі влади. Та й на самому голосуванні на дільниці “забули” вивісити біографії кандидатів на голову селищної ради, а це обов’язково за законом. По голосуванню до селищної ради в бюлетені фігурує єдиний кандидат, як у комуністичні часи. Вгадайте, від якої партії? 
   Ні висунути кандидатів, ні виставити гарних спостерігачів, членів комісій — на це наша квола опозиція виявилася нездатною. Скажімо, “Наша Україна”, партія, що 5 років була у владі, взагалі не спромоглася взяти участь у виборах в багатьох областях і районах. Знову мізерний результат показали уламки так званих національно-демократичних сил. Балачками так і залишилися наміри про узгодження опозицією кандидатур по округах. Натомість продовжилося поливання брудом одне одного. Видно, вірно казали древні : “Сила ворога — в нашій слабкості”.  
                   х                              х                                  х
    Що стосується загалом Чернігівщини,  то ще до остаточного підрахунку голосів   прояснилася основна інтрига виборів:  Партія регіонів зрівнялася по присутності у владі з БЮТ. По партійних списках, схоже, навіть обігнала. По мажоритарних округах відстала, але загалом мандатів буде десь порівну. А головне, що регіонали блокуватимуться в радах зі своїми сателітами, старими й новими — на зразок партії Тігіпка, і напевно такі утворення матимуть більшість в обласній та й у  районних радах.
   Це серйозне переформатування політичної карти області. Не забуваймо, що вибори проходили в області БЮТівській. Області, яка зовсім недавно, на президентських виборах, дала лідеру БЮТ Юлії Тимошенко 62 відсотки голосів, а лідеру регіоналів  Віктору Януковичу лише 23. І ось таке різке вирівнювання. Притому,   не можна сказати, щоб за ці місяці при новій владі відбулося якесь покращення життя простих людей. Навпаки, одне лиш подорожчання газу на 50 відсотків призвело б у нормальній країні до того, що виборці просто змели б на виборах таку владу. Та й в нашій ненормальній таке не додає плюсів владі. А ще ж і інші погіршення  в соціальній сфері. І тим не менше отаке переформатування.
   Звичайно, частково зіграла роль і новація виборчого закону: вже не балотувалися виборчі блоки партій. В бюлетенях вже не було ніякого БЮТ. А далеко не всі виборці знали, розуміли, що нині це була фактично партія «Батьківщина». Але це далеко не основний фактор. Є, як мінімум, три причини такого переформатування. Перше — нахабний адмінресурс  у виборчу кампанію. Друге — традиційні наші фальсифікації, інші порушення закону в день виборів. Третє —  все ж таки розчарування частини виборців в опозиції, й досі розпорошеній, розрізненій.
   Що ж далі? Нещодавно на прес-конференції в Чернігові Юлія Тимошенко зазначила, що влада на цих виборах ставить три мети. Перше — перевірити, наскільки дієвий у них механізм фальсифікацій? Друге — перевірити у нових реаліях дієвість змішаної виборчої системи. Третє — подивитися, наскільки вдалося здолати, залякати чи підкупити місцеву еліту? Схоже, всіх цих цілей досягнуто. Стосовно останньої, то під елітою слід розуміти не лише керівництво області, районів і міст, а й керівників нижчого рівня  та й загалом авторитетних людей,  незалежно від посад — від голови адміністрації до рядового вчителя. І не варто надто вже засуджувати їх, що хтось побоявся, відмовився йти в кандидати, навіть у члени комісій. Втім, так само, як і не варто похапцем виправдовувати за такі «компроміси».
    Якщо цих цілей досягнуто, то влада, за прогнозом тої ж Тимошенко, може піти на парламентські вибори вже в березні наступного року.  І є ще час і оголосити виборчу кампанію, можливо, за скороченим варіантом, і внести поправки в законодавство, наприклад, щодо змішаної системи на парламентських виборах. Втім, виборів весною може й не бути, якщо владу влаштує й такий парламент. А він її влаштовує після його переформатування «тушками», після узурпації, скасування конституційної реформи.
   Та не будемо займатися гаданнями і прогнозами. Поки що слід говорити про місцеві реалії, що склалися після місцевих РЕГІОНАЛЬНИХ виборів.  А вони бажають кращого. Видно, від справжнього, демократичного самоврядування ми стали ще далі, як і від задекларованого європейського вибору.
    Хотілося б потішити себе ілюзіями, що , може, хоч цей погром на місцевих виборах змусить  демократичні сили і до об`єднання, і до трансформування. Блажен, хто наївно вірує…

Комментарии [ 4 ]

27.10.2010 09:51 Петр АНТОНЕНКО

В ИБОРИ ПЕРЕВЕРТНІВ

    Заголовок треба трактувати ширше, ніж просто «вибори кого»? Звісно, це є   також, тобто перевертнів на цих виборах балотується доволі. Досить глянути, як у нас на Чернігівщині очільники міст, районів, області безсовісно поміняли свої політичні кольори (дехто і кількакратно), особливо в останні місяці, і тим не менше, спокійно балотуються на виборах. Але граматика дозволяє ширше трактування заголовка: не лише «кого» , а й «у кого». Ну, як, скажімо, ми говоримо «пісні італійців», «футбол іспанців», «звичаї японців». Не кажемо ж ми «звичаї у японців»,

    Отже вибори перевертнів, тобто нас, українців, «у нас», якщо хочете. А перевертні, бо живемо в якомусь перевернутому суспільстві, із затуманеними перевернутими мізками, в суспільстві кривих дзеркал, де абсолютно очевидне чомусь затягнуте туманом. Один приклад я вже навів у першому абзаці: ивовижа не в тому, що перевертні спокійно балотуються, а насамперед у тому, як  це люди голосуватимуть, і, звичайно ж, проголосують за перевертнів.

    Можна навести хоча б кілька прикладів якогось тотального затуманення при очевидних речах.
   Приклад перший: про Партію регіонів. Боже збав, я зовсім не збираюсь вступати в дискусії стосовно того, гарна чи погана це політсила? Дивує інше. Нащо вести довгі дискусії, опозиції, опонентам цієї партії вихлюпувати силу-силенну аргументів, слів і словес, щось доводячи виборцям,  коли всі аргументи, вся характеристика може вкластися в одне коротке речення з чотирьох слів. Ось воно. «Партія регіонів — це Янукович». І все, і крапка. Бо це звичайна, проста, абсолютно очевидна річ, невидима хіба що в затуманеному перевернутому суспільстві.
   Приклад другий: про партію Сергія Тігіпка. Знову ж не збираюся дискутувати стосовно цієї партії. Скажу про інше. Ця партія, її лідер (а їх ніхто ж з нас не тяг за язика) обрали за бренд, «фішку», основний виборчий «слоган» партії на цих виборах поняття «сильна». Гляньте хоча б на виборчу агітацію, на плакати, де лідер партії тисне руку кандидатові, і напис гласить : «Сильна Україна —сильний Чернігів» ( в інших містах відповідно «…сильний Бердичів, Коростень, Жмеринка, Шостка і т.д.»).
    Що ж, раз такий бренд, «фішка», то тоді треба сказати одну-єдину річ: саме на тему «сильної». І навести всього одну цитату Сергія Тігіпка, сказану весною, за кілька днів до того, як у парламенту було здійснено антиконституційний переворот: узаконено коаліцію з додаванням «тушок», тобто перебіжчиків. Чим повністю перекреслювалися результати виборів, на яких у 2007 році був обраний цей парламент. Так от, під час передачі на телеканалі ТВі на запитання ведучого Віталія Портнікова, як Тігіпко ставиться до нової процедури формування коаліції, майбутній віце-прем'єр відповів:  « це пряме порушення Конституції, в якій чітко написано, що більшість у парламенті створюють фракції і стоїть крапка. Ні одна чесна людина не підтримає таку владу. Це означає, що знову ніяких реальних змін не вдасться зробити, тому що для того щоб зробити реформи, потрібно пояснювати їх і потрібна підтримка громадськості…Це такий же метод, який використовують сьогодні рейдери в Україні. Спочатку зайдемо, а після цього звертайтесь до Конституційного суду...
Якщо це буде, я вважаю, що буде дуже така велика консолідація демократичних сил і проти Януковича і проти Партії регіонів і проти такої більшості. Ні одна порядна людина з ними співпрацювати не буде.
 —  Ви в такий уряд, який буде створений в такій коаліції не підете? – перепитав Пртніков.
    —Ніколи! Ніколи! Інакше я б не поважав тих людей, які замене голосували – більше трьох мільйонів двохсот тисяч людей. Я би вважав, що я просто зрадив їм.»
    Через кілька днів Тігіпко спокійно йде в уряд, на посаду заступника прем`єра, уряд,  утворений «політичними рейдерами»,  за його ж визначенням —  антиконституційною коаліцією. Воістину, СИЛЬНА політична позиція.
        Я не вступаю в дискусії щодо суті тих чи інших політичних сил. Просто наводжу кілька прикладів (читачі можуть додати свої) якогось тотального суспільного затуманення, коли абсолютно  очевидні речі раптом чомусь стають «складними», «неоднозначними». Та годі-бо! Все просто, як Божий день. Але для цього просто треба розплющити очі і  перевернути мізки в нормальний стан. Тоді у нас будуть не вибори перевертнів, у всіх сенсах, а нормальні демократичні вибори і нормальне демократичне суспільство.
   


Комментарии [ 16 ]

01.10.2010 19:41 Петр АНТОНЕНКО

Ностальгія у тіні Майдану

      

    Майдан на з’їзді згадували нечасто, у двох-трьох виступах. Та ще виднілися пов’язані на кількох делегатках збережені за 6 років помаранчеві хустинки часів ТОЇ  революції. Але партія прийшла сюди, в цей знаменитий рухівськими і нашоукраїнськими з’їздами зал Київської Політехніки, саме з Майдану. Тому доречна бодай коротка передісторія  цього ІХ з`їзду “Нашої України”, що пройшов у столиці 24 вересня.

Ця партія утворилася на початку 2005-го, після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, як спроба об’єднання політичного Блоку партій “Наша Україна”. Нагадаємо, що саме кандидатом від цього блоку й переміг Ющенко на виборах.  Тому логічною була його пропозиція об’єднати 10 партій в одну потужну силу. Особливо враховуючи, що за рік з невеликим мали пройти чергові парламентські вибори, які політичні сили Майдану зобов’язані були вигравати. На жаль,  заклик Ющенка не був почутий. Жодна з партій Блоку, а це були і старі національно-демократичні сили — Народний Рух, УНП, ПРП, і кілька менш потужних, не погодилися на об’єднання в одну партію. Не погодилися навіть, зостаючись окремими партіями, йти на вибори єдиним виборчим блоком.  Результат був закономірним: сили Майдану не змогли здобути перемогу на парламентських виборах і  утворити коаліційну більшість. Довелося “позичати” мандати для більшості у соціалістів, які,  втім, їхній лідер Мороз швидко передав регіоналам. Відтак фракції “Наша Україна” і БЮТ опинилися в опозиції, а нова коаліція призначила прем’єром Януковича, у чому потім весь час чомусь звинувачували Ющенка.
Врешті, партія “Наша Україна” була утворена фактично на основі єдиної партії Блоку — “Солідарності”, плюс чиновництва. Останнє дружно пішло в “партію влади” і розчинило там нечисленний національно-демократичний елемент, більшість якого так і зосталася у старих партіях.
Далі вже не дуже цікаво. Це було  напівіснування цієї політсили. Дивуватися нема чому. Хто лиш не стояв біля керівництві партії —Безсмертний, Кириленко, Балога,  Єхануров. Ульянченко. Довго невизначену позицію займав сам Ющенко. На цьому ІХ з’їзді він скаже: “Я ніколи не ставив перед собою завдання зробити в країні владу однієї партії. Не варто тоді було б йти в політику, бо ми демократи.”.  Добре, нехай так,   але майже всю каденцію Ющенко так і не наважувався відкрито очолити партію. І навіть по сьогодні є в статусі “почесного голови” партії (так його на з’їзді й не називали) та “лідера партії” (так його називали постійно).
Та це ще не все.  Як могло з такої кволої партії утворитися аж три — це феномен нашого політикуму. І все робилося за одною схемою — через розколи у парламентській фракції. Спершу відбруньковується партія “Єдиний центр”,  лідером якої є Балога. Той самий, про якого Ющенко якось сказав “Балога — це я”. Далі цим же робом утворює партію з фракції В’ячеслав Кириленко. Цей клон названо “За Україну”. І знову   запитання: Кириленко — симпатичний, перспективний політик, але нащо утворювати чергову партію “на хребті” існуючої вірному соратникові  Ющенка? Це з тих запитань, які старанно оминали на цьому з’їзді.
Цей екскурс в недалеку історію необхідний для розуміння з’їзду, адже він йшов під знаком потреби оновлення, й не лише партії, а суспільства. “Оновлення для перемоги” — саме це гасло прикрашало сцену. І саме партії Ющенко відводить тут велику роль.
З’їзд став важливим тим, що практично вперше після виборів Ющенко публічно постав перед суспільством з їх аналізом, саме цьому  присвятив свій виступ. Перша ключова теза була така: “ У 2010 році програла конкретна людина. Програв я. І крапка. Цим я хочу сказати, що не програли ви, не програли мільйони людей. ”
Цю заяву делегати у виступах багатократно називали дуже мужньою. Хоча точніше було б назвати просто реалістичною. Оскільки політика у нас вкрай персоніфікована, і виборці голосували на недавніх виборах не за таку-то партію (тим паче, Ющенко балотувався самовисуванням) , а за такого-то кандидата.  Додам., що дуже непростим і дискусійним моментом є питання, яка ж вина самого Ющенка, а яка — політичних сил, які його підтримували, в цій поразці на виборах? А оскільки виборці оцінювали на них все 5-річне правління “помаранчевих”, то врешті йдеться загалом про оцінку ролі Ющенка і його політсили в цей період.  А роль особи в історії — питання дуже складне. Пізніше сама історія розставить все по місцях.
Але теза, що “не програли ви”, тобто мільйони українців, доволі дискусійна, якщо ми говоримо, що програла на цих виборах держава, незалежність якої вже під загрозою. Втім, тезу про “не програш” Ющенко мотивував так : ” Не програла колосальна людська енергія, яка з’явилася 2004 року. Ми вже ніколи не будемо рабами іншої держави.”
Якими все ж були конкретні причини поразки Ющенка? Він назвав дві. Перша —надто сильними виявилися два фронти, проти яких йому довелося боротися. Ці фронти, за аналогією з воєнною історією, Ющенко ефектно назвав — “обидва Східні”. Що ж це за фронти? Цитуємо: “найбільшу шкоду Україні несуть два зла — авторитаризм і махровий популізм, а по-простому — брехня під національними одежами. Авторитаризм — бо це завжди окупант. Це — загарбник. Він загарбує твої права, твої можливості, твій вибір, твоє майно, все, що тобі належить. Навіть твою мову, твою мрію — тому це є зло. А махрова брехня — бо це завжди хвороба. Вона діє по-іншому. Спочатку, вона знищує організм зсередини. І врешті-решт забирає твою свободу, твою мрію. Хочу великим курсивом виписати для української нації — кінцевий результат цих двох сценаріїв для України один і той же — це втрата свободи, суверенітету, а за цим і державності. Питання лише в часі.”
Абсолютно прозорий натяк на два прізвища, які носять ці “фронти”. Якщо додати, що другий фронт (БЮТ) за словами Ющенка — надовго, то висновок невтішний:  “Бермудський трикутник”  української політики триває.
Друга причина поразки — традиційна: розбрат у національно-демократичному таборі : “сумарна поразка національних та демократичних сил має виключно внутрішні причини. Національні і демократичні сили не програли опонентам, вони програли собі.”
Отже, поразка. Але щось же дало підстави Віктору Ющенку зробити ось цей оптимістичний висновок з аналізу виборів : “Нехай нинішня влада не створює собі ілюзій. Ніхто і ніколи, навіть найбільші циніки, навіть найбільш продажні душі не перекреслять тих демократичних і національних перетворень останніх п’яти років. Європейського поступу, свобод, які вдалось сформувати, і переконаний закріпити в нашому суспільстві. Наші цінності, ідеї, мрія не програли, вони живі і за ними майбутнє. Переконаний національна ідея, завжди стратегічно перемагає. ”
   До роботи! Такий був заклик Ющенка, лейтмотив з’їзду. Аби показати приклад, на радикальне оновлення пішла сама партія. Було оновлено її керівний орган — Політичну раду. Майже одностайним голосуванням більш як тисяча делегатів з’їзду рекомендували раді обрати її головою Валентина Наливайченка, керівник громадського руху “Оновлення країи”. Він і був обраний на цей     керівний за Статутом пост у партії, при тому, що Ющенко залишається лідером партії. Ще одна помітна постать в керівництві — одним із заступників голови обраний Володимир Огризко, колишній міністр закордонних справ, який, очевидно, відповідатиме за зовнішню політику. Тим більше, партія задекларувала близьку йому правоцентристську європейську позицію. Ще одним заступником голови став колишній міністр юстиції Микола Оніщук.
Конкретними, навіть жорсткими стали близько десятка ухвал і резолюцій з’їзду. Як в констатуючій частині ( нищівна критика нової влади), так і в конструктивній. Це, зокрема, документи на захист української мови, про загрозу національній безпеці держави, захист свободи слова, міжконфесійні відносини. Питання лише в тому, щоб ці положення після приходу цієї та союзних демократичних політичних сил до влади ( в чому нема жодного сумніву) були виконані. Чого так і не вдалося, на жаль, зробити  за 5 років помаранчевої влади. Надію вселяє те, що на з’їзді прозвучала теза про потребу пояснення людям, чому так сталося, навіть потребу вибачитися перед виборцями. А ще — запевнення Ющенка, що партія дасть бій ворогам України: “Ця влада відмежувалася від національних цінностей і наступом пішла на історію, пам’ять, освіту, мову, надію на єдину церкву. Так може діяти тільки чужа, неукраїнська влада. Так може діяти тільки окупант. Ми будемо з ним боротися. Ми будемо в жорсткій опозиції до такої влади. Такій владі потрібно протиставити організовані політичні, партійні і громадські сили.”
Що ж, зостається вірити й сподіватися, що Майдан — не згас, що він з нами.
 
А тепер до більш прозаїчних моментів. Підсумки з`їзду свідчать, що є політичні кола, та й бізнесові також, які роблять ставку і на цю політичну силу, яку уособлює Ющенко, на цей вектор українського політикуму. Очевидно, що два вектори, персоніфіковані іменами Януковича і Тимошенко, — це недостатньо для  України. Потрібен і третій варіант. Тим паче., що за ним все-таки проглядаються мільйони виборців, значно більше, аніж проголосували за Ющенка на виборах.
   Стосовно ж більш конкретного моменту — відродження самої партії “Наша Україна”, то тут теж щось робитиметься, адже вона майже розвалена. Притому, що на з’їзді була названа фантастична кількість її членів — 254 тисячі. Насправді ж, наприклад, у нас на Чернігівщині,  від партії самі залишки. Дійшло до того, що ні з кого навіть обрати голову обласної організації, то ж довелося “позичати” в столиці — головою обраний згаданий вже Микола Оніщук. Але можна не сумніватися., що зараз йтиме реальне оновлення цієї партії і до неї прийдуть нові люди. Особливо після місцевих виборів, коли багато що проясниться і відсіються деякі політичні фантоми. А як би там не було, “Наша Україна” — це бренд, символ Майдану. І не слід думати, що люди так уже розчарувалися в ідеях та ідеалах Майдану.  
 

 

Комментарии [ 4 ]

16.09.2010 16:06 Петр АНТОНЕНКО

ДЕСЯТЬ РОКІВ З ГОНГАДЗЕ

    Саме так. І це не натяк на примітивне гасло “вічно живий” і не посилання на півфантастичні версії, що Георгій дійсно живий. Мова про те, що ми вже 10 років живемо з цією раною, що Україну у світі ідентифікують, на превеликий жаль, частіше всього за двома поняттями — Чорнобиль і Гонгадзе.

Сьогодні, у  десяту річницю  загибелі журналіста,  знову мусується тема так і не завершеного за десятиліття розслідування злочину. Починаючи з того,чи дійсно знайдені в  таращанському лісі  останки є останками Георгія, і завершуючи нав`язливою і наболілою темою про справжні мотиви вбивства і його замовників. Дійсно, туману і тьми тут вистачає. Вимога ясності— така ж зрозуміла, як і наївна. Як тут  не згадати зроблену Віктором Ющенком у перші ж дні його президентства заяву, що завершення розслідування   вбивства Гонгадзе — справа двох-трьох місяців. Після 61-го місяця правління Ющенка, після півроку нової влади справа Гонгадзе в суспільній свідомості — на тій же стадії, що й десять років тому. Це якщо говорити про головне — що ж відбулося?

 Так, на четвертому році президентства Ющенка сіли на лаву підсудних і отримали тюремні терміни перевертні з міліції, звинувачені в безпосередньому вбивстві Гонгадзе. Наступного року було виловлено головного звинуваченого у вбивстві — міліцейського генерала Пукача. Притому, в цій “пукачіаді” чергові дивовижі, починаючи від зникнення генерала, його так званого “переховування” і “пошуків”, до річної тяганини з розслідуванням здавалося б уже розкритого злочину. Чергове зволікання з передачею справи Пукача до суду пов’язане з черговим сюрпризом від майора Мельниченка: щось таке цінне випливло від цього таємничого персонажу драми “Гонгадзе”. “Майор Мельниченко” — то ціла окрема сторінка в цій епопеї. Колись таки нам стане відома справжня суть цієї сторінки. Поки що можемо лише здогадуватися, з якої вона політичної чи геополітичної гри.
    Колись з`ясується все. Невідомо лише, коли настане це “колись”. Але, повторю, наївно вимагати, щоб воно настало негайно. Тому таким же наївним є обурення громадян щойно оприлюдненою заявою Генеральної прокуратури, яка назвала єдиним замовником вбивства Гонгадзе колишнього міністра внутрішніх справ Кравченка. Котрий сам загинув при загадкових обставинах у 2005 році. Нагадаємо, офіційний вердикт слідства — генерал покінчив самогубством. Як можна самогубці після першого пострілу в себе зробити ще й другий, це все з того ж туману, яким оповите тут все. Звичайно, ніхто нині в здоровому розумі не вірить, що замовником є Кравченко. Точніше він, звісно. міг дати таке замовлення, таку команду Пукачу — вбити журналіста. Але — явно за чиєюсь командою. Тому коли нам говорять, що вбивство журналіста замовив Пукачу Кравченко, виникає логічне й просте запитання : а то ж замовив це Кравченку?
    Але чого ми дивуємося відсутності відповіді на такі запитання? Якого рангу злочин, політична гра, такого рангу й злочинці, оті “замовники”, імена яких нам так хочеться знати все сьогодні. Зустрічне запитання: а ми знаємо справжні обставини вбивства  президента наймогутнішої держави світу Джона Кеннеді? Ми можемо вірити офіційному слідству у справі про отруєння Віктора Ющенка? Ми віримо вердикту у справі про вбивство В`ячеслава Чорновола?   Ми можемо похапцем сприймати на віру чергові одкровення з так званих “плівок майора Мельниченка”?
    Все сказане зовсім не означає, що суспільство має змиритися з тим, що правду дізнається нескоро. Просто, коли ми нещадно критикуємо наші правоохоронні органи, наше “лівосуддя”, не варто забувати, що вони такі, як і держава, суспільство в цілому, є їх частиною. Зміни ж в суспільстві неможливі без утвердження справжньої демократії, реальної свободи, і чи не найперше — свободи слова. Відтак в цю сумну річницю варто поговорити не тільки про розслідування власне самого злочину, а й про те, що уособлює ця трагедія і які висновки ми з цього зробили? Уособлює вона якраз нищення свободи слова, а висновків з цього зроблено дуже й дуже мало. Йдеться не тільки про десятки вбивств, нападів та інших актів насильства проти журналістів, якими густо позначене у нас це десятиліття. А й про те, що у нас так мало зроблено для утвердження свободи слова.
    За це десятиліття, як і за попередні роки, так і не створено потужного національного демократичного інформаційного простору. В ньому надто привільно почувається імпортні і доморослі україножери. Приклади цього множаться мало не щодень. Ось найсвіжіший — рішення Запорізької обласної ради про надання російській мові в області якого особливого “регіонального статусу”. Такого, що окрім іншого, передбачає і порушення існуючих в державі правил застосування цієї мови в засобах інформації. Простіше кажучи, подальша русифікація нашого медіапростору. Роками тягнуться безпредметні балачки про роздержавлення величезного масиву преси влади, цього потворного для демократичних суспільство явища. Національно-демократичні сили не лише не створили потужного медіа-ресурсу, а в значній мірі втратили те, що мали.
    Ось про що варто сказати в річницю загибелі Георгія Гонгадзе.   І саме боротьба за утвердження не голослівно декларованої владою, а справжньої свободи слова буде найкращим вшануванням пам`яті журналіста.   
    
 
  

Комментарии [ 1 ]

09.09.2010 12:38 Петр АНТОНЕНКО

ДЕФЛЯЦІЯ ВЛАДИ

    Державний комітет статистики України, покликаний денно і нощно щось   там рахувати і доносити нам, громадянам, видав свій черговий продукт. Та такий, що мимоволі згадався крамольний антирадянський афоризм минулих  часів: “Є правда, брехня і статистика”. Так от статистика оповістила, що в країні настала пора “дефляції”.

   Що воно таке? Пересічним громадянам більш відомий протилежний за змістом термін — інфляція, цебто знецінення наших статків внаслідок подорожчань — підвищення цін і тарифів. Ну, це відомо кожному, варто зайти в магазин, або ось днями отримаємо рахунки за газ за серпень з подорожчанням його на 50 відсотків. А от дефляція, тобто зниження цін, здешевлення товарів і тарифів, — річ не те що маловідома загалові, а просто фантастична.
    Там не менше, Держкомстат доповів, що трудами нової влади настала не просто дефляція, а в нечуваних її розмірах — майже 10 відсотків. Більше того, можна говорити навіть про 20 чи й 30 відсотків. Річ у тім, що статистики взяли для розрахунку аж цілий останній рік — з липня минулого до липня цього року. А завважте: половина (навіть більше) цього періоду припадає на стару владу. Її ж нова влада звинуватила в розвалі економіки, зубожінні людей і, звісно ж, інфляції. То ж виходить, що “стабільним реформаторам” своїми героїчними зусиллями довелося спершу   долати глибочезну інфляцію від старої влади, а затим вийти на нові високі рубежі.
    Душа радіє. Але дозвольте одну цитату. Взагалі-то, я й від себе можу це сказати і не лише це. Та й кожен наш читач може додати ще багато що. Але в цій  цитаті є один цікавий нюанс, про що далі. Отже:
    “Заходжу в магазин. Півлітровий пакетик пряженого молока, що коштував рік тому 5 гривень, уже більше шести. На двадцять відсотків подорожчав, падлюка, за той час, що я, за твердженням Держкомстатистики, ставав на 10 відсотків “багатшим”. Зросли в ціні кондитерські вироби, м'ясо, ковбаси, чай, кава, одяг, взуття. Подорожчала навіть отрута на кшталт цигарок і алкоголю. І такі дрібниці, як квіти. Красномовно порожніють багато-багато кіосків на ринку “Петрівка” та інших речових ринках Києва. Торгівці не можуть платити високу оренду і просто відмовляються від робочих місць. Скаржаться на падіння попиту продавці книг. А все це — показник, що жодного економічного зростання нема”.
    Кінець цитати. Але не процесу: його ми спостерігатимемо, точніше, відчуватимемо щодень.
   А тепер родзинка цієї цитати, до якої можна додати ще дуже багато. Взята цитата днями з газети  “Сегодня” (в перекладі з російської, звісно), цього галасливого рупора отої самої нової влади, газети “реформаторів”-регіоналів. Можна назвати й автора публікації, але обійдеться і без такої реклами. Зазначу лише, що цей затятий автор вилив відра чорнил, тавруючи “режим Ющенка” і так само завзято восхваляв регіоналів.
     Дивуватися залишається хіба що тому, що саме в цій газеті з`явилися такі публікації. Що б то значило? Поруч, на тій же сторінці, розлогий коментар про задуми Партії регіонів та їхнього президента здійснити конституційну реформу (переворот) — публікація під більш ніж відвертим заголовком “Проект “Віктор Федорович Кучма”. Краще      й не скажеш стосовно “третього терміну” Кучми в особі Януковича.
    А заголовок цитованої публікації — “Не вірю в таку дефляцію”. Цілком згоден: ТАКУ дефляцію розгледіти важко. Але взагалі вона існує: це дефляція влади, тобто її швидке знецінення. Схоже, до ціни п’ятака в базарний нень. А точнішу цифру покажуть недалекі вже осінні вибори.     
   
 
  

Комментарии [ 11 ]

21.08.2010 08:32 Петр АНТОНЕНКО

КРЕДИТНЕ ЯРМО

    Громадськості стала відома угода, укладена Україною та Міжнародним валютним фондом. . Це угода про виділення Україні величезного кредиту від МВФ у найближчі два з лишком роки. За це уряд узяв зобов’язання запровадити жорсткі соціально-економічні заходи в країні. Простіше кажучи — йдеться про наступ на життєвий рівень населення.

    Деяка необхідна інформація. Міжнародний валютний фонд — це спеціалізована агенція Організації Об’єднаних Націй. Утворено фонд 1945 року, основна мета його — короткотермінові кредити країнам для зміцнення їхньої фінансової системи.  МВФ ставить умову, щоб держава, яка бере кредит, максимально стабілізувала свій фінансовий стан, бюджет, хоча б і за рахунок урізання соціальних витрат.

     Все це напряму стосується і України. Останніми роками, при всіх змінах влади, Україна прагнула брати і брала кредити МВФ. З початком так званої світової фінансової кризи мотивації для кредитів у влади побільшало: мовляв, усі стараються брати такі кредити, треба ж рятувати фінансову систему.  Хоч  пересічному українцеві не так просто зрозуміти головне: нащо  взагалі брати ці кредити? Якби левова їх доля йшла на розвиток економіки, було б зрозуміло. Але, пояснюючи народу призначення кредитів, влада мляво щось торочить про “зміцнення фінансової системи”, “підтримку національної валюти”. Враження, що основна мета кредитів — рятувати від банкрутства нашу надто вже розгалужену банківську систему.
    Наскільки велике кредитування? Досі рахунок йшов на кілька мільярдів доларів. Але те, що виклянчив наш уряд у МВФ нині, вражає. За щойно підписаною угодою Україна отримає менш ніж за два з половиною роки (до грудня 2012-го) аж 15 мільярдів доларів. Кредит йтиме траншами по півтора мільярди, орієнтовно щокварталу. Багато це чи мало? Дуже багато. Україна вийшла на друге місце у світі серед боржників МВФ. Що таке по 6 мільярдів доларів кредиту на рік? Це десь по 47 мільярдів гривень. Враховуючи, що річний бюджет держави — понад 300 мільярдів гривень, маємо вливання, що складають близько 15 відсотків бюджету.  Правда, погано, коли фінанси держави  наповнюються за рахунок не економіки, а боргів. А борги доведеться платити. Мова не лише про виплату самого боргу й відсотків на нього. До речі. розплачуватися доведеться скоро: пік виплат за кредитом настає вже 2013 року. Та мова ще й про соціальну складову.
Ось що зобов’язався зробити наш уряд за наданий кредит.
     Перше громадяни України вже відчули: це різке, на 50 відсотків, подорожчання газу для населення з 1 серпня. Не те щоб уже МВФ категогична наполягав на такому підвищенні.   але фонд вимагає. щоб  енергоносії, комунальні послуги  оплачувалися споживачами за їхньою вартістю, без дотацій держави. Але варто сказати, що у нас  так звана вартість енергоносіїв і послуг  вкрита для людей густим туманом. Коли десь міськрада піднімає тарифи, мотивуючи тим, що треба платити за їхньою вартістю, то непросто зрозуміти, як вираховуються оця вартість. Часто вона складається також і з невміння комунальних служб належно працювати, і з дивних витрат комунальників (подивіться хоча б на шикарні офіси всіляких теплових, водних, енергетичних служб).
    Щодо газу. Є вартість його закупівлі в Росії, і МВФ вимагає, щоб споживачам (населенню теж) газ відпускався не нижче цієї ціни. Нагадаємо, що нині газ у Росії ми закуповуємо по 249 доларів за тисячу кубометрів. Це майже 2 тсячі гривень. Після серпневого подорожчання ми вже платимо від 725 гривень і вище за тисячу кубів. Система оплати доволі заплутана  (іноді вреаження, що навмисне ) : тариф залежить і від кількості спожитого газу, і від опалюваних газом площ, і від наявності або відсутності лічильника. Так що дехто вже зараз платить по тисячі гривень і більше за тисячу кубів. Простіше сказати про ціну газу для комунальних теплових підприємств, а від неї залежить ціна опалення. Зараз, після подорожчання, вони платять по 1309 гривень за тисячу кубів. Але це не все. Щоб догодити МВФ, уряд вирішив підвищити цю ціну з квітня наступного року ще на 50 відсотків. Трішки арифметики. Дуже помиляються ті, хто вважає, що два підвищення (нинішнє і наступне) на 50 відсотків дадуть у сумі 100 відсотків зростання ціни. Зовсім ні, бо друге підвищення буде вже на перше! Скажімо, до 1 серпня ви заплатили за стільки-то газу 100 гривень, нині — 150. А з квітня півторакратне підвищення буде вже на оці 150, тобто ціна зросте ще на 75 гривень. Отже, сумарно буде 225 гривень замість недавніх 100. І це не все! Далі кожні півроку ціна газу зростатиме, поки не вийде на ціну купівлі газу в Росії — 2 тисячі гривень за тисячу кубів. Це ще  якщо й ця ціна  не виросте.
    Другий соціальний удар по населенню — підвищення пенсійного віку. Уряд уже погодився з цією вимогою, підписався під цим. Насамперед планується підвищити вік виходу на пенсію жінок — з нинішніх 55-ти до 60 років (чоловіки й так ідуть у 60, та й живуть значно менше жінок). Влада вже давно готує пропагандистський ґрунт для такого кроку: розводяться балачки про нашу демографію, про низьку народжуваність і високу смертність, про надто велику частку пенсіонерів. Торочить про пенсійний вік, скажімо. в Канаді,  Німеччині,  Японії (краще б згадала про рівень життя в таких країнах).  І ось замість того, щоб вирішувати  соціальні проблеми, навести порядок у пенсіях (численні пільги за віком виходу на пенсію, неймовірні розміри деяких пенсій), влада пропонує найпримітивніше — перехід на новий пенсійний вік.  Здійснюватиметься це  поступово, але перший удар планується вже наприкінці цього року — збільшення віку виходу на пенсію на півроку. Так що жінки, яким цьгоріч виповниться 55, можуть бути вимушені відпрацювати до пенсії ще півроку.
    Заплановано також збільшити —  і доволі різко — трудовий стаж, потрібний для отримання пенсії. Досі чоловікам треба було мати 25 років такого стажу, тепер планується 35 років, жінкам відповідно замість 20-ти — 30 років.
       Нарешті ще один удар по людях. У цій угоді з МВФ наш уряд зобов’язався заморозити зарплату працівникам бюджетної сфери. Тобто не підвищувати її 2011 року і в якійсь “середньостроковій перспективі”. А бюджетники — це ж не лише незліченна рать чиновників, це ще й учителі, медики, працівники культури, інших сфер.
     Дивує багато що. Розміри випрошених кредитів, драконівські умови їх отримання, явно не прийнятні для нашої країни з її соціальними, економічними, демографічними реаліями. І все це, схоже, для вливань в економіку, де замість обіцяних командою «реформаторів»- регіоналів реформ більше балачок про них.
    Є й політична складова ситуації. Зовсім недавно регіонали, тодішня опозиція, гнівно критикували попередню владу за отримання всього кількох мільярдів кредитів МВФ: мовляв, нащо ці вливання за рахунок народу. Клялися, що не допустять зростання комунальних тарифів, збільшення пенсійного віку. Можна знайти і процитувати всі ці заяви регіоналів, починаючи від їхнього лідера, нині глави держави. Котрий і зараз,  начебто,  проти таких кредитів за рахунок народу. Принаймні,  так  заявив далеко не рядовий депутат-регіонал Василь Хара. Той самий, який ще й очолює Федерацію профспілок України. Організацію, яка за статусом мала б стояти на варті інтересів людей. Натомість Хара не придумав нічого кращого, як заявити, що Україна взагалі не виконуватиме вимог МВФ. Мовляв, кредит  у фонду випросили, а далі ми їх надуримо. На жаргоні, близькому нинішній владній команді, це називається “кинути”. Невже регіонал-депутат встиг набратися у своїх соратників цього “кидалівського” жаргону і вважає “лохами” керівництво МВФ? Якщо кого й “кинуть”, так це нас, простих громадян країни, яких залишать наодинці з височезними тарифами, новим пенсійним віком і в кредитній ямі, з якої треба буде вилазити.

Комментарии [ 9 ]

15.08.2010 21:12 Петр АНТОНЕНКО

ВИЩА ШКОЛА : ЗАЧИСТКА ПЕРЕД ВИБОРАМИ

На черзі — вузи Чернігівщини ?

Міністр Табачник звільнив з посади ректора Донецького національногоуніверситету, академіка НАН України, Героя України Володимира Шевченка і ще ряд ректорів вузів
 29 липня вранці міністр освіти і науки Дмитро Табачник постав у кабінеті ректора. Донецького універчситету , де  підписав наказ про його відставку. Літо — час канікул і відпусток, але університет не був порожнім. Працює приймальна комісія, декани факультетів і проректори, студентські профспілки. Усі висловилися проти такого рішення. Міністр з ними зустрівся, але не відреагував на їхню  думку і  звільнив ректора.
Мотивацією для зняття ректора стало закінчення терміну контракту. Послухаємо Володимира Шевченка. “Кожен ректор обирається на певний термін.  У мене дійсно  закінчився термін контракту 28 липня.  Але мене ні про що не попереджали, хоча я вчасно оформив усі документи для подальшого конкурсу. І конференція трудового колективу університету пройшла, і кадрова комісія Міністерства пройшла, які мене знову рекомендували на цю посаду”.
В подібних випадках ректорам  мають подовжити повноваження як виконуючим обов’язки  до проведення конкурсу Міністерством. “ Всім ректорам подовжували повноваження до виборів, а мене просто викинули, — зазначив В.Шевченко. —  Претензій до мене як до ректора або до очолюваного мною університету жодних немає. Навчальний заклад входить до десятка кращих університетів України. Але міністр у неофіційних розмовах заявив, що це рішення найвищих органів влади. Яких? Він не уточнював”.
Володимир Павлович Шевченко обіймає посаду ректора 24 роки, до цього 11 років був першим проректором і деканом математичного факультету. Крім того, він очолює Раду вищих навчальних закладів Донецької області й є головою Донецького наукового центру. А ще він голова Донецького обласного об`єднаннея Товариства “Просвіта”.
Що  ж насправді тоді стоїть за цією несподіваною відставкою ректора, академіка, Героя України, видатного українського математика? Колеги прямо говорять,  що відставка   пов’язана з майбутніми виборами до місцевих органів влади, що ректору неодноразово пропонували вступити до Партії реґіонів, але він відмовлявся. Принагідно зазначимо, що Володимир Павлович принципово не вступає й до інших партій. Але от перебування поза Партією реґіонів для влади небажане. І посада Шевченка, схоже,  знадобилася, щоб перед виборами посилити контроль над студентами і науковцями. Адже студентство, професура, загалом викладачі  є активною частиною електорату. Реґіонали явно стривожені майбутнім результатом недалеких осінніх місцевих виборів. Чого варте різке, на 50 відсотків, подорожчання газу для населення. У таких умовах набуває ваги кожен голос
На цьому не завершилося. Слідом  Дмитро Табачник звільнив Валентина Сминтину з посади ректора Одеського національного університету ім. Мечникова. Через день   звільнив Михайла Мартинюка з посади ректора Уманського державного педуніверситету ім. Тичини. У цьому році у Михайла Мартинюка закінчився 5-річний контракт. Педколектив таємним голосуванням (80% голосів - "за") висловився за те, що необхідно продовжити контракт з ректором. Своє побажання відіслали в міністерство. У відповідь —звільнення ректора. Багато хто  тут також  бачить політичні причини. На виборах Мартинюк відкрито підтримував Віктора Ющенка,  
 Ось як прокоментувала все це голова підкомітету з базової освіти   профільного Комітету Верховної Ради України депутат Леся Оробець : “Міносвіти відроджує репресивну практику 30-х років. Мета — забезпечити керованість з боку міністерства над найбільшими вузами напередодні виборів. Отже, усуваються найбільш самостійні керівники вищих навчальних закладів".
 
 

Комментарии [ 0 ]

11.08.2010 15:53 Петр АНТОНЕНКО

СВОБОДА СЛОВА І СВОБОДА СЛОВЕС

                                    Чим народ заважає владі?

Пропоную Міністерству внутрішніх справ порушити проти мене кримінальну справу за статтею 344 Кримінального кодексу України. Якщо, звичайно, мої діяння як журналіста аналогічні тим, за які порушила таку справу міліція Черкас.
 
Днями райвідділ внутрішніх справ Соснівського району міста Черкас, зробивши обшук в офісі обласної організації Блоку Юлії Тимошенко, порушив кримінальну справу за частиною 1 статті 344 ККУ “Втручання в діяльність державного діяча”. Що ж це за стаття? Цитуємо.
 «Незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем'єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів ( далі йде довгий перелік високопосадовців) з метою перешкодити виконанню ними службових обов'язків або добитися прийняття незаконних рішень
карається штрафом від двохсот до трьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або арештом на строк від трьох до шести місяців,   або обмеженням волі на строк до двох років, або
позбавленням волі на той самий строк.
    Частина 2 статті за дії, вчинені особою з використанням свого службового становища, передбачає ще більші санкції, аж до трьох років ув’язнення.
    Ключовим у цій статті є, звичайно, положення про незаконний вплив. Бо коли ми, громадяни, виборці, на виборах “втручаємося” в діяльність влади таким радикальним чином, що навіть відправляємо її у відставку, це, звісно, не лише законно, а є вищим проявом демократії. Отже, йдеться про “незаконний”. Що ж  накоїла обласна організація політичного блоку, який має другу за чисельністю фракцію в парламенті? Уява малює жахливе. Захопили в заручники президента, прем’єра чи начальника райвідділу міліції і змушували їх до протиправних діянь? Заблокували державні установи? Зламали офіційні сайти президента чи Кабміну і виставили там фальшиві укази й постанови?
Не фантазуймо. Приводом для порушення кримінальної справи стали знайдені міліцією в офісі листівки. Одразу зазначимо, БЮтівці ще не встигли їх навіть поширити. Отже, правоохоронці діють за рецептами комуно-радянської каральної системи: злочином вважається не лише “поширення”, а й “зберігання”. Саме так гласила сумновідома стаття 62 радянського кримінального кодексу “Антирадянська пропаганда і агітація”. І саме за нею режим масово відправляв за ґрати опонентів. Що ж, вдалий приклад для правоохоронців незалежної демократичної держави.
Але що в тих двох листівках такого “антирадянського”, вибачте, “антидержавного”? Вони не анонімні: це листівки Народного комітету захисту України. В них критикується влада за її дії. Тема першої листівки — новий Податковий кодекс, який реґіонали вперто проштовхують через парламент. Суть його, якщо коротко, — економічні репресії замість економічних реформ, які чомусь у “команди реформаторів”-реґіоналів ніяк не просуваються.  
Тема другої листівки ще ближча, зрозуміліша мільйонам простих українців, які щодня користуються газовою плитою. Листівка критикує владу за різке, на 50 відсотків, підвищення з 1 серпня ціни на газ для населення. А ще звинувачує владу в обмані громадян, адже їм було обіцяно владою, що газ не дорожчатиме після підписання угоди з Росією щодо Чорноморського флоту. Де неправда в цій листівці?
22 квітня я був учасником зустрічі президента Януковича з журналістами України. Оскільки це було на другий день після підписання ганебного Харківського пакту, саме ця тема стала головною на прес-конференції. Мотивуючи харківську зраду економічними причинами, президент сказав: “Головний соціальний ефект — не збільшуватимуться ціни на житлово-комунальні послуги, що для мене особливо важливо”. Ми сиділи в красивому залі Адміністрації Президента і прагнули вірити главі держави, адже йому треба вірити. Тепер очевидно, що той свідомо говорив неправду, бо добре знав, що йдуть переговори з Міжнародним валютним фондом, виканючування в нього чергових кредитів, цих милиць, без яких економіка “реформаторів” уже б лежала. І підвищення тарифів — одна з умов МВФ. Але треба було отак говорити, адже попереду була ратифікація угоди в парламенті. Після неї, 29 квітня, у зверненні до народу глава держави заявив: “Документи, підписані в Харкові, забезпечать нам суттєве зниження ціни на газ. Це означає підвищення соціального захисту кожного українця…” А вже 1 серпня кожного українця “підвищено соціально захистили”.
Такий зміст листівок, які викликали реакцію влади. У них те, що  в останні тижні багато разів сказане публічно, у ЗМІ, але громадян, зокрема й мене, журналіста, який писав про це, в потрактуванні черкаської міліції звинувачують у “незаконному впливі” на владу. Якби наші правоохоронці  читали, а ще й виконували закони, вони б зазирнули бодай в Основний Закон держави — Конституцію України. Починаючи зі ст. 5, де йдеться про народ, як “єдине джерело влади”, і далі — статті про свободу слова, поглядів, переконань, відсутність цензури. То чиї ж дії протизаконні?
У ці дні трапилася ще одна подія, дотична до черкаського інциденту. Служба безпеки України звинуватила блогера Олега Шинкаренка в тому, що він, начебто, висловлював злочинні погрози на адресу президента в Інтернеті. Олега запросили в СБУ, де взяли з нього розписку, що він більше такого не чинитиме. Перше запитання — яка юридична вартість такої розписки? Нульова. І в СБУ це добре знають. То, може, втішаються, що це також у стилі колишнього КДБ, бо саме там брали з опонентів режиму  такі розписки, які згодом могли фігурувати на слідстві та суді: ось, мовляв, влада ж тебе попереджувала, щоб був лояльним. Після цього українські блогери почали акцію “Хочу на допит в СБУ”.
Усе це стало настільки смішним і сумним, що президент Янукович вирішив через Інтернет відповісти Олегу Шинкаренку й іншим блогерам. Ось як президент оцінив азарт Служби безпеки: “Згоден з вами в тому, що викликати на допит блогера — це останнє, чим повинна займатися СБУ. Думаю, у Служби безпеки є інші важливі проблеми. Думаю, що наша з вами позиція із цього приводу допоможе керівництву СБУ відкорегувати стиль своєї роботи”. Прекрасно! Але як бути з головним — взаєминами народу і влади? Ось не менш гарні тези відповіді президента: “Я, чесно кажучи, радий, що в країні є такі активні і сміливі хлопці, які дуже швидко реагують на помилки влади. Я завжди говорив — погана не та влада, яка помиляється (не помиляється, як відомо, той, хто нічого не робить). Погана та влада, яка не виправляє своїх помилок, не реагує на сигнали суспільства”.
Виділяю ці слова Президента, з якими цілком згоден, які варто викарбувати  в металі чи  камені і вивісити в кожній державній установі, в кожній редакції ЗМІ, як колись ленінські “заповіти”.
Проте ще один момент. Не хочеться зайве згадувати Росію, але з нашим проросійським вектором влади паралелі так і напрошуються. У ці самі дні в мас-медіа сусідів вигулькнула історія, схожа на нашу. Росія, як відомо, охоплена лісовими пожежами, гинуть люди, дим оповив столицю. І ось рядовий російський громадянин написав в Інтернеті прем’єрові Путіну про нездатність російської влади щодо боротьби зі стихією. Написав, не добираючи слів, більш того, із застосуванням добірного  російського  мату. Реакція Путіна була цікавою. Прем’єр наче аж зрадів цьому листу, відповів його автору, похвалив того за мужність, громадянську принциповість, назвав автора “дивовижно відвертою і прямою людино”, “талановитим літератором”.
…Читаю лист Януковича блогерам. Читаю відповідь Путіна “талановитому” літератору. І згадую великого російського режисера Станіславського. Той, оцінюючи нездарну гру котрогось із акторів, говорив коротко і чітко: “Не вірю!”.
 

Комментарии [ 0 ]

Страницы: 1 2 3 4 5

Регистрация → Войти →

Почта
Знакомства
Радио
Объявления
Показать все сервисы Скрыть все сервисы
  • Почта
  • Радио
  • Объявления
  • Знакомства
  • Форум

Другие Блоги

  • Сергей Трегубенко
  • Олекса ПЕКУР
  • Виктория ГАВРИК
  • Александр ЯСЕНЧУК
  • Владислав САВЕНОК
  • Герал с Олимпа
  • Олег ГОЛОВАТЕНКО
  • Сергей СОЛОМАХА
  • Игорь Левенок
  • Елена ЛАЗУН

Все записи(564)
Все авторы(58)

Самое главное

1

Сегодня - праздник Казанской иконы Божьей Матери

Опубликовано – 04.11.11 10:09

2

На Черниговщине подожгли детский сад. Фоторепортаж

Опубликовано – 04.11.11 09:49

3

Икону Св. Януковича написали в Луганске усилиями писателя и коммунистов

Опубликовано – 04.10.11 20:43

4

В Нежинском районе «Родине» мстят за победу?

Опубликовано – 04.11.10 14:35

5

Лидер относительно избирательных нарушений на Черниговщине – село Петровка Щорского района

Опубликовано – 04.11.10 14:28

Все новости →

Реклама на сайте "Высокий Вал"

© 2001-2011 Интернет-издание Высокий Вал. При использовании материалов сайта гиперссылка на newvv.net является обязательной. \ Перепечатка в газетах и озвучивание электронными СМИ - исключительно при наличии письменного соглашения с Редакцией! Редакция может не разделять мнение авторов и не несет ответственности за содержание републикаций. *PR - публикации на правах рекламы.

Черниговские новости, Интернет газета Чернигова: политика, экономика, культура, спорт, криминал, ИТ. Чернигов фото