На днях у меня была экскурсия для учеников 6 и 7 класса, которые приехали из Ровенской области. Учеников - 20, учителей - 5. Как только  я подошла к автобусу с прибывшими туристами, оттуда вышли 4 учительницы, и, пристально глядя, прямо как гестапо, начали допрос: "Расскажите о себе, где учились, где работаете, какой у нас маршрут" и т.д. Начинаю рассказывать. Особенно "старательной" там была, кажеться, завуч. Когда дошли до маршрута, оказалось, что оговореный ранее маршрут им не подходит. Церкви, костёлы не показывать - это детям не интересно. Аптеку-музей не показывать - учителя там были 6 лет назад, нечего там смотреть. "А что же показывать?" - спрашиваю я. "Ну, всё интересное, Вам виднее. Обязательно покажите им, где Мастерская шоколада и "Крыивка". И вообще, Вы им много не рассказывайте, они же на отдыхе, слушать не будут, Вы показывайте больше". И тут же, поворачиваясь к детям: "Так, всё внимательно слушать, как на уроке. Приедем - буду спрашивать!". Ладно, думаю, где наша не пропадала. Убеждаю завуча, что хотя бы Успенскую церковь и Доминиканский костёл посмотреть стоит. И аптеку-музей тоже, там же подземелья и алхимическая лаборатория. Это не может быть неинтересно детям!   Ну, вроде, убедила. Идем. Продходим ул. Подвальную, начинаю рассказ о крепосных стенах - вот их остатки, стены построены так-то... Завуч меня перебивает и говорит: "Так, Вы в школе работали? - Нет, отвечаю. - А, ну всё с вами ясно. Вы должны сначала им рассказать, что это такое - крепосные стены. Это же дети".  Я, конечно, понимаю, дети - из сельской школы. Но разве в этом возрасте еще не дают этого? Разве дети не смотрят фильмов про средневековье, книг не читают??? К стати, кто такой "посол" дети так же не знали. Зато как кого послать подальше (судя по лексикону) дети знали очень даже хорошо. Ладно, обьяснила, идем дальше. Пытаюсь вести экскурсию интерактивно, задаю вопросы, за правильные ответы даю конфеты. Спрашиваю: "Дети, вы знаете, кто изобрёл порох?" Зауч сразу принимает боевую оборону: "Да Вы что? Откуда они могут знать?" Видимо, детям в селе абсолютно больше неоткуда черпать знания, кроме школы. Говорю, что порох изобрели китайцы... Дошли до Доминиканского костёла, рассказываю про Гальшку из Острога, думаю, Острог у них рядом, оценят. Но и тут не угодила - легенду рассказала, а завуч мне: "А что вы нам еще расскажете про Гальшку?" Спрашиваю в ответ: - Может подскажете? - Нет, я детям на уроке расскажу. А Вы почему не знаете?   -Я, вообще-то гид по Львову и рассказываю, как Гальшка связана со Львовом. - А, Вы не историк?! Я же говорила, надо брать экскурсовода-историка. Ну, рассказывайте, рассказывайте, Вам за это деньги платят. Добрели до аптеки-музея. Хотя б тут мои надежды оправдались, или почти оправдались. Детям понравилось. Но когда мы зашли в алхимическую лабораторию, я спросила, слышали ли дети, про философский камень. Да, про камень они слышали. В "Гарри Поттере". Телевизоры, видимо, таки в селе есть!  ))) Далее меня постоянно спрашивали, когда же будут Шоколадная мастерская и Крыивка. Ну, мы и пошли туда... Наверно, я какой-то неправильный гид. Если стремление детей попасть в Шоколадную мастерскую я могу понять, то зачем им в "Крыивку" - мне не понять... Причем, курировалось это учителями, именно завуч говорила, что детям обязательно нужно зайти внутрь и посмотреть. Но на что там смотреть детям??? И еще не понимаю, зачем ходить по подобным заведениям во время экскурсии??? Ведь вместо того, что б ждать с экскурсоводом, в оплаченое время, пока дети купят сладостей, можно было столько всего еще увидеть! Знакомый, работающий в сфере туризма, мне сказал, что, наоборот, это ж классно - пока экскурсанты фотографируюются в Крыивке, например, минут 20 проходит, ниче говорить не нужно. :) Но я так не могу. Всё время хочу побольше показать и хотя бы немного рассказать, дать возможность дотронутся до живой истории, запечатленой в каменных стенах домов, в улицах, в легендах... Так неужели во Львов едут ради "Крыивки" и подобных, весьма противоречивых  заведений??? А как же многовековая история, культура, атмосфера? ПОЧЕМУ "Крыивка" интреснее???

Дитинка, братик, або сестричка, маленька ляля – ця мрія є в кожної дівчинки… ну, можливо, практично в кожної дівчинки Навіть, якщо дівчинка за поведінкою більше нагадує хлопчика, природа, зрештою бере своє … у більшості випадків. Однак з віком бажання трансформується, набирає чіткіших обрисів, з‘являються певні умови його виконання. Спочатку ти хочеш ляльку, потім братика, або сестричку, потім хочеш багато дітей, потім розумієш – двоє: хлопчик і дівчинка – це достатньо, а потім не можеш зважитися і на одну дитину Не знаю, чи у всіх так було, але в мене було І от воно – вагітна до цього кроку ми з моїм Благовірним ішли не один день, тобто я його підводила Ох і тяжка це робота «з болота тягти бегемота» Йому постійно зарано було, аргументи залізобетонні, думаю кожна не раз чула ;) - «грошей нема», «куди нам, ми і самі собі ради дати не можемо», «а може потім?», «а погуляти?» ну і т.д. Але чи є зброя потужніша, ніж ніжне дівоче пиляння? НЕМАЄ! Знаєте, будучи вагітною, материнство уявляла собі абсолютно інакше, ніж сталося насправді, та й обіцянок підтримки і носіння на руках від родини отримала стільки, що здавалося, буквально, - народи і гуляй – решту за тебе зроблять  При тому зроблять, не намагаючись тебе припрягти і на роботу можна буде повернутися відразу після виходу з пологового будинку Ага! Вже! «саме так і сталося» Перший шок був, коли ці 4 кг. щастя залишилися зі мною в палаті, там була ще одна така ж шокована мамуся на дітей ми дивилися, як на інопланетян, обидві боялися щось самі робити, щоб нічого не поламати  А потім зайшла медсестра: «мамаші, чого дивимося? А хто підгузник міняти буде?». Ми щось промямлили, типу: «та боюся, а як це його, а чим мазати, а інструктаж…» Медсестра за п‘ять хвилини перевдягнула демонстративно двох крикунів, скоса глянула: «вчіться» і пішла  Я почергово запам‘ятала всі кроки, як брати, підтирати, підмивати, обмазувати присипати… ой, а тут ще й пупок, йолкі…коротко кажучи в пологовому малий для мене був скоріше фарфоровою лялькою, яка пороздирала мені всі груди що з ним буду робити вдома – не уявляла А «дома» була не загорами Вщухли радісні крики, гості розійшлися по хатах, Благовірний пішов на пари і от я і воно (маленьке жовто-червоне) залишилися наодинці. Тут вже не було ані часу, ані натхнення боятися, хвилюватися чи взагалі над чимось задумуватися Матінка –природа знову взяла своє, інстинкти увімкнулися і мені не потрібно було більше нікого. Не знаю, як кому, а я щаслива, що залишилася зі своїм синочком і чоловіком втрьох, без нянь, бабусь і купи порадників. Ми знайомилися одне з одним, пристосовувалися до графіків одне одного, вчилися разом жити більшою сім‘єю Книжок мудрих перечитала немало, на початках відповіді шукала до кожного «пуку», а з часом зрозуміла – дитину виховую не для Спока, чи Комаровського (до речі, коли Макс народився, про нього ще й не чути було), а для того, щоб дитині – Максимчику – було добре. Головне не зробити Максима зручним для мене, чи таким, як книжка пише, а дати йому здоровий організм, мозги, люблячу родину. Прочитала одну фразу, яка дуже чітко окреслює те, як я намагаюся виховувати Макса: «Найбільше, що ми можемо дати нашим дітям – це коріння і крила». Ось цим і займаюся останні одинадцять років. Виховання насправді не обмежується першими кількома роками, це постійний процес, який вимагає від батьків постійно цікавитися усім: від останніх віянь у педіатрії, до психології дітей різного віку. За вас ніхто нічого не зробить, бо ваша, дитина потрібна лише вам, а Комаровський мав її в носі