Вітаємо на теренах бібліотеки
Бібліотеки вперше з'явилися на древньому Сході. Звичайно першою бібліотекою називають збори глиняних табличок, приблизно 2500 рік до н.е., знайдене в храмі вавилонського міста Ниппур. В одній із гробниць біля єгипетських Фив був виявлений ящик з папірусами часу ІІ перехідного періоду (XVІІІ - XVІІ вв. до н.е. ). В епоху Нового царства Рамзесом ІІ було зібрано близько 20 000 папірусів. Найвідоміша древневосточная бібліотека - збори клинописних табличок з палацу ассірійського царя VІІ століття до н.е.. Ашшурбанипала в Ниневии. Основна частина табличок містить юридичну інформацію. У древній Греції перша публічна бібліотека була заснована в Гераклее тираном Клеархом (ІV століття до н.е. ).
Библиотека - установа, що збирає й зберігає добутки печатки й писемності для суспільного користування, а також здійснює довідково-бібліографічну роботу. У цей час усе більше поширюються й входять до фонду бібліотеки мікрофільми, аудіо- і відеокасети, діапозитиви, оптичні носії (CD-ROM).
Тож, запрошуємо до перегляду сторінок Вашої електронної бібліотеки!
Розділи бібліотеки по тематиках
- Наша
- Проза
- Поезія
- Історія
- Публіцистика
- Мемуари
- Фольклор
- Детектив
- Роман
- Фантастика
- Наука і освіта
- Інше
Решта лінків
Республіка ШКИД
ПТАШЕНЯТА ОПЕРЯЮТЬ
З відпустки. - Янкель у лиху. - Їдемо! - Розмова в кабінеті. - Останнє прости. - Пташенята полетіли.
Курча смажений,
Курча парений
Пішов по Невському гуляти.
Його піймали,
Заарештували
И наказали розстріляти.
Янкель не йде, а танцює, посвистуючи в такт кроку.
Щось особливо весело й легко йому сьогодні. Не лякає навіть і те, що сьогодні - математика, а він нічого не знає. Заряд радості, веселощі від свята залишився. Добре пройшов свято, і спектакль удався, і будинку весело відпускний час пролетіло.
Я не радянський,
Я не кадетський,
Мене неважко роздавити.
Ах, не стріляйте,
Не вбивайте -
Цыпленки теж хочут жити.
Каблуки постукують, акомпануючи мотиву, і зовсім непомітно проходить Янкель сонні вулиці захолоділи, що памороззю ранкові. Скінчився свято. На мостовий вужу видні нові свіжі подряпини від важких коліс ломових возів, і люди знову біжать по тротуарах, стурбовані й буденно сірі. Янкель теж хоче настроїтися на буденний лад, починає думати про уроках, але із цього нічого не виходить - губи як і раніше наспівують своє:
Курча дутий,
У постоли взутий,
Пішов по Невському гуляти.
От і Шкида.
Бадьоро піднявся по сходам, смикнув дзвінок.
Ах, не стріляйте,
Не вбивайте...
- А-А-А! Янкель! Ну, брат, ти влип!
Цыпленки теж хочут жити...
Янкель обірвав пісню. Щось негарне, гірке підкотилося до гортані побачивши переляканої особи чергового.
- У чому справа?
- Буза!
- Яка буза? Що? У чому справа?
Янкель стривожений, хоче запитати, але черговий уже зник на кухні...
Побіг у клас. Відкрив двері й зупинилися, приголомшений ревінням. Стривожений клас гудів, метався, обурювався. Углядівши Янкеля, кинулися до йому:
- Буза!
- Скандал!
- Ковдри потисли.
- Викниксор сказився.
- Тебе чекає.
- Ти відповідаєш!
Нічого ще не розуміючи, Янкель пройшов до своєї парти, опустився на лаву. Тільки отут йому розповіли все один по одному. Він пішов у відпустку, сцена була не прибрана, ковдр ніхто кастелянші не здав, і вони залишилися висіти, а учора Викниксор велів зняти ковдри й віднести їх у гардероб. З десяти виявилося тільки вісім. Два зникли безвісти.
Новина оглушила Янкеля. Випарувався веселий настрій, губи вже не співали "Курчати". Оглянувся навколо. Побачив Пантелєєва й запитав безпомічно:
- Як же?
Той мовчав.
Раптом клас розсипався по місцях і затих. У кімнату ввійшов Викниксор. Він був насуплений і нервово кусав губи. Побачивши Янкеля, Викниксор підійшов до нього й, розтягуючи слова, проговорив:
- Пропали дві ковдри. За пропажу відповідаєш ти. Або до вечора ковдри будуть знайдені, або я буду стягувати з тебе або з батьків вартість украденого.
- Але, Віктор Никнув...
- Ніяких але... Крім того, за недбалість ти переводишся в п'ятий розряд.
Тихо стало в класі, і чутно було, як гнівно стукали каблуки Викниксора за дверима.
- От тобі й "курча смажений", - буркнув Японець, але ніхто не підхопив його жарту. Усі мовчали. Янкель сидів, опустивши голову на руки, зігнувшись і стосуючись гарячим чолом верхньої дошки парти. Особи його але було видно.
* * *
Стояли у вбиральні Янкель і Пантелєєв. Янкель, затягаючись папироской, гаряче й запально говорив:
- Ти як бажаєш, Ленька, а я йду. Проживу в матки тиждень, зберуся - і тоді на південь. Більше нема чого чекати. Сидіти в п'ятому розряді не хочу - не маленький.
- А як же Вітя? Думаєш, відпустить? - сказав Пантелєєв.
- А що Вітя? Піду до нього, поговорю. Він зрозуміє. Справа за тобою. Говори прямо, залишишся або теж... як зговорилися?
На кілька секунд задумався Пантелєєв.
Гришкины очі питально впилися у вилицювату особу товариша.
- Ну як?
- Що "як"? Їдемо, звичайно!..
Полегшений подих мимоволі вирвався із грудей Янкеля.
- Давай руку!
- Гайда до Викниксору! - засміявся Пантелєєв.
- Гайда! - сказав Янкель.
Ішли, не чули звичайного шуму, не бачили штовханини, біганини малят, взагалі нічого навколо не бачили. Зупинившись передохнути у дверей Викниксоровой квартири, мимоволі подивилися на сцену, знову оголену, і Янкель скрипнув зубами.
- Сволоти. Це новачки сперли, не інакше. Наші хлопці не здатні тепер на це.
- Ну добре, ідемо.
Увійшли в знайомий, до дрібних подробиць примелькавшийся за довге перебування в школі кабінет і зупинилися перед завідувачем.
Викниксор сидів у стола, насунувши на очі картонний козирок, і читав. Піднявши козирок, він подивився на хлопців.
- У чому справа?
Янкель виступив уперед і заговорив нетвердим, але рішучим голосом.
- Віктор Миколайович, - сказав він, - ми хочемо піти зі школи!.. Так, ми хочемо піти зі школи, тому що ми вже виросли.
Викниксор скинув козирок і з ледве помітною усмішкою від голови до ніг оглянув хлопців, начебто бажаючи впевнитися, чи дійсно вони виросли. Перед ним стояли ті ж хлопці, навіть на особах миготіло легке хвилювання, звичайне при розмові з вихователем, але в голосі Гриши Черних, вихованця четвертого відділення, Викниксору почулися нові, нечувані нотки.
Мужньо говорив Гриша Черних:
- Віктор Миколайович, їй-богу, ми виросли. Коли я прийшов у школу, мені було тринадцять років. Я багато чого не розумів. Десять уроків у день я витлумачував як покарання. Тоді мені здавалося, що уроки й ізолятор - одне і те ж. Тоді я боявся ізолятора. Тепер мені шістнадцять років, і я не можу миритися з вузькими рамками шкільного режиму. Так, не можу... При всім моєму повазі до ізолятора, до п'ятого розряду й до вас, Віктор Миколайович...
- Так, і до вас, Віктор Миколайович, - підтакнув Пантелєєв, і Викниксор, глянувши на Леньку, згадав, імовірно, як два з половиною роки тому він розмовляв із цим хлопцем - тут, у цьому кабінеті, у цього ж стола.
- И к Еллі Андріївні, - перераховував Янкель, - і до дядька Сашку, і до "Літопису", і до уроків древньої історії. Ми дуже вдячні школі Достоєвського. Вона многому нас навчила. Але ми виросли. Ми хочемо працювати. Ми почуваємо сили...
И Янкель витягнувся, несвідомо розправляючи груди, а Пантелєєв стис кулаки й зігнув руку, немов хотів показати Викниксору свої мускули.
Обоє застигли, ожидающе дивлячись на Викниксора.
Викниксор сидів задумавшись, а на особі його грала ледве помітна, розуміюча посмішка. Потім він устав, пройшовся по кімнаті й ще раз подивився на обох вихованців довгим, уважним поглядом.
- Ви праві, - сказав він.
Янкель і Пантелєєв здригнулися від радісного передчуття.
- Ви праві, - повторив Викниксор. - Зараз я почув те, що хотів через півроку сам сказати вам. Тепер бачу, що трошки помилився в часі. Ви виправилися на півроку раніше. Ви праві. Школа прийняла вас злодюжками, маленькими бурлаками, тепер ви виросли, і я почуваю, що час, проведене в шкоді, для вас не пропало даром. Уже давно я уклав, що ви досить сильні й досить перероблені, щоб вступити в життя. Я знаю, що тепер-те з вас не вийде паразитів, покидьків суспільства, і тому я спокійно говорю вам: я не тримаю вас. Я хотів через півроку зробити випуск, перший офіційний випуск, хотів визначити випускників на місця, але ви ідете раніше. Що ж, я говорю - у добрий шлях. Ідіть! Я не втримую вас... Однак, якщо вам буде важко влаштуватися, приходите до мене, і я постараюся допомогти вам знайти гарну роботу. Ви коштуєте цього. А американські ковдри забудемо. Юнкомцы приходили до мене, ручалися за вас і обіцяли розшукати злодія.
* * *
Про відхід сламщиков Шкида довідалася тільки через два дні, коли Янкель і Пантелєєв прийшли зі складу губоно з випускною білизною, або з "приданим", як називали його шкидцы. На складі вони одержали новенькі пальто, шапки, чоботи і костюми й тепер, одержавши в канцелярії документи, зайшли попрощатися з товаришами.
У класі йшов урок історії.
Дядько Сашко, як завжди, удавано сердито покрикував на вихованців і читав чергову лекцію за повторним курсом історії з упором на економіку. Сламщики ввійшли в клас і зупинилися. Потім Янкель підійшов до Сашкецу й тихо проговорив:
- До побачення, дядько Сашко. Ми йдемо. Може, коли ще й зустрінемося...
- Ну що ж, ребятки, - сказав, піднімаючись, Алникпоп. - Звичайно, зустрінемося. А вам і вірно пора... настав час починати жити. Геть адже які гусаки лапчасті виросли.
Він посміхнувся й простягнув сламщикам руку.
- Бажаю успіхів. Прямій вам і гарній дорозі!..
- Спасибі, дядько Сашко.
Урок був зірваний, але Сашкец не гнівався, не кричав, коли хлопці всім класом вийшли проводжати товаришів. І тим, хто йшов, і тим, хто залишався, шкода було розставатися. Адже майже три роки провели під одним дахом, разом бешкетували й училися, і навіть сварки зараз було приємно згадати.
У вихідних дверей зупинилися.
- Ну, до побачення, - буркнув Японець, ляскаючи по плечах сламщиков. - Тупотіть.
Носик його почервонів.
- Тупотіть, чорти!..
- Усього гарного вам, хлопці!
- Згадуйте Шкиду!
- Заглядайте. Не забувайте товаришів!
- И ви не забувайте!..
Улигания збилася в безладну купу, усе штовхалися, протискувалися до що уходили, і кожний хотів що-небудь сказати, чим-небудь виразити свою дружбу.
Вийшов черговий і, брязкаючи ключем по шпарі, став відкривати двері.
- Ну, - сказав Янкель, беручись за дверну ручку, - не поминайте лихому, братики!..
- Не пом'янемо, не бійтеся.
- Пгощайте, юнкомцы! - крикнув Пантелєєв, посміхаючись і сіяючи вилицями. - Пгощайте, не забудьте знайти ті, хто ковдри пгибгал!..
- Знайдемо! - дружно гаркнули вслід.
- Знайдемо, можете не турбуватися.
Сламщики вийшли. Ляснули вихідні двері, брякнула разу три расшалившаяся ланцюжок, і, так само брязкаючи ключем по шпарі, черговий закрив двері.
- Пішли, - уголос подумав Японець і мимоволі згадав Цигана, теж збіглого не дуже давно, згадав Гужбана, Безсовісного - і вголос закінчив думка: - Пішли й вони, а незабаром і я піду! Дядько Сашко, але ж смутно все-таки, - сказав він, удивляючись у зморшкувату особу халдея. Той хвилину подумав, поблискуючи пенсне, потім тихо сказав:
- Так, смутно, звичайно. Але нічого, ще побачите. Так треба. Вони пішли жити.
[далі]
Початок
[1] [2] [3] [4] [5] [6] [7] [8] [9] [10] [11] [12] [13] [14] [15] [16] [17] [18] [19] [20] [21] [22] [23] [24] [25] [26] [27] [28] [29] [30] [31] [32] [33] [34] [35] [36] [37] [38] [39] [40] [41] [42] [43] [44] [45] [46] [47] [48]