Михайло Михайлович Коцюбинський
Видатний український письменник, громадський діяч. Він був і залишається одним з найоригінальніших наших прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.
Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, татарська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.
Інші ресурси
Оповідання та казки
КОНI НЕ ВИННI
- Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр'я в своїй синiй з галунами лiвреї.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.
- Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
- Ху-у!.. Як приємно се освiжав! - Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настрої, як завжди по розмовi з мужиками свого села. Йому було приємно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля має належать до тих, хто її обробляє. "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв їй права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка - любимий песик, расовий фокстер'єрi
- Де ти, шельмо, була? - нагнувся до неї Аркадiй Петрович. - Кажи, де ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав їй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. - Де ти вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!" Збоку на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й припудрив.
- Їсти!
Йому хотiлося їсти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит має...
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
Приємно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як вiн покинув своє мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили. Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали "татком" Вiн з приємнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
I саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у своїй блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного боку Антоша, його лисiючий син, а з другого - дочка, бiлява Лiда, двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно приїхав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев'ять персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав рукою по сусiднiм крiселцi:
- Мишка! Сюди!..
Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на свiй обрубаний хвостик.
- Де ж Жан? Покличте Жана... - звернувся до всiх i нi до кого зокрема Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у вiдставцi, ввiйшов пiд руку з своїм "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в своїй слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець" став ззаду за крiслом.
- Добридень, Жане! - привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй Петрович. - Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
- Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була не купа бруду i смiття, не леговище нужди людської... словом, менi приснилось не те, що ви називаєте мiстом.
Вiн навiть поморщивсь.
- Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм, достойний людини... Тiльки вашi нащадки...
- Жане, твiй борщ прохолоне...
- Ах, вибачай. Соня... Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку...
- Єсть! - стрепенувсь "мiноносець .N 17" (по порядку лакеїв, яких Жан часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
- Я думаю, що-о... - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву головку мадонни.
- Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка з рiдким волоссям.
Софiї Петрiвнi неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
- Антоша, тебе батько питає про сiно...
- Ах, вибачай... - пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: - Замiсть дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба фершала кликать, - бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а тепер крутить...
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками, незважаючи на офiцерськi чини.
- Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу, що сидiла коло неї на крiслi, важко вип'явши свої рудi груди, мов в камiзельцi.
- Ви чiпляєтесь, дiти мої, - благодушно обiзвався Аркадiй Петрович, кiнчаючи борщ. - Мужик має так само свої потреби й турботи, як i ми, грiшнi...
Вiн був у чудеснiм настрої по сьогоднiшнiй сходцi.
- Безумовно, менi здається, що батько... Лiда знову прихильно нагнула головку мадонни i розтягла кисло свої широкi, блiдi уста.
Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! Її наспiвали лiберальнi студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурницi!..
- Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а вiн...
Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку од такої розмови.
I поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi комбiнацiї згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгмеї...
Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим зайнятися своїм Нептуном.
Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
- Тубо!
Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
На хвилину зробилось тихо в столовiй.
- Пiль!..
Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк дядька.
Але її Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на шиї, як дама, i з голим задом, дряпнув її лапою по руцi, домагаючись їсти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний, як її сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
- Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i подивилась кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
- Що правда, то правда. Таке дiється навкруги, що не знаєш, чим i скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
- Як! Вже забрали?
- Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона маєтку, та й сам утiк... Страх що дiється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лiбералiзмом.
- Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
- Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? - Вiн лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я своїх думок не маю потреби таїти... - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се оддавна...
- Аркадiй!.. Laissez donc... le domestique ecoute!..[1] Софiя Петрiвна з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
- Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала - i годi. Треба ж i другим. Не бiйсь, всеї землi не одберуть, лишать трохи i нам... так, десятин з п'ять... Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у мiсто... Ха-ха!..
- Вiн ще жартує!
Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що сидiли за столом, але спiвчував їй тiльки Антоша.
На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i, одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi своїх офiцерських штанiв. Жан спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця", Савка робив таку мiну, наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
- Я була певна, що-о...
Але Антоша не дав їй скiнчити:
- Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiдує се мужикам. Вони настроєнi так, що щохвилини чогось чекаєш...
- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти - працюй, моє серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
- Лiда в своїй чудеснiй сукенцi, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, пiдкасавши подолок... Ха-ха!..
- Щодо мене, то я...
- От i прекрасно...
Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на адмiральську тужурку, i "мiноносець" старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софiї Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
- Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
- Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ має право на землю.
- Блажен, iже i скоти милуєть... - одповiв текстом на свої думки мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. - Мiноносце! Дай папiроску...
- Єсть!
- Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж скоти, а то люди...
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг їх. Вiн кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу поноску пiд чорним холодним носом.
- Нептунi Iсi!..
Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
- Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
- А! Мужики... Клич їх сюди.
- Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв... Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не виїхав нинi на панове сiно.
- А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в своїх полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i собаки.
- За яким дiлом прийшли?
Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана. Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсної купи i звiдти вклонився ласкавому пану.
- Прийшли до пана погомонiти за землю.
- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума. Тодi Iван помiг:
- За панську, прошу ласкавого пана...
- Що тепер, значить, такi часи настали... - додав Марко...
- Та й пан самi нам казали... - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже закiнчив:
- От громада i присудила... Будемо одбирати землю од пана...
- Що?
Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
- Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий Панас.
Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали свої мiсця i встали за плечима хазяїна дому.
Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали тарiлки.
А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
- Борони боже... лишимо й пановi трохи земельки... на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
- Ах, ах! - зробилось млосно Софiї Петрiвнi, i поки Лiда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
- Вот негодяи!..
- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому пану, - кланявся Бондаришин.
- Аякже... Грiх що казати... всi люди пана "татком" взивають... - гудiли за ним.
- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од своїх слiв... Коли так присудила громада...
В його голосi чувся вже лiд.
- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смiєте ви!.. - хвилювалась Софiя Петрiвна.
Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому лобi.
- Так отак, пане... за два днi маємо свято, тодi громада й подiлить землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де їм лишить на грядки... чи коло дому, чи в полi.
- Звiсно, що коло дому... ловкий погнiй... i наручно буде... - вирвався з радою рудий Панас.
- За два днi вже пан самi обмiркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi... Вони нас нiколи не забували...
- Авжеж... чи порошку там, чи мазi якої... звiсно, нашi пани... Оставайтесь здоровi...
I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй Петрович теребив в руцi серветку.
Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
- Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смiєш оддавати землi. Ти маєш дiти!..
- Это нельзя оставить! Тут нужны меры... - гарячився Антоша i так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. - Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу...
Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi, що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
- Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
- Єсть! - стрепенувсь "мiноносець".
Але плавба не вийшла.
Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з їдальнi разом зо всiми псами.
Тiльки Мишка десь щезла.
Початок
[Читати далі...]