Василь Мармазов,
кандидат юридичних наук
Ігор ПІЛЯЄВ,
кандидат економічних наук

ВЕЛИКЕ МАЙБУТНЄ ВЕЛИКОЇ ЄВРОПИ:
ЧИ СКОРИСТАЄТЬСЯ УКРАЇНА
ПЕРЕВАГАМИ НОВОГО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОРЯДКУ?

Принципове визначення, у світлі підготовки проекту конституції Європейского Союзу, інстуційних рамок ЄС та його відносин з Україною на найближчі роки, з одного боку, та розробка, з іншого, проекту чотирьохсторонньої угоди про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) Білорусі, Казахстану, Росії та України викликали нову хвилю дискусій щодо можливостей та перспектив узгодження стратегії європейського вибору нашої держави з інтеграційними процесами на пострадянському просторі. Тому цілями даної статті є аналіз інституційних та геополітичних складових інтеграційних процесів, що відбуваються сьогодні в масштабі Великої (Розширеної) Європи, та спроба окреслити місце, роль та перспективи для України в цих процесах.

При написанні цієї статті ми спиралися на фундаментальні дослідження сучасних західних, російських та вітчизняних політологів, філософів та юристів, зокрема З.Бжезінського, С.Хантінгтона, Б.Розамонда, Г.-Й.Бауера, Д.Сіджанського, Ф.Тоді, Д. Юбера, Є.Яск’єрні, С.Глотова, Л.Глухарєва, В.Муравйова, Ю. Павленка, В.Копійки і Т. Шинкаренко, В.Посельського та багатьох інших дослідників процесів європейської інтеграції, як багатофакторного, полілінейного, різноформатного, різнорівневого та різношвидкісного процесу формування на демократичних засадах Об’єднаної Європи – нового потужного полюсу світового порядку¹.

Значення Ради Європи як пан європейської
інституції та гаранта європейських цінностей

Серед українських політологів та юристів все ще домінує підхід розглядати перспективу та практичну розбудову нової Об’єднаної Європи крізь призму розширення ЄС та поглиблення співпраці в рамках ОБСЄ. В той же час, Рада Європи – справжня "матір європейських інституцій", визнана "демократична совість Європи" і єдина по-справжньому (повною мірою) панєвропейська міждержавна організація – досі залишається, фактично, поза увагою вітчизняних досліджень загальноєвропейського процесу. І це незважаючи на очевидний факт, що цілий ряд посттоталітарних країн Європи, включаючи Україну, принаймні, ще тривалий час братимуть участь в європейському політико-правовому та культурному просторі саме через інституціональну інфраструктуру та правовий інструментарій Ради Європи. Так, наприклад, аналізуючи місце і роль України в цьому процесі в широкому історико-культурному та геополітичному контексті, С.Д. Василенко, відносить членство України в РЄ до "суто зовнішніх чинників", протиставляючи їх цивілізаційному аспекту, який передбачає "вирішення багатьох внутрішніх проблем на основі загальнолюдських цінностей, долучення здобутків європейської цивілізації…" ². Вочевидь, такий підхід недооцінює величезний внесок Ради Європи, починаючи з середини 90-х років, у демократизацію українського суспільства, здійснення судово-правової реформи, імплементацію у вітчизняне законодавство десятків конвенцій Ради Європи, що означає втілення загальноєвропейських норм і стандартів державного і суспільного життя, зокрема в політичній, соціальній, культурній, екологічній сферах. Такі факти, як вирішальна роль Ради Європи у конституційному вирішенні проблеми імплементації результатів квітневого 2000-го року загальнонаціонального референдуму, створенні ефективної системи судового захисту прав людини, запровадженні європейських принципів захисту меншин, реформуванні пенітенціарної системи, моніторингу забезпечення свободи засобів масової інформації тощо, переконливо свідчить, на наш погляд, про те, що участь України в РЄ вже стала потужним фактором системних демократичних перетворень в нашій країні, органічною складовою її сучасного європейського буття, участі в процесі європейської інтеграції.

Важливо усвідомити, що Рада Європи є не просто "школою демократії" для посттоталітарних країн, вона суттєво впливає на життя всіх європейців, є "інституційним дахом" для творення єдиного цивілізаційного простору Об’єднаної Європи. Хоча, з огляду на скромний порівняно з Європейським Союзом бюджет, Рада Європи відносно мало відома широкій громадськості, "її діяльність, - як визнає Посол Швейцарії в Раді Європи Жан-Клод Жозеф, - справляє безпосередній вплив на повсякденне життя європейців, причому всіх європейців"³ . А авторитетний швейцарський парламентарій Рене Фелбер підкреслює в цьому зв’язку, що загальноєвропейські норми і конвенції Ради Європи "дозволили нам мати ті ж самі права і обов’язки, що і в інших", зокрема привести національне законодавство у відповідність до рішень Ради Європи⁴ .

Перспективу включення до своїх лав всіх європейських держав, що поділяють демократичні цінності, ще при заснуванні Ради Європи у 1949 році було закладено до її Статуту⁵ . Саме через підтримку та залучення до своїх інституційних структур нових демократій Центральної та Східної Європи "Рада Європи як би згадала своє первісне покликання і знову почала здійснювати функцію політичної інтеграції, що упродовж багатьох років фактично перебувала у забутті" ⁶. Таким чином, починаючи з 1989 року Рада Європи отримала і почала успішно реалізовувати новий (вперше за останні майже сорок років) шанс стати дійсно загальноєвропейською "спільнотою цінностей", своєрідною головною "кузнею" загальноєвропейської цивілізаційної ідентичності.

Разом з тим процес інтеграції держав Центральної та Східної Європи до РЄ, звичайно, зовсім не виглядав і не виглядає якоюсь "сонячною прогулянкою". Він пов’язаний далеко не тільки з офіційним декларуванням прихильності до певних норм та стандартів та урочистим прийняттям на себе низки обов’язків та зобов’язань, а передусім з реальною їх імплементацією у політико- правове та соціокультурне поле відповідних країн, докорінною трансформацією їх правових систем та владних інституцій, їх готовністю делегувати вагому частину національних повноважень Європейському суду з прав людини, поставити основні сфери суспільно-політичного життя держави під перманентний і часто досить суворий контроль з боку моніторингових структур Ради Європи та контрольних органів за дотриманням Європейських конвенцій, що діють під егідою Організації.

Можна констатувати, що з 1989 року країни Центральної та Східної Європи – хоча і в різній мірі – зробили величезні кроки вперед на шляху демократичної трансформації їхніх правових, конституційних та суспільно-політичних систем, і без перебільшення вирішальну участь у цьому взяла Рада Європи через ініційовані нею заходи щодо підтримки відповідних реформ. Саме завдяки Раді Європи наш континент вперше у світі і вперше у своїй драматичній історії отримав міжнародно-правовий механізм захисту меншин, що сприяв урегулюванню міжетнічних конфліктів і зняттю чи зменшенню напруги на національному, мовному та релігійному грунті у цілому ряді країн: від Македонії та Молдови до Бельгії та Іспанії. Завдяки Раді Європи вже сьогодні в загальноконтинентальному масштабі практично досягнуто мети скасування смертної кари як засобу покарання, що означає історичний прорив в усвідомленні європейською спільнотою людського життя як найвищої цінності. Безпосередній вплив Ради Європи на оздоровлення внутріполітичної ситуації у країнах-членах яскраво проявився протягом останніх років на прикладах Албанії (коли завдяки активній позиції Організації у 1998 році в країні було відвернено загрозу громадянської війни, і забезпечено стабільне функціонування демократичних інститутів), України (про що згадувалося вище), Молдови (де саме Рада Європи зіграла ключову роль у врегулюванні політичної кризи в першій половині 2002 року). Присутність Російської Федерації в Раді Європи є важливим політичним фактором нового Європейського діалогу між рівними партнерами з усього континенту, які мають спільні переконання. Гарною ілюстрацією цього є, зокрема, цілеспрямований тиск на Росію в зв’язку з Чеченським конфліктом. Спільні зусилля Ради Європи та ініціативи Генерального секретаря Ради Європи і Уповноваженого РЄ з прав людини значною мірою сприяли впровадженню механізму захисту прав людини в Чечні, а спеціальна спільна робоча група Парламентської асамблеї Ради Європи та Державної Думи Росії, незважаючи на всі складнощі своєї місії, слугує пошуку політичного розв’язання конфлікту.

Сьогодні, коли 20 з 45 членів Ради Європи є посткомуністичними країнами, підтримання традиційно високих стандартів Організації є, на наш стратегічно важливою проблемою, від успішного вирішення якої залежить не лише авторитет Організації, як "демократичної совісті Європи"⁷ , а й майбутнє загальноєвропейської інтеграції і нової політичної архітектури нашого континенту.

Доленосне значення моделі інтеграції в рамках
Європейського Союзу для України, Європи та світу

Стратегічною зовнішньополітичною метою України є набуття повноправного членства в Європейському Союзі, що обумовлюється усвідомленням необхідності європейської інтеграції як визначального фактора державної незалежності, безпеки, політичної стабільності, економічного розвитку країни та соціальної злагоди у суспільстві.

Дуже важливим, якщо не визначальним, в цьому стратегічному виборі є те, що модель інтеграції в рамках Європейського Союзу цілком позбавлена імперських амбіцій, в ній діє дуже ефективна система стримок і противаг, що балансує вплив різних потуг. Такі принципи, як субсидіарність, пропорційність та комплементарність, дозволяють постійно відлагоджувати в напрямку оптимізації відносини між євроінституційним (наднаціональним), національним, регіональним і місцевим рівнями управління, між відповідними кожному рівню суб’єктами інтеграції. Включення Росії до загальноєвропейського інтеграційного процесу, що не виключає в перспективі навіть її інституційного входження (скажімо в якості асоційованого члена) до структур ЄС вже сьогодні перетворює її з загрозливого геополітичного суперника демократичної Європи в органічного, без перебільшення ключового учасника будівництва єдиної в різноманітті Великої Європи – без ліній розподілу та протистояння, з єдиним простором для вільного пересування товарів, послуг, робочої сили та капіталів, Європи спільних політичних пріоритетів, правових норм та стандартів, духовних і моральних цінностей.

Завдяки європейському об’єднанню доти непримиренні супротивники, що століттями ворогували, заливаючи "вражою злою кров’ю" європейські терени, перетворилися на найближчих друзів та союзників: найяскравішим прикладом тут є, безумовно, франко-німецькі стосунки. Так само це дозволило суттєво поліпшити відносини між Великою Британією та Ірландією, яка протягом сторіч була об’єктом британської колонізації і постійним джерелом міжетнічної напруги. А, наприклад, в Бельгії, де вектори політичних та культурних уподобань двох основних етномовних спільнот – валлонів і фламандців – традиційно спрямовувалися відповідно в бік французької "civilisation" та германомовного світу, саме курс на входження до європейських структур дозволив досягти загальнонародного консенсусу щодо геополітичного вибору та магістрального шляху розвитку країни.

В той же час не можна не помітити, що нині не лише геополітичні опоненти Вашингтона, а й провідні американські політологи відверто визнають США світовою імперією. "(…) Подобається це чи ні, - пише професор і директор Центру міжнародних відносин Бостонського університету Ендрю Дж. Бацевіч, - Америка сьогодні є Римом, необоротно покликаним підтримувати і, там де це можливо, розширювати імперію, що відрізняється від будь-якої іншої імперії в історії. В цьому навряд чи є привід для святкування, так само як і будь-який сенс заперечувати факти"⁸ . Як відзначає провідний теоретик американської геополітики Збігнев Бжезінський, "дві мети – запобігти глобальній анархії та заважати утворенню сильного суперника (виділено нами – В.М., І.П.) – невід’ємні від тривалого окреслення завдань глобальної заангажованості США"⁹ . При цьому, за його визнанням, "всі потенціальні політичні й економічні суперники американської першості – євразійські"¹⁰ .

На відміну від Сполучених Штатів, де представники різних націй та етнічних груп сплавлюються в космополітичному "тиглі" на принципах "американської обраності", індивідуалізму та культу споживання, Європа виявилася спроможною запропонувати світові іншу культурно-цивілізаційну парадигму, про яку ще у 1849 році, за століття до заснування Ради Європи мріяв великий французький письменник Віктор Гюго, звертаючись до Конгресу друзів миру у Парижі: "Настане день, коли ви, Франціє, ви, Росіє, ви, Італіє, ви, Англіє, ви, Німеччино, ви, всі нації континенту, не втрачаючи своєї визначної індивідуальності, зіллєтеся у тіснішу спільноту і створите Європейське братство"¹¹ . Кінець ХХ-го століття не лише здійснив цю пророцьку мрію. Сьогодні до Європейського братства або, як казав Гюго, "Сполучених Штатів Європи", входять вже 45 демократичних держав, включаючи Україну. А це кардинально змінює геополітичну та ідеологічну карту світу. Як справедливо відзначає відомий український політик Андрій Деркач: "Що стосується Європи і більшої частини Євразійського континенту, то тут явно відбувається процес повернення до початку Першої світової війни, коли роль США в Євразії була мінімальною. Континент повертається до своїх традиційних духовних основ, і нова ідеологія, що нині витворюється, - вже не ідеологія безмежного споживання та фальшивої "політкоректності", а усвідомлення нерозривної єдності його великих цивілізацій"¹² .

Економічний потенціал Європейського Союзу, поширення інтеграційного процесу на Центральну та Східну Європу і, звичайно, тісне співробітництво з Росією, котра і досі займає провідні позиції в галузі фундаментальних наук і наукових досліджень космосу, - все це слугуватиме перетворенню Європи у ХХІ-му сторіччі на основну економічну потугу. "Європа, - вказує професор Женевського університету Д. Сіджанський, - розлучившись зі своїм минулим, пов’язаним із руйнівними процесами на її території, суперечками щодо кордонів, має створити навколо Європейського Союзу та Росії велике співтовариство, засноване на принципах миру, солідарності, поваги до індивідуальних рис кожної з країн. У цьому об’єднанні при високій концентрації знань кожна нація, кожний регіон, зберігаючи свої особливості, робитиме свій індивідуальний внесок у створення обличчя Європи"¹³ . Ця нова політична структура, заснована на фундаментальних цінностях, спираючись на спільне в культурі європейських країн і на багатоманітність її форм, на досягнення в галузі наукових та технологічних розробок, на розвиток інфраструктур телекомунікацій та енергопостачання (трансєвропейські мережі), здатна, на наш погляд, забезпечити успіх новій Європі – Європі, котра набуде свого власного обличчя у світовій спільноті та знайде своє призначення в сучасному світі.

Глибинна спільність Європи
та перпективи загальноєвропейської інтеграції

Глибинна культурна і, ширше, цивілізаційна спільність Європи, як вказує Д. Сіджанський, веде до зближення двох частин Європи і створення Великої Європи, об’єднуючої два динамічних полюси: Європейський Союз та Росію, навколо якої інтегруватимуться і ряд інших країн СНД ¹⁴. Звичайно, така нова панєвропейська структура, що виходить за межі національних, культурних і політичних кордонів, може бути створена лише на основі таких цінностей і принципів, як свобода об’єднання, демократія, права людини, повага до особистості і дотримання прав національних меншин. Саме спираючись на два потужних регіонально-інтеграційних центри, Європа здатна, на наш погляд, досягти процвітання в рамках майбутнього загальноєвропейського конфедеративного об’єднання, інституційні риси якого поступово проступають у Раді Європи.

Відносини пострадянських країн Європи та Євросоюзу міцно грунтуються на принципах багатопартійності, вільних виборів, дотримання прав людини та прав національних меншин, на затвердженні в цих країнах ринкової економіки змішаного типу, тобто на принципах, які вже протягом понад п’ятидесяти років сповідує Європейський Союз. Зокрема тут слід виділити підписання Євросоюзом (тоді ще у статусі Європейських Співтовариств) у 1994 році двосторонніх угод про партнерство і співробітництво з Росією і Україною. Ці угоди передбачають створення умов для політичного діалогу, для розвитку економічних відносин та співробітництва, багатопрофільну технічну допомогу з боку ЄС у здійсненні адаптації національного законодавства та економічного середовища до відповідних параметрів ЄС, а також (що є надзвичайно важливим для майбутнього загальноєвропейського процесу) для поступового входження і України, і Росії до спільного економічного простору Європи, зокрема до панєвропейської зони вільної торгівлі (крім держав-членів та кандидатів у члени ЄС до цієї зони входять також держави-члени Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ): Норвегія, Швейцарія, Ісландія та Ліхтенштейн).

Доля загальноєвропейського процесу суттєвою мірою залежить від формування активного інтеграційного ядра зі свого роду "локомотивів" інтеграції, якими, на нашу думку, можуть і повинні стати держави Європейського Союзу та Росія. Адже саме вони, як свого часу Франція і Німеччина в рамках Європейських Співтовариств, найбільш зацікавлені, на наш погляд, у подоланні довготривалого розколу Європи, налагодженні стратегічного партнерства і справжньому об’єднанні континенту на основі свободи та демократії, навіть якщо таке об’єднання вимагає поступитися певними короткостроковими інтересами та амбіціями.

Паралельно з економічною інтеграцією розвивається й не менш важливий процес усвідомлення державами континенту єдності своїх геополітичних інтересів і переходу цього усвідомлення в практичну площину.

Росія все більш зацікавлена у співпраці з ЄС в енергетичному секторі, розглядаючи це як "прорив" у досягненні стратегічного партнерства Росія—ЄС. У цьому контексті деякі західні експерти (наприклад, відомий німецький політолог Олександр Рар, директор дослідницького інституту з питань СНД і Росії при Німецькому товаристві зовнішньої політики) не виключають, що в Європі з часом сформується "лоббі, яке виступатиме за те, щоб Росія була включена до Європейського Союзу"¹⁵ .

За умов вичерпання нафтогазових запасів на шельфі Північного моря саме Росія стає в перспективі найближчих 10-20 років головним енергетичним постачальником Європи. Достатньо констатувати, що Росії належить третина світових запасів природного газу, в той час як запаси ЄС – лише близько 2 % світових. Згідно з новою енергетичною стратегією ЄС, до 2020 року залежність ЄС від імпорту газу зросте до 67 %, а з урахуванням розширення ЄС – до 73 % (сьогодні – близько 40 %)¹⁷ . Притому варто зауважити, що понад 90 % російського газу надходить до країн ЄС та країн-кандидатів на членство в ЄС через Україну¹⁸ . В цьому плані, наприклад, реалізація українсько-російського газотранспортного консорціуму є, по суті, спільним стратегічним рухом у європейському напрямку.

Що стосується європейських пострадянських країн, то, окрім держав Балтії, вони поки що офіційно не визначені Європейським Союзом як майбутні члени ЄС. Останній поки що прагне лише встановити з ними відносини "добросусідства"¹⁹ . Зокрема, Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, підписана ще 14 червня 1994 року і чинна з 1 березня 1998 року, а також "Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України" не декларують за мету підготовку України до членства в Європейському Союзі. Їхня мета — сприяти інтеграції України до "європейської та світової економіки" — передовсім завдяки сприянню адаптації економічного права України до acqui communautaire ²⁰.

За нинішніх умов єдиною пан європейською інституцією, в рамках якої розвивається процес загальноєвропейської інтеграції та формування єдиного політико-правового, соціального та культурного простору Європи, залишається Рада Європи. Хоча, точніше, цей простір, на нашу думку, буде "двоєдиним", біполярним, з двома центрами політичного та економічного тяжіння — Євросоюзом та Росією. Але, за умови, коли обидва центри сили поділятимуть спільні цінності плюралістичної демократії, верховенства права, поваги до прав і свобод людини та національних меншин, ринкової економіки та поступово просуватимуться у напрямі формування спільного Європейського економічного простору з вільним рухом товарів, послуг, капіталів та робочої сили, такій "двоєдиній" Великій Європі цілком можна прогнозувати стабільне майбутнє, політичну та економічну безпеку і міцні конкуренті позиції в глобалізованому світі.

У цьому аспекті нам видаються цілком показовими і такими, що віповідають викликам часу, слова багаторічного президента Атлантичної ради України В. Гречанінова: "(…) Слід тверезо розуміти, що західний вектор політики України тепер і в найближчому майбутньому може бути забезпечений лише спільно і "мирно" з Росією". Рух України і Росії до західних структур, на думку цього авторитетного вітчизняного політолога та громадського діяча, "може бути тільки взаємозалежним і спільним, на принципах поваги один до одного, відкритості і взаємної довіри"²¹ . Як підкреслює С. Василенко, "нам з Росією, як і з іншими постсоціалістичними країнами, дійсно по дорозі. І такий спільний рух і взаємовигідна співпраця визначають зараз основний зміст і саму сутність загальноєвропейського інтеграційного процесу, який набирає все більше обертів"²² .

Вищезазначені оцінки принципово збігаються і з позицією Європейської комісії, офіційний представник якої позитивно оцінив ініціативу щодо створення Єдиного економічного простору Білорусі, Казахстану, Росії та України, вважаючи, що "економічна інтеграція зміцнить економіку, сприятиме політичній стабільності". Більше того, представник Єврокомісії чітко зазначив, що "не бачить в таких об’єднаннях будь-якої перешкоди для зближення цих країн з Європейським Союзом"²³ . Адже мета сучасної економічної інтеграції вищезгаданих пострадянських країн, провідні з яких у цьому процесі (Україна і Росія) є членами Ради Європи, - це, зокрема, створення необхідних передумов для повноправного входження до Світової організації торгівлі, підвищення конкурентоздатності національних економік на регіональних і світових ринках, що підвищує шанси на формування в майбутньому спільного економічного простору Великої Європи.. Це також повністю відповідає положенню пункту 4 статті 52 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС від 16 червня 1994 року, згідно з яким "особлива увага приділяється заходам, що сприяють співробітництву між Незалежними Державами… з метою стимулювання гармонійного розвитку регіону"²⁴ . На наш погляд, поглиблення багатостороннього співробітництва в цьому форматі здатне сприяти, певною мірою, і процесам поступової лібералізації економіки та демократизації в Білорусі і Казахстані, що є потенційними учасниками загальноєвропейського інтеграційного процесу.

Отже, Євросоюз зацікавлений в налагодженні максимального тісної взаємодії з державами євразійського спільного економічного простору, а обидви ці об’єднання, в свою чергу, отримують значну перевагу від зближення з такими економічними гігантами, як Китай, Індія, "азіатськими тиграми", що нині інтенсивно розвиваються.

Місце і роль України
в загальноєвропейському інтеграційному процесі

Європейський вибір України – це вибір добровільний, демократичний, заснований на законності і високій моральності, на повазі до особистих прав, гідності і свобод. Україна вже є визнаним суб’єктом європейських відносин і сьогодні неможливо говорити про майбутню Європу, архітектуру європейської безпеки, не беручи до уваги роль та місце в цих процесах України.

Саме Україна, в силу своєї стратегічної геополітичної ролі, може зіграти вирішальну роль у возз’єднанні Європи навколо спільних життєво важливих для її безпеки та процвітання економічних проектів і демократичних цінностей. Суттєві кроки для цього вже зроблені державним керівництвом України стосовно послідовної інтеграції до структур ЄС, включаючи адаптацію вітчизняного законодавства до європейських стандартів, і створення єдиного євразійського економічного простору (першочерговим і базовим етапом на цьому напрямку має бути завершення формування зони вільної торгівлі). Однак інтеграційні процеси не можуть відбуватися лише на вищому рівні – вони потребують консолідації суспільства. Зокрема, нам вкрай потрібен національний консенсус щодо відносин з Росією, так само як ми досягли консенсусу щодо європейського вибору України, пріоритету нашої інтеграції до Європи.

Ще до карколомних подій 11 вересня 2001 року британський політолог Анатоль Лівен зазначав, що західні політики повинні рішуче відмовитись від розмов про Україну як "буферну державу" між Європою та Росією, оскільки Росія більше не становить загрозу Європі, по-друге, концепція "буферності" здатна викликати, з огляду на значну частку російського населення серед українських громадян²⁵ , загрозу міжнаціональному миру в самій Україні, від якого, врешті-решт, залежить все інше. Тому, наголошує А.Лівен, "гармонія між українцями та росіянами в Україні є наріжним каменем стабільності не лише України, а й всього регіону", котрий дійсно представляє життєвий інтерес для Заходу²⁶ .

В цьому контексті не можна не погодитись з думкою, що перший етап інтеграції, який конче необхідно пройти Україні, - це внутрішня інтеграція ²⁷, на чому в один голос наголошують всі наші стратегічні партнери – і ЄС, і США, і Росія. Адже народ, який усвідомив, незважаючи на існуючі етнокультурні, конфесійні, регіональні та інші відмінності, свою спільність, стає дійсно невід’ємною складовою європейської цивілізації. Саме внутрішньо згуртована Україна здатна бути необхідною складовою регіональних і світових інтеграційних процесів у всьому їх різноманітті.

Паралельно з внутрішньою інтеграцією повинно вібуватись і поступове інституційне входження до структур Євросоюзу (шляхом укладання та імплементації нової, більш просунутої порівняно з нинішньою УПС європейської угоди з ЄС) та ЄЕП.

На нашу думку, успіх євроінтеграційних зусиль України залежатиме, передусім, від результативності двосторонньої дипломатії з такими найважливішими для України партнерами, як Європейський Союз, Німеччина, Франція, Росія, Польща і, звичайно, США, як сучасним гарантом глобальної і європейської безпеки. Це єдиний варіант ефективного входження України до європейських економічних і політичних структур, без чого українська економіка приречена на перебування в "сірій зоні", тобто на периферії регіональних та світових інтеграційних процесів, а значить на стагнацію.

Для України включення в процес творення конструкції континентальної єдності є життєвою доконечністю. Проте треба усвідомити сьогоднішні реалії: Україна цікавить своїх зарубіжних партнерів в основному в якості транзитної держави, що аж ніяк не гарантує нам статус незамінності. Тому слід не тішитися ілюзіями, а послідовно здійснювати комплекс заходів, що дозволив би нашій державі стати повноправною учасницею європейської і панєвразійської інтеграції.

Сьогодні перед владними структурами України стоїть вкрай важливе для долі держави і народу завдання практичного втілення ініціативи Президента України щодо участі нашої держави в формуванні ЄЕП. Кроки України щодо створення Єдиного економічного простору з Російською Федерацією, Білоруссю та Казахстаном мають бути спрямовані на побудову торговельно- економічних відносин з цими країнами, насамперед, Росією, на засадах, які б відповідали процесу створення спільного економічного простору, передусім зони вільної торгівлі, Україна-ЄС.

Світ не стоїть на місці. Слід усвідомлювати, що, на сьогодні, за даними Європейської комісії та Світового банку, Україна, незважаючи на позитивну динаміку останніх трьох років, за ключовими показниками економічного розвитку, зокрема душового валового внутрішнього продукту, вдвічі-втричі поступається Росії і Білорусі. Розрив же з середнім рівнем душового ВВП по Євросоюзу становить близько тридцяти разів²⁸ (!) (для порівняння, регіони Союзу, ВВП яких на одного мешканця менший, ніж 75 % середнього в ЄС, вважаються відсталими і за чинним законодавством ЄС мають пріоритет на отримання субсідій)²⁹ . Звідси стає очевидним, що аби розпочати входження до інституцій ЄС принаймні в середньостроковій перспективі, Україні треба економічно "наростити м’язи", тобто не тільки зберегти, а й значно підсилити динаміку та якість економічного зростання, а це сьогодні, коли за доступ до ресурсів та ринків збуту конкурують потужні інтеграційні угрупування, здійснити поодинці просто не можливо. Отже, вирватись з "хибного кола" ми можемо лише підпорядкувавши (спільно з Росією) інтеграційний вектор ЄЕП стратегічному вектору європейської інтеграції. На наш погляд, зробити це цілком реально, адже напрямок, короткострокові і середньострокові цілі євопейської інтеграції для України і Росії принципово співпадають: це доступ до внутрішнього ринку Союзу, створення з ЄС спільного економічного простору з вільним пересуванням товарів, послуг, робочої сили та капіталів, відповідне поглиблення і розширення договірно-правової бази взаємовідносин, використання повною мірою потенціалу спільної політики ЄС в галузі транспорту, енергетики, охорони довкілля, дослідницької діяльності, культури та освіти.

В договірних документах про формування ЄЕП прямо визначено, що воно здійснюється з урахуванням норм і правил Світової організації торгівлі (СОТ), досвіду і законодавства Європейського Союзу. Більше того, закріплення в парафованому проекті угоди про формування ЄЕП принципів різнорівневої та різношвидкісної інтеграції надає Україні можливість брати участь лише в тих проектах і угодах, що узгоджуються з її зобов’язаннями за Угодою про партнерство і співробітництво з ЄС, іншими нормативними документами, що визначають і регламентують євроінтеграційний курс нашої держави.

Нині частка Європейського Союзу в торговельному балансі Російської Федерації складає близько 40%, в той час як аналогічна частка в торгівлі України – близько 21% ³⁰. Європейський Союз у листопаді 2002 року вже визнав за Російською Федерацією статус країни з ринковою економікою. Росія заявила про намір вступити до СОТ наприкінці 2003 року, в той час як Україна - до липня 2004 року.³¹ На жаль, Росія поки що випереджає нас і по темпах та обсягах адаптації національного законодавства до законодавства ЄС та СОТ: із 10 тисяч внутрішніх правових актів, що їх Україна має гармонізувати та адаптувати, ледь перейдено 4 %, у той час як Російська Федерація вже адаптувала майже 4 тисячі (а такі країни, як Польща або Чехія – понад 8 тисяч актів)³² .

Виходячи з факту встановлення довгострокового, справді стратегічного, заснованого на життєво важливих економічних інтересах партнерства та співробітництва між Європейським Союзом та Росією, геостратегічну роль України як транзитної держави, головної ланки, що єднає біполярний простір Великої Європи, стає очевидним, що лише ефективна координація з Росією політики євроінтеграції зробить можливою активну і перспективну співпрацю України з ЄС.

Отже, шлях до Європейського Союзу залишається для нас відкритим, але на цьому шляху нам треба подолати не лише об’єктивні труднощі, а й певні власні ілюзії та комплекси. "Дорожня карта" на шляху до ЄС передбачає передусім конкретні економічні та фінансові результати демократичних перетворень, а не урочисті запевнення та обіцянки.

Отже, нині, можливо вперше в історії, склалися умови для формування справжнього загальнонаціонального консенсусу щодо цивілізаційного вибору, геополітичних пріоритетів та стратегічного інтеграційного вектору розвитку України. Саме розуміння європейської інтеграції України як полілінейного процесу, що відбувається і відповідним чином цілеспрямовується одночасно у декількох вимірах (вимір внутрішніх реформ, процес поглиблення та подальшої інституціоналізації відносин з ЄС, розвиток стратегічного партнерства та формування спільного економічного простору з Росією, іншими державами-учасницями СНД, повна реалізація можливостей України як транзитної держави між євроатлантичним та євроазійським геоекономічними просторами, нарешті, вимір загальноєвропейської інтеграції з ключовим значенням в ньому Ради Європи) здатне забезпечити, на наш погляд, досягнення максимального політичного консенсусу, суспільної консолідації та злагоди щодо основних цілей та механізмів, базових засад стратегії європейського вибору України.

На наше переконання, саме вектор загальноевропейської інтеграції є єдино можливим і, водночас, ефективним шляхом для України та Росії позбутися тяжіння болісних епізодів та тем спільної історії і перейти від не менш болісного "цивілізованого розлучення" до тісного єднання в спільній європейській сім’ї.

У світлі вищезазначеного перспективними напрямами подальших наукових розвідок у сфері загальноєвропейської проблематики вбачається дослідження можливостей та умов взаємодоповнюючої ("комплементарної") культурно-цивілізаційної та інституційної інтеграції західної та східної частин сучасної Європи, вперше в історії континенту об’єднаної нині навколо спільних цінностей плюралістичної демократії, ринкової економіки, верховенства права, поваги до прав і свобод людини, усвідомлення спільних глобальних викликів та загроз.

_______________________________________________________________________