ДАЙДЖЕСТ

Orig:http://test.ukrrudprom.ua/components/openx/www/delivery/avw.php?zoneid=9&cb=INSERT_RANDOM_NUMBER_HERE&n=a9a1558b

Завжди є план

[15:37 06 июня 2011 года ] [ Тиждень, 6 червня 2011 ]

Національні проекти зумовлені інтересами не так України, як бізнес-структур, пов’язаних із політиками.

Великі національні проекти потрібно просувати, зробити їх пріоритетними. Саме вони стануть центром зростання економіки. Це головна ідея”, — заявив якось президент Віктор Янукович, представляючи стратегію виходу з кризи. Відтоді минув майже рік, бюджетні видатки на “проекти розвитку” в першому кварталі 2011-го зросли в 19 разів проти аналогічного періоду 2010-го, а досі незрозуміло, що конкретно країна з тих програм має. Якісь із них, за офіційними відомостями, пов’язані з організаційною підготовкою до Євро-2012. Аж $4 млрд (хвилинку!) держава планує виділити Львову для реалізації проекту “Олімпійська надія-2022”, про що yнещодавно повідомив тамтешній мер Андрій Садовий. Хоча наразі стосовно проведення зимової Олімпіади в Україні немає жодного рішення. Напрошується запитання: звідки, власне кажучи, надія? Чи просто потрібна мета, яка виправдає засоби?

Матчастина

Нацпроект — це масштабна економічна ініціатива, що концентрує максимум наявних ресурсів на розвитку певних господарських напрямків чи створенні окремих об’єктів. Його реалізація виправдана, коли вона стає поштовхом до розвитку суміжних галузей, створення робочих місць, зрештою, дає доходи, що перекривають фактичні витрати. Економісти називають проектний ефект “кумулятивним”, а бюджетні ресурси цілком можуть бути фінансовим джерелом реалізації певних ініціатив. Цей підхід не новий. Хрестоматійним прикладом є дії президента США Франкліна Рузвельта за часів Великої депресії. Він, залучивши легіони безробітних до масштабного будівництва доріг та інших об’єктів державним коштом, створив умови, щоб в економічно складні часи громадяни звели кінці з кінцями, не влаштували революцій, а країна задешево отримала інфраструктуру, якої справді потребувала.

Утім, Україні не вдається наслідувати гарний приклад. Найгучніший національний проект — Євро-2012 — деякі експерти вже вважають провальним. “Вкладаючи гроші в будівництво доріг, які є складовою інфраструктури для проведення чемпіонату, ми не можемо витрачати навіть мінімуму на ремонт, підтримання та будівництва шляхів у інших регіонах, — розповідає компетентне джерело Тижня в Державній службі автомобільних доріг України. — Може статися крах дорожніх господарств у деяких областях”. Іще одна історія з цієї самої опери: генпідрядник із будівництва терміналу “D” в Борисполі навіть не приховує, що терміни введення об’єкта в експлуатацію можуть бути перенесені на кінець 2011 року. Попри те, що віце-прем’єр Борис Колесніков визначив інший час — вересень 2011-го. Причини зволікання з будівництвом терміналу “D” називають традиційні — корупцію та відверте саботування бюрократами ухвалення дозвільних рішень. І це коли йдеться про реальні проекти. А є ще й віртуальні!

Агент без портфеля

Формально питаннями багатоцільового розвитку в Україні опікується Державне агентство з управління національними проектами — структура порівняно нова, створена в середині 2010-го, очолює її Владислав Каськів (комсомолець, польовий командир Майдану, речник президента Ющенка, керівник проектів Януковича і КО). Офіційне завдання цієї інституції — реформи в соціальній, транспортній та енергетичній сферах. Торік вона опинилася в епіцентрі уваги, адже низка статей держбюджету (зокрема ст. 76 та 78) дозволяли уряду без будь-якого зовнішнього контролю коригувати обсяг держборгу, а також спрямовувати на “проекти розвитку” кошти, позичені понад план. До 30 червня 2010 року ці статті не діяли де-факто, адже, згідно із законом про держбюджет-2010, порядок освоєння понадпланових запозичень мав розробити Кабмін. У цьогорічному фінплані держави настільки відвертих механізмів розподілу ресурсів немає. Але це зовсім не означає, що Державне агентство з управління національними проектами не діятиме, адже на нормативному рівні всі механізми відлагоджені. Зокрема, “Олімпійська надія-2022”, про яку повідомив мер Львова Андрій Садовий, є одним із таких проектів.

Orig:http://img.tyzhden.ua/Content/Magazine/x186/text/20_text.jpg

Є в Агентства й інші багатообіцяючі ініціативи — “Нова енергія”, “Нова якість життя”, “Нова інфраструктура”... До речі, сам механізм їх фінансування схожий на призабуте кредитування комерційних фірм під державні гарантії. Не вдаючись у деталі, констатуємо, що станом на 11 серпня 2006 року 52 підприємства заборгували уряду за цими кредитами €907,3 млн, $580,4 млн, понад 1272 млн японських єн, 81,3 млн грн… Мінфін досі майже безрезультатно намагається реалізувати на аукціонах права стягнення боргів із цих суб’єктів. У випадку з Державним агентством України з управління національними проектами може бути не все так просто. Згідно з положенням про цю структуру, її голова персонально відповідальний перед Кабміном, на засіданнях якого, власне, затверджуватимуть проекти. Але не зрозуміло, що це за форма відповідальності? Водночас досвід показує, що колегіальні рішення уряду — надійний спосіб уникнути персоніфікації вини за розпорошування бюджетних коштів у сумнівних напрямках.

Втім, Агентство під керівництвом Владислава Каськіва тільки-но починає працювати. Лише 12 травня 2011-го, за даними відкритих джерел, у розпорядженні цієї структури опинились 1,158 млрд бюджетних гривень.

Експрес-метод

Більшість нацпроектів, за інформацією Агентства, реалізовуватимуть на засадах державно-приватного партнерства, тоді як бюджетна частка не перевищуватиме 20%. Решту мають профінансувати зовнішні та внутрішні інвестори. “До кінця року повинні вийти на $7,5 млрд (інвестицій. — Ред.), із яких не менше 25% (буде здійснено. — Ред.) у рамках національних проектів”, — заявив Владислав Каськів. Утім, поки що з пошуком інвесторів у держави якось не складається.

“Я дуже розчарований Україною: рік тому були хороші перспективи — здавалося, що чудові люди в Адміністрації президента не тільки говоритимуть, а й просуватимуть реформи. Це втрачена можливість”, — заявив на сьомому Українському інвестиційному саміті Adam Smith Conferences у Лондоні Тімоті Еш, голова відділу Королівського банку Шотландії (з досліджень ринків, що розвиваються). На думку цього доповідача, як і багатьох інших експертів, реформи в Україні практично припинилися, а декотрі з них (зокрема податкова) пішли в не потрібному бізнесменам напрямку. В підсумку країна втрачає інвестиційну привабливість, а черги охочих ризикувати власними грішми в межах державно-приватного партнерства немає.

Характерний приклад підходу до реалізації інвестиційних проектів в Україні — “Повітряний експрес”, надземне метро з Києва до міжнародного аеропорту “Бориспіль”, яке планували збудувати до Євро-2012 за залучені кошти. Готових вкладати в інфраструктуру, звісно ж, не виявилося, і її почали створювати за рахунок держави. Торік у вересні, під час візиту Віктора Януковича до Китаю, Україна підписала угоду з тамтешнім Експортно-імпортним банком, що погодився надати в кредит $2 млрд на розвиток інфраструктури Київської області, зокрема на будівництво нової кільцевої дороги навколо столиці, а також “Повітряного експресу”. 2011 року уряд виділив “Борисполю” під цей проект держгарантію обсягом $372,3 млн. Але навряд чи китайські будівельники звітуватимуть про те, скільки коштів українських платників податків витратять. Навпаки, бізнес КНР у всьому світі славиться тим, що ніколи не вимагає від партнерів прозорих правил гри, а радо підлаштовується під наявні. До речі, в лютому 2011-го директор “Борисполя” Борис Шахсуваров (нещодавно звільнений) оцінював спорудження “Повітряного експреса” не в $372 млн, а лише в $200 млн. Водночас китайці подбали про власні інтереси: колії завдовжки в 30 км прокладатимуть їхні, а не українські компанії. Прямо кажучи, іноземці збудують нам залізницю, і їм Київ гарантовано заплатить гроші, отримані від того ж таки Пекіна в борг. Тож хтозна, радіти чи плакати після відомостей (наразі офіційно не підтверджених) про можливе залучення до України до $10 млрд інвестицій із Китаю.

Діти — наше все

Ще один вражаючий проект, який називають національним, — “Відкритий світ”, згідно з яким усі українські школярі мають отримати електронні підручники. Щоб прорекламувати ідею, віце-прем’єр Борис Колесніков спеціально подарував Вікторові Януковичу iPad, на який “влізуть усі шкільні підручники за всі роки навчання”, і повідомив, що вже від 2011/2012 навчального року електронними книжками реально забезпечити школярів-сиріт. Експерти підрахували, що надання кожному учневі по iPad (найдешевшої моделі) обійдеться державі у більш ніж 10 млрд грн, для порівняння — попереднього навчального року на друк книжок виділили лише 107 млн грн.

Інший погляд на комп’ютеризацію навчання — у Владислава Каськіва, який пропонує надати учням п’ятих—дев’ятих класів не вироби компанії Стіва Джобса, а нетбуки з опцією доступу до інтернету на базі мережі 4-G. Ініціативу підтримав міністр освіти Дмитро Табачник, обмеживши її дітьми-сиротами й уточнивши хронологічні рамки реалізації — 2013 рік. “Інший погляд”, зрозуміло, не означає відмінної мотивації ініціаторів. Владислав Каськів вважає, що платитимуть за нетбуки держава, “комерційні партнери” та… батьки (ще не про все домовилися з Табачником?), яким доведеться викласти лише “кілька десятків гривень”. Перелік “партнерів” досі не оприлюднений — “триває підготовка ТЕО”. А тим часом експерти в галузі телекомунікацій указують на простий факт, що для приєднання українських шкіл до мережі 4-G треба спершу її створити. Найпростіше це зробити на базі нещодавно приватизованого Укртелекому. Наразі невідомо, що за це отримає монополіст… Можна припустити, що інвестори, які купили підприємство майже за стартовою ціною, відіб’ють укладені кошти лише на комп’ютеризації навчання.

Роги достатку

Зумовленість національних проектів інтересами конкретних бізнес-структур або чиновників простежується доволі виразно. Так, наприклад, проект “Енергія природи” вартістю €3 млрд передбачає будівництво на півдні країни вітрових та сонячних електростанцій. Нібито ідея цікава, але механізм її втілення ще цікавіший. Закон “Про електроенергетику”, зокрема, визначає, що від 1 січня 2012 року питома вага сировини, матеріалів, основних фондів, робіт та послуг вітчизняного походження у кошторисі будівництва зелено-енергетичного об’єкта має становити не менш як 30%, а від 1 січня 2014-го — 50%. Прозорий натяк інвесторам — кремнієві пластини слід закуповувати в Україні. Певно, першому віце-прем’єрові Андрієві Клюєву неважко буде визначити, хто їх виробляє. Олексій Фелів, партнер МЮФ Beiten Burkhardt коментує ситуацію так: “Законодавством установлена монополія одного виробника, продукція якого, починаючи від 2012 року, повинна закуповуватись у всіх випадках розміщення електростанцій із використанням енергії сонця”.

Водночас деякі інші національні проекти залишаються на папері — чи не тому, що йдуть всупереч інтересам пов’язаних із владою бізнес-груп. Серед них — будівництво терміналу з прийняття скрапленого газу, що має знизити критичну залежність України від енергоносіїв. Влада періодично рапортує про переговори з Азербайджаном щодо закупівлі блакитного палива, з Туреччиною щодо пропуску танкерів із газом із Середземного моря, але ж досі невідомо, хто будуватиме термінал, і — головне — коли? Так склалося, що національні інтереси не завжди буває враховано в національних проектах.

Олександр МІХЕЛЬСОН, Ірина ХОДОРОВА