5 травня в Києві до 25-х роковин Чорнобильської трагедії відбулася українська прем’єра фільму Алєксандра Міндадзе «В суботу», що був представлений на Берлінале. Більш ніж на третину ця стрічка профінансована Україною (компанією SOTA Cinema Group за підтримки Державної служби кінематографії), хоча з Росії чується звичне: «Наше!» Є нагода з’ясувати, який екранний продукт вважати чиїм, як продюсують кінокартини, хто і для чого дає гроші.
Проблема ідентифікації
«Дивовижні речі діються, – коментує ситуацію з російськими посяганнями на цей фільм генеральний директор кінокомпанії SOTA Cinema Group Олег Кохан. – Коли ми презентували в Каннах «Щастя моє» Сергія Лозниці, зняте в нашій країні в українсько-німецько-нідерландській копродукції (SOTA Cinema Group – 45%, Ma.Ja.De. – 45%, Lemming Film – 10%), мас-медіа РФ провадили досить агресивну інфополітику, наполегливо називаючи стрічку своєю. Приписували «громадянство», не зважаючи навіть на спроби приклеїти їй антиросійські ярлики... А щодо правового аспекту, кінокартина належить тому, хто її фінансував. У випадках спільного виробництва права розподіляються між партнерами відповідно до внеску. Себто факт, що «В суботу» знімав російський режисер Алєксандр Міндадзе зі своїми співвітчизниками-акторами в головних ролях на території України коштом трьох країн, дає право говорити одне: це фільм Міндадзе, створений за участі трьох країн. Крапка».
Проблема – переважно в самовідчутті. Олег Кохан каже, що «національну належність визначають багато чинників, і зовсім не існує її лише у випадку 100-відсоткового фінансування одним інвестором». Але чому голландці пишаються тим, що мають 10-відсоткову причетність до «Щастя мого», росіяни називають його своїм, а ми весь час намагаємося знайти аргументи, які заважають визнавати цю стрічку українською і радіти її перемогам?! Це нонсенс, коли часто наші журналісти запитують, що ж у кінокартині українського, крім грошей, продюсера, знімального майданчика й акторів?
Питання ідентифікації – одне з найболючіших. Насправді наше екранне мистецтво перебуває в рудиментарному стані, як лопатки на спині, що, може, колись і були крилами, а тепер знову повернулися до майже зародкової стадії.
Модель повного кіноциклу нагадує кухню доброго ресторану. Є шеф-кухар – режисер, який створює задум фільму (страви), майстри-кухарі – оператори-актори, котрі допомагають утілити ідею та отримати делікатес, кельнери-дистриб’ютори, що подають результат клієнтові-глядачеві у гарно прикрашеній залі – кінотеатрі. Проте є людина, котра організовує весь процес від закупівлі продуктів до фінального «завітайте ще» на виході із закладу харчування. «Кіно починається з продюсера, пояснює Володимир Хорунжий (котрий саме ним і є). – Це носій проекту, який виводить його на орбіту й робить усе з нуля, починаючи від ідеї. Вона може бути почута навіть на якійсь вечірці, як це було з Джо Естерхазом, котрий одного разу сказав приятелеві, продюсеру Енді Вайні з компанії Carolco, що його цікавить еротичний детектив, де жінка-вбивця маскується й заробляє собі алібі тим, що пише книжки про свої злочини. Це вони занотували на серветці, а наступного дня Енді примусив Джо піти з тим клаптиком паперу на студію TriStar, де він отримав під написання сценарію $3 млн, а сам Вайні став потім продюсером одного з найприбутковіших фільмів – «Основного інстинкту».
У пошуках профі
«Кінопродюсерів в Україні немає», – парадоксально стверджує Володимир Хорунжий. Його думка ґрунтується на тому, що нам бракує і самого кінопроцесу, і правил, за якими він існував би. Свій перший проект в Україні, дебютний фільм режисера-кліпмейкера Алана Бадоєва «Orangelove» 2006 року, він створював самотужки в компанії «Сінесіті». Сукупні збори разом із надходженнями від прокату в нас та в Росії, продажем прав на телебачення й DVD дали тоді до $200 тис. – куди менше за кількамільйонний виробничий бюджет. Тепер пан Володимир – єдиний власник і виконавчий продюсер продакшн-компанії InQ, де виробляє нині збірку короткометражок «Закохані в Київ» (див. Тиждень №49, 2010), паралельно творячи кіноіндустрію на кшталт американської. «Голлівудська система випуску кіно, – пояснює він, – націлена на одну мету: зробити його для глядача, одержати гроші і створити сиквел – таким чином буде індустріально подовжено конвеєр для наступного фільму. Тож я почав робити альманах короткометражних стрічок, щоб знайти тих, хто хоч щось може».
Продюсер Олег Кохан не згоден із Хорунжим у вихідному питанні. «Звісно, в Україні потенційні продюсери є, – стверджує він. – Ті, хто зробив один, два чи три фільми. Але щоб їх бачили, потрібно багато картин. Коли буде кінопроцес, питання про їх наявність не виникатиме. Чи є в нас таланти? Талант визначається через учинок, фільм, завершений продукт. Де вони?»
Ринок: є чи немає?
Порозуміймося в питанні ринку, тієї кухні, на якій може працювати продюсер.
За даними Державної служби кінематографії, в Україні зареєстровані 83 компанії-розповсюджувачі кінопродукції. 12 із них здійснюють кінотеатральну дистрибуцію. Деякі є субдистриб’юторами, що прокатують фільми американських мейджорів («Геміні», «Кіноманія», «Сінергія», B&H Film Distribution плюс власні закупівлі). Інші – філіалами російських продакшн- або дистриб’юторських компаній («Каскад-Україна», «Інтер-фільм», «Вольга Україна»). Третій вид таких підприємств – незалежні дистриб’ютори, що купують фільми за власний кошт: «Артхаус Трафік», Distribution Company MULTIPLEX, «Аврора», «Молодість» і «Toп Фільм Дистриб’юшн».
Наразі в країні зареєстровано 520 кінотеатрів, але тільки 377, за статистичними даними згаданої Державної служби, діють. І лише із сотнею з них (плюс-мінус 20) працюють дистриб’ютори. Ця цифра виходить із доцільності друку копій, а кожен відтворений примірник, залежно від місця випуску і хронометражу (від 90 до 120 хв) коштує в межах $1 тис. – $2 тис. У найкращому разі 100 копій для сотні кінотеатрів обійдуться в $100 тис. Такі гроші варто витрачати, лише якщо є: фінансова підтримка, впевненість у прибутках. Наприклад, фільм «Турист» Флоріана Генкеля фон Доннерсмарка з Джонні Деппом і Анджеліною Джолі в головних ролях за місяць прокату, за даними сайту www.multiplex.ua, зібрав $1,6 млн, маючи 79 копій. Звісно, дистриб’ютор працює «другим» і навіть «третім» екраном, прокатуючи певну кількість примірників малими містами, що часом додає до зборів від 10 до 20%. Але так чи так до виробника фільму, тобто до продюсера, повертається не вся сума. «Є формула, – пояснює Олег Кохан, – що ґрунтується на реальності: 50% від прокату фільму забирає кінотеатр, а з податками виходить навіть трохи більше; 10–15% отримує прокатник, дистриб’ютор; плюс витрати на просування й рекламу. Продюсерові повертається від 15 до 20%, хоча об’єктивний показник – 12–15%».
Виходячи із цифри 15% і наведеної неповної суми зборів фільму «Турист», легко вирахувати, що до компанії Columbia Pictures, яка його представляла і яка своєю чергою є власністю корпорації Sony, дійшло лише $242 тис. А бюджет був $100 млн! І це без урахування витрат на промоцію та дистрибуцію (ще плюс $30 млн мінімум).
Є інший варіант прокату, артхаусний, коли випускають обмежену кількість копій кінокартини. «Можна зважитися на витрати й надрукувати, наприклад, 100 примірників, – каже Олег Кохан, – вийти в широкий прокат, розраховуючи на ажіотаж, і, як наслідок, прогоріти. А можна працювати на маленькій кількості. Ми збираємося «Щастя моє» випускати у 5–10 копіях».
Прокат, звісно, не є панацеєю для нашого продюсера, котрий працює з українською стрічкою, навіть якщо вона малобюджетна чи артхаусна, адже в нас обмаль кінотеатрів, спроможних «відбити» витрати. У США, за словами Володимира Хорунжого, є 6 тис. артхаусних зал, про Україну в цьому сенсі зайве й казати. Залишається кілька варіантів: продаж прав, державний протекціонізм і копродукція. Олег Кохан каже: «Так, ринок прав існує. Але є поняття «касового розриву». Ти, як продюсер, підписуєш договір і передаєш права на прокат фільму на телеканалі, але коли покупець за це заплатить? Не відразу. Гроші за кредитом треба повертати, бо ж його ти береш у банку не під 1–2%, як у світі, а під 7–15 %, а коли позика беззаставна, то під 15–20%. Тобто продюсер у таких обставинах без державного протекціонізму існувати не може».
Державний зиск
За словами пана Олега, в Польщі та Франції давно збагнули просту економічну річ: кіновиробництво – бюджетоутворювальна галузь. Держава, інвестуючи в кінематограф, збільшує кількість робочих місць. Фільм – це мінімум 100 людей від кінематографа. А до них долучаються суміжні професії: будівельна, текстильна, потім – кінотеатральна. Державі треба зрозуміти: екранне мистецтво є вигідним. Долар, укладений владою в нього через створення робочих місць, податків тощо в різних державних системах, дає на виході $3,5–5 прибутку. Цікавий приклад: у Фінляндії, де живе менше 5,5 млн осіб, на кіно виділяють €20 млн. У Франції – €585 млн. «Ми перебуваємо дуже далеко навіть від теоретичної бази, не те що від практики роботи кіноринку, – пояснює Олег Кохан. – У Німеччині дистриб’ютор отримує від держави €75 тис. для просування свого фільму в прокаті: на друк копій, плакатів та всякого іншого піару. У Франції – €85 тис. У США – $100 тис.».
Володимир Хорунжий наголошує, що продюсери не повинні сплачувати податки. Закон про це набув чинності 1 січня 2011 року. Але чи має він прив’язку до Податкового кодексу? «В останній момент між ними встигли зробити об’єднавчі моменти, – відповідає Кохан. – Тобто скасовано фіскальні збори із землі й кіновиробництва. Плюс для кіногалузі на цей рік виділили такий бюджет, як ніколи, – близько $15 млн». Хоча сума не така й велика.
Так, у нас є певні позитивні зрушення, очевидні й для звичайного громадянина. Це несподіване відновлення Одеського кінофестивалю за державного сприяння, запуск програми з відкриття кінотеатрів у маленьких містечках України, закінчення багаторічної роботи з відновлення кінофабрики для друку плівки, завершення трирічної праці над фільмом Михайла Іллєнка «Той, що пройшов крізь вогонь». У цю картину держава вклала близько 10 млн грн. Ще 6 млн додав центр «Інсайт-Медіа». «Мені завжди було цікаво працювати над повнометражними проектами», – усміхається його генеральний продюсер Володимир Філіппов. І додає: «Без державного протекціонізму працювати цілком можливо. Але є одна поправка: з малобюджетними чи телевізійними проектами. Повнометражної картини без такої підтримки чи держзамовлення виробити неможливо». Слова фахівця підтверджує його власний досвід – продюсований ним серіал «УВД» вдало реалізували на кількох телеканалах. Без державного фінансового сприяння обійшлися й кілька малобюджетних фільмів, які вийшли нещодавно, – «Люблю і крапка» одесита Валерія Ямбурського й «Аня, Волга, рок-н-рол» киянина Костянтина Коновалова. Останню стрічку взагалі знімали за профспілкової підтримки, майже без грошей, однак це не завадило їй бути представленою на цьогорічному Берлінському кінофестивалі. «Попри сумнівні перспективи комерційного успіху, – підсумовує Володимир Філіппов, – треба зрозуміти, що, по-перше, ці картини є серйозними заявками щодо майбутніх робіт, а, по-друге, наш бізнес – не базарний, коли сьогодні ти вкладаєш гривню, щоб завтра отримати 1 грн 20 коп.».
За свої?
«Продюсер ніколи, ніколи не дає своїх грошей, – стверджує Володимир Хорунжий. – Це робить інвестор. Плутати одне з іншим означає бути на прямій дорозі до прірви».
Сьогодення показує: справді розумніше залучати гроші стороннього джерела, а не вкладати свої, активно штурмуючи двері Держкіно. Але треба усвідомлювати можливість і власних зусиль. Бо, як каже партнер пана Філіппова продюсер Андрій Суярко, «час бізнес-існування картини – п’ять-сім років». «Зазвичай, – додає він, – ведуть не один проект, бо це досить ризиковано. У нас тепер їх шість: якийсь буде комерційно прибутковим, якийсь – ні». Головне – постійно працювати. «Продюсер зараз повинен просто займатися своєю професією, – каже Кохан. – Шукати і знаходити; створювати маленькі, п’ятихвилинні фільми, займатися дебютами, анімацією, повним метром – усім. Не варто чекати манни небесної. Але, щоб називатися продюсером, потрібно бути конструктивним, харизматичним, аргументованим, упевненим у своєму баченні майбутнього фільму й водночас одержимим». Чому й заради чого – інше питання.
«Переконай, – дає пораду Володимир Хорунжий, – сценариста зробити розширену версію синопсису сторінок на шість-сім. Потім – інвестора виділити гроші. Збери знімальну групу і фільмуй. Ось робота нормального фахівця. І роби це не за мільйони доларів, а за сотні тисяч. Ідея має виходити з того, чого хоче глядач і вимагає час, епоха».
Якість продукту визначається лише у два способи: фестивальним успіхом або зборами від показів. Якщо ти знімаєш касове кіно, продемонструй бокс-офіс прокату, підтвердь успіх реалізації фільму на внутрішньому чи міжнародному ринках. Якщо займаєшся авторським – призи. Глобальним питанням лишається одне: як ми можемо інтегруватися у світовий кінематограф і в який сегмент? Кожен продюсер вибирає свою стратегію сам.