Навіщо Україні міністр закордонних справ?

Діяльність українського міністра закордонних справ Костянтина Грищенка чим далі тим більше викликає, якщо не здивування, то принаймні цілком виправданих запитань, відповіді на які знайти за принципами звичайної логіки неможливо. Звичайно, можливо, є якісь “підводні течії”, які обумовлюють ті чи інші дії, однак все частіше складається враження, що як такої зовнішньої політики, міністерство не проводить зовсім. А окремі метушливі дії назвати політикою якось язик не повертається.

Формальним приводом для цієї статті стало одне з останніх інтерв’ю міністра радіостанції “Ехо Москви”. В цьому інтерв’ю, оприлюдненому 1 червня, пан Грищенко, зокрема, відповідав на запитання щодо можливих додаткових вимог України до Росії в рамках переговорів останньої щодо вступу до Світової організації торгівлі. “Мені навіть думка така в голову прийти не могла. Оскільки, ну як же може маленька, хоча й достатньо ресурсна і з власною думкою Україна, загрожувати Росії? Та ні, про що ми говоримо”, - заявив міністр у відповідь на запитання Олексія Венедиктова. Не знаю, як кому, але мені здається, що міністр будь-якої країни, якщо він громадянин не лише за паспортом  (навіть не скажу патріот), не може настільки принижувати гідність своєї держави перед будь-якою іншою. Тим більше, не може такого дозволяти собі дипломат, який, як заявив про себе сам Костянтин Грищенко в тому ж таки інтерв’ю, є дипломатом в другому поколінні.

Втім, це висловлювання – лише штрих до портрету. Але ж згадаймо події останніх кількох місяців, які, на жаль, не додадуть цьому портрету привабливості. Одним з перших серйозних провалів цього року на зовнішньому напрямку стала політика щодо Білорусі. Після подій 19 грудня минулого року, які завершилися масовим розгоном мирної маніфестації в Мінську та ув’язненням багатьох лідерів опозиції і активістів, після санкцій, запроваджених проти офіційних осіб Білорусі Європейським Союзом та США, український МЗС чомусь вирішив, що він зможе переконати Мінськ поважати права людини. Ще наприкінці березня Костянтин Грищенко особисто відвідав столицю Білорусі. Щоправда, білоруський “бацька” з українським міністром зустрічатися не став. А після візиту, незважаючи, на, як стверджують обізнані джерела в МЗС, домовленість тримати візит в таємниці, білоруський МЗС розповів про переговори з українським міністром у повідомленні для преси. Здається, навіть це (якщо недостатньо було досвіду попередніх років) мало засвідчити Києву: режим пана Лукашенка не є договороздатним, і готовий у будь-який момент “кинути” своїх партнерів, як неодноразово робив це з Москвою та Брюсселем, по черзі заграючи то зі Сходом, то із Заходом задля отримання грошей. Однак, Київ проковтнув і продовжив. Чим завершилася ця історія відомо всім: після того, як на вимогу Президента Єврокомісії Жозе Баррозу Олександра Лукашенка не запросили на конференцію з нагоди відзначення 25-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС, останній заявив, що в української влади “вистачає вошивості”, якщо вона виконує “примхи” європейських чиновників. Здається, настільки досвідчений дипломат, яким є пан Грищенко, мав би передбачити вірогідність такої хворобливої реакції, однак лише постфактум висловив своє здивування.

Інший яскравий приклад “ефективності” роботи МЗС пов’язаний з висилкою двох чеських дипломатів у травні цього року за діяльність, несумісну з положеннями Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Навіть, якщо врахувати, що діяльність чеських дипломатів і справді викликала запитання у спецслужб, в цивілізованому світі прийнято робити висилку тихо, особливо, коли йдеться про країни, що мають статус дружніх. В ситуації ж з Чехією цілком передбачуваною була реакція офіційної Праги, яка одразу ж пов’язала висилку своїх дипломатів з наданням притулку колишньому міністру економіки в уряді Юлії Тимошенко Богдану Данилишину, проти якого в Україні було порушено кримінальну справу. Таким чином, знову “двійка”. Бо політика – це не лише гучні заяви, це, передусім, - довгострокове планування і оцінювання можливих ризиків. Однак, очевидно, що в ситуації з чеськими дипломатами, ризики не прораховував ніхто. А у світлі заяв про європейський курс України, дипломатичний скандал виглядає не найкращим чином.

Втім, і на внутрішній “кухні” міністерства ситуація не краще. Все частіше у внутрішніх документах МЗС щодо участі в тих чи інших міжнародних заходах в розділі “мета” з’являється фраза: “На виконання доручення Президента України...”. Позиція дитсадівця – власних інтересів немає, а от вихователь, чи то пак, Президент, доручив, то ми, звичайно  і виконуємо. То чи потрібен, в такому випадку Україні міністр? Можливо, досить державного секретаря?

Сергій Воропаєв.