«НЕ СЧЕСТЬ АЛМАЗОВ КАМЕННЫХ...»
Ці слова персонажа з опери «Садко» — Індійського гостя (мовлені з іншого приводу) — цілком підходять для характеристики багатств надр України. Щоправда, у нас від наявності корисних копалин до їхнього практичного використання — дистанція величезного розміру. І проблема не тільки технологічна, інженерна...

Чого тільки тут немає!
У цій статті радимо читачеві орієнтуватися на чотири найголовніші цифри: 40 млн тонн нафти та 70 млрд кубометрів газу необхідно Україні, щоб задовольнити потреби своєї енергоємної економіки. Наразі обсяг щорічного видобутку вуглеводнів за останні роки становив близько 4 млн тонн нафти з конденсатом і 18 млрд кубометрів газу, що приблизно дорівнює відповідно 10 і 20% обсягів цих видів сировини, які щороку споживає наша держава.
Україна завжди славилася багатством своїх природних ресурсів. Як прийнято казати, чого тільки у нас немає!
Судіть самі.
Надзвичайною є різноманітність мінеральної сировини. Залізні, марганцеві руди та графіт (вони складають основу потужного розвитку металургійної промисловості держави, а відтак машинобудування), нафта й газ, кам’яне й буре вугілля, а ще калійна та кам’яна сіль, фосфорити й апатити (база енергетичної, хімічної галузей господарства), кольорові та рідкісні метали, у тому числі золото, рідкісне й дорогоцінне каміння (навіть алмази), усього й не злічити...
Спокійний, лагідний характер земної поверхні (рельєфу) зручний для проведення різних видів господарської діяльності. Протягом майже 2700 км простяглися морські береги України з чималою кількістю зручних заток і лиманів, необхідних для облаштування портового господарства. Спокійно в Україні й у тектонічному плані, не «струшують» тут земну кору сейсмічні явища, не змивають заселені території цунамі, немає загрози вулканічних вивержень. Достатнє природне зволоження території, представлене річками, озерами, болотами (якщо працьовитому люду не вистачало води для задоволення господарських потреб, то він створив собі близько 30 тисяч ставків і ставочків).
Різноманітний і багатий ґрунтовий покрив придатний для вирощування широкого спектра сільськогосподарської сировини. Комфортний клімат, який властивий добре заселеним теренам Східної і Центральної Європи зі значно меншими кліматичними та метеорологічними ризиками, ніж, наприклад, у щільно заселених районах Західної Європи або атлантичного узбережжя США. Різноманітний рослинний покрив, представлений значною кількістю лісових масивів, щоправда, вже добре понищених у процесі господарської діяльності. Тваринний світ, попри щільну заселеність території країни, ще й досі дивує багатством.
Де, як не серед цього природного благоденства, було з’явитися працелюбному українцеві? Хто, як не він, наполегливою працею і пріоритетами створював багатство, яке не раз грабували завойовники різного ґатунку — від давніх часів і донині?
Останній етап відвертого грабунку України припадає на час її незалежності й пов’язаний зі штучно створеною проблемою енергоносіїв.
Згадаймо, як формувалася нафтогазова галузь у країні.
Після закінчення Другої світової війни у Передкарпатті (Дашава) було відкрито колосальні родовища природного газу. Видобували ж нафту там із давніх часів. Природний газ Дашави трубопроводами потік до Києва і Москви, Мінська, Риги й Ленінграда. Починаючи з 1970-х років по цій же «трубі» пішов газ із Західного Сибіру (Салехарда). Подібна історія трапилася із газом Дніпровсько-Донецької западини (назвемо його просто — газом Шебелинки).
Тоді видобуток газу в Україні зростав небаченими темпами: 1950 р. — 1,5 млрд. кубометрів на рік, 1960 — 14,3, 1970 — 60,9. Пік видобування «блакитного» палива припав на 1973–1977 р., коли щороку в Україні видобували понад 68 млрд кубометрів газу, тобто майже учетверо більше, ніж споживали на той час в УРСР. Саме стільки газу потребує економіка України зараз!
А далі — ілюстрація не тільки недалекоглядності тодішніх господарників СРСР, а й свідомі дії із утягування України у надмірне споживання газу. У 1980-х роках з ініціативи Газпрому СРСР значна кількість промислових підприємств України була переведена на газ і їхня частка в обсязі споживання сягнула 64%. Унаслідок цього на початку 90-х Україна виходить на друге місце у світі за кількістю споживання газу на мешканця.
Здавалося б, прогрес України у споживанні екологічно чистого палива та сировини для хімічної промисловості незаперечний. Реальними також виглядали наші успіхи у видобуванні газу і прирощуванні геологічних запасів цієї сировини. Так, його видобуток і запаси становили відповідно: 1975 р. — 68,36 млрд м3 і 952,4; 1994 р. — 18,70 і 1172,0; 2000 р. — 20,00 і 1236,6.
Нагадаємо, що нині господарство України споживає приблизно 70–80 млрд кубічних метрів «блакитного» палива, тобто стільки, скільки країна видобувала наприкінці 1970-х.
Отже, запаси газу зростають, а видобування... зменшується. У чому проблема?
Геологічна практика свідчить: обсяг видобутку з розвіданих родовищ є тим більшим, чим більший обсяг пошукового буріння, тобто чим більшою є кількість і глибина свердловин. Доки темпи зростання пошукового та розвідувального буріння випереджали видобуток нафти й газу, доти зростали темпи видобутку цієї енергетичної сировини. У 1960-ті роки, за вказівкою керівництва СРСР, обсяги закладання свердловин в Україні було різко зменшено, тож зменшився й видобуток.

Куди поділися газові комори?
До цього ми повернемося, а поки проаналізуємо ситуацію з українською нафтою.
Нині економіка України споживає приблизно 40 млн тонн нафти щороку. Власний же видобуток становить лише 4 млн тонн. Видобувають у трьох нафтогазових регіонах — Карпатському (Передкарпатський передовий тектонічний прогин), Придніпровському (Дніпровсько-Донецька тектонічна западина, яка простягається від Чернігова до Донбасу) та Південному (акваторія Азовського і шельф Чорного морів, південь Одеської області й Степовий Крим).
За деякими даними, для видобутку 5 млн тонн нафти в Україні необхідно мати 2200 свердловин і 33 тис. робітників та інженерно-технічних працівників. Отже, для відповідного збільшення нафтовидобутку належить у потрібну кількість разів збільшити обсяги буріння, чисельність персоналу і, звичайно, суму капіталовкладень. Для реалізації цих намірів у нас вдосталь кожного із наведених чинників, не кажучи про те, що розвиток нафтовидобувної галузі, крім вирішення власне енергетичної проблеми, забезпечив би роботою додатково не менш ніж 80 тис. працівників вітчизняних підприємств, що виготовляють бурове і експлуатаційне обладнання, а також здійснюють відповідні будівельні та монтажні роботи. Ще 1968 року тодішній перший секретар ЦК КПУ П. Шелест подав до ЦК КПРС доповідну записку, в якій спирався не лише на науковий прогноз, а й на реальні експлуатаційні розрахунки щорічного видобутку в Україні 36 млн тонн нафти. Можна зрозуміти тодішніх керманичів СРСР, котрі не хотіли надавати Україні переваг у розвитку енергетичної галузі (це стало б кроком в утвердженні незалежності від Кремля).
Змогла ж Україна з настанням незалежності подолати кризу у залізничній галузі й нині сама виготовляє рухомий склад своїх залізниць, потяги метрополітену, продовжує утримувати чільне місце у світі в сфері авіа- і космічного виробництва.
Не кажемо вже про забезпечення видобування вуглеводнів кадрами найвищої кваліфікації, які не по книжках знають, як здійснюється розвідування, оцінювання та видобування нафти і газу на теренах Росії й в інших пострадянських державах. Адже різке збільшення обсягів розвідувального буріння у Росії (Західний Сибір), крім того, що піднесло Тюменську нафтогазоносну провінцію на світовий рівень, ще й «висмоктало» з України більш ніж півмільйона фахівців нафторозвідувальної та видобувної галузей.
Невже порівняно простий вид промислової діяльності (буріння, нехай навіть і глибоке, прокладання і монтаж нафтопроводів, спорудження нафтоперекачувальних та компресорних станцій тощо) не може отримати належного бюджетного фінансування для того, щоб за три— п’ять років одержати достатню кількість нафти не лише для потреб української економіки, а й для експорту і тим самим посилити геополітичне значення держави?

Де собака заритий?
Очевидно, справа в іншому.
По-перше, коли проектується щось своє, у себе і для себе, то це «щось» проходить усі стадії пошуку: від ідеї до виготовлення (читай: видобутку, переробки тощо). Воно оформлюється на очах і за контролюючої участі великого числа осіб-виробників і відповідних документів, при цьому важко «надурити» більшість для збагачення кількох «обраних». Це — головна перевага виробничої економіки порівняно з економікою перепродажу. Тут позитивом є гірші умови для розвитку корупції.
По-друге, коли власну виробничу економіку «заморожено», тоді задоволення потреб суспільства у певних позиціях асортименту стає можливим лише за рахунок імпорту товарів. У цьому разі з нашого (вітчизняного) боку у контролі й оформленні конкретного товару беруть участь не сотні й тисячі осіб, а кілька посадовців, які домовляються між собою, а всіх інших ставлять перед фактом.
Існує й третій аспект. Якщо, насправді, прагнемо незалежності, тоді не обдурюймо себе подачками з-за кордону, а розвиваймо власне виробництво (видобування, переробку тощо). Для цього розвиваймо також навчально-методичну базу для підготовки фахівців із геології, видобування, транспортування, переробки, виготовлення необхідних засобів і т. п.
«Газова» й «нафтова» моделі постачання їх в Україну призводять до того, що упродовж минулих років чисельність працівників, зайнятих у відповідних галузях, зменшилася майже удвічі, тоді як ціни на російський газ в Україні підвищилися в десять разів. Хто ж тоді, питається, виграв від орієнтації на колись дешеве (порівняно зі світовими цінами) російське паливо? Виграли ті, кого ми називаємо олігархами, виграли на спекуляціях з перепродажу чужого газу, заблокувавши власні можливості енергозабезпечення.
Чи справді в Україні бракує достатньої кількості власних покладів газу?
За даними майже десятирічної давності, обсяг вітчизняних покладів газу оцінюється на рівні не менше 1120 млрд кубічних метрів. Це, не враховуючи низки нових родовищ і тих, що не були оприлюднені з різних причин.
Загальна картина з покладами нафти й газу, за неповними даними, вражаюча: газ вільний — 3690,2 млрд м3; газ розчинений — 168,5 млрд м3; нафта — 898,5 млн тонн, газовий конденсат — 235,8 млн тонн.
Натомість тепер, коли безцінні результати геологічної розвідки осіли у спецсховищах геологічних установ Росії або продані кудись, у владному Києві удають, немовби нічого не знають про наші підземні комори, а обізнаним і настирливим неодмінно відповідають: немає коштів. Парадокс: є кошти, щоб купувати чуже, а видобувати своє — немає?!
Скажете, проблема з кваліфікованими кадрами? Немає такої проблеми, бо тисячі українських фахівців у нафтогазовій галузі мріють повернутися в Україну з Росії, щоб мати тут гідну роботу й платню. Адже й досі проектні організації України, які займаються проектуванням і авторським наглядом за будівництвом об’єктів нафтової та газової промисловості, стежать за якістю інженерно-вишукувальних, проектних робіт, посідають чільне місце серед подібних організацій колишнього СРСР, таким київським установам як «Укргазпроект», «ВНІПІтрансгаз» замовляють проекти численні російські, туркменські, казахські виробничі структури, що видобувають вуглеводні.

Розглянемо низку причин, які, на наш погляд, є вирішальними для ситуації з видобуванням вуглеводнів, що склалася.
1. Транснаціональні об’єднання (Росія, Україна, Казахстан, Азербайджан, Туркменія), які склалися у пострадянські часи і мають надпотужне лобі у ділових і державних колах України, навіть думки не допускають про можливість різкого збільшення розвідувальних робіт у нафтогазоносних басейнах країни для забезпечення її власними вуглеводнями. Великі українські підприємства, такі як Лисичанський нафтопереробний завод, Дрогобицький долотний завод, приватизовані за участю російського капіталу, мають джерела постачання російської сировини або служать винятково Росії, замість бурити українські надра та переробляти українську нафту. Який їм сенс займатися переробкою вітчизняної нафти, що міститься поруч із тим же Лисичанськом й витрати на її транспортування не входять до вартості кінцевого продукту? Або який сенс у тому, щоб українські долота просвердлювали українські надра, коли гігантських обсягів долотного інструменту потребують надра Росії?
2. Активно діє внутрішнє вугільне лобі України, представлене вугільними олігархами, які засідають у Верховній Раді, входять до урядових і регіональних владних структур. Перейти українським підприємствам на нафтове й газове паливо? Ні в якому разі!
3. Міжнародні транснаціональні корпорації, які ведуть перед в освоєнні шельфу Чорного та Азовського морів, тісно зімкнуті з українськими фінансовими кланами, легко виграють так звані тендери на розробку вуглеводнів у межах акваторій українських морів. Такі тендери «виграють» на кабальних умовах для України, мотивуючи це тим, що вони, бачте, розвідують та видобувають вуглеводні у складних природних умовах і завдяки своїм високим технологіям. А хто заважає Україні видобувати вуглеводні на суходолі?
4. Свідоме замовчування потенціалу відкритих і оцінених родовищ нафти й газу свідчить про те, що більшість пробурених свердловин перебувають у приватних руках, а гальмування розробки нафтових родовищ — свідчення очікування слушного моменту для приватизації нафтогазоносних територій разом із корисними копалинами, які містяться у їхніх надрах. Замовчуються відомості про колосальні запаси високоякісної нафти Айдарського родовища (Луганська область), де розвідані запаси нафти оцінюються у мільярд тонн.
Замовчуються дані про те, що тільки поблизу Буджаку Білгород-Дністровського району Одеської області існує п’ять родовищ: Саратське, Вишневе, Бурнаське, Жовтоярське і Тузлівське. «Мовчать» родовища на чорноморському шельфі (Південно-Голіцинське, Шмідтівське, Голіцинське, Архангельське). «Спить» газове родовище «Дробишівське», що за 15 кілометрів на північ від Красного Лиману Донецької області, де, згідно з мінімальними оцінками геологів, обсяг запасів газу становить близько 110 трильйонів кубічних метрів...
Хто ж так наполегливо не хоче бачити Україну справді самостійною державою, змушує її й далі не скидати зі своїх плечей чужинського хомута?

Микола ДУБИНА, президент Академії наук вищої освіти України;
Володимир СТЕЦЮК, академік-секретар Відділення наук про Землю АН ВО України

також у паперовій версії читайте:

---