Чорнобиль

Про невелике українське містечко на березі Прип'яті мало хто знав. І жило воно своїми щоденними турботами, поки життя чорним лиховісним пензлем не вивело на скрижалях історії трагічної дати 26 квітня 1986 року. Тишу мирної поліської ночі розірвали один за одним два громоподібних вибухи, кривавим заревом над Чорнобилем вирвався з обіймів пітьми шалений вогонь. Своїм неприродним світінням він обпалив все живе на частині планети Земля.

Тоді про Чорнобиль дізнався увесь світ.

Вже майже два десятиліття відзначаємо цю дату. Бо не маємо морального права (і в першу чергу, перед нашим майбутнім) забути цей жахливий урок.

Згадує Михайло Олександрович Єршов, який брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 20 жовтня по 20 березня 1991 року:

- Черга до мене дійшла у 1990 році. Ще з дитинства завжди був першим, а тут все говорили: почекай і на тебе вистачить. І дійсно вистачило.

Під час перебування в Чорнобилі багато пожеж довелося гасити. Мабуть, не залишилося жодного куточка в 30-кілометровій зоні, де б не ступила нога пожежного. А скільки горіло залишених житлових будинків! Спочатку я рахував, запам'ятовував, та потім збився з рахунку.

Неможливо забути залишені села. Сам виріс у селі. Вони нагадували мені покинуте дитя, яке благало на допомогу. Я відчував його дихання. Та душа пішла з цих сіл. Ідеш вулицями такого села - неначе виходець із інших світів.

Щоденно в небі над пошкодженим реактором з'являлися вертольоти для заміру температури за допомогою термопари. І це через чотири роки після аварії.

Чорнобиль сприйняв як особисте горе. Мабуть тому, що усвідомлював, скільки сліз пролито і ще проллється.

Якби не дружина та троє дітей, які були категорично проти, залишився б працювати постійно в так званій зоні "відчуження". Але ж як страшно називається - "зона відчуження". Що від чого відчужене? Хто від кого? Вона від людей? Люди від неї? Україна від світу? Світ від України? Україна від самої себе? Ніхто ніколи не дасть відповіді на ці запитання. Ніхто ніколи не врятується від тієї страшної радіації, перед якою всі рівні. Та чи можна від неї врятуватися, якщо працювали ми в її густому оточенні, вдихали забруднене повітря, ходили по насиченій радіонуклідами землі?

Незважаючи на цей постійний ризик, ми не зупинялися ні перед чим. Хоча самопочуття було не з кращих. Але скаржитися не було кому, та й для чого? Розуміючи, що ніхто за нас нашу роботу не зробить, ми працювали з ранку до ночі.

Дні вахти запам'яталися на все життя дружніми відвертими відносинами між людьми. Чорнобиль усіх перевіряв, згуртував, а ще багато чому навчав.

У ті дні жоден не думав ні про пільги, ні про нагороди. Ми просто виконували свій обов'язок.

Після повернення Михайла Олександровича із Чорнобиля, маючи трьох дітей, вони з дружиною вирішили взяти на виховання з дитячого будинку що дев'ятьох, започаткувавши цим самим один з перших сімейних дитячих будинків в області. І на всіх вистачає тепла та розуміння. Для кожного знайшли вони куточок у своєму серці.

Матеріальні скрути та негаразди не стали перешкодою для них. Вони - люди з добрими серцями, трудовими руками і з великим бажанням зробити найголовнішу справу життя - виховати дітей.