Холодна війна створила нове інформаційне і віртуальне середовище. Вона реально замінила соціальну пам’ять, імплементувавши туди нові знання, які були повністю протилежними до того, що там зберігалося. Причому зміна і корекція пам’яті все ще відбувається і Україна не може дійти консенсусу з багатьох питань своєї соціальної пам’яті: різні групи бачать справедливим різне бачення історії і хочуть жити кожен в своїй історії України.

Нещодавно Ігорем Коліушком був опублікований "Сценарій прискореного суспільного розвитку". Сценарій можна прийняти за основу, а якщо дискутувати, то хіба над тим, хто і як зможе його чи щось подібне реалізувати: в суспільстві має бути сила, яка в змозі реалізувати подібного типу сценарій. Поки такої сили нема, дискусія про сам сценарій не є актуальною – інакше у безплідних суперечках буде згаяний дорогоцінний час, а, тим більше, будь-який сценарій потребуватиме корекції вже в процесі своєї реалізації.

Не все так просто, як воно виглядає на екранах телевізорів. Здається, що розпочинається справді велике полювання, де навіть нашому бравому мисливому відведена роль здобичі. То що – таки розчищають? Хоч росіянам більше подобається слово – зачищають.

Уже не тільки експертам, а й більшості громадян стає зрозуміло, що часу на довготривале поступове еволюційне зростання зовнішній світ і сама історія нам не дають. Якщо ми, як народ, демонструємо неспроможність розвиватися і опановувати свою національну територію, забезпечувати конкурентоздатність у порівнянні з іншими країнами в сучасному глобалізованому та відкритому світі, рано чи пізно перед нами постане питання або втрати свободи та ідентичності, або втрати частини території, або й цілком втрати державності. Тому, як зачин дискусії пропонується загальний шкіц сценарію прискореного будівництва держави.

Наша історія будується на тому, що кожен раз ми маємо стару еліту, коли на дворі вже інший день. Українська еліта - це еліта запізнення. Саме тому українська еліта не здатна ні сформувати національну ідентичність, ні виконати будь-яке інше, окрім власного збагачення, завдання. Вона відчуває свою випадковість і невеликий строк дозволеного їй життя. Це і пояснює те, що вона з такою швидкістю намагається набратися грошей. Це люди минулого, яких не пускають в майбутнє

Єдина реальна і ефективна парадигма переговорів з олігархічним режимом виглядає просто: більше пряників за добру поведінку і більше батогів – за погану. Україна, на щастя, не Росія, якої Захід трохи побоюється і від якої залежить. Євросоюз має безліч способів натиснути Києву на найболючіші місця. А українська "еліта" хай тим часом сама собі переймається перетворенням України на російську неоколонію та відносними перевагами Давоса над Мінськом.

Порада "немає демократії, немає Європи" є найгіршою з можливих порад, для України, для Європи, і, до речі, і для Росії. Це не означає, що Європа не повинна бути жорсткою з Україною. І не означає, що авторитарна України повинна стати членом Європейської Унії. Це означає, однак, що стратегічні рішення повинні керуватися стратегічними цілями, і що навіть авторитарна Україна повинна бути інтегрована в європейські інституції.

Для того, щоб людина почувала себе комфортно, вона повинна бачити якусь досяжну чи хоча б недосяжну мету, вона повинна йти до неї, мати ресурси її досягнути. Найбільшою суспільною проблемою, і навіть бідою, є відсутність бажань. Це стосується як всього українського суспільства, так і багатьох з нас особисто.

Навіть якщо «прагматики» в Партії реґіонів всупереч московському лобі і таки посунуть українську політику в бік кучмівської багатовекторності, це не змінить віртуального характеру олігархічної євроінтеґрації. Бо реальна євроінтеґрація на порядку денному і не стоять. І то не тільки тому, що єврочиновникам це не дуже потрібно, а й тому, що нашим так званим «елітам» весь цей проект теж ні до чого. Вони й без нього давно вже живуть, відпочивають, лікуються й закуповуються у реальній Європі, а лохів годують усілякими віртуальними інтеґраціями.

Реально на сьогодні війна знань триває, причому не в менш інтенсивних масштабах. Ми тільки не знаємо тепер, з ким саме ми воюємо. Але такі суттєві зміни, які відбуваються, не можуть бути випадковими. Це новий тип війни знань, нової холодної війни, яка веде до нових матриць розуміння і побудови світу, коли наслідки наявні, а ворог невідомий

Ми схильні забувати, що "хамократія" стала можливою завдяки висловленій волі народу. Але ми також, здається, не особливо зацікавлені у критичному аналізі того, про який тип суспільства, тобто, про який тип українців, ми говоримо. Якби ми мали чіткіше розуміння того, що люди в Україні насправді думають, можливо, ми б не здивувалися, що "ми маємо те, що маємо".

Холодна війна була війною знань. Кожна сторона хотіла саме свої знання зробити домінантою суспільства, бо вважала знання протилежної сторони контр-знаннями. Але як тільки інтенсивні інформаційні потоки часів перебудови зупинилися, радянські знання стали повертатися. Спочатку на побутовому рівні, потім частково на науковому. Соціосистема досить легко мімікріє під силу, що на неї діє, але потім повертається в висхідний стан.

Вирок Мюнхенського окружного суду мимоволі показав, наскільки морально вимогливим і політично руйнівним може бути переслідування реальних і уявних злочинців. З одного боку, німецький суд проголосив, що наміри, а не дії, можуть бути злочинними. Тобто, за цією логікою, всі охоронці радянських концтаборів та агенти спецслужб винні у аналогічних злочинах, як і кожен німець, що контролював Берлінську стіну. А з іншого – якщо розділити термін ув’язнення на кількість жертв, то на кожне вбивство припадає по півтори години, що може бути пояснене лише невпевненістю суду у правомірності такої логіки.

Створення передумов для розколу українського суспільства та просування радянських цінностей є основними стратегіями політичних технологів, які намагаються зберегти Януковича і компанію при владі. Це стало особливо очевидно після подій 9 травня, однак багато західних оглядачів розуміли це ще раніше.

Знання задають систему мислення, систему світосприйняття. Людина залишається тою самою, але інструментарій управління нею стає все більш "високоточним". У нас буде дуже мало можливостей не підкоритися чужій волі, якщо вона буде побудована за засадами нової науки.

Загальною тенденцією розвитку партійної системи в незалежній Україні було зростання ваги партій в політичному житті, поступова кристалізацію української партійної системи, що еволюціонувала від розпорошеної багатопартійної до біполярної системи конкуренції, яка функціонує за наявності в парламенті більшої кількості політичних партій. Відміна ж політичної реформи 2004 року розвернула цю тенденцію назад, вона не сприятиме розвитку політично відповідальних партій, здатних ефективно відображати наявні в суспільстві потреби та запити.

Парадокс полягає в тому, що насправді для України є неприродними обидві тут конкуруючі цивілізаційні концепції, адже багато століть поспіль вона була історично обумовленим центром власної цивілізації, в основі якої лежала пряма (вічева) демократія. Тому нейтралізація зовнішнього управління за структурою обумовить високі шанси України успішно реалізувати власний цивілізаційний проект шляхом реструктуризації існуючих та побудови якісно нових суспільно-політичних організацій адхократичного типу на засадах прямої демократії з широким використанням сучасних комунікаційних технологій.

Як і в більшості масштабних подій із великою кількістю незалежних акторів, найцікавішим є не те, що є цілком очевидним, а те, що лишається непоміченим та/або незрозумілим. Загадковою в ситуації львівського 9-го травня є роль президента і так званої «Партії реґіонів», а точніше – тієї її частини, інтереси якої в основному збігаються з інтересами президента і яку, відповідно, можна вважати його більш-менш лояльною опорою.