Обличчям до Сходу

 До фото: У БУНКЕРІ. Провідник "Алас" з побратимами на Хмельниччині, 1950 р.

У січні 1942 року Києвом прокотилася хвиля арештів: гестапо вийшло на мережу ОУН в українській столиці. Тоді були арештовані й згодом розстріляні Олена Теліга, її чоловік-кубанець Михайло Теліга та інші члени організації. Утім, з руйнуванням київської структури ОУН не зникла на теренах Центральної та Східної України. Понад те, розбудувала широку підпільну мережу. 

Попри те що в міжвоєнний період ОУН зростала на західно­українському ґрунті, від моменту свого заснування вона розглядалась як загальноукраїнська підпільна організація, принциповою засадою діяльності якої мала стати соборність. Однак спроби лідера ОУН полковника Євгена Коновальця зачепитись у підконтрольній більшовикам Наддніпрянській Україні в 1930-х роках не були успішними. Більшість шляхів просочування організації на Схід стали каналами для проникнення радянської агентури в її середовище. Анексія Радянським Союзом Західної України та Білорусі у вересні 1939 року відкрила перед ОУН нові можливості в розширенні її організаційної мережі на схід від Збруча, зосередивши відтепер всю увагу на боротьбі проти більшовизму. Однак масштабні репресії радянської влади в Західній Україні у 1939–1941-му стали чи не найбільшим випробуванням для українського підпілля, яке, зважаючи на значні втрати, у той час не змогло успішно реалізувати своє проникнення на Схід. 

Принципово ситуація змінилася після нападу Німеччини на Радянський Союз. Ще перед початком війни проводи обох гілок ОУН (поміркованіших мельниківців та радикальних бандерівців) підготували похідні групи, завданням яких стало організаційне закріплення в центральних, східних та південних українських областях, розбудова підпільної мережі, проведення культурно-просвітницької та агіта­­ційної робіт. Похідна група Василя Кука, метою якої було проголошення української державності в Києві, змогла наприкінці серпня 1941 року дійти тільки до Василькова, де була заарештована німецькими каральними органами. У контексті всеукраїнської державотворчої акції зусиллями похідних груп ОУН на Півдні України вдалося створити Дніпропетровську обласну, Криворізьку, Нікопольську та Кам’янську (Дніпродзержинську) міські управи, які, однак, невдовзі розпустила ні­­мець-

ка окупаційна влада.                

На теренах Центральної, Східної та Південної України обом гілкам організації вдалося створити свої крайові, обласні, окружні, районні та місцеві проводи, які відразу ж розпочали активні агітаційні заходи. Зважаючи на масштабні нацистські репресії проти діячів ОУН(б) у другій половині 1941 року, її члени перейшли на підпільні засади діяльності, зайнявши антинімецьку позицію. В той самий час лояльніші до Третього Рейху мельниківці змогли доволі успішно скористатися моментом, зайнявши основні позиції в адміністративному апараті та українській поліції на окупованій німцями території України.

Обидві гілки ОУН намагалися максимально використати легальні можливості в умовах німецької окупації. Багато було зроблено в справі опанування громадського життя українців, встановлено контакти із симпатиками в поліції (яку планували використати у військових цілях), призначено своїх людей на великий відсоток ключових посад у піднімецькій адміністрації, охоплено впливом майже всі ділянки суспільної роботи. 

Під прикриттям українських клубів та нововідкритих товариств «Просвіта» оунівці пропагували поміж населення національні цінності, виступали з гаслами державної незалежності, читали лекції з української історії, проводили культурні заходи, намагаючись відродити духовну та національну свідомість жителів довоєнної УРСР. Оунівська пропаганда знайшла сприятливий для себе ґрунт у постгеноцидному українському середовищі. Серед тих, кого в роки німецької окупації залучали до організаційних структур ОУН у Центрі, на Сході та Півдні України, було чимало таких, хто пережив репресії НКВС, пам’ятав жахи організованого більшовиками Голодомору 1932–1933 років, був невдоволений соціально-еконо­­міч­­ни­­ми експериментами радянської влади в промисловості та сільському господарстві, національ­но-культурними утис­­ками українців в УРСР. Окрім прошарку інтелігенції, міщан, селян та молоді до ОУН активно долучалися також дезертири з Червоної армії українського походження. Більшість учасників підпілля організації в колишній підрадянській Ук­­раїні становили місцеві мешканці й лише 10–20% були вихідцями із Західної України.  

Найактивнішу діяльність у роки німецької окупації вдалося розгорнути Південному крайовому проводу ОУН на чолі з Василем Куком (Лемішем), який охопив своїм упливом територію Дніпропетровської, Кіровоградсь­кої, Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей, а також крайовому проводу ОУН на східноукраїнських теренах із центром у Києві (до моменту загибелі від рук німецького гестапо в липні 1942 року його очолював Дмитро Мирон (Орлик), що поширював свій вплив на Київську, Житомирську, Чернігівську, Сумську, Полтавську та Харківську області. 

Однак з огляду на низку об’єктивних обставин: брак часу для закріплення ідей ОУН поміж населення, високий рівень русифікації, традиційну пасивність і звичку пристосовуватися до будь-яких обставин, побоювання за можливі репресії з боку нацистів та більшовиків (у разі їх повернення) – більшість населення центральних, південних та східних областей України в умовах окупації не перейнялась ідеями визвольного руху. Цьому також сприяло те, що певна частина членства ОУН, що прибула з Галичини, не була зорієнтована в місцевих умовах, давалися взнаки відмінності в історичних долях регіонів України, ментальності та національній свідомості населення, внаслідок яких виникали непорозуміння галичан із місцевими мешканцями – багато з них вважали членів похідних груп чужинцями. 

Окрім того, багатьом верствам населення була незрозумілою програма ОУН, яка в той час ґрунтувалася на принципах однопартійності, авторитаризму, ідеях інтегрального націоналізму. Зіткнення оунівців із несприйняттям своїх ідей у східноукраїнському середовищі в 1941–1942 роках стало потужним чинником у ревізії деяких ідейних постулатів і поступовій трансформації політичної програми організації в бік її демократизації та розширення соціально-економічної складової. На власному практичному досвіді із зустрічей з місцевими мешканцями оунівці могли пересвідчитись у тому, що ідеями боротьби за незалежну державу без соціальних та економічних пропозицій на користь трудящих верств неможливо мобілізувати східних українців на боротьбу проти окупантів.   

    

У 1942-му німецькі каральні органи змогли завдати вирішального удару по створеній націоналістами підпільній мережі ОУН на Сході, Центрі та Півдні України. Особливо поріділи або були цілковито розгромлені проводи ОУН прифронтової зони, сотні підпільників було страчено або кинуто до німецьких концтаборів.   

    

З моменту переходу бандерівського підпілля до активної фази антинімецької збройної боротьби та формування відділів УПА на Волині та Південному Поліссі на початку 1943 року організаційні ланки підпілля ОУН у Центральній та Південно-Східній Україні були переорієнтовані на збір продовольства, медикаментів, зброї та амуніції для постачання лісової армії, посилення військового вишколу. 

У травні 1943 року розпочались агітаційно-пропагандистські рейди УПА на схід від колишнього радянсько-польського кордону, що мали охопити повстанським рухом Житомирську, Вінницьку, Кам’янець-Подільську та Київську області й поширити ідеї українського визвольного руху на Центральну Україну. Влітку – восени 1943-го пробивання повстанських відділів на схід набуло цілеспрямованого й масштабного характеру. Команду­­ван­ня УПА усвідомлювало стратегічну необхідність максимального розширення ареалів своєї діяльності за рахунок центральних та східних областей України і намагалося встановити над ними контроль до моменту приходу сюди радянських військ. 

Із цією метою влітку 1943 року у складі УПА-Північ було створено окрему групу «Тютюнник» (інколи її називають УПА-Схід) під командуванням Федора Воробця (Верещаки), завдання якої полягало в по­­дальшому просуванні на схід по території Південного Полісся. Відповідно до нової тактики на початку 1944-го підрозділи УПА-Північ були перейменовані за назвами населених пунктів Наддніпрянської та Слобідської України: Полтавський, Сумський, Чернігівський, Батуринський, Корсунський. Зміни в назвах повстанських загонів та з’єднань відображали наміри командування УПА щодо їх подальшої передислокації у східні області України. 

Поряд із цим на зламі 1943–1944 років розпочалося формування групи УПА-Південь у складі двох великих військових з’єднань: «Донбас» і «Холодний Яр». Завдання останнього полягало в передислокації окремими групами в урочище Холодного Яру на Черкащину для організації там масштабного центральноукраїнського повстання, спираючись на живу історичну пам’ять тамтешнього населення про «Холодноярську республіку». 

Водночас влітку – восени 1943-го в деяких регіонах колишньої підрадянської України було розпочато формування військових груп із досвідчених кадрів підпілля ОУН для подальшої відправки їх в УПА. Зокрема, пункти перекидання новобранців до повстанської армії було створено в П’ятихатках Дніпропетровської області, на Уманщині, Кіровоградщині, Сумщині та Полтавщині. Окрім того, передбачалася мілітаризація підпільних структур Південного крайового проводу ОУН, чому завадив радянський наступ на фронті. У другій половині 1943 року на території Христинівського, Уманського та Ладижинського районів власними силами підпілля була сформована чота УПА «Граніт» на чолі з окружним провідником «Сталевим» у кількості 25 осіб, яка займалася диверсійною роботою в тилу Червоної армії. 

Під час рейдів у східному напрямку повстанці проводили численні зібрання з мирними жителями, розповсюджували агітаційну літературу та листівки, вступали в зачіпні бої з німецькими та радянськими військами, підрозділами поліції, здійснювали диверсії на комунікаціях, розбудовували організаційну мережу ОУН, залучаючи до неї українське населення. Однак просуванню загонів УПА до Дніпра завадили радянські силові структури та внутрішні війська, які в 1944–1945 роках розпорошили та остаточно розгромили більшість із рейдуючих на Схід повстанських відділів та груп. Загалом у 1943–1945-му було здійснено понад півтора десятка пропагандистських рейдів великих підрозділів УПА на територію Правобережної України та Поділля.   

Під час переходу німецько-радянського фронту по території України 1943–1944 років повстанці активно проводили агі­таційно-пропагандистську роботу поміж українців Червоної армії, намагаючись залучити їх на свій бік. Загалом стратегія командування Української повстанської армії полягала в тому, щоб оминути збройного удару з фронтовими частинами ЧА та не допустити трагедії протистояння мобілізованих до радянських військ українців і вояків УПА. Основне вістря спрямовувалося проти внутрішніх військ НКВС, тилових охоронних частин та радянських органів державної безпеки. Однак конфліктів між червоноармійцями та повстанцями цілком оминути так і не вдалося.

Після повернення радянської влади в Україну більшість учасників підпілля ОУН у Східній Україні часів німецької окупації були викриті та арештовані радянськими органами державної безпеки. З огляду на нові умови підрадянської дійсності в 1945–1946 роках члени провідного активу організації розробили тактичну схему під кодовою назвою «Орлик», що передбачала розширення впливу ОУН на центральні, південні та східні області України. Мета «Орлика» полягала у відновленні організаційної мережі та кадрового резерву ОУН у згаданих регіонах, розгортанні там пропагандистської та розвідувальної робіт та підготовці до боротьби з радянським режимом.  

У 1948 році керівник на­ціонально-визвольної бороть­­би в повоєнній Україні Роман Шухевич висунув гасло «Обличчям до Сходу», що актуалізувало питання інтенсифікації зусиль підпілля у східному напрямку. Головний командир УПА, усвідомлюючи стратегічну важливість східних українських земель у справі відновлення незалежності України, заявляв: «Якщо ми загинемо на Сході в рейдах, то залишимо Схід для нового відродження». 

В умовах масштабного натиску радянських силових структур у Західній Україні Шухевич не відкидав можливості перебазування основних підпільних кадрів ОУН у Східну Україну за рахунок послаблення Західної. Інструктуючи свою особисту зв’язкову Ольгу Ільків, відправлену для організаційної роботи в Східну Україну 1950 року, він писав: «Від СУЗ (східноукраїнських земель) залежить чи буде Україна або буде далі Росія (…) Якщо ми на СУЗ зможемо у всіх обласних центрах очолити у відповідний момент масовий прояв волі народу до Самостійної України – ми виграли (…) Ваша робота буде коштувати можливо більше, ніж робота і смерть тисячі наших повстанців. На Сході України, там місце нашої роботи…».  

Для поширення впливу ОУН на центральні, південні та східні області України у післявоєнний період було обрано тактику поступового просочування. З метою створення підпільної бази в регіонах використовувалися старі кадри підпілля з часів німецької окупації, антирадянськи налаштовані місцеві мешканці, промислові робітники та студенти з Галичини та Волині, переселенці із Закерзоння та Західної України, особисті контакти та знайомства підпільників із жителями Східної України під час їх перебування в Західній Україні. Оунівці регулярно збирали інформацію про умови життя та праці східняків, їхні настрої та ставлення до радянської влади. Для організаційної роботи в східному напрямку за кожним окружним проводом ОУН у Західній Україні було закріплено по дві-три області Центральної та Південно-Східної України.  

Водночас для реалізації схеми «Орлик» було мобілізовано весь пропагандистський апарат самостійницького руху. Листівки, брошури, листи та інші агітаційні матеріали надсилалися поштою, відправлялися залізницею, передавалися через знайомих та довірених осіб, поширювалися під час рейдів боївок ОУН по території Правобережної України та Поділля, розповсюджувались емісарами. Оунівці намагалися прорвати інформаційну блокаду, яку сталінський режим розгорнув навколо визвольної боротьби в Західній Україні, та спростувати ідеологічні штампи радянської пропаганди. У підпільних виданнях акцентувалась увага на проблемах соборності українського народу, нівелювалися мовні, ментальні та соціокультурні відмінності між українцями різних регіонів, загострення яких радянська влада використовувала для штучного роз’єднування та контролю за українським суспільством, закладався фундамент для формування соборної української ідентичності.

Заходи ОУН із просування на Схід у повоєнний період наочно продемонстрували живильність ґрунту для поширення ідей українського визвольного руху в східноукраїнському середовищі. Однак системна протидія цьому з боку радянських силових структур та жорстокі карально-ре­пресивні заходи режиму проти його учасників остаточно поховали плани підпілля щодо розширення ареалу своєї діяльності на Сході України. Остання боївка ОУН під керівництвом В. Кудрі (Романа) була ліквідована у липні 1955 року на Житомирщині.