Чужі серед своїх

Нещодавно Верховна Рада ухвалила у першому читанні законопроект про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» депутатки від ПР Олени Бондаренко, який скасовує 50-відсоткову квоту на трансляцію в радіомережах творів українських авторів чи виконавців. Окрім посилань на Європейську конвенцію про транскордонне мовлення, за якою в радіоефірі левова частка музики має бути європейського походження, пані Бондаренко аргументувала свою ініціативу тим, що українських творів замало, щоб установлювати на них квоти. Насправді ця теза є доволі сумнівною, адже проблема полягає не так у дефіциті українського музичного продукту, вважає Олена Бондаренко, як у специфіці українського радіопростору, який здебільшого ігнорує вітчизняний продукт і живе за своїми дивними правилами. Наприклад, у нашому радіопросторі фактично майже немає станцій, які зосереджували б увагу слухача на найкращих зразках світової музики. Натомість є десятки однаковісіньких за контентом ефемок, що з усіх сил пнуться заволодіти увагою в гонитві за «найгарячішими хітами» з поп-конвеєрів. Найбажанішим є московський конвеєр із відповідним – часто не вищим за плінтус – рівнем якості слів і музики. Не треба ілюзій – це не в наших із вами широтах популярними й запитаними стають ефемки з класичною музикою, це десь-інде успішно функціонують і джазові, і рокові станції, що мають вдячних слухачів та рекламодавців. А поки що в ранзі популярних й активно слухабельних прийнято вважати кілька українських ефемок, які пропагують так званий окультурений шансон і які українськими є тільки за місцем прописки. Найвпливовішими вважають мережеві радіостанції, такі як «Русское радио», що пройшли обкатку на безмежних просторах РФ.

Назагал ми маємо щільно заповнений ефір, що жодним чином не відображає ані нашої ментальності, ані ідентичності, ані природних культурних потреб. До того ж більшість горе-радіостанцій перебувають поза правовим полем, порушуючи всі цивілізовані нормативи. Однак обійти заборони Національної ради з питань радіомовлення і телебачення – справа не надто складна.

«Головною умовою повноцінного розвитку є беззастережне оволодіння інформаційним простором країни і встановлення чітких правил гри для власників мас-медіа. Вони здебільшого не є громадянами України й розглядають її як територію для просування свого продукту. Тобто ведеться така гра, щоб не пускати на наш ринок українського продукту, а якщо й пускати, то на дискримінаційних умовах. До речі, це й пояснює той факт, чому в нас домінує та сама російська поп-культура. Якщо ми будемо пасивними, а держава не захищатиме свого виробника, це загрожує цілковитим витісненням із ринку всього українського», – каже культурний і громадський діяч, викладач і музикант Кирило Стеценко. 

В Україні нині налічується кілька сотень ефемок, зокрема в Києві – близько сорока. Вони не претендують на роль «рушія культурного прогресу», не орієнтовані на те, щоб відкривати й пропагувати нові яскраві явища в культурі. Це такі собі музичні машинки, які зайняті перетягуванням ковдри рекламного ринку країни. Ковдра ця значно менша за телевізійну, тому перше завдання кожної ефемки – відірвати собі якомога ласіший шматок. Звідси й відповідна репертуарна політика, у центрі якої – його величність Формат. Вважається, що дотримання жорсткого музичного формату збере і цільову аудиторію слухачів, і замовників реклами. 

Усе нібито правильно. Але є тут і інший бік медалі. Керуючись стереотипами, ефемки вражають гнітючою одноманітністю. А найбільший мінус – це тотальний космополітизм. Про те, що станція розташована не в Тамбові, а в Києві, ви можете зрозуміти, лише якщо почуєте новини або рекламу українською. Та й то не завжди. Та й то через вимоги ліцензійної угоди Національної ради з телебачення та радіомовлення. 

«Наших ефемок, – каже директор фестивалю «Славське-Рок» Сергій Харчук, – я майже не слухаю. У мене в бардачку авто завжди є стос нових українських дисків. Ось це я і слухаю, бо почути те, що мені подобається, на хвилях наших ефемок неможливо. Чому мене, громадянина України, позбавили права слухати українське?»

Свої права Сергій Харчук відстоює тим, що проводить хороші фестивалі й видає CD-збірки з музикою учасників тих імпрез. Таких, як Сергій, дуже багато. І всі вони, замість натиснути кнопку радіоприймача, змушені шукати якісь альтернативні варіанти. А що ж українські музиканти? На моїй пам’яті було кілька великих акцій щодо збору підписів під відкритими листами до президента, уряду, Нацради про ганебний стан справ у телерадіопросторі. Усі підписалися, усі протестували. Багато було зламано списів у ефірних суперечках. Щось змінилося? Майже нічого. Як була українська пісня попелюшкою ефірів, так і залишилася. Є великий міф програмних директорів FM-станцій про брак якісного українського музичного матеріалу. Зворотний бік цього міфу – лицемірна брехня. 

Щомісяця наші аудіокомпанії випускають десятки дисків різножанрової української музики. У каталозі мистецької агенції «Наш формат», що акумулює всі нові видання, півтори тисячі найменувань аудіо- та відеодисків. Невже цього мало?  Україна не змогла вчасно захистити свій інформаційний простір. «Ми не побудували власної медіа-бази ні в державному, ні в приватному секторах, – констатує Роман Кальмук, директор компанії «ФДР-Радіоцентр», яка створює та розповсюджує ефірні продукти. – І це є причиною колосальної диспропорції між вітчизняним і закордонним ефірним продуктом», – каже він. Сім років тому Роман Кальмук був програмним директором радіо «Столиця». Це була єдина станція, орієнтована на якісну українську й західну альтернативну музику. Але одного дня власники в гонитві за «довгим рублем» вирішили змінити формат. Тепер це одна із середньостатистичних поп­сових станцій, яких безліч. Щось подібне трапилося і з «Люкс-FM». Київське «Молоде радіо», яке орієнтується виключно на модерну українську музику, розпочинало два роки тому як ефірна станція, а нині це інтернет-радіо. Одне з перших у країні. «У цивілізованому світі, – каже директор радіостанції Стас Шумлянський, – в інтернет-просторі вже активно працюють радіомовники. У нашій країні це поки що дивина. Але я впевнений, що в нас є майбутнє».

Війна форматів, тотальна комерціалізація медіа-простору на тлі суцільного вихолощення культурної складової – це наслідки відсутності в держави власної інформаційної політики та стратегії культурного розвитку.