Найважливіший кадр свого художнього фільму «Той, що пройшов крізь вогонь», Михайло Іллєнко зробив під час зйомок документального фільму про свої мандри світом на яхті «Купава»…
Героїка нашої вистражданої історії ідеально відображається в нашому ж кіно, зйомку якого в цей стражденний час інакше ніж геройством назвати язик не повертається. Більшість українських фільмів — це майже дослівно падіння на амбразуру з голою дупою замість гранат. Щоб режисерові дійти до фіналу, потрібно натурально пройти крізь вогонь. Цікаво, що саме так і називається новий фільм Михайла Іллєнка — «Той, що пройшов крізь вогонь». Це двогодинний роуд муві, що починається з 1918 року, коли у звичайному українському селі під Полтавою народився Іван Даценко. Під час війни він, льотчик-бомбардувальник, був збитий і потрапив у полон до німців. Коли втік, був позбавлений звання Героя Радянського Союзу, засуджений за «зраду» — як всі радянські військовополонені — і відправлений до Сибіру. На щастя, не доїхав, знову спромігся втекти, і врешті — за який час вже не відомо, — добрався до Канади, де — за достеменно нез’ясованих обставин — посів місце вождя північноамериканських індіанців могавків, найбільш численного народу ліги ірокезів, який, за даними Вікіпедії, налічує понад 63 тисячі людей. Він отримав войовничі розписи на обличчя та орлине пір’я «сонячного» німбу на голову. Мав дружину-індіанку, яку навчив готувати галушки, і чотирьох синів, яких навчив української мови.
Про цю чудернацьку історію походеньок українця по світах Михайло Іллєнко і зняв фільм. Але знімати в Україні, не будучи мільйонером, досить складно. Тож на це пішло чотири роки, два мільйони доларів і багато канатів нервів. Болючість цього процесу компенсувалася приємністю несподіваного пригодницького туру, проведеного вже особисто Іллєнком. В момент півторарічної затримки фінансування Мінкультом йому, яхтсмену-любителю з 40-річним стажем, запропонували мандри на яхті навколо світу, і він, нема дурних, погодився. 11 листопада 2009 року команда яхти «Купава» вивела свій корабель Дніпром з Києва у напрямку до Чорного моря. 11 грудня з Очакова — до Босфорського проливу. «3 дні в Чорному морі був шторм, ми рухалися без вітрил. Але в цей час я зрозумів, що найцікавіше зняти найважче, а найцікавішим був шторм». Після Босфору пливли прямо на Афіни, потім до Сіцілії, повз італійські Катанью і Палермо, повз іспанську Альмерію, крізь Гібралтар і до Канарських островів. «До Кабо-Верде погода нам, м’яко кажучи, не посміхалася: ми пішли у міжсезоння, а в цей час яхти не ходять».
Сенегальський Зелений Мис, найзахідніша точка Африки, став останнім доатлантичним прихистком команди. Далі був Атлантичний океан. «Свої записи я закінчив фразою про те, що побував у найбільшому храмі світу. Бо океан змінює психологію, дає час подумати про несуєтне, про душу, і вимагає таких випробувань, що загострюють роздуми». читать далее
Текст: Ярослав ПідгораГвяздовський