Рубрика “Сам на сам”

Тісне кохання

Кохання схоже на шоколадку (дуже смачне, але швидко закінчується)? Інколи буває і таке. Може, це порівняння не надто поетичне, але цілком влучне. Часом і кохання (та й дружба також), що починається начебто дуже добре і здається, що триватиме вічність, раптом спотикається, наштовхується на труднощі і, врешті, розвіюється, залишаючи по собі гіркоту і страждання.

Задихаються

Одного прекрасного дня кохання, яке ще тиждень тому живило дівчину і хлопця новими силами і видавалося чудом, як від помаху чарівної палички перемінюється. Їх зв’язок стає важким, як ланцюг; прийти на побачення так само обтяжливо, як виконати якийсь обов’язок; а телефонна розмова нагадує відповідь під час шкільного уроку. І от це вже не та пара, яка йде разом сонячною дорогою, а дві людини, що на силу переносять одне одного. Ці двоє кохають одне одного, але – людоньки! – як їм стало важко!

Продовження читай у червневому номері журналу на стор. 16

Рубрика “Оповідання”

Забутий брелок

Написала Оксана Сайко

Початок канікул не обіцяв нічого надзвичайного. Мама подалася до санаторію, бо їй трапилася від профкому дешева путівка, а тато до вечора пропадав десь у пошуках сенсацій. Він працював журналістом в одній відомій у нашому місті газеті, яка завжди чомусь вимагала сенсацій, бо саме те, на думку татового редактора, було запорукою її популярності.

Я ж ненавидів ту газету. Не тільки через те, що вона забирала майже весь вільний час мого тата, що був змушений невідомо де шукати сенсації, а й через те, що писали там усілякі дурниці, не варті уваги. Приміром, про техногенні катастрофи в майбутньому або про гени агресивності у злочинців й таке подібне… А ще я страшенно дратувався, коли вчителі, скрушно зітхаючи, згадували про мого батька, ставлячи мені низькі бали за твори чи диктанти. Можливо, у мене й справді не було літературного таланту... Я полюбляв гасати на велосипеді і мріяв придбати мотоцикла. “Краще бути байкером, аніж журналістом, що вимучує себе пошуками сенсацій й пише іноді те, чого зовсім писати не хочеться”, – так сказав я татові, а він чомусь через те засмутився… Дорослих іноді справді важко зрозуміти. То їм дуже залежить на тому, щоби говорити правду, а тільки-но скажеш правду, як їм раптом це не подобається…

Продовження читай у червневому номері журналу на стор. 28