Конвенції ООН

 

Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин 1988 р.

 

Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин була прийнята на Міжнародній конференції з питань боротьби із зловживанням наркотиками та їх незаконним обігом у грудні 1988 р. у Відні (Австрія). Віденська конвенція набрала чинності з 11 листопада 1990 р., на даний час до неї приєднались 179 держав. Конвенція передбачає прийняття комплексу міжнародно-правових заходів (в основному правоохоронного характеру) із припинення незаконної торгівлі наркотиками, при цьому в якості найважливішої складової частини таких заходів вперше визнається боротьба з відмиванням злочинних доходів.

Конвенція складається із преамбули та 34 статей, найбільший інтерес з яких у плані боротьби з відмиванням доходів представляють стаття 3 («Правопорушення та санкції») та стаття 5 («Конфіскація»).

У преамбулі Конвенції відзначається, що незаконний обіг наркотиків забезпечує найбільші доходи та фінансові кошти, які дозволяють транснаціональним злочинним організаціям проникати в урядові механізми, законну торгівельну та фінансову діяльність та суспільство на всіх його рівнях, розкладати та підривати їх. Відповідно однією із основних цілей Віденської конвенції є позбавлення осіб, які займаються незаконним обігом наркотиків, доходів, отриманих від злочинної діяльності, і тим самим усунення головного мотиву, який спонукає їх до цього.

Згідно підпункту «а» пункту 1 статті 3 Віденської конвенції Сторони зобов’язались прийняти необхідні заходи, щоб визнати кримінальними злочинами згідно свого законодавства навмисні дії, пов’язані з незаконним виробництвом та розповсюдженням наркотичних засобів та психотропних речовин.

Згідно з підпунктом «b» пункту 1 статті 3 у якості кримінальних злочинів повинні також кваліфікуватись наступні дії, коли вони здійснюються навмисно:

-                            конверсія або переказ власності, якщо відомо, що така власність отримана у результаті будь-якого правопорушення або правопорушень, визнаних такими згідно підпункту «а» даного пункту, або у результаті участі у такому правопорушенні або правопорушеннях, з метою приховання або утаювання незаконного джерела власності або з метою надання допомоги будь-якій особі, яка бере участь у скоєнні такого правопорушення або правопорушень, з тим щоб він міг ухилитися від відповідальності за свої дії;

-                            приховування або утаювання справжнього характеру, джерела, місцезнаходження, способу розпорядження, переміщення, справжніх прав щодо власності або її приналежності, якщо відомо, що така власність отримана у результаті правопорушення або правопорушень, визнаних такими згідно підпункту «а» даного пункту, або в результаті участі у такому правопорушенні або правопорушеннях.

 

Крім того, підпунктом «с» пункту 1 статті 3 Віденської конвенції передбачено, що з урахуванням своїх конституційних положень і основних принципів своєї правової системи сторони приймають заходи для визнання кримінальними злочинами:

-                            придбання, володіння або використання власності, якщо на момент її отримання було відомо, що така власність отримана у результаті правопорушення або правопорушень, визнаних такими згідно підпункту «а» даного пункту, або в результаті участі у такому правопорушенні або правопорушеннях;

-                            володіння обладнанням або матеріалами або речовинами, вказаними у додатку Конвенції, якщо відомо, що вони використовуються або призначені для використання з метою незаконного культивування, виробництва або виготовлення будь-яких наркотичних засобів або психотропних речовин;

-                            публічне підбурювання або спонукання інших будь-якими засобами до здійснення будь-якого із правопорушень, визнаних такими згідно даної статті, або незаконного використання наркотичних засобів та психотропних речовин;

-                            участь, причетність або вступ до злочинної змови з метою скоєння будь-якого правопорушення або правопорушень, визнаних такими згідно даної статті, спроби скоїти таке правопорушення або такі правопорушення, а також посібництво, підбурювання, сприяння або надання порад при їх здійсненні.

 

Відповідно до пункту 3 статті 3 Віденської конвенції усвідомлення, намір або мета як складові елементи правопорушення, вказаного у пункті 1 тієї ж статті, можуть бути встановлені із об’єктивних фактичних обставин справи.

Згідно підпункту «а» пункту 4 статті 3 Віденської конвенції кожна Сторона за здійснення правопорушень, визнаних такими відповідно до пункту 1 цієї статті, передбачає застосування таких санкцій, які враховують серйозний характер цих правопорушень, як тюремне ув’язнення або інші види позбавлення волі, штрафні санкції та конфіскація.

Таким чином, хоча у Віденській конвенції ще не використовувався сам термін «відмивання доходів», однак був наведений перелік таких дій і розкривався їх зміст,  також передбачалась криміналізація відповідних дій стосовно доходів, отриманих від незаконного обігу наркотиків.

Крім того, відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції зобов’язались приймати необхідні заходи для конфіскації доходів, отриманих у результаті скоєння правопорушень, визнаних такими відповідно до пункту 1 статті 3, або власності, вартість якої відповідає таким доходам (підпункт «а»). при цьому кожна Сторона повинна приймати також необхідні забезпечувальні заходи, щоб її компетентні органи могли визначити, виявити та заморозити або арештувати доходи, власність, кошти або будь-які інші предмети, згадані у пункті 1 даної статті, з метою подальшої конфіскації.

Відповідно пункту 3 тієї ж статті для здійснення вказаних забезпечувальних заходів суди та інші компетентні органи кожної Сторони повинні мати повноваження видавати постанови про надання або арешт банківських, фінансових або комерційних документів. Конвенція не допускає можливості відхилення від прийняття заходів відповідно до положень даного пункту з посиланням на необхідність збереження банківської таємниці.

Якщо злочинні доходи були перетворені в іншу власність або залучені до власності, придбаної із законних джерел, така власність підлягає конфіскації у розмірі, який відповідає оціненій вартості цих доходів. Заходи, передбачені статтею 5 Віденської конвенції, застосовуються також відносно надходжень або інших прибутків, які отримані від злочинних доходів, або власності, в яку були перетворені або до якої були залучені такі доходи.

Кожна Сторона може розглянути можливість забезпечення переносу тягаря доказу законного походження передбачуваних доходів або іншої власності, які підлягають конфіскації, у тому ступені, в якому така міра / захід відповідає принципам її національного законодавства та характеру судового та іншого розгляду (пункт 7 статті 5).

Підпункт «а» статті 5 передбачає взаємодію компетентних органів різних країн світу із взаємного виконання постанов про конфіскацію злочинних доходів або відповідної власності, що знаходиться на території іншої юрисдикції. При отриманні відповідного прохання Сторона, на території якої знаходиться така власність:

-                            надає запит своїм компетентним органам з метою отримання постанови / рішення  про конфіскацію та у випадку видачі такої постанови виконати її; або

-                            надає своїм компетентним органам постанову про конфіскацію, видане запитуючою Стороною, з метою її виконання у тому об’ємі, який вказаний у проханні, і в тій мірі, в якій вона відноситься до власності, що знаходиться на території запитуючої Сторони.

 

Крім того, згідно підпункту «b» пункту 4 статті 5 при отриманні такого прохання запитуюча Сторона вживає заходи, з тим щоб визначити, виявити та заморозити або накласти арешт на такі доходи та власність з метою їх наступної конфіскації.

Якщо будь-яка Сторона побажає обумовити прийняття вказаних заходів наявністю відповідної угоди / договору, та ця Сторона повинна розглядати дану Конвенцію як необхідну та достатню договірно-правової основи (підпункт «f» пункту 4).

Конвенція заохочує прагнення Сторін укладати двосторонні договори, угоди або домовленості для підвищення ефективності міжнародного співробітництва для виконання статті 5, у тому числі з питань використання конфіскованих доходів та власності (підпункт «g» пункту 4 та підпункт «в» пункту 5).

Разом з тим підкреслюється, що заходи, передбачені статтею 5, визначаються та здійснюються відповідно до національного законодавства відповідної Сторони і на основі його положень, у тому числі в частині розпорядження конфіскованими нею доходами та власністю (підпункт «а» пункт 5 та пункт 9).

Особливо відзначається, що в положенні статті 5 не повинні розглядатись як ті, що завдають шкоди, правам діючих сумлінно третіх сторін (пункт 8).

Крім того, Віденська конвенція регламентує взаємодію компетентних органів Сторін з питань видачі злочинців (стаття 6), надання взаємної  юридичної допомоги (стаття 7), передачу матеріалів (стаття 8) та інших форм співробітництва, включаючи підготовку кадрів (стаття 9), а також допомогу для держав транзиту, через території яких переміщаються незаконні наркотичні засоби (стаття 10).

Так, згідно пункту 1 статті 7 Сторони надають один одному  найбільш широку взаємну юридичну допомогу у розслідуванні, кримінальному переслідуванні та судовому розгляді, що стосуються кримінального правопорушення, визнаного таким відповідно до пункту 1 статті 3.

Пункт 2 статті 7 передбачає наступні сфери взаємної юридичної допомоги:

-                            збирання доказів або показань;

-                            ознайомлення з матеріалами судового розгляду;

-                            проведення обшуків та арештів;

-                            обстеження предметів та місць;

-                            надання інформації про предмети доказів;

-                            надання оригіналів або завірених копій відповідних документів та матеріалів, включаючи банківські, фінансові, фірмові або комерційні документи;

-                            визначення та виявлення доходів, власності, коштів або інших речових доказів.

Сторони не повинні відмовлятись від надання взаємної юридичної допомоги, посилаючись на банківську таємницю (пункт 5 статті 7).

Відповідно до пункту 15 статті 7 у взаємній допомозі може бути відмовлено тільки за наступними підставами:

-                            якщо прохання не відповідає положенням статті 7;

-                            якщо запитувана Сторона вважає, що виконання прохання може завдати шкоди її суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим змістовним інтересам;

-                            якщо національне законодавство запитуваної Сторони забороняє її органам виконувати подане прохання стосовно аналогічного правопорушення, якщо це правопорушення було предметом розслідування, кримінального переслідування або розгляду згідно їх власної юрисдикції;

-                            якщо вона суперечить положенням правої системи запитуваної Сторони, які стосуються виконання прохань про надання взаємної правової допомоги.

При цьому будь-яка відмова у наданні взаємної юридичної допомоги повинен бути мотивованим (пункт 16 статті 7).

Конвенція регулює також взаємодію Сторін у використанні контрольованих поставок (стаття 11), запобіганні витоку речовин, які використовуються для незаконного виробництва наркотичних засобів та психотропних речовин (стаття 12), а також у інших сферах, включаючи викорінювання незаконного культивування наркотичних рослин (що містять наркотики) (стаття 14), недопущення використання при здійсненні злочинів транспортних засобів, які експлуатуються комерційними перевізниками (стаття 15), супровід належними документами та правильне маркування партій наркотичних засобів та психотропних речовин, які законно експортуються (стаття 16), припинення незаконного обігу на морі (стаття 17), а також у зонах вільної торгівлі та вільних портах (стаття 18), припинення використання для незаконного обігу поштових відправлень (стаття 19).

У статтях 21-23 Конвенції визначаються функції Комісії з наркотичних засобів Економічної та Соціальної Ради ООН Міжнародного комітету з контролю над наркотиками, які виконуються на основі наданої Сторонами інформації про дії Конвенції, включаючи тексти законів та правил, прийнятих з метою забезпечення її виконання, а також докладну інформацію про справи, пов’язані з незаконним обігом та які вважають важливими через виявлені нові тенденції, кількості, залученої в такий обіг, джерел отримання речовин або методів, які використовують злочинці (стаття 20).

Відповідно до статті 24 Сторони можуть застосовувати більш жорсткі або суворі заходи, чим ті, котрі передбачені даною Конвенцією, якщо, на її думку, такі заходи виявляються доцільними або необхідними для запобігання або припинення незаконного обігу.

Статті 25-34 присвячені процедурним питанням, включаючи підписання Конвенції, її вступ у силу, денонсацію, внесення до неї поправок, урегулювання суперечок і т.д.

 

 

 

Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму

 

Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму прийнята 9 грудня 1999 р. на 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у м. Нью-Йорку та вступила в силу 10 квітня 2002 р. Міжнародна конвенція ратифікована близько 150 державами та є найважливішим міжнародно-правовим інструментом у сфері боротьби з фінансуванням тероризму.

З метою боротьби з фінансуванням тероризму Міжнародна конвенція передбачає криміналізацію відповідних дій, пошук та блокування відповідних засобів для наступної їх конфіскації та надання взаємної правової допомоги у цій сфері.

Разом з тим у Конвенції вперше на такому ріні запропонований ряд заходів, що виходять за рамки звичайних кримінально-правових процедур та направлені передусім на запобігання відповідних злочинів, включаючи залучення фінансових установ до перевірки клієнтів та виявленню підозрілих операцій, надання фінансовими установами відповідної інформації компетентним органам та оперативний міжнародний обмін цією інформацією.

Конвенція складається із преамбули та 28 статей, а у додатках до неї наводиться перелік міжнародних договорів про боротьбу з злочинами терористичного напряму.

У преамбулі Конвенції відмічається, що кількість та тяжкість /важкість / вага актів міжнародного тероризму залежать від фінансування, до якого терористи можуть отримати доступ.

 Відповідно до пункту 1 статті 2 Міжнародної конвенції злочином визнається надання будь-якою особою будь-якими методами, прямо чи непрямо, незаконно та навмисно, коштів або здійснення їх збору з наміром, щоб вони використовувались, або при усвідомленні того, що вони будуть використані, повністю або частково, для здійснення:

-                            будь-якого діяння, що є злочином згідно одному з договорів, перелічених у додатках, та визначенню, яке в ньому міститься;

-                            будь-якого іншого діяння, спрямованого на те, щоб викликати смерть якої-небудь громадської особи або іншої особи, яка не бере активної участі у воєнних діях у ситуації збройного конфлікту, або завдати їй тяжке тілесне ушкодження, коли мета такого діяння у силу його характеру або контексту полягає у тому, щоб залякати населення або примусити уряд або міжнародну організацію здійснити будь-як діяння або утриматися від його здійснення.

Згідно пункту 1 статті 1 для цілей вказаної Конвенції поняття «засоби» означає активи будь-кого роду, відчутні і невідчутні, рухомі і нерухомі, незалежно від способу їх придбання, а також юридичні документи або активи у будь-якій формі, у тому числі в електронній або цифровій, які засвідчують право на такі активи або участь у них, включаючи банківські кредити, дорожні чеки, банківські чеки, поштові перекази, акції, цінні папери, облігації, векселя, акредитиви, але не обмежуючись ними.

У зв’язку з відсутністю у міжнародному праві універсального поняття «тероризм» у приведеному вище підпункті «а» пункту 1 статті 2 Міжнародної конвенції дається посилання на ряд міжнародних договорів, які визначили окремі види діянь терористичного характеру. Згідно додатка до Конвенції такими договорами і відповідно видами терористичної діяльності є:

1. Конвенція про боротьбу з незаконним захватом повітряних суден від 16 грудня 1970 р.

2. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки громадської авіації, від 23 вересня 1971 р.

3. Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 р.

4. Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р.

5. Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу від 3 березня 1980.

6. Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства у аеропортах, які обслуговують міжнародну громадську авіацію, від 24 лютого1988 р.

7. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки морського судноплавства, від 10 березня 1988 р.

8. Протокол про  боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки стаціонарних платформ, розміщених на континентальному шельфі, від 10 березня 1988 р.

9. Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом від 15 грудня 1997 р.

Згідно статті 2 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму для того, щоб яке-небудь діяння складало злочин, вказаний у пункті 1 тієї ж статті, необов’язково, щоб кошти фактично використовувались для здійснення такого злочину. При цьому будь-яка особа здійснює злочин, якщо вона намагається скоїти який-небудь із злочинів, вказаних у пункті 1 цієї статті.

Крім того, відповідно до пункту 5 стаття 2 Конвенції будь-яка особа також здійснює злочин, якщо вона:

-                            бере участь як співучасник у скоєнні якого-небудь із злочинів, вказаних вище;

-                            організовує інших осіб або керує ними з метою скоєння якого-небудь із злочинів, вказаних вище;

-                            сприяє скоєнню одного або декількох злочинів, вказаних вище, групою осіб, які діють із загальною метою. Таке сприяння повинно носити навмисний характер і повинно бути:

        або з метою підтримки злочинної діяльності або злочинних цілей групи, коли така діяльність або мета припускають скоєння одного із злочинів, вказаних у пункті 1 даної статті;

        або при усвідомленні наміру групи скоїти один із злочинів, вказаних у пункті 1 даної статті.

Таким чином, злочином визнається надання або збір коштів для фактично скоєних і підготовлюваних терористичних актів, а також для терористичних організацій.

Відповідно до статті 4 Конвенції кожна держава-учасник вживає необхідні заходи для визнання кримінальними злочинами згідно її внутрішнього права злочинів, вказаних у статті 2, і для встановлення за ці злочини відповідних покарань із врахуванням тяжкості цих злочинів.

Згідно статті 8  кожна держава-учасник приймає відповідно до принципів свого внутрішнього права необхідні заходи для того, щоб визначити, виявити або арештувати будь-які кошти, які використовуються або виділені з метою скоєння злочинів, вказаних у статті 2, а також надходження, отримані у результаті таких злочинів, з метою можливої конфіскації.

Стаття 12 Конвенції зобов’язує держави-учасники надавати одна одній максимальну допомогу у зв’язку з кримінальними розслідуваннями, кримінальним переслідуванням або процедурами видачі у зв’язку із злочинами, вказаними у статті 2, включаючи сприяння в отриманні від них доказів, які необхідні для розгляду. При цьому не допускається відхилення прохань про взаємну правову допомогу із посиланням на банківську таємницю.

Важливе значення для забезпечення діючого міжнародного співробітництва у боротьбі з фінансуванням тероризму має стаття 14 Конвенції, згідно якої жоден із злочинів, вказаних у статті 2, не розглядається з метою видачі або взаємної правової допомоги між державами-учасницями як політичний злочин. Внаслідок цього пов’язане з таким злочином прохання про видачу або взаємну правову допомогу не може бути відхилене на тій підставі, що воно стосується політичного злочину.

Поряд з регулюванням питань кримінального переслідування Конвенція приділяє особливу увагу створенню умов для запобігання вказаних злочинів.

Відповідно до статті 18 держави-учасниці співпрацюють у запобіганні злочинів, вказаних у статті 2, шляхом прийняття усіх практично здійсненних заходів, зокрема, шляхом зміни при необхідності їх внутрішнього законодавства для перешкоджання або протидії підготовці у межах їх відповідних територій до скоєння цих злочинів на їх території або за її межами, в тому числі:

-                            заходів, що забороняють на їх території незаконну діяльність осіб або організацій, які навмисно заохочують, підбурюють, організовують або скоюють такі злочини;

-                            заходів, що зобов’язують фінансові установи або інші організації, які беруть участь у здійсненні фінансових операцій, застосовувати найефективніші із наявних у їхньому розпорядженні заходи для ідентифікації їхніх постійних або випадкових клієнтів, а також клієнтів, на користь яких відкриті рахунки, та звертати особливу увагу на незвичні або підозрілі операції та повідомляти про операції, можливо пов’язані із злочинною діяльністю. З цією метою держави-учасники вивчають можливість:

        прийняття правил, що забороняють відкриття рахунків, власники або бенефіціари яких не ідентифіковані або не можуть бути ідентифіковані, і заходів для забезпечення перевірки такими установами особистості справжніх учасників таких операцій;

        щодо ідентифікації юридичних осіб – пред’явлення до фінансових установ вимог, коли це необхідно, застосовувати заходи з перевірки юридичного статусу і структури клієнта за отримання – від державного реєстраційного органу, клієнта або обох – докази оформлення клієнта як юридичної особи, включаючи дані про намір клієнта, його юридичної форми, адреси, керівника та положень, регулюючих повноваження з прийняття зобов’язань від імені цієї юридичної особи;

        прийняття правил, що накладають на фінансові установи зобов’язання оперативно повідомляти компетентним властям про всі складні, незвичайно великі операції і про незвичайну динаміку операцій, які не мають явної економічної або очевидно законної причини, не побоюючись при цьому кримінальної та цивільної відповідальності за порушення будь-яких обмежень на розголошення інформації, якщо вони сумлінно повідомляють про свої підозри;

        пред’явлення до фінансових установ вимоги зберігати протягом як мінімум п’яти років усі необхідні документи по операціях, як внутрішніх, так і міжнародних.

Крім того, держави-учасниці співпрацюють  у запобіганні злочинів, вказаних у статті 2, вивчаючи можливість:

-                            вжиття заходів по спостереженню за роботою усіх агентств, які здійснюють грошові перекази, включаючи наприклад їх ліцензування;

-                            прийняття реально здійсненних заходів з виявлення та відслідковування фізичного переміщення готівки та оборотних документів на пред’явника через кордон при жорсткому дотриманні гарантій належного використання інформації і без обмежень у якій би то не було формі свободи переміщення капіталу.

Держави-учасниці також співпрацюють у запобіганні таких злочинів шляхом обміну точними та перевіреними даними, зокрема, шляхом:

-                            створення та забезпечення функціонування каналів зв’язку між їх компетентними установами та службами з метою сприяння захищеному та оперативному обміну інформацією про всі аспекти злочинів, вказаних у статті 2;

-                            співпраці одна з одною у проведенні розслідувань у зв’язку зі злочинами, вказаними у статті 2, які стосуються:

        особистості, місцезнаходження та роду занять осіб, по відношенню до яких існують обґрунтовані підозри у тому, що вони причетні до таких злочинів;

        переміщення грошових коштів, які мають відношення до здійснення таких злочинів.

Статті 19-28 Конвенції присвячені процедурним питанням, пов’язаним з її підписанням, виконанням та денонсацією.

 

 

Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.

 

 Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності була прийнята на Міжнародній конференції високого рівня у грудні 2000 р. у м. Палермо (Італія), та вступила в силу 29 вересня 2003 р.

Мета Конвенції, яка складається із 41 статті, полягає у сприянні співпраці у справі більш ефективного запобігання транснаціональній організованій злочинності та боротьбі з нею (стаття 1).

Для досягнення вказаної мети Парламентська конвенція робить основний наголос на прийнятті законодавчих та інших заходів проти наступних діянь:

-                            участь в організованій злочинній групі (стаття 5);

-                            відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом (статті 6 та 7);

-                            корупція (статті 8-9);

-                            перешкоджання здійсненню правосуддя (стаття 23).

Згідно статті 3 Парламентська конвенція застосовується до запобігання, розслідуванню та кримінальному переслідуванню у зв’язку з:

-                            злочинами, які визнані такими відповідно до статей 5, 6, 8 і 23 цієї Конвенції ;

-                            серйозними злочинами, до яких згідно статті 2 цієї Конвенції відносяться злочини, які караються позбавленням волі на максимальний строк не менше чотирьох років або більш жорсткої міри покарання, якщо ці злочини носять транснаціональний характер та скоєні за участю організованої злочинної групи.

Відповідно до пункту 2 статті 3 для цілей пункту 1 даної статті вважається, що злочин носить транснаціональний характер, якщо він:

-                            скоєний більш ніж у одній державі;

-                            скоєний у одній державі, але основна частина його підготовки, планування, керівництва або контролю мали місце в іншій державі;

-                            скоєний у одній державі, але за участю організованої злочинної групи, яка здійснює злочинну діяльність більш ніж у одній державі; або

-                            скоєний у одній державі, але основні наслідки мають місце у іншій державі.

Особливу увагу у справі запобігання вказаних злочинів приділено правовим механізмам протидії відмиванню доходів, включаючи криміналізацію відповідних діянь та превентивні заходи.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожна держава-учасниця приймає / вживає згідно основним принципам свого внутрішнього законодавства такі законодавчі та інші заходи, які можуть знадобитися, для того щоб визнати як кримінально покарані наступні діяння, коли вони скоюються навмисно:

а) - конверсію або переказ майна, якщо відомо, що таке майно є доходами, одержаними злочинним шляхом, з метою приховування або утаювання злочинного джерела цього майна або з метою надання допомоги будь-якій особі, яка бере участь у скоєнні основного правопорушення, з тим щоб вона могла ухилитися від відповідальності за свої діяння;

 - приховування або утаювання справжнього характеру, джерела, місцезнаходження, способу розпорядження, переміщення, прав на майно або його приналежність, якщо відомо, що таке майно є доходами, отриманими злочинним шляхом;

b) при умові виконання основних принципів своєї правової системи:

- придбання, володіння або використання майна, якщо у момент його отримання відомо, що таке майно є доходами, отриманими злочинним шляхом;

- участь, причетність або вступ у зговір з метою скоєння будь-якого із злочинів, визнаних такими відповідно до даної статті, замах на його скоєння, а також пособництво, підбурення, сприяння або дача порад при його скоєнні.

Пунктом 2 статті 6 передбачено, що кожна держава-учасниця:

-                            прагне застосовувати пункт 1 цієї статті до найбільш широкого кола основних правопорушень (підпункт «а»);

-                            включає до числа основних правопорушень усі серйозні злочини (підпункт «b»).

Усвідомлення, намір або мета як елементи складу злочину правопорушення, вказаного в пункті 1 тієї ж статті, можуть бути встановлені із об’єктивних фактичних обставин справи.

Як бачимо, формулювання статті 6 Парламентської конвенції в основному відтворюють відповідні положення Віденської конвенції, розповсюджуючи їх дію на відмивання доходів від усіх серйозних злочинів.

У статті 7 описуються заходи боротьби з відмиванням доходів, серед яких у першу чергу виділяються наступні зобов’язання держав-учасниць:

- встановити всеосяжний режим регулювання та нагляду по відношенню до банків та інших фінансових установ, а також інших органів, найбільш уразливих з точки зору відмивання доходів, з метою недопущення та виявлення усіх форм відмивання доходів, маючи на увазі, що такий режим повинен засновуватися на вимогах у відношенні ідентифікації особистості клієнта, ведення звітності та надання інформації про підозрілі операції;

- забезпечити спроможність адміністративних, регулюючих, правоохоронних та інших органів, що ведуть боротьбу з відмиванням доходів (у тому числі, коли це відповідає внутрішньому законодавству – судових органів), здійснювати співробітництво та обмін інформацією на національному та міжнародному рівнях та розглянути з цією метою питання про заснування підрозділу фінансової розвідки (ПФР), який буде діяти як національний центр збору, аналізу та розповсюдження інформації, яка стосуються випадків відмивання доходів;

- розглянути питання про застосування практично можливих заходів з виявлення переміщення готівкових коштів та відповідних оборотних інструментів через їх кордони та з контролю за таким переміщенням.

Вказані заходи носять в основному превентивний характер та спрямовані на створення механізмів запобігання та виявлення підозрілих фінансових операцій, а також обміну відповідною інформацією на національному та міжнародному рівнях. Дані положення, основані на відповідних рекомендаціях FATF, вперше отримали у Парламентській конвенції закріплення в якості міжнародних правових норм.

При встановленні внутрішнього режиму регулювання та нагляду згідно наведеним вище положенням державам-учасницям пропонується керуватись відповідними ініціативами регіональних, міжрегіональних та багатосторонніх організацій, направленими проти відмивання доходів.

Одночасно передбачається розвиток та заохочення глобального, регіонального, субрегіонального та двостороннього співробітництва між судовими та правоохоронними органами, а також органами фінансового регулювання з метою боротьби з відмиванням доходів.

Стаття 10 регулює питання притягнення до відповідальності юридичних осіб.

Кожна держава-учасниця приймає з урахуванням її правових принципів необхідні заходи для встановлення відповідальності за участь у серйозних злочинах, до яких причетна організована злочинна група, та за злочини, визнані такими відповідно до даної Конвенції, включаючи відмивання доходів від злочинів. При умові дотримання правових принципів держави-учасниці відповідальність юридичних осіб може бути кримінальною, цивільно-правовою та адміністративною. Покладення такої відповідальності повинно здійснюватись без завдавання шкоди кримінальній відповідальності фізичних осіб, які скоїли злочин. Передбачається, що кожна держава-учасниця, зокрема, забезпечує застосування відповідно до юридичних осіб, притягнених до відповідальності, ефективних, відповідних та сприяючих стримуючий вплив кримінальних або некримінальних санкцій, включаючи грошові санкції.

Відповідно до статті 11, присвяченій кримінальному переслідуванню, кожна держава-учасниця за скоєння будь-якого злочину, охоплюваного даною Конвенцією, передбачає застосування таких санкцій, які враховують ступінь небезпеки цього злочину. При цьому кожна держава-учасниця обов’язково повинна прагнути забезпечити використання будь-яких передбачених у її внутрішньому законодавстві дискреційних юридичних повноважень для досягнення максимальної ефективності правоохоронних заходів по відношенню до цих злочинів та з належним врахуванням необхідності перешкодити їх здійсненню.

Статті 12, 13 та 14 Конвенції регулюють питання, пов’язані з забезпечення на національному  та міжнародному рівнях конфіскації доходів, отриманих злочинним шляхом. Положення вказаних статей у значній мірі співпадають з наведеними вище положеннями статті 5 Віденської конвенції про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин 1988 р. при цьому відповідно мова йде про конфіскацію доходів не тільки від незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин, а й від усіх злочинів, які охоплює Палермська конвенція.

Відповідно до статті 12 держави-учасниці застосовують максимально можливі заходи для забезпечення конфіскації:

-                            доходів від злочинів, які охоплює дана Конвенція, або майно, вартість якого відповідає вартості таких доходів;

-                            майно, обладнання або інші засоби, які використовувалися або призначалися для використання при скоєнні злочинів, які охоплює дана Конвенція.

Такі заходи повинні також забезпечувати можливість виявлення, відслідкування, арешту або вилучення будь-якого з перерахованого вище майна з метою подальшої конфіскації.

Якщо доходи, отримані злочинним шляхом, були перетворені частково або повністю, у інше майно, то заходи, вказані вище, застосовуються по відношенню до такого майна.

Якщо доходи від такого майна були прилучені до майна, придбаного із законних джерел, то конфіскації належить та частина майна, яка відповідає оціненій вартості прилучених доходів від злочинів.

До прибутку або інших вигод, які отримані від доходів від злочинів, від майна, в яке були перетворені доходи, отримані злочинним шляхом, або від майна, до якого були прилучені доходи від злочинів, також приймаються вказані вище заходи.

Для цілей статті 12 та 13 кожна держава-учасниця уповноважує свої суди та інші компетентні органи видавати постанови про надання або арешт банківських, фінансових або комерційних документів. Держави-учасниці не ухиляються від вжиття заходів відповідно до положень дійсного пункту, посилаючись на необхідність збереження банківської таємниці.

Статтею 12 передбачено, що держави-учасниці можуть розглядати можливість встановлення вимоги про те, щоб особа, яка скоїла злочин, довела законне походження передбачуваних доходів, отриманих злочинним шляхом, або іншого майна, що підлягає конфіскації, у тій же мірі, у якій така вимога відповідає принципам їх внутрішнього законодавства та характеру судового та іншого розгляду. При цьому положення статті 12 не повинні тлумачитись як такі, що наносять шкоду правам третіх сторін.

Відповідно до статті 13 держава-учасниця, яка отримала від іншої держави-учасниці  прохання про конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом, майна, обладнання або інших засобів скоєння злочинів, що знаходяться на її території, вживає наступні заходи:

-                            направляє це прохання своїм компетентним органам з метою отримання постанови про конфіскацію та, у випадку, винесення такої постанови, виконує його; або

-                            направляє своїм компетентним органам постанову про конфіскацію, винесену судом на території запитуючої держави-учасниці з метою її виконання.

При цьому при отриманні такого прохання запитувана держава вживає такі заходи для виявлення, відстеження, арешту або вилучення доходів, отриманих злочинним шляхом, майна, обладнання або інших засобів скоєння злочинів з метою подальшої конфіскації.

У статті 13 зазначається, що якщо яка-небудь держава-учасниця побажає обумовити вживання заходів, згаданих вище, наявністю відповідної угоди, то ця держава-учасниця розглядає дану Конвенцію в якості необхідної та достатньої договірно-правової основи. У той же час для підвищення ефективності міжнародного співробітництва у даній сфері держави-учасниці можуть укладати двосторонні або багатосторонні угоди або домовленості.

За аналогією з Віденською конвенцією, статтею 14 Палермської конвенції встановлено, що доходами, отриманими злочинним шляхом, або майном, конфіскованими державою-учасницею на основі статті 12 або статті 13 Конвенції, розпоряджається ця держава-учасниця відповідно до свого внутрішнього законодавства та процедур.

Разом з тим, діючи на прохання іншої держави-учасниці, держави-учасниці у тій мірі, в якій це допускається внутрішнім законодавством, у першочерговому порядку повинні розглядатися питання про повернення конфіскованих доходів, отриманих злочинним шляхом, або майна запитуючій державі-учасниці, для того щоб вона могла надати компенсацію потерпілим від злочину або повернути такі доходи, отримані злочинним шляхом, або майно їх законним власникам.

Крім того, на прохання іншої держави-учасниці, держава-учасниця може розглянути можливість укладання угод або домовленостей:

-                            про перерахування суми, яка відповідає вартості доходів від злочинів або майна, або коштів, отриманих у результаті реалізації таких доходів або майна або їх частини, на рахунок, призначений для цієї мети відповідно до статті 30 даної Конвенції, або міжурядовим органам, які спеціалізуються на боротьбі проти організованої злочинності;

-                            про передачу іншим державам-учасницям на регулярній або разовій основі частини доходів, отриманих злочинним шляхом, або майна, або коштів, отриманих у результаті реалізації таких доходів або майна, відповідно до свого внутрішнього законодавства.

Статті 16 та 17 регулюють питання видачі та передачі засуджених осіб, а стаття 18 – надання взаємної правової допомоги.

Відповідно до статті 18 держави-учасниці надають одна одній широку взаємну правову допомогу у розслідуванні, кримінальному переслідуванні та судовому розгляді у зв’язку із злочинами, які охоплює Конвенція, та на взаємній основі надають одна одній іншу аналогічну допомогу, якщо запитуюча держава-учасниця має розумні підстави підозрювати, що злочин є транснаціональним за своїм характером та, у тому числі, що потерпілі, свідки, доходи, кошти скоєння злочинів або докази щодо таких злочинів знаходяться у запитуваної держави-учасниці, а також, що до скоєння цього злочину причетна організована злочинна група.

За взаємною правовою допомогою можна звертатись з будь-якою із наступних цілей:

-                            отримання показання свідків або заяв від окремих осіб;

-                            вручення судових документів;

-                            проведення обшуку та здійснення вилучення або арешту;

-                            огляд об’єктів або ділянок місцевості;

-                            надання інформації, речових доказів та оцінок експертів;

-                            надання оригіналів та завірених копій відповідних документів та матеріалів, включаючи урядові, банківські, фінансові, корпоративні або комерційні документи;

-                            виявлення або відслідковування доходів, отриманих злочинним шляхом, майна, коштів скоєння злочинів або інших предметів з метою доведення;

-                            сприяння добровільній явці відповідних осіб до органів запитуючої держави-учасниці;

-                            надання будь-якого іншого виду допомоги, що не суперечить внутрішньому законодавству запитуваної держави-учасниці.

Компетентні органи держави-учасниці можуть без попереднього запиту передавати інформацію, що стосується кримінально–правових питань, компетентному органу у іншій державі-учасниці у тих випадках, коли вони вважають, що така інформація може надати допомогу цьому органу у здійсненні або успішному завершенні розслідування та кримінального переслідування або може привести до запиту, складеного цією державою-учасницею відповідно до даної Конвенції.

Передача такої інформації відбувається без шкоди розслідуванню та кримінальному провадженню у державі компетентних органів, що надають інформацію. Компетентні органи, які отримують інформацію, виконують прохання про збереження конфіденційного характеру цієї інформації або дотримуються обмежень на її використання. Це, однак, не перешкоджає державі-учасниці, яка отримує інформацію, розкрити у ході проведеного у ньому провадження ту інформацію, що виправдовує звинуваченого. У такому разі до розкриття інформації держава-учасниця, що отримала інформацію, повідомляє державу-учасницю, що надає інформацію, та, якщо отриманий запит про це, проводить консультації з державою-учасницею, що надає інформацію.

Особливо відзначається зобов’язання держав-учасниць не відмовляти у наданні взаємної правової допомоги згідно статті 18 на основі банківської таємниці.

У взаємній правовій допомозі може бути відмовлено за наступними підставами:

- якщо запит не був наданий відповідно до положення статті 18;

- якщо запитувана держава-учасниця вважає, що виконання запиту може зашкодити її суверенітету, безпеці, публічному порядку або іншим життєво важливим інтересам;

- якщо внутрішнє законодавство запитуваної держави-учасниці забороняє її органам вживати запитувані заходи щодо будь-якого аналогічного злочину, якщо б такий злочин був предметом розслідування, кримінального переслідування або судового розгляду у межах її юрисдикції;

- якщо виконання запиту суперечило б правовій системі запитуваної держави-учасниці щодо питань взаємної правової допомоги.

Держави-учасниці не можуть відмовляти у виконанні запиту про взаємну правову допомогу лише на тій підставі, що злочин вважається також пов’язаним з податковими питаннями. Будь-яка відмова у наданні взаємної правової допомоги мотивується.

Конвенція регламентує також проведення спільних розслідувань (стаття 19), застосування спеціальних методів розслідування, включаючи  контрольовані поставки та електронне спостереження ( стаття 20), передачу кримінального провадження (стаття 21), облік відомостей про судимість (стаття 22), захист свідків(стаття 24), допомогу постраждалим та їх захист (стаття 25), заохочення до співробітництва учасників організованих злочинних груп з правоохоронними органами (стаття 26), співробітництво між правоохоронними органами (стаття 27), збір та аналіз інформації про характер організованої злочинності (стаття 28), підготовку кадрів та технічну допомогу (стаття 29), вживання інших заходів (стаття 30) та попередження транснаціональної організованої злочинності (стаття 31).

Відповідно до статті 27 з метою практичного застосування  Конвенції держави-учасниці розглядають можливість укладання двосторонніх та багатосторонніх угод або домовленостей про безпосередню співпрацю між їх правоохоронними органами. За  відсутності таких угод або домовленостей учасники можуть розглядати дану Конвенцію як основу для взаємного співробітництва між правоохоронними органами щодо злочинів, які охоплює дана Конвенція.

Згідно статті 30 держави-учасниці, наскільки це можливо та в координації одна з одною, а також з міжнародними та регіональними організаціями, роблять конкретні зусилля для:

-                            активації свого співробітництва на різних рівнях з країнами, що розвиваються, з метою укріплення можливостей цих країн в області попередження транснаціональної організованої злочинності та боротьби з нею;

-                            розширення фінансової та матеріальної допомоги з метою підтримки зусиль країн, що розвиваються, з ефективної протидії транснаціональної організованої злочинності та надання їм допомоги для успішного виконанням даної Конвенції;

-                            надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, та країнам з перехідною економікою з метою сприяння задоволенню їх потреб у зв’язку із виконанням даної Конвенції. Для цього держави-учасниці прагнуть вносити на періодичній основі достатні добровільні  внески на рахунок, конкретно призначений для цієї мети у механізмі фінансування, створеного ООН. Держави-учасниці можуть також особливо розглянути згідно свого внутрішнього законодавства та положенням даної Конвенції можливість перерахування на вищезазначений рахунок певної частки коштів або відповідної вартості доходів, отриманих злочинним шляхом, або майна, конфіскованих відповідно до положень даної Конвенції;

-                            заохочення та переконання інших держав та фінансових установ у належних випадках приєднатися до них у зусиллях, що застосовуються відповідно до даної статті, у тому числі шляхом забезпечення для країн, що розвиваються, більшого об’єму програм підготовки кадрів та сучасного обладнання, щоб допомогти їм у досягненні мети даної Конвенції.

Статтею 31 передбачено, що держави-учасниці прагнуть відповідно до основних принципів свого внутрішнього законодавства скоротити теперішні та майбутні можливості для організованих злочинних груп діяти на законних ринках при використанні доходів, отриманих злочинним шляхом, за допомогою вжиття належних законодавчих, адміністративних та інших заходів. Такі заходи повинні зосередитись на:

-                            зміцнення співпраці між правоохоронними органами та органами прокуратури та відповідними приватними організаціями, у тому числі із різних секторів економіки;

-                            сприяння розробці стандартів та процедур, призначених для забезпечення сумлінності в роботі публічних та відповідних приватних організацій, а також кодексів поведінки для представників відповідних професій, зокрема адвокатів, нотаріусів, консультантів з питань оподаткування та бухгалтерів;

-                            запобігання зловживанням з боку організованих злочинних груп процедурами торгів, що проводяться публічними органами, та субсидіями і ліцензіями, що видають публічні органи для здійснення комерційної діяльності;

-                            запобігання зловживанням з боку організованих злочинних груп юридичними особами; такі заходи можуть включати:

        створення публічного реєстру юридичних та фізичних осіб, які беруть участь у заснуванні юридичних осіб, управлінні ними та їх фінансуванні;

        створення можливості позбавлення за рішенням суду або за допомогою інших належних способів на розумний період часу осіб, засуджених за злочини, які охоплює дана Конвенція, права займати посади керівників юридичних осіб, зареєстрованих у межах юрисдикції;

        створення національного реєстру осіб, позбавлених права займати посади керівників юридичних осіб; та

        обмін інформацією, що міститься у реєстрах, вказаних у підпунктах (d) (i) та (iii) даного пункту, з компетентними органами інших держав-учасниць.

Відповідно до статті 32 з метою сприяння реалізації Конвенції та проведення огляду її виконання засновується Конференція учасників Конвенції, яка отримує необхідні відомості про заходи, що вживаються державами-учасницями для її здійснення, та про труднощі, з якими вони при цьому зіткнулися, на основі надання ними інформації та через додаткові механізми проведення огляду, створювані Конвенцією.

Процедурні питання, пов’язані з підписанням та подальшим здійсненням Конвенції, регулюються статтями 33-41.

 

Конвенція ООН проти корупції 2003 р.

 

Конвенція ООН проти корупції, прийнята у жовтні 2003 р. на Міжнародній конференції у м. Мерида (Мексика), вступила в силу у грудні 2005 р.

Конвенція має наступну структуру:

Преамбула;

Розділ І. Загальні положення (статті 1-4);

Розділ ІІ. Заходи по запобіганню корупції (статті 5-14);

Розділ ІІІ. Криміналізація та правоохоронна діяльність (статті 15-42);

Розділ ІV. Міжнародне співробітництво (статті 43-50);

Розділ V. Заходи з повернення активів (статті 51-59);

Розділ VІ. Технічна допомога та обмін інформацією (статті 60-62);

Розділ VІІ. Механізми виконання (статті 63-64);

Розділ VІІІ. Заключні положення (статті 65-71).

У преамбулі Меридської конвенції особливо відмічається стурбованість держав-учасниць зв’язками між корупцією та іншими формами злочинності, зокрема, організованою злочинністю та економічною злочинністю, включаючи відмивання доходів, та виражається рішучість більш ефективно запобігати, виявляти та припиняти міжнародні перекази незаконно придбаних активів та зміцнювати міжнародне співробітництво у вживанні заходів з їх повернення.

Згідно статті 1 одною із основних цілей Конвенції є заохочення, полегшення та підтримка міжнародного співробітництва та технічної допомоги у запобіганні корупції та боротьбі з нею, у тому числі вжитті заходів з повернення активів.

До сфери застосування Меридської конвенції відносяться відповідно до пункту 1 статті 3 запобігання, розслідування та кримінальне переслідування за корупцію та призупинення операцій (замороження), арешт, конфіскація та повернення доходів, отриманих злочинним шляхом, визнаних такими згідно названої Конвенції.

Серед заходів із запобігання корупції важливе місце займає стаття 14, що передбачає вжиття державами-учасницями наступних заходів із запобігання відмиванню доходів (практично повністю відтворюючі формулювання відповідних положень статті 7 Палермської конвенції):

-                            встановлення всеосяжного режиму регулювання та нагляду щодо фінансових установ, у тому числі фізичних та юридичних осіб, які надають послуги у зв’язку з переказом коштів або цінностей, а також в належних випадках інших органів, які є особливо уразливими з точки зору відмивання доходів у межах своєї компетенції з метою недопущення та виявлення усіх форм відмивання доходів, причому такий режим основується у першу чергу на вимогах у відношенні ідентифікації особи клієнта та в належних випадках власника - бенефіціара, веденні звітності та наданні повідомлень про підозрілі операції;

-                            забезпечення здатності адміністративних, регулюючих, правоохоронних та інших органів, що ведуть боротьбу з відмиванням доходів, здійснювати співробітництво та обмін інформацією на національному та міжнародному рівнях на умовах, які встановлює їх внутрішнє законодавство, та з цією метою розгляд питання про заснування підрозділу фінансової розвідки, який буде діяти у якості національно центру для збору, аналізу та розповсюдження інформації, щодо можливих випадків відмивання доходів;

-                            розгляд питання про здійснення практично можливих заходів з виявлення переміщення готівкових коштів і відповідних обігових інструментів через їх кордони та з контролю за таким переміщенням при умові дотримання гарантій, направлених на забезпечення належного використання інформації, та не створюючи будь-яких перешкод переміщенню законного капіталу;

-                            відповідність встановлюваних внутрішніх режимів регулювання та нагляду ініціативам регіональних, міжрегіональних та багатосторонніх організацій, спрямованим проти відмивання доходів;

-                            розвиток та заохочення глобального, регіонального, субрегіонального та двостороннього співробітництва між судовими та правоохоронними органами, а також органами фінансового регулювання з метою боротьби з відмиванням доходів.

Крім того, державам-учасницям слід розглянути питання про вжиття заходів для встановлення вимоги про те, щоб фінансові установи, включаючи установи з переказу коштів:

- включали до формулярів для електронного переказу коштів та пов’язаних з ним повідомлень точну та змістовну інформацію про відправника;

- зберігали таку інформацію протягом усього ланцюжка здійснення платежу;

- проводили поглиблену перевірку переказів коштів у разі відсутності повної інформації про відправника.

У розділі ІІІ Конвенції передбачається криміналізація діянь корупційного напрямку, включаючи підкуп національних публічних керівних осіб (стаття 15), підкуп іноземних публічних  керівних осіб та керівних осіб публічних міжнародних організацій (стаття 16), розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна публічними керівними особами (стаття 17), зловживання впливом з корисливою метою (стаття 18), зловживання службовим становищем (стаття 19), незаконне збагачення (стаття 20), підкуп у приватному секторі (стаття 21) та розкрадання майна у приватному секторі (стаття 22).

Особливий інтерес представляє стаття 20, згідно якої при умові дотримання своєї конституції та основних принципів своєї правової системи кожна держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть знадобитися, для того щоб визнати в якості кримінально карного діяння, коли воно здійснюється навмисно, незаконне збагачення, тобто значне збільшення активів публічної керівної особи, що перевищує її законні доходи, яке вона не може розумним способом обґрунтувати.

Відповідно до пункту 1 статті 23 держави-учасниці вживають законодавчі та інші необхідні заходи, щоб визнати кримінально карними наступні діяння, пов’язані з відмиванням доходів, коли вони здійснюються навмисно:

        -  конверсію або переказ майна, якщо відомо, що таке майно представляє собою доходи, отримані злочинним шляхом, з метою приховання або утаювання злочинного джерела цього майна або з метою надання допомоги будь-якій особі, яка бере участь у скоєнні основного правопорушення, для того щоб вона могла ухилитися від відповідальності за свої діяння;

- приховання або утаювання справжнього характеру, джерела, місцезнаходження, способу розпорядження, переміщення, прав на майно або його належність, якщо відомо, що таке майно представляє собою доходи, отримані злочинним шляхом;

        за умови дотримання основних принципів своєї правової системи:

- придбання, володіння або використання майна, якщо на момент його отримання відомо, що таке майно є доходами, отриманими злочинним шляхом;

- участь, причетність або вступ у зговір з метою скоєння будь-якого із злочинів, визнаних такими відповідно до даної статті, замах на його здійснення, а також пособництво, підбурювання, сприяння або надання порад при його здійсненні.

Кожна держава-учасниця повинна прагнути застосовувати пункт 1 цієї статті до широкого кола основних правопорушень. Припускається, що основні правопорушення включають злочини, скоєні як у межах, так і за межами юрисдикції відповідної держави-учасниці. При цьому, однак, такі злочини повинні бути кримінально карними згідно внутрішнього законодавства держави, в якій вони скоєні, а також згідно внутрішнього законодавства держави, в якій застосовується дана стаття, якщо б він був скоєний у ній.

Якщо цього потребують основні принципи внутрішнього законодавства держави-учасниці, то можна передбачити, що злочини, вказані у пункті 1 статті 23, не мають відношення до осіб, які скоїли основне правопорушення.

На додаток до наведених положень стаття 24 передбачає, що кожна держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших необхідних заходів, щоб визнати як кримінально карні діяння, коли вони скоюються навмисно після скоєння будь-якого із передбачених Конвенцією злочинів без участі у їх скоєнні, приховання або безперервне утримання майна, якщо відповідній особі відомо, що таке майно отримане в результаті будь-якого з таких злочинів.

Стаття 26, яка передбачає встановлення відповідальності юридичних осіб, практично повністю відтворює відповідні положення статті 10 Палермської конвенції.

Замороження (призупинення операцій), арешт та конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом, регулюються положенням статті 31, які в основному співпадають з відповідними положеннями Віденської та Палермської конвенцій.

Згідно статті 40 кожна держава-учасниця забезпечує в разі внутрішніх кримінальних розслідувань у зв’язку з визнаними відповідно до даної Конвенції злочинів, наявність в межах своєї внутрішньої правової системи адекватних механізмів для подолання перешкод, які  можуть виникнути у результаті застосування законодавства про банківську таємницю.

На додаток до заходів, передбачених статтею 14 для запобігання відмиванню коштів, стаття 52 Конвенції включає наступний комплекс заходів, направлених на запобігання та виявлення переказів злочинних доходів з метою повернення відповідних активів:

- запровадження щодо фінансових установ вимог перевіряти особу клієнтів, вживати належні заходи для встановлення особи власників-бенефіціарів коштів, депонованих на рахунках з великим об’ємом коштів, та вживати більш жорсткі заходи контролю щодо рахунків, які намагаються відкрити або які ведуться особами, які володіють або володіли значними публічними повноваженнями, членами їх сімей та тісно пов’язаними з ними партнерами або від імені будь-яких вищезгаданих осіб. Такі більш жорсткі заходи контролю покликані виявляти підозрілі операції з метою надання інформації про них компетентним органам;

- видання рекомендаційних вказівок стосовно тих категорій фізичних та юридичних осіб, стосовно яких від фінансових установ буде очікуватись вжиття більш жорстких заходів контролю, щодо видів рахунків та операцій, яким слід приділяти особливу увагу, та належних заходів відкриття та ведення рахунків, а також щодо ведення звітності по рахунках, які слід вживати стосовно таких рахунків;

- повідомлення у відповідних випадках фінансових установ, на прохання іншої держави-учасниці або з власної ініціативи, про особистості конкретних фізичних та юридичних осіб, стосовно рахунків яких від таких установ буде очікуватись вжиття більш жорстоких заходів контролю, на додаток до тих осіб, особистості яких фінансові установи можуть встановити в іншому порядку;

- забезпечення того, щоб фінансові установи зберігали, протягом належного строку, належну звітність про рахунки та операції, до яких причетні особи, згадані вище, до якої має включатися як мінімум інформація, що стосується особи клієнта, а також, наскільки це можливо, власника-бенефіціара;

- попередження установ банків, які не мають фізичної присутності та які не афілійовані з  якої-небудь регульованою фінансовою групою,  а також розгляд можливості встановлення до фінансових установ вимоги відмовлятися вступати в кореспондентські відносини з такими установами або продовжувати такі відносини та остерігатися встановлювати відносини з іноземними фінансовими установами, які дозволяють використання рахунків в них такими банками;

- розгляд можливості створення ефективних систем, що передбачають розкриття фінансової інформації щодо відповідних публічних керівних осіб, та встановлення належних санкцій за недотримання цих вимог, а також вжиття можливих заходів, з тим щоб дозволити обмін такою інформацією між компетентними органами держав-учасниць, коли це необхідно для розслідування, заявлення прав та вжиття заходів з повернення злочинних доходів;

- розгляд можливості вжиття заходів, з тим щоб встановити для відповідних публічних керівних осіб, які мають інтерес або право підпису, або інше уповноваження стосовно будь-якого фінансового рахунку в якій-небудь іноземній країні, вимога повідомляти про це належним органам та вести належну звітність, щодо таких рахунків.

Стаття 57 передбачає, що майном, конфіскованим державою-учасницею, розпоряджається ця держава-учасниця відповідно до положення цієї Конвенції та свого внутрішнього законодавства. Разом з тим кожна держава-учасниця повинна вживати законодавчі та інші необхідні заходи, щоб дозволити своїм компетентним органам повертати конфісковане майно на прохання іншої держави-учасниці, із врахуванням прав добропорядних третіх осіб. При цьому окремо визначається зобов’язання повернення конфіскованого майна запитуючій державі-учасниці у разі розкрадання публічних коштів або відмивання викрадених публічних коштів.

З метою розвитку міжнародного співробітництва щодо запобігання переказу злочинних доходів, а також сприянню вилучення таких доходів, у статті 58 повторно йдеться про необхідність розгляду державами-учасницями питання про створення ПФР, який буде нести відповідальність за отримання, аналіз та направлення компетентним органам повідомлень про підозрілі фінансові операції.