Уже з раннього дитинства Павло любив читати Миколу Гоголя. Він жив у його душі і серці. «Певне, якби не Микола Васильович, - зізнався він, - то лікарював би, очевидячки, всеньке своє життя. Це він потяг мене в літературу».

Що ж до подальшого навчання, то за гімназію склав іспити екстерном, вже працюючи фельдшером. У 1917 р. вступив до Київського університету, та закінчити його не довелося, бо всерйоз і повністю зайнявся літературною діяльністю.

Друкуватися почав з 1919 р. під псевдонімом П. Грунський, а з 1921-го – Остап Вишня. Переїхавши до Харкова, тодішньої столиці України, активно співробітничав у газеті «Вісті ВУЦВК», друкувався також у «Селянській правді», «Червоному перці», «Літературному ярмарку» та інших виданнях, де виступав із фейлетонами, гуморесками, усмішками, сатиричними нотатками.

Уже наприкінці двадцятих Остап Вишня був автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що витримали 42 видання за чотири роки. Їхній загальний тираж сягнув близько мільйона примірників. На той час це була майже фантастична цифра. І лише «Кобзар» Т. Шевченка перевищував її. В 1928 р. вийшло чотиритомне видання. Звертаючись переважно до тогочасної сільської дійсності, Остап Вишня то з гумором, то з іронією, а також вдаючись до сатири, висміював канцелярщину, формалізм як вияви бюрократизму в роботі сільських рад і своїми творами утверджував нові принципи суспільного життя, закликав селян до навчання, відстоював право жінки брати участь у громадській діяльності.

З роками до письменника прийшла велика популярність, надзвичайний успіх.

На початку тридцятих років життя Остапа Вишні стає надто тернистим, а далі нестерпним. У пресі розгортається кампанія паплюження талановитого, народного письменника. Колоніальним властям, безперечно, страшними були величезні тиражі його видань, що в широких масах пробуджували інтерес до української мови, свого народу, нації. Тож за абсолютно вигаданими звинуваченнями наприкінці 1933 р. Остапа Вишню заарештовують. І десять років Павло Михайлович провів у концтаборі на Печорі.

З ув’язнення його звільнили в 1943 р., але повністю реабілітували тільки в жовтні 1955 р.

Трагічною, вимушеною і несправедливою була та десятирічна перерва у творчості письменника. Та після повернення в Україну він знову поринає в літературу, активно береться за перо. До речі, 26 лютого 1944 року в газеті «Радянська Україна» була надрукована його знаменита гумореска «Зенітка», яка набула широкої популярності.

Повоєнний період був для письменника напруженим і плідним. У своїй творчості Остап Вишня гідно продовжує і розвиває традиції народного гумору, кращі традиції української і російської сатиричної класики – Салтикова-Щедріна і Котляревського, Гоголя і Шевченка, Чехова і Леся Мартовича. Працюючи в журналі «Перець», він сміливо пише про недоліки в діяльності деяких установ і організацій, влучно висміює дармоїдів, халтурників, нещадно викриває бюрократів, рвачів, хапуг, людей без совісті й честі.

Писав він і для дітей, щиро і тепло. Саме Остап Вишня започаткував новий літературний жанр – нарис-усмішку. Він був багатогранним письменником широкого діапазону.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року. Похований у Києві.

Рада Міністрів УРСР своєю постановою увічнила пам’ять письменника. Його ім’ям названо грунський Будинок культури, дніпровський теплохід, на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. З метою увічнення пам’яті Остапа Вишні здійснено найповніше семитомне видання його творів.

Рада письменників України і видавництво «Радянський письменник» заснували щорічну літературну премію імені Остапа Вишні. На батьківщині – у селі Грунь – відкрито музей чародія сміху (1982 р.). Кожної осені, починаючи з 1974 р., тут проводяться свята «Вишневі усмішки», на які приїжджають письменники-гумористи Сумщини і України, гості з ближнього зарубіжжя.

Бібліографічну інформацію про автора та його творчість можна знайти у календарі
"Знаменні і пам’ятні дати Сумщини на 2009 рік" /<<скачать