МАРЧЕНКО проти України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕКЦІЯ
Ухвала щодо прийнятності

заяви № 63520/01,

поданої Марченка Миколи Вікторовича

проти України

17 вересня 2002 року Європейський Суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.П.КОСТА, Голова,
п. А.БАКА,
п. Гокур ЄРУНДСОН,
п. К.ЮНГВЕРТ,
п. В.БУТКЕВИЧ,
пані В.ТОМАСЕН
п. М.УГРЕХЕЛІДЗЕ, судді,
та пані Т.Л. ЕРЛІ, помічник секретаря секції,
беручи до уваги вищезгадану заяву, подану 27 листопада 2000 року;
беручи до уваги зауваження, подані Урядом - відповідачем, та зауваження, подані у відповідь заявником,

після наради постановляє:

ФАКТИ

Заявник, Марченко Микола Вікторович, громадянин України, 1960 року народження, мешкає у м. Кіровограді (Україна).

А. Конкретні обставини справи

Факти цієї справи, наведені сторонами, можна стисло викласти таким чином.

До 06.09.1999 р. заявник проходив військову службу у військовій частині А-0425. Після звільнення він звернувся з клопотання про отримання компенсації за речове майно та продовольчий пайок в сумі 2 597, 92 гр., а також середньої заробітної плати, нарахованої при звільненні.

У зв’язку з невиплатою зазначеної суми з причин відсутності коштів в жовтні 1999 р. заявник звернувся до суду м. Кіровограда з позовом до військової частини А-0425 щодо отримання компенсації за речове майно і продовольчий пайок, а також середньої заробітної плати та відшкодування шкоди.

Відповідно до рішення від 29.11.1999 р. суд задовольнив частину вимог заявника і зобов’язав військову частину А-0425 виплатити заявнику зазначену суму, що відповідала компенсації за речове майно та продовольчий пайок. Суд відхилив як необґрунтовану вимогу заявника про відшкодування шкоди, а також вимогу про виплату середньої заробітної плати, констатувавши, що таке право не гарантоване військовослужбовцям. Постановою від 01.06.2000 р. Кіровоградський обласний суд підтвердив рішення від 29.11.1999 р.

У період з липня по листопад 2000 р. заявник направив декілька скарг в Кіровоградське обласне управління юстиції з вимогою примусового виконання вищезгаданого рішення суду від 29.11.1999 р.

У листі від 25.10.2000 р. начальник управління підтвердив, що військова частина А-0425 повинна виплатити заявнику 2 597, 92 грн. Він також повідомив, що оскільки військова частина не має власних коштів, виплату боргу повинна взяти на себе відповідна служба Міністерства оборони України .

27.08.2000 р. заявник направив до Міністерства оборони України скаргу з вимогою примусового виконання рішення суду від 29.11.1999 р.

У листі від 19.09.2000 р. заступник директора департаменту з економічних питань Міністерства оборони України повідомив заявника, що виплата заборгованості неможлива у зв’язку з тим, що Державне казначейство нерегулярно виділяє кошти на покриття поточних витрат Міністерства.

31.07.2001року військова частина А-0425 виплатила заявнику відповідно до рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року суму 920 грн., що становила компенсацію за продовольчий пайок.

10.09.2001 року відділ ДВС Кіровоградського обласного управління юстиції перерахувала на банківський рахунок заявника відповідно до рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року суму 1 677, 92 грн., що становила компенсацію за речове майно.

У січні 2002 року заявник звернувся до суду Кіровського району м. Кіровограда зі скаргою на дії співробітників Державної виконавчої служби стосовно виконання рішення суду від 29.11.1999 року як такі, що суперечать закону. А саме, він скаржився на те, що не отримав всю належну йому суму грошей відповідно до рішення від 29.11.1999 року, оскільки сума 50, 34 грн. була утримана як банківські витрати. Він звернувся з клопотанням поновити процедуру виконання судового рішення.

Своїм рішенням від 17.01.2002 року суд Кіровського району м. Кіровограду відмовив у задоволенні скарги як такої, що є недостатньо обґрунтованою. А саме, суд повідомив, що сума 1 677, 92 грн. була перерахована на банківський рахунок заявника за його згодою відповідно до судового рішення від 29.11.1999 року. Суд констатував, що той факт, що банк виплатив заявнику відповідну суму мінус банківські відсотки, не може бути підставою для відповідальності працівників Державної виконавчої служби.

В.Відповідне внутрішнє законодавство

1. Закон України від 24.03.1998 року №202/98-ВР щодо діяльності Державної виконавчої служби (зі змінами)

Згідно зі ст. 1 цього закону Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає, що завданням Державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Згідно зі ст. 11 цього закону у разі вчинення державним виконавцем під час виконання службових обов’язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення, він підлягає кримінальній чи адміністративній відповідальності у порядку, встановленому законом. Ця стаття передбачає, що кожний має право на відшкодування збитків, заподіяних в результаті діяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду.

Відповідно до ст. 13 дія або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або суду.

2.Закон України від 21.04.1999 року № 606/XIV "Про виконавче провадження" (зі змінами)

Згідно зі ст. 2 цього закону примусове виконання рішень суду покладається на Державну виконавчу службу.

Ст. 85 передбачає право кожної особи оскаржити дію або бездіяльність державного виконавця щодо виконання рішення суду до вищестоящої посадової особи або суду.

Відповідно до ст. 86 кожен має право на відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження.

СКАРГА

Посилаючись на п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу 1, заявник скаржиться на невиконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року щодо права на отримання компенсації за речове майно та продовольчий пайок та зобов’язання військової частини А-0425 виплатити загальну суму компенсації. Крім цього, в своїх зверненнях він скаржиться також на невідповідність закону процедури виконання вищезгаданого судового рішення.

Посилаючись на ст. 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що він не має "жодного ефективного засобу правового захисту" в законодавстві України, який би дозволив йому виправити порушення його права стосовно відсутності виконання рішення, яке вступило в законну силу.

ЩОДО ПРАВА

1. Заявник скаржиться на підставі положень п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу 1 на невиконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року щодо права на отримання компенсації за речове майно та продовольчий пайок та зобов’язання військової частини А-0425 виплатити загальну суму компенсації. Крім цього, в своїх зверненнях він також скаржиться на невідповідність закону процедури виконання вищезгаданого судового рішення.

П. 1 ст. 6 Конвенції у відповідній частині передбачає таке:

"1. Кожна особа при визначені її цивільних прав і обов’язків має право на справедливий розгляд (…) впродовж розумного строку (..) незалежним і неупередженим судом."

Ст. 1 Протоколу 1 передбачає таке:

"Кожна особа (…) має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права."

Суд відзначає, що скарги заявника з посиланнями на п. 1 ст.6 Конвенції та п. 1 Протоколу 1 мають два аспекти, які він розгляне по черзі: перший, зазначений заявником під час подання заяви, стосується невиконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року;

другий, зазначений в зверненнях від 10.03.2002 року, стосується процедури виконання рішення, яке вступило в законну силу.

А.Щодо застосування п. 1 ст. 6 Конвенції

У першу чергу Суд повинен розглянути в світлі своєї прецедентної практики, чи п. 1 ст. 6 Конвенції застосовується до процедури виконання рішення суду м Кіровограда від 29.11.1999 року, приймаючи до уваги військовий контекст справи (Pelleigrin c. France, (GC) № 2854195, CEDH 1999).

Уряд, посилаючись на рішення у справі "Пелегрен проти Франції", стверджує, що п. 1 ст. 6 Конвенції не застосовується, оскільки справа стосується спору між військовослужбовцем та органом державної влади.

Заявник заперечує тезу Уряду. Він відзначає те, що, не зважаючи на його військовий статус, спір стосується оскарження права на компенсацію речового майна та продовольчого пайку, яке за своєю суттю має цивільний характер. Тобто, п. 1 ст. 6 Конвенції застосовується в цьому випадку.

Суд нагадує, що для того, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції міг бути застосований в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо "права" як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві. Повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування. Крім цього, предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру. Суд відмічає, що в цій справі не дискутувалося, що мав місце спір стосовно права, визнаного внутрішнім законодавством, що спір був дійсним та серйозним, і що предмет провадження напряму стосувався відповідного права цивільного характеру. Суд зауважує, що спір стосувався цивільного права за своєю суттю, тобто йшлося про спір між працівником та роботодавцем щодо умов розірвання трудового договору. Залишається з’ясувати, чи є право, про яке йдеться, "цивільним за характером" в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.

Суд нагадує, що існують обмеження щодо застосування п. 1 ст. 6 Конвенції до спорів між державними службовцями, професійна діяльність яких має специфічний характер в рамках діяльності органу державної влади, де останній несе на собі частину державної влади, захищаючи загальні інтереси Держави або інших органів державної влади. Прикладом такої діяльності є діяльність збройних сил та поліції. Суду необхідно перевірити, наскільки діяльність заявника включає, беручи до уваги виконання професійних обов’язків, пряму або непряму участь у реалізації державної влади та захисті загальних інтересів Держави або інших органів державної влади.

Суд відзначає, що заявник проходив службу як кадровий офіцер у військовій частині та виконував обов’язки, пов’язані з захистом громадських інтересів. Однак на час спору заявник вже не виконував своїх професійних обов’язків. Зі звільненням він розірвав специфічний зв’язок з Державою, який вимагав довіри, лояльності і пов’язував його з органом державної влади, та опинився в ситуації, яку можливо порівняти зі статусом кредитора в приватному праві. Саме маючи цей статус, заявник розпочав спір проти органу державної влади перед національними судовими органами загальної юрисдикції з метою визнання свого права на компенсацію речового майна та продовольчого пайку, а також отримання середньої заробітної плати, нарахованої при звільненні. За цих обставин та враховуючи суть спору між заявником та військовою частиною А-0425 Суд вважає, що цей спір спрямований на захист права цивільного характеру в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, № 58932 "Погасій проти України" (ухв.) 28.05.2002).

Залишається визначити, чи положення п. 1 ст. 6 Конвенції застосовується до процедури виконання рішення суду м .Кіровограда від 29.11.1999 року. У зв’язку з цим Суд нагадує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось недіючим відносно однієї із сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинно розгладитися як невід’ємна частина "процесу" в розумінні ст. 6 Конвенції. (Immobiliare Saffi c. Italie, 22774/93, 28.07.1999, § 63; рішення Хорнсбі проти Греції від 19.03.1997, Збірник постанов та рішень 1997-ІІ, СТР.510, § 40)

Суд вважає, що, без сумніву, процедура виконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року є складовою частиною спору між заявником та військовою частиною А-0425. Він констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції застосовується до вищезгаданої процедури.

В. Щодо невиконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року.

У своїх зауваженнях Держава - відповідач наполягає, що заявник не може претендувати на статус жертви щодо порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу 1, враховуючи те, що рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року було повністю виконане.

Зі свого боку, заявник наголошує, що він не мав змоги отримати повну суму компенсації, яка була йому призначена відповідно до рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року і перерахована на його банківський рахунок, оскільки з суми компенсації були утримані банківські витрати у сумі 50,34 грн.

Відповідно до прецедентної практики Суд нагадує, що заявник, який отримує на внутрішньому рівні відшкодування шкоди за заявлене порушення Конвенції, більше не може вважатися "жертвою" порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку однієї із договірних сторін. (рішення "Єкле проти Німеччини" від 15.07.1982 року, серія А "51, стор. 30, 66)

У цьому випадку Суд зауважує, що сума, заборгована заявнику відповідно до рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року, була йому виплачена в два етапи. А саме, сума у 920 грн., яка становить компенсацію за продовольчий пайок, була виплачена готівкою військовою частиною А-0425. Сума 1 677,92 грн., яка становить компенсацію за речове майно, була виплачена Державною виконавчою службою на банківський рахунок заявника.

У зв’язку з цим Суд вважає, що в розумінні ст. 34 Конвенції заявник не може вважатися "жертвою" порушення прав щодо виконання рішення суду, оскільки воно було виконане під час подачі заяви до Суду. У цьому сенсі Суд вважає, що ця частина скарги є необґрунтованою в сенсі п. 3 ст. 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до п. 4 ст. 35

С. Щодо відповідності закону процедури виконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року

Уряд вважає, що заявник не використав всі національні засоби правового захисту. А саме, він міг би оскаржити в судовому порядку відповідно до закону, процедуру виконання рішення суду м Кіровограда від 29.11.1999 року, звернувшись до суду зі скаргою на дії представників Державної виконавчої служби.

Заявник, в свою чергу, стверджує, що рішення Державної виконавчої служби про виплату йому грошової компенсації за речове майно відповідно до рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року шляхом переведення грошей на його банківський рахунок було прийняте без його згоди та має свавільний характер, що призвело до неможливості отримати стовідсоткову суму належної йому компенсації. Сума 50,34 грн. була утримана банком як банківські витрати. Він вважає, що у таких випадках звернення до суду зі скаргою на дії державних виконавців загалом є неефективним.

Суд нагадує свою прецедентну практику, що положення п. 1 ст. 35 Конвенції щодо використання національних (внутрішніх) засобів правового захисту зобов’язує осіб, які бажають звернутися до судового або арбітражного міжнародного органу з позовом проти Держави, використати перед цим засоби, які надаються правовою системою вищезгаданої Держави (Ілхан проти Турції, |GC| № 22277.93, 58, 27.06.2000).

Отже Суд зауважує, що заявник звернувся до Кіровського районного суду м. Кіровограда (суд першої інстанції) зі скаргою на дії державного виконавця стосовно невідповідності закону процедури виконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року і що ця скарга була відхилена з огляду на необґрунтованість. Але заявник не оскаржив ні в апеляційному, ні в касаційному порядку рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда.

Суд констатує, що заявник не використав всі національні засоби правового захисту в розумінні п. 1 ст. 35 Конвенції, тобто ця частина скарги має бути відхилена відповідно до п. 4 ст. 35

3. Посилаючись на ст. 13 Конвенції, заявник скаржиться, що він не має жодного "ефективного засобу" в українському законодавстві, який дозволив би йому виправити порушення свого права щодо невиконання рішення суду м. Кіровограда від 29.11.1999 року.

Стаття 13 Конвенції передбачає таке:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи."

Уряд вважає, що беручи до уваги те, що п. 1 ст. 6 Конвенції не повинен застосовуватись в цьому випадку, стаття 13, гарантії якої виходять з п. 1 ст. 6, також не застосовується в цьому випадку.

Уряд зазначає, що у будь-якому випадку заявник має ефективний засіб у національній судовій системі, який дозволяє йому виправити заявлене порушення його права щодо відсутності виконання рішення, винесеного на його користь. А саме, заявник мав можливість оскаржити в судовому порядку дію (бездіяльність) державного виконавця щодо виконання рішення суду.

Заявник наполягає на тому, що в українському праві можливість оскарження дій Державної виконавчої служби на практиці є неефективною.

Суд нагадує свою прецедентну практику, що стаття 13 вимагає наявність внутрішнього правового засобу для захищених позовом скарг згідно з Конвенцією (див, наприклад, рішення "Какісі проти Туреччини" |GC| № 23657/94, 112, CEDH 1999-IV).

Отже Суд відхилив кожну з скарг заявника як з огляду на необґрунтованість, так і через невикористання всіх національних засобів правового захисту. Виходячи з цього, скарга заявника на підставі статті 13 Конвенції є необґрунтованою у розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції і повинна бути відхилена із застосуванням п. 4 ст. 35.

Виходячи з цього, Суд одноголосно

Визнає скаргу неприйнятною.

Т.Л. Ерлі Ж.П. Коста
Заст.секретаря Голова

На попередню сторінку