У.В.Фёдараў, м. Бабруйск

Період княжіння Ольгерда є вельми важливим в історії ВКЛ, та й загалом Східної Європи. В цей час розпочинається потужна експансія Литви на схід та південь, і вона починає претендувати на спадщину колишньої Стародавньої Русі. Одночасно з цим, поступово зростає тиск Тевтонського ордену.

Складна зовнішньополітична ситуація, а на додаток до неї внутрішньополітичне становище держави – міцні позиції язичників і одночасно збільшення кількості православних підданих по мірі просування на схід, змушували до проведення відповідної релігійної політики. Великому князеві Ольгердові доводилось лавірувати поміж цими чинниками.

Дана тема висвітлюється в багатьох джерелах: руських та білорусько-литовських літописах, хроніках орденського і польського походження, а також в матеріалах листування константинопольських патріархів з церковними ієрархами Східної Європи, руськими князями та Ольгердом. У історіографії вона розглядається або дуже поверхово і однобоко в контексті руської програми цього великого литовського князя, або навпаки, ґрунтовно висвітлює лише деякі її аспекти.

Релігійна політика Ольгерда була закономірним продовженням політики його попередників: на неї, як і раніше, впливали як зовнішньополітичні, так і внутрішньополітичні фактори. Але, на відміну від попередніх часів, з’явилася переважна орієнтація на схід, на православний світ, що було пов’язано з реалізацією програми по збиранню руських земель і претензіями на головне місце в східнослов’янському світі.

Пропозиції хрещення Литви і її великих князів по західному обряду, які мали місце від самого початку держави, у зазначений час стали ще більш наполегливими. Вони надходили з Ордену, тиск якого зміцнився після 1343 р. [13, s. 203], так і з боку Польщі, яка активізувалася на східному напрямі в 1320-х рр. Цікаво, що між державою Пястів і Тевтонським орденом відбувалася своєрідна конкуренція за те, від кого Литва прийме католицьке хрещення. Це було пов’язано з боротьбою між папством і германськими імператорами за вплив у католицькому світі: поляки являлись представниками інтересів римської курії, тоді ж як хрестоносці підтримували монархів Священної Римської імперії[10, s. 275]. Спроби католицького охрещення Литви були в 1349, 1351, 1358 і 1373 роках, але не розглядалися всерйоз ні Кейстутом[11, s. 224], ні Ольгердом, а використовувались ними як засіб відтягування часу чи пропаганди своєї руської програми. Так, в 1358 році у відповідь германському імператорові Карлу ІV на пропозицію прийнято католицтво Ольгерд висунув ряд вимог, головними з яких були проект переселення Ордену на межу з татарами і повернення ВКЛ всіх захоплених хрестоносцями земель, а також умову щоб „вся Русь Литві належати має ” [8]. Вони були не прийнятні для Ордену і тому чергова спроба хрещення не увінчалася успіхом. Цим спроби навернення Литви у католицтво не закінчились – хрестосці хотіли розіграти карту князів-перебіжчиків, хрестивши їх з метою подальшого використання як претендентів на владу в князівстві. Наприклад, таким чином було охрещено Бутовта, син Кейстута, який у 1365 році втік до Ордено[16, s. 204].

З першої чверті ХIV століття ініціативу в означеному питання стала перехоплювати Польща. Пояснювалося це наявністю спільного ворога для неї і ВКЛ, який являвся Тевтонський орден. Тут держава Пястів віддавала перевагу дипломатичним методам перед силовими, хоча останні теж вживались в 1349 і 1351 роках.

З розглянутого вище видно, що для Ольгерда важливішою була східна політика.

Для швидкої її реалізації потрібна була не тільки військово-політичне домінування над російськими землями, але й наявність єдиного центру Русі, підвладного Вільні. Литовська митрополія, яка виникла ще при Вітені[12, s. 498], була потрібною князю не тільки для оборони своїх підданих від чужих церковних впливів, але і мала стати спадкоємницею домонгольської Київської митрополії – головного центру східних слов’ян. Це б цілком обґрунтувало претензії Ольгерда на всі руські землі. Для здійснення свого задуму, князю потрібна була згода константинопольського патріарха. Але позиція Візантії у окресленому питанні була на боці Москви. Пояснювалося це боязню західних впливів, бо ВКЛ межувала з католицьким заходом, і пересторогою від розколу у церкві чи керування більш розгалуженою організацією[5, c. 44].

Кафедра в Новогрудку після смерті у 1330 році митрополита Феофіла зоставалася вакантною, тоді як володимиро-суздальський митрополит Феогност (який носив титул митрополита київського) активно намагався поширити свій вплив на землі, що знаходились в політичній залежності від ВКЛ. Це примусило Ольгерда вжити відповідних заходів, але його спроба призначити в 1353 році свого кандидати Феодорита на посаду литовського митрополити всупереч церковним канонам виявилась невдалою. Але вже через рік, після смерті Феогноста і затвердження його на місці Олексія литовський князь домігся призначення свого кандидата Романа на новогродську митрополію. Згідно з постановою патріарха Каліста 1361 року у її склад входили Полоцька і Турівська єпархії, а також дієзцезії колишньої Галицької митрополії[7, c. 76]. Такий варіант задовольняв Ольгерда тільки частково. Тим часом, після смерті Романа в 1364 році його місце лишалося не зайнятим. Після війни 1368-72 років поміж ВКЛ і Москвою симпатії Константинополя були виразно на боці останньої. Але Ольгердові вдалося, маніпулюючи геополітичним становищем Литви, змінити ситуацію на свою користь – він обережно нагадав патріархові про можливість католицького хрещення, а також про порушення клятви про мир московським князем Дмитрієм Івановичем[7, c. 136-137]. З Візантії було прислано для розбору суперечок апоксикарії, одного з яких, пролитовськи налаштованого болгарина Киприяна було призначено патріархом загальноруським митрополитом по смерті Олексія. Тепер, нарешті, задуми Ольгерда почали збуватися. Остаточній їх реалізації завадила смерть великого князя. Його наступник Ягайло, спробував було спочатку проводити політику батька, але згодом в силу обставин і деяких умов історія пішла іншим шляхом.

Релігійне становище у часи Ольгерда всередині князівства, як і при його попередниках, відзначалася толерантністю. Позиції язичників були вельми тривалі, хоча з часів Гедиміна зміцнюється і православний елемент у державі як наслідок поширення Литви за рахунок територій на сході. Сини Ольгерда від першого шлюбу, як і деякі з його братів, були охрещені в православ’ї, тоді як сам великий князь залишався язичником[5, c. 354; 6, c. 19; 15; 10, s. 312]. Але це жодним чином не зменшувало релігійної толерантності в державі. Достеменно відомо про підтримку жінкою Ольгерда і деякими з його синів православної церкви[1, c. 21; 2, c. 109]. У прикордонних землях, де існували католицькі костьоли і кляштори, наприклад, на Поділлі, литовські князі були змушені зберігати давніші привілеї[1, c. 21]. Зафіксовані в деяких джерелах звістки про закатованих християн у ті часи, не зовсім відповідають реальності: три віленські спокутники були вбиті не тільки з релігійниз мотивів, скільки за відову підпорядкуватись великому князеві, а історія про чотирнадцять закатованих монахах-францисканцях взагалі є міфом[9, s. 78].

Сам великий князь, як і переважна більшість його двору, залишалась язичниками. Це було пов’язано з двома причинами. Перша з них полягала в міцній ролі роду у тогочасному литовському суспільстві, одним з головних функцій якого було виконання обрядів, пов’язаних з культом предків[14, s. 252]. Другою, більш вагомою причиною, було небажання Ольгерда приймати християнство ні по східному, ні по західному обрядах. На це впливали такі фактори: з прийняттям православ’я підстави для агресії Ордену залишалися б в силі, а католицьке хрещення князя могло б зробити нездійсненними плани князя з реалізації його руської програми.

Тим не менш, для земель сучасної Білорусі період княжіння Ольгерда був корисним і сприяв подальшому їх розвитку – завдяки зміцненню ролі православ’я в державі вони певним чином поліпшили свій статус, і в результаті територіальної експансії на Русь опинилися в центрі ВКЛ, що обумовило їх більше злиття з ядром балто-слов’янської держави.

Література

1. Акты, относящиеся к истории Западной России Т. І СПб., 1846
2. Белоруссия в эпоху феодализма Т. І Мн., 1960
3. Меендорф І. Тры літоўскія мучанікі: Візантыя і Літва ў ХIV ст. // Праваслаўе ў Беларусі і сьвеце 1993 №1
4. Мейендорф И. Духовное и церковное возрождение ХIV века и судьбы Восточной Европы Мн., 1992
5. Новгородская I летопись старшего и младшего изводов // ПСРЛ Т.ІІІ М., 2000
6. Псковские летописи // ПСРЛ Т. V вып.2 М., 2000
7. Русская Историческая Библиотека Т. VI Приложения СПб., 1908
8. Хроника Германа Вартберга // http://www.starbel.narod.ru/vart.htm
9. Chodynicki K. Legenda o męczenstwie czeternastu franciszkanów w Wilnie // Ateneum Wileńskie 1927 R.IV Z. 12
10. Chodynicki K. Próby zaprowadzenia chrzescijanstwa na Litwe przed 1386 r. // Przegląd Historyczny 1914 T.18 Z. 2-3 S. 215-318
11. Długosz Jan Dzejow polskich ksiąg dwanaście T.III Ks. IX-X Kraków, 1867
12. Fijalek J. Srednioweczne biskupstwa kościoła wschodniego na Rusi i Litwie. Część I // Kwartalnik Historyczny 1896 R.10
13. Łowmiański H. Agresia Zakony krzyżackiego na Litwe w wiekach XII-XV // Prusy – Litwa – Krzyżacy Warszawa, 1989
14. Łowmiański H. Studia nad dziejami Wielkiego Księstwa Litewskiego Poznań, 1983
15. Mažeika Rasa Joan Was Grand Prince Algirdas a Greek-Orthodox Christian? // Lithuanus, 1987 vol.33 №4 http://lituanus.org/1987/87_4_05.htm#ref
16. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiców Poznań-Wrocław, 1999