Миколаївський район

Монгольська iмперiя i монгольське завоювання, яке протягом 1237–1241 рр. зруйнувало Київську Русь, досi не отримали належного висвiтлення i належної оцiнки у вiтчизнянiй i зарубiжнiй iсторiографiї. 

Попри думку Л. Гумильова, надання володимиро-суздальському князевi Ярославовi Всеволодовичу ханського ярлика не було оформленням союзної угоди . Старшi з князiв Володимиро-Суздальської та Рязанської земель перетворилися на васалiв навiть не монгольського iмператора (каана), а короля (хана) захiдної частини iмперiї, яка незабаром вiдкололася вiд неї як держава Золота Орда (сама назва “Золота Орда” з’явилася у московських літописах аж у другій половині XVI ст., але вона, схоже, більш давнього походження, офіційно держава називалася, напевно “улус Джучі” чи “юрт Джучі” і складалася, як було прийнято у монголів, з правого та лівого флангів – Cиньої та Білої орд – “Кок Орди та “Ак Орди”; руські літописці для означення улусу Джучі вживали найчастіше назву “Орда”, з середини XIV ст., коли Кок-Орда стала все більше відокремлюватися, літописці стали називати її Заволзькою ). За здоров’я хана Золотої Орди молилися в церквах, а на його вимогу контигенти княжих вiйськ i самi князi виступали в походи на завоювання земель Пiвнiчного Кавказу i Азербайджану, за володiння яким тривали вiйни майже пiвтора столiття, а потiм брали участь в ординських усобицях. Монголи переписали населення, поставили для контролю за ним своїх баскакiв, темникiв, тисячникiв, сотникiв i десятникiв, установили розмiри данини-виходу i старанно слiдкували за пiдвладними князями.

Ординцi постiйно пiдтримували тенденцiю до роздроблення князiвств i пiдiгрiвали суперництво навколо старших престолiв. Рiвночасно вони нищили князiв, якi проявляли найменшi тенденцiї до звiльнення вiд їх опiки (суздальський князь Андрiй Ярославич, тверський князь Олександр Михайлович та iн.). Тепер благополуччя останнiх залежало вiд настрою хана та його двору, вмiння пiдкупити ординських сановникiв i обмовити сусiда. Тут особливо проявили себе нащадки наймолодшого з синiв Олександра Невського – князi невеличкого Московського князiвства. Вiрною службою вони заслужили ханську довiру i ярлик на велике княжiння володимирське, поступово перетворивши його у спадковий. Отримавши право замiсь ханських баскакiв збирати данину-вихiд, вони коштом iнших купували ласку свого сюзерена. Слiдуючи його зразкам, московськi князi вiдкинули стару систему успадкування i стали передавати владу по прямiй лiнiї. Вся iсторiя взаємин Московської гiлки Мономаховичiв – це жорстока боротьба старших братiв з молодшими. Роздроблення сусiднiх князiвств (примiром удiли Стародубського князiвства у ХIV ст. роздробилися до розмiрiв сiл) позбавляло можливостi їх князiв сплачувати ординський вихiд. Цю функцiю взяли на себе московськi князi, з часом перетворюючи своїх дрiбних васалiв у служилих князiв. Окремi дрiбнi удiли, чиї князi давно перетворилися у московських бояр i навiть дворян середньої руки, щасливо дожили до часiв Iвана Грозного, оточенi з усiх сторiн московськими володiннями. Московськi князi також вмiло провокували антиординськi виступи своїх основних суперникiв тверських i суздальських князiв, а потiм з допомогою ординцiв успiшно їх придушували. Така полiтика забезпечила їм вже на кiнець XIV ст. гегемонiю у землях колишньої Володимиро-Суздальської землi. У ХV ст. вони об’єднали цi землi i розпочали суперництво з Великим Князiвством Литовським за iншi землi колишньої Київської Русі. Ще до того почався їх наступ на рязанськi землi, якi вдалося анексувати аж у першiй половинi XVI ст.

Розпад Золотої Орди, який розпочався ще у серединi XIV ст., був призупинений Тохтамишем. Незважаючи на смертельний удар, нанесений Золотій Орді Тимуром, ця держава ще агонізувала майже до кінця XV ст., повільно розпадаючись на менші “царства”. Її руйнувала взаємна боротьба між Чингізидами. Якщо українські князівства при допомозі Литви скористалися цією боротьбою, щоб позбутися ординської опіки, і внесли свою частку у розвал Золотої Орди, то Московська держава фактично звiльнилася вiд ординської зверхності без великих зусиль. Епiзод з Куликовською битвою, результат якої не мав полiтичного значення (через два роки Тохтамиш зруйнував Москву i вiдновив ординське панування), був подвигом об’єднавчої полiтики православної церкви. Цей епізод надовго вiдбив охоту московським князям виступати проти Орди і вони вагалися навіть тоді, коли від цієї могутньої держави залишилися одні спогади. Тут характерним прикладом виступає нерiшучiсть великого князя Iвана III Васильовича, яку не могла збагнути навiть його дружина Софiя Палеолог.

В одному, безперечно, правий Л. Гумильов. Монгольська навала зруйнувала міжетнiчнi зв’язки Київської Русi. А православна церква, яка у попередню епоху була повністю пiдпорядкована полiтицi князiв, не зумiла утримати цi зв’язки. У ХIII ст. росiйський етнос уже майже сформувався . Київськi митрополiти, якi виїхали спочатку до Володимира на Клязьмi, а потiм – у Москву, сприяли консолiдацiї цього етносу. Не без їхньої допомоги вiдбулося поступове злиття з цим етносом населення Рязанської i Новгородської земель, чия етнiчна пiдоснова була вiдмiнною вiд населення Володимиро-Суздальської землi. Сприяли цьому i масовi переселення новгородського i рязанського, не тiльки боярства i дворянства, але й купецького та посадського населення. Практику цих переселень розпочав Iван III, а довершив його внук Iван Грозний.

Новгородська боярська олiгархiя спочатку вирiшила вiдкупитися вiд ординцiв. Взявши на себе посередництво в торгiвлi мiж ординським свiтом i союзом балтiйських мiст (Ганзою), Новгород Великий став процвiтати. Тому вони, як правило, приймали до себе васалiв московських князiв i вiдсилали тверських васалiв, оскiльки Твер не вмiла так домовлятися з Ордою. Це тривало доти, доки з рубежу XV ст. Москва не стала зазiхати на свободу Новгородської землi. Тактика маневрування мiж Москвою, яка постійно посилювалася новими приєднаннями, слабнучим роздробленим Великим князівством Тверським та Великим Князiвтвом Литовським (новгородськi контигенти брали участь навiть у битвi пiд Грюнвальдом), закiнчилася московським завоюванням.

Сильно постраждала вiд монголiв Переяславська земля, яка разом з частиною Київської землi (на пiвдень вiд Канева) опинилася пiд безпосереднiм управлiнням ординцiв . Ординський баскак Ахмат у 1283–1284 рр. утвердитися в Курському князiвствi i почав тiснити рильського i воргольського князя Олега, закладаючи власнi слободи в його землях . Цi лiтописнi вiдомостi пiдтвердженi археологами .

Днiстровсько-Бирладська волость Галицької землi також перейшла пiд безпосереднiй контроль ординцiв . Признали себе васалами володаря одного з ординських улусів або навіть його еміра Коренци (Куремси) болохiвськi князi, за що ця територiя була практично знищена каральними походами Данила Романовича i його сина Шварна . Правитель Бакоти боярин Митей, також визнавши себе васалом якогось із емірів цього улусу, був призначений баскаком. Спроби Данила Романовича вiдновити становище у цьому регiонi довго не мали успiху. З другої половини ХIII ст. все Схiдне Подiлля поступово перейшло пiд управлiння ординських баскакiв .

Сам Київ пiсля монгольської навали якийсь час належав володимиро-суздальським князям, якi добивалися на нього ярликiв у монгольських ханiв, претендуючи тим самим на роль сюзеренiв земель колишньої Київської Русi. Щоб вiдкинути подiбнi претензiї в Орді надали ярлик на Київ Олександровi Ярославичу, а ярлик на велике княжiння – його молодшому братовi Андрiєвi. Так само було вiдмовлено у ярлику галицько-волинському князевi Даниловi Романовичу , який претендував на володіння Києвом як спадкоємець великих князів і в якому не без пiдстав вбачали противника ординського панування. Може тому у кiнцi ХIII ст. володимирськi князi вже не добивалися ярликiв на Київ. Близько 1300–1301 рр., пiсля перемоги хана Тохти над Ногаєм, на київському престолi утвердилася путивльська династiя, князi якої з допомогою ординцiв утримували цi територiї до 1362 р. Можливо, що мiж 1324–1331 рр. київський престол займав литовський васал Ольгiмант-Михайло Гольшанський . Але путивльські Ольговичі з допомогою ординців повернули собі давню руську столицю. Молодшi князi з путивльської династiї опанували також i Овруцьке князiвство, престол якого зберiгали ще у 1408 р.

Якийсь час (не пiзнiше 1300 р.) зберiгали свої удiли в Київськiй землi i Смоленськi Мономаховичi. Одним з них був пороський князь Юрiй, васал волинських князiв Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича . Можливо також, що окремi з цих князiв правили у Києвi як волинськi васали у 1270–1300 рр.

Перший київський князь з династiї Гедимiновичiв Володимир Ольгердович (1362–1393) пробував з литовською допомогою позбутися ординської опiки i стати повнiстю незалежним володарем. Вiн проводив власну полiтику, карбував монети. На цей час до Київської землi стала належати i Переяславська земля. Крiм того кордони її значно розширилися на пiвдень i пiвденний схiд .

Протягом другої половини ХIII – першої половини ХIV ст. головним стабiлiзуючим i органiзуючим фактором на українських землях була Галицько-Волинська держава. Фактично всi iншi князiвства, в тiй чи iншiй мiрi перебували пiд впливом цiєї держави. Турово-пiнськi князi, в першу чергу дубровицькi та степанськi, стали волинськими васалами.

Ступiнь залежностi Галицько-Волинських земель вiд Золотої Орди залишається дискусiйним. Не викликає сумніву, що Данило Романович пробував повнiстю позбутися ординської опiки. Це втiлилося у прийняттi королiвського титулу i готовностi визнати зверхнiсть папи в обмiн на органiзацiю хрестового походу. Це втiлилося в офiцiйнiй iдеологiї: “О, злiше зла честь татарська...” – написав волинський лiтописець, оцiнюючи прийом у Батия свого князя, якого трактували значно краще нiж iнших Рюриковичiв, яким довелося їздити в Орду, але одночасно дали зрозуміти, що на відродження Київської Русі, навіть як васальної держави в рамках Золотої Орди, надій немає: ординці воліли мати справу з дрібними розрізненими князівствами, які мали бути васалами володарів ординських улусів, або, навіть їх намісників . Це втiлилося i у будiвництвi кам’яних укрiплень та вiдвертому збройному виступi проти Коренци (Куремси) – улусбека чи першого еміра улусбека Мауці (Могуція), до улусу якого належали Галицько-Волинськi землi.

Але ця полiтика мала тiльки короткий успiх (1253–1258 рр.), почасти викликаний боротьбою за владу в Орді по смерті Батия. Залежнiсть Галицько-Волинських земель вiд Золотої Орди вiдновив Бурундай. Цей один з кращих монгольських полководцiв був поставлений замiсь Коренци (Куремси). Король Данило мусив виїхати з краю, а його брат Василько i сини Лев та Шварн – визнати себе монгольськими васалами та зруйнувати укріплення найбільших міст. У 1262 р., скориставшись проблемами хана Берке, король Данило повернувся до краю i розрив з Ордою знову став реальністю. Лев Данилович налагодив добрі стосунки з Ногаєм, який утворив величезний улус у Пiвнiчному i Захiдному Причорномор’ї з центром в Iсакчi на Дунаї (Бурундай став одним з головних його емiрiв). Ногай був не простим темником, а Чингізидом. Він не тільки підпорядкував собі обох болгарських царів та частину Сербії, але вміло використовував своє положення в династії, впливаючи на боротьбу навколо престолу. Однак для амбітного політика цього виявилося замало. Він мріяв про власну державу, про що свідчать монети, які карбували Ногай та його син Джекі. В таких умовах Ногай сам був зацікавленим у співпраці з галицькими та волинськими князями, що значно ослаблювало позиції Золотої Орди у цьому регіоні і привело до певного ослаблення цiєї залежностi. Лев Данилович вміло користався з таких змін і з допомогою вiйськ Ногая розширював свої володiння в Закарпаттi та у Польщi . Але він не рішився прийняти королівського титулу слідом за батьком, хоча західні сусіди нерідко так його титулували. Це врятувало йому корону або і життя у 1287 р., коли хан Телебуга вирішив розірвати цей зв’язок, вигідний обом сторонам і, в першу чергу Ногаєві. Однак галицько-волинські князі недовго були безпосередніми васалами ординських володарів. Телебуга загинув внаслідок змови, організатором якої був Ногай. Становище було відновлено і зберігалося принаймі до загибелі Ногая.

Прийняття бл.1301 р. Юрiєм Львовичем титулу “короля Русi i князя володимирського” та органiзацiя окремої Галицької митрополiї, на яку пiшла, неохоча до подiбних заходiв, константинопольська патрiархiя (митрополит київський перебував у Володимирi пiд ординським контролем), свiдчать на користь версiї про звiльнення Галицько-Волинської держави вiд ординської залежностi . Ця наступило після того, як золотоординський хан Тохта знову був зв’язаний боротьбою за Азербайджан, а його намісники – боротьбою з нащадками Ногая.

У грамотi вiд 9.08.1316 р. Андрiй та Лев Юрiйовичi обiцяли Тевтонському Ордену захист вiд ординцiв. За свiдченням польського короля Владислава Локетка (лист до папи Iоана ХХII вiд 21.05.1323 р.) вiйська цих князiв були нездоланним захистом проти ординцiв. Можливо тому вони не змогли допомогти закарпатській верхівці, яка закликала їх поборотися за Угорську спадщину. У свiтлi цих фактiв мотивованим виглядає припущення про загибель обох князiв у боротьбi з Ордою . Те, що жоден з них, а також їх наступники, не прийняли королівської корони може свідчити, що боротьба з Ордою проходила з перемінним успіхом.

Компромiс, який привiв до влади Болеслава Тройденовича, тобто не дозволив опанувати цi землi литовському чи польському претендентовi, був укладений за участi хана Узбека. Допомiг Узбек i Дмитровi Детьковi та Любартовi Гедимiновичу у 1340 р. Тобто ординська полiтика у 1323–1340 рр. опиралася на недопущення тiснiшого альянсу Галицько-Волинської землi з котримсь із сусiдiв. Але ординськi впливи тут тривали не довше смертi Узбека (1342 р.) i початку нової боротьби за владу у самiй Золотiй Ордi.

Чернiгiвська земля, яка сильно постраждала вiд монголiв у 1239 р., i продовжувала вiдчувати ординський натиск ще протягом майже сотнi рокiв, сильно роздробилася. Крiм того, вiдбувся вiдплив населення у пiвнiчно-схiдну частину (ближче до лiсiв, далi вiд степу), де з’явилися Брянське, Глухiвське, Карачевське i Таруське князiвства. З Глухiвського князiвства видiлилися Новосильське i Устiвське. З Новосильського – Белевське, Одоєвське i Воротинське. З останнього – Перемишльське. З карачевського князiвства видiлилися Хотимське, Звенигородське, Болховське, Мосальське, Хотетовське та Єлецьке князiвства. З Таруського – Канiнське, Спаське, Оболенське, Пенiнське, Тростенське, Мезецьке, Борятинське i Волконське князiвства. Продовжували iснувати Чернiгiвське, Сiверське, Стародубське, Путивльське, Трубчевське i Козельське князiвства. Окремi з цих князiвств дiлилися ще на меншi частки. Таке роздрiблення було вигiдне ординцям. Вiдстоюючи свої удiли, дрiбнi чернiгiвськi князi маневрували мiж Ордою, великими князями литовськими, рязанськими, смоленськими та московськими.

Полоцька земля не зазнала руйнацiї вiд ординцiв i не платила данини-виходу. Але ординська загроза сприяла переходу основних столiв у цiй землi до литовських князiв. Рюриковичi уцiлiли тільки у менших столицях (Мiнськ, Лукомль та iн.).

До походiв Бурундая i Турiвська земля не знала ординських руйнувань. Дрiбнi турiвськi князi роздiлили долю своїх нових сюзеренiв – волинських князiв. З кiнця 1330-х цi територiї перейшли у сферу впливу Литви.

Смоленська земля, до якої ординцi також не дiйшли, погодилася на сплату виходу подiбно до Новгороду. З однiєї сторони це стримувало можливу ординську агресiю, з iншої приносило вигоду посередницької торгiвлi мiж прибалтiйськими державами та ординським ареалом. Десь у серединi 1330-х рр. смоленський князь Iван Великий Олександрович перестав платити ординський вихiд. У вiдповiдь у 1339 р. на Смоленську землю напало ординське вiйсько, очолене Товлубеєм. В складi цього вiйська були васали московського князя Iвана Калити, який виступав у подiбних випадках виконавцем ханської волi, вмiло ним же спрямованої проти сильних супротивникiв. У 1340 р. хан Узбек знову послав великi ординськi сили, у складi яких були дружини рязанських, суздальських, ростовських, юр’євського, друцького i фомiнського князiв та московське вiйсько. Смоленськ витримав ординськi удари, а наступний його князь уже титулувався великим, пiдкреслюючи свою повну незалежнiсть. На жаль, на початку ХV ст. роздроблене Велике Смоленське князiвство було анексоване Литвою, яка скористалася внутрішніми протирiччями мiж князями смоленської гiлки Рюриковичiв.

Литовська держава, яка з середини ХIII ст. стала потужною полiтичною реальнiстю в Центральнiй Європi, була привабливим союзником для тих, хто зважувався на боротьбу з ординцями, особливо пiсля падiння Галицько-Волинської держави. Гедимiновичi, якi протягом ХIII – початку ХIV ст. закрiпилися на престолах головних бiлоруських князiвств, легко домовлялися з мiсцевими елiтами, були толерантними в питаннях релiгiї, швидко освоювали мову i культуру своїх пiдданих i дiяли як справжнi патрiоти своїх нових володiнь. Яскравий приклад – дiяльнiсть на Волинi Дмитра-Любарта Ольгердовича . Пiсля перемоги Ольгерда над ординцями на Синiх Водах (1362 р.) Гедимiновичi утвердилися в Києвi, Трубчевську, Новгородi Сiверському, а пiзнiше у Стародубi та Чернiговi. Корятовичi опанували Подiльське князiвство, північно-захiдну частину якого отримали ще вiд Любарта. Після Куликовської битви всі ці князівства (за виключенням хіба Подільського) позбулися навіть періодичної виплати ординського виходу-данини. Незважаючи на поразку на р. Ворсклi (1399 р.) литовсько-українськi князi у XV ст. вже контролювали становище i диктували ординцям свою полiтику. Одним з таких епiзодiв цієї політики стала поява окремого Кримського ханства.

Вивчення iсторiї за росiйською перiодизацiєю (взаємини пiвнiчно-схiдних князiвств з Золотою Ордою були iншими i значно довшими), а також iншi причини привели до того, що iнтерес до ординських впливiв на українськi землi залишився переферiйним i дещо спотвореним. А без знання ординської генеалогiї, без розумiння взаємин мiж Чингiзидами, неможливе розумiння важелiв полiтики i причин багатьох явищ, якi вiдбувалися на наших землях у XIII–XV ст.

Чингiзиди були головною рушiйною силою цiєї гiгантської iмперiї, яка об’єднала багато народiв i племен, рiзних за етносом, релiгiєю, економiчним i культурним рiвнем. Власне монголiв у цiй iмперiї, особливо у її захiдному вiдламi – Золотiй Ордi було зовсiм небагато. Самi монгольськi племена були нечисленними .

Плем’я ДЖАЛАЇР, з якого походили Чингiз-хан та полководець Мункасар-нойон, який вiдзначився пiд час походу Тулу, молодшого сина Чингiз-хана з сином Менгу в країну Кипчак, залишилося в корiнних монгольських землях. З часів Чингіз-хана це плем’я називали “йєка-монгол”, тобто “великі монголи” .

Плем’я ТАТАР, з якого походили старша дружина Бату – Боракчин, дружина хана Туде-Мунке – Туре-Кутлук, старший емiр Бату Iт-Кара та старший емiр Мунке-Тимура – Бек-Тимур, згiдно найдавнiшої монгольської iсторiї (“Таємного сказання”) взагалi були народом тюркського походження, вiдмiнним вiд монголiв i навiть ворожим їм. Їх число добре поiнформований iсторик Рашид ад-Дiн оцiнював у 70 тис. домiв на колесах – кибиток . Шість татарських юртів (князівств) існували у дочингізовий період у Х–ХІІ ст. Найбільш потужним з них був юрт, який займав кочовища біля озера Буїр-нор у Східній Монголії. Татарські юрти ворогували між собою і навіть вели затяжні війни . Монголи були залежними від татар. Татари були винними у загибелі батька Чингіз-хана. У 1182 р. Чингiз-хан розгромив татар в битвi при урочищi Давлан-Немурчес. Татарський князь (вождь) Муджiн-Султу i всi мужчини високого зросту були перебитi, живими залишили тiльки невисоких мужчин та малих дiтей . Приводом для цiєї вiйни була пiмста за вбивство Есукай-Бахадура, але це скорiше була боротьба за гегемонiю серед монгольських племен. Папський дипломат Рубрук звернув увагу, що монголи попереду всюди посилали татар, бiльшiсть яких загинуло . Звiдси i появилася назва монголо-татари i татари. Потiм остання назва перейшла на половцiв, серед яких розчинилися рештки монголів, що були у війську Бату, та вцілілих татар . Можливо, що монголи самі спеціально називали себе “татарами”, щоб уникнути гніву богів тих народів, чиї території вони плюндрували .

Плем’я ОЙРАТ трималося довший час окремо. За Чингiз-хана ним правив “цар i вождь” Кутука-бiки, якому успадкували його син Дуралджi i внук Бука-Тимур. Рiдна сестра Бату Кулуй-егачi була дружиною Iнальчi, другого сина Кутука-бiки. Вiд цього зв’язку народився Улду, сини якого Нiктей i Аку-Тимур мали 4 тисячi вiйська в улусi Конiчi. Бука-Тимур мав чотирьох сестер: Кубак-хатун стала першою дружиною Хулагу i матiр’ю Джумукура, Оркана-хатун – матiр’ю Мубарек-шаха, третя – матiр’ю Менгу-Тимура, Ольджай-хатун – дружиною Хулагу. Це плем’я вже з початку XV ст. почало утворювати свою державу – Джунгарське ханство, яке було розгромлене i знищене манчжурами у 1755-1757 рр. У Золотiй Ордi ойратiв було мало i вони також розчинилися серед половецьких народiв.

У корінних монгольських землях залишилося плем’я КОНГКУРАТ, з якого традиційно походили бiльшiсть старших дружин золотоординських ханiв.

З племенi ХУШIН походив емiр Хушiдай-Байку, васал Джучi, який пiзнiше був начальником правого флангу Бату. Вiн усиновив Ельдеке, сина своєї дружини з племенi джуроят, i поставив своїм заступником. Це плем’я залишилося з Бату на Волзi i, очевидно, також розчинилося серед половецьких народiв.

Плем’я КIНГIТ iз своїм емiром Кутан-нойоном в числi 4 тис. воїнiв було пiдпорядковане Джучi, пiзнiше з емiром Хураном служили його сину Орду. Це плем’я стало, схоже, основою сибiрських татар, змiшавшись iз зауральськими кочовими народами.

Воїни з племенi САЙДЖIЮТ iз Мункедик-нойоном служили Джучi, пiзнiше з емiром Черкесом – Токтi. З цього племенi походили кримськi беї Сiджiути, чий бейлик знаходився у приазовських степах.

У Причорномор’ї залишилися залишки невеликого племенi ХIДЕРКIН. З Мукур-Кураном в числi одної тисячi воїнiв вони були у “тьмi” Ногая.

Плем’я ЙIСУТ, з якого походили знаменитi полководцi Джебе-нойон i Субудай-багадур, розчинилося серед народiв, з яких консолiдувалася узбецька нацiя.

Таким чином у Золотiй Ордi було дуже мало власне монголiв (навряд чи вірна версія, за якою термін “монгол” не мав значення етноніма, а ним тільки позначалися племена, які свого часу проголосили Темуджіна Чингіз-ханом , бо сама імперія офіційно називалася “йєке монгол улус” – “велика монгольська держава”, а держава, створена ще на межі Х–ХІ ст. прапрадідом Чингіз-хана Хабул-ханом з роду Кият-Борджігін, яка невдовзі розпалася, також називалася “Хамаг монгол улус”). Монгольська верхiвка Золотої Орди швидко розчинилися серед iнших народiв, бiльшiсть з яких складали половцi. У XIV ст. в Ордi переважно говорили половецькою, яку називали татарською, хоча в офiцiйних колах ще писали монгольською, користуючися уйгурським алфавітом, i хан Узбек знав цю мову . З утвердженням ісламу Золота Орда перейшла на арабський алфавіт, тоді як у самій Монголії стали використовувати “басипу” – квадратний монгольський алфавіт, введений кааном Хубілаєм.

Чингiзиди утримували всю цю величезну різноетнічну масу, половецька основа якої, названа татарською, перейняла монгольськi традицiї. Основою їх полiтики був жорстокий рацiоналiзм. Монголи переймали технiчнi новинки у всiх сферах вiд завойованих ними народiв i створювали середовище для їх успiшного функцiонування. Їх армiя до рубежу XV ст. залишалася однiєю з найпередовiших як по озброєнню так i по структурi та органiзацiї. Монголи мали чiткий подiл на пiдроздiли i з’єднання. Вони витримували оптимальне бронювання коня i вершника, що дозволяло їм вести бiй з важкою лицарською кавалерiєю, одночасно переважаючи останню у маневровостi. У них було бiльш продумане спiввiдношення мiж лучниками i списоносцями, яке дозволяло добре пiдготувати як атаку так i вiдступ. Монголи довели до досконалостi метальну артилерiю (як стацiонарну так i мобiльну), їх пороки легко справлялися з дерев’яними i кам’яними укрiпленнями (причому практикувалася велика концентрація таких машин – іноді до сорока на одній ділянці, навіть для штурму невеликого Колодяжина у 1240 р. було поставлено аж дванадцять машин), а запальнi сумiшi i порох забезпечували успiх штурмiв. У кiнцi XIV ст. в Золотiй Ордi з’явилася i вогнепальна артилерiя (тюфяки).

Забезпечення вiйська, яке було основою ординського суспiльства, змушувало Чингiзидiв звертати увагу на органiзацiю ремесла. З цiєю метою в першу чергу i зберiгалися полоненi ремiсники, якими заселялися цiлi квартали ординських мiст. Полiетнiчнiсть цих мiст не повинна дивувати. Сама держава була полiетнiчною. У мiстах ремiсники рiзних нацiй i традицiй поступово змiшувалися на половецько-татарськiй основi i в етнiчному сенсi також. Не можна недооцiнювати i монгольського елементу в цих мiстах. За свiдченням того ж Рубрука i самi монголи були вправними ремiсниками. “Вони виробляють також войлок i накривають доми. Мужчини виготовляють луки i стрiли, приготовляють стремена i вуздечки i роблять сiдла, будують доми i повозки, охороняють коней i доять кобил, трясуть власне кумис, тобто кобиляче молоко, виготовляють мiшки в яких його зберiгають, охороняють також верблюдiв i нав’ючують їх. Овець i кiз вони пильнують спiльно, i доять iнодi мужчини, iнодi жiнки. Шкiри готують вони при допомозi кислого молока” . Монголи зшивали “кольоровий войлок або iнший, складаючи винограднi лози, дерева i птахiв та звірят” для прикраси своїх домiв , були знайомi з хлiборобством та рибальством, мали чiтку органiзацiю спiльних полювань iз загонкою.

Не варто також недооцiнювати ролi ординських мiст . Були не лише гiгантськi столицi на Волзi Сарай-Бату i Сарай-Берке, але цiла низка мiст у Криму i на пiвднi нинiшньої України i у Молдовi: Анкерман (на правому березi днiстровського лиману), Кiлiя (в гирлi Дунаю), Костешти (бiля с. Костешти-Гирля Котовського р-ну Молдови), Старий Орхей (можливо Шерх ал-Джедiд, бiля сiл Требужени i Бутучени в Огреївському р-нi Молдови), Iсакчi (столиця Ногая на Дунаї), Маяки (на лiвому березi гирла Днiстра), Велика Мечетня (на правому березi Пiвденного Бугу), городище на Пiвденному Бузi при злиттi Кодими i Синюхи, Солоне городище (на р. Соленiй, правiй притоцi Гнилого Єланця на лiвобережжi Пiвденного Бугу), Аргамакли-Сарай (на правому березi р. Громоклей, правої притоки Iнгула), Ак-Мечеть (бiля однойменного села на правому березi Пiвденного Бугу), Баликлей (в гирлi р. Чичаклей при впадiннi у Пiвденний Буг), Кучугурське городище (можливо Сарай-Мамай, на лiвому березi Днiпра у 30 км на пiвдень вiд Запорожжя), Тавань (Ескi-Тавань чи Стара Тавань на лiвому березi Днiпра у 40 км вище Херсона), Кiнське городище (на правому березi р. Конки), Кременчук (на правому березi напроти сучасного мiста), городища поблизу гирла Самари, на лiвiй притоцi Конки – р. Янчокрацi, на притоцi Днiпра р. Бiлоозерцi . Цiла низка мiст була у басейнi Дону та iнших регiонах Золотої Орди.

Торгiвля цих мiст старанно охоронялася. В кожному мiстi були караван-сараї для приїжджих купцiв. Спецiальнi чиновники – мухтасiби – наглядали за базарами. У їх вiданнi були цiни, ваги i мiри, а також норми ремiсничого виробництва. Ремiснича повиннiсть також була регламентованою, але основне виробництво для потреб вiйська забезпечували ханськi майстернi – кархана. Золота Орда налагодила регулярні зв’язки навiть з далеким Єгиптом i сiрiйськими султанатами. Важко повiрити, щоби потужнi караванна торгiвля i ремесла не зачепили основ натурального господарства кочовикiв . А от крiпацтва Орда не знала, хоча деякi дослiдники змушенi були його знаходити в угоду iснуючим догмам . Рабська праця застосовувалася хiба-що у мiських майстернях, будiвництвi. А взагалi рабiв не цiнували, їх масово гнали на смерть при штурмах, нищили на маршах i саперних роботах, а також продавали у мусульманськi держави. Бiльшiсть ординцiв залишалися кочовиками, але це була добре продумана система тваринництва i полювання. Будучи станом вiйськовим, подiбно до європейського лицарства, нукери як i нойони, мусили постiйно тримати фiзичну форму i вправляти вiйськову справу. Це було основною вимогою держави, все iнше служило цiлям забезпечення належного стану вiйська.

Гiгантська держава мала налагоджену поштову службу. Ще за каана Угедея була органiзована поштова лiнiя Каракорум-Ханбалик (Пекiн) iз 37 ямiв (станцiй) через кожнi 5 фарсагiв (25–30 км). На кожнiй станцiї тримали по однiй тисячi воїнiв для охорони. По цiй дорозi щоденно йшло до 500 телiг, запряжених шiстьмома волами. На станцiях були склади, доглядачi станцiй – ямчини i верховнi поштарi – улаачини. За вказiвкою Угедея Бату органiзував пошту через свiй улус, а Чагатай – через свiй .

Гiганстська держава пiдпорядковувалася жорстокому праву – “Ясi” Чингiз-хана, за якою бiльшiсть порушень каралося смертною карою. Суддi – яргучi, оформляли свої рiшення спецiальними судовими грамотами – яргу-наме. У судах були свої писцi – бiтикчi. Взагалi дiловодство, використовуючи традицiї уйгурської i китайської держав, було вражаючим . Спецiальнi чиновники – даруги – вiдали переписом населення, збором натурального i грошового податку, званого виходом (даниною) i його транспортуванням до ставки. Баскаки (вiд “давити”) забезпечували утримання в покорi пiдлеглого населення .

Чiтку документацiю вели вiдомства (дивани), очоленi писарями (бiтiнчi). У спецiальних дефтарах записувалися перелiки надходжень з рiзних областей, якими управляли намiсники (наїби). Система збору податкiв була строго регламентованою i визначеною. Збирали податок (калан) з власне ординського населення спецiальнi чиновники (каланчi). Очолював уряд везир. Для канцелярської роботи та цивільного управління в імперії використовували переважно таджиків, китайців, уйгурів та сірійських християн (аркаунів). Золота Орда використовувала на адміністративних посадах половців, аланів і, навіть, ставила баскаками урядовців руських князів, як це було з боярином Митеєм з Бакоти.

Держава являла собою чiткий вiйськовий табiр, який дiлився на праве i лiве крила. Кожен улус, наданий царевичу (оглану) чи емiровi (нойоновi, беговi чи багадуровi), мав свою визначену територiю (юрт) . Оглани, улусбеки, нойони i iншi тархани (звiльненi вiд податкiв та вiдповiдальностi за дев’ять перших порушень) належали до верхiвки цього суспiльства , у якому все пiдпорядковувалося вiйськовiй необхiдностi.

Строга iєрархiя: десятник – сотник – тисячник – темник – улусбек, вiдповiдала вiйськовiй органiзацiї суспiльства: десяток – хошун (сотня) – кул (полк, тисяча) – тьма (корпус) – улус, i завершувалася вершиною – ханом. Військові таланти відкривали дорогу від самого низу до високого чину темника. Але ханом мiг бути тiльки нащадок Чингiз-хана. Навiть знаменитий Тимур (1370–1405) не ризикнув порушити це правило i не носив титулу “хан”. Вiн називав себе емiром i “гурганом”, тобто зятем (Тимур одружився з вдовою емiра Хусейна, дочкою убитого хана Казана). Його нащадки носили титули султанiв. Так само не ризикнули прийняти ханський титул i вiдомi темники Мамай та Єдiгей, якi фактично правили вiд iменi поставлених ними ханiв.

За Абд-ар-Реззаком Самаркандi (1391 р.) ординський воїн (нукер) мав з’явитися до вiйська на заклик свого начальника iз запасом продовольства на рiк. При собi вiн повинен був мати лук, сагайдак з 30 дерев’яними стрiлами та щит. На двох воїнiв – один кiнь. На десять – одна палатка, двi лопати, кирка, серп, пила, сокира i топiр, сто голок, шнур, котел та iншi речi. З усiм цим воїни ставали на огляд . Решту озброєння i коней постачала ханська скарбниця (великий диван). Окремий вiйськовий чиновник (таваджiй), який вiдав збором i облiком воїнiв, проводив огляд i визначав готовнiсть пiдроздiлу. В залежностi вiд ситуацiї викликалися основний (корiнний) контигент пiдроздiлiв (аель) або i додатковий контигент (iзафе), з якого набиралося поповнення.

Таваджiй iнспектував пiдроздiли на маршi, перед битвою, передавав накази вищих начальникiв. Iснувала строга заборона переходу з одного пiдроздiлу в iнший. Складалися спецiальнi списки (сая) приписаних до пiдроздiлу нукерiв, якi пiдлягали мобiлiзацiї в основний та допомiжний контигенти. Iнший вiйськовий чиновник (букаул) (за “Дастур ал-Китаб” Мухаммеда iбн-Хiндушаха Нахiчеванi) займався розподiлом вiйська, вiдправкою пiдроздiлiв, розподiлом належного з великого дивану утримання, правильним подiлом здобичi згiдно з монгольськими звичаями, недопущення образ i неаправедливостей. Темники i тисячники у цих питаннях також пiдпорядковувалися вiйськовим букаулам. Букаули були при кожнiй тьмi .

Ханiв охороняв спецiальний пiдроздiл – кешик (гвардiя) із складу якого рекрутувалися офіцери для різноетнічних підрозділів, включених до ханського війська.

Взагалi органiзацiя вiйська i вiйськової справи у монголiв довший час випереджала iншi вiйська. Розроблений порядок виступу вiйська (мурчил), спецiальнi розвiдувальнi частини (хабаргiрi), порядок видiлення авангарду на маршi (манкила), флангова охорона при бойовому розгортаннi вiйська (канбул), сторожова охорона (караул), вiйськовi стани, оточенi окопами (кошi та куренi) та iншi тактичнi елементи європейськi лицарськi армiї ще не використовували довший час або не використовували зовсiм.

У поході на одного воїна, в залежності від рангу, припадало від 2–3 до 6 коней. Це дозволяло війську без зупинок проводити швидкі марші на великі віддалі, а також в очах противника збільшувало реальну чисельність у кілька разів. По мастях коней розрізнялися сотні (хошуни).

Це вiйськове суспiльство дивувало толерантним вiдношенням до всiх релiгiй. А пiзнiше продовжувало дивувати, особливо мусульман, коли, пiсля того як iслам став державною релiгiєю, жiнки зберегли велику повагу i вплив на державнi справи . I, справдi, джерела зберегли бiльше iмен дружин ординських ханiв нiж княгинь у християнських Русi чи Польщi. Багато з них відігравали значну роль у політиці. При малолітніх ханах їх матері ставали регентшами.

Золота Орда була державою, яка впливала на полiтичне i суспiльне життя всiх країн Схiдної та Пiвденно-Схiдної i Центральної Європи майже до середини XV ст. Перебiг подiй в українських землях в цей перiод також залежав вiд перебiгу подiй у Золотiй Ордi. Без його розумiння, яке у свою чергу, практично неможливе без знання генеалогiї Чингiзидiв, вивчення цього перебiгу буде сильно спотвореним. Завданням цiєї розвiдки є спроба вiдтворити генеалогiчне дерево Джучидiв – найстаршої гiлки Чингiзидiв, яка правила у Золотiй Ордi, враховуючи стан джерел та дослiджень даної проблеми. Важливим є також виявлення, там де це дозволяють джерела, впливу окремих Чингізидів на перебіг подій, пов’язаних в першу чергу з українськими землями. Здійснена спроба створити повний реєстр золотоординських ханів. Хронологiчно дослiдження охоплює ХIII–ХV ст., тобто перiод, коли вплив Золотої Орди та її уламкiв на українськi князiвства був найбiльшим.

Автор цiлком усвiдомлює попереднiй характер цiєї спроби, але сподiвається, що вона зможе послужити базою майбутнiх грунтовнiших дослiджень цiєї безперечно цiкавої i важливої проблеми.