Сім Джерел (2)

Так ось, готи обклали венедів даниною, досить важкою і ганебною. А через деякий час племінний союз венедів обирає своїм князем Божа - сильного, розумного і досвідченного чоловіка. Першою його справою було те, що він послав для готського короля в данину лише меч. Це означало війну. Готи зібрали своє військо і рушило на венедів. Та ті вже були готові до цього. Готів на Змієвих валах зустріли дружини союзу венедів. Битва була довгою і важкою. Та, врешті врешт, венеди перемогли. Незважаючи на це, готи не змирилися з поразкою. Вони зібрали нове військо і знов пішли на венедів. і знову на Змієвих валах воїни Божа зустріли їх. Відбулося дві великі битви. В обох Бож перемагав. Тоді готи вирішили діяти хитрістю - вони вдали, що відступають. Венедські князі повірили, що вороги злякалисяїх і втікли. Через те й розійшлися зі своїми дружинами по домівках. Один Бож не повірив у цю хитрість і залишився зі своїми воїнами.
Довідавшись про це, готи напали на венедів. То була страшна битва. Чисельно переважаючі готи довго не могли перемогти дружину Божа, який зі своїми синами бився нарівні з усіма. Багатьох готів вони тоді навіки заспокоїли. Та все-таки були переможені. і готський князь наказав розіп’яти Божа разом із синами і сотнею воїнів. Їх розп’яли на змієвих валах, обличчям до слав’янської землі. А готи знову стали брати данину з венедів. Та недовго. Наймолодший син Божа привів із Скандинавії родичів - свевів, по дорозі прихопивши інших північних слов’ян. Вони знову зібрали племена українів докупи і, розбивши готів, підкорили їх собі. Утворився новий племінний союз - гуни. А на чолі нього став той самий син Божа, якого прозвали Богдан Гатило.
Ось і все, що я знаю про Божа.
- Небагато, але хоч щось.
Тут, як завжди невчасно, зайшов хлопець із сніданком. Я з апетитом поснідав. А після цього зайшов Микола.
- Здоров, Божедаре. Як почуваєшся? Учора ти так невчасно заснув, що ми не встигли нічого тебе розпитати. Дозволиш мені зробити це зараз?
- Гаразд, - сказав я, після чого на мене посипався град запитань, на які я не знав відповіді. Тоді бородань видавив із себе тихо:
- Ну що ж, приготуйся, - і вийшов з кімнати.
Минуло кілька хвилин. Я почав хвилюватися. Та тут зайшов Славко, а за ним якась жінка і чоловік середніх літ, а тоді й Микола. Побачивши мене, двоє незнайомців розцвіли.
- Божедаре, синку! - кинулася до мене жінка.
- Вибачте? - не зрозумів я. Вона здригнулася, її розгублені очі бігали то на мене, то на незнайомця, то на Славка. - Вибачте, я не зрозумів останнього слова, повторіть, будь-ласка.
- Син - ку, - затинаючись, протягнула вона, ще більше розгублюючись. А потім густо почервоніла і заплакала.
- Як, ти зовсім нас не пам’ятаєш? - докинув і своє слово незнайомець. - Ми ж твої батьки!
Він ще щось говорив, та я його не чув. Я розумів, що їхні слова можуть бути правдою, та все одно нічого не міг для себе вияснити. Роздуми ні до чого не привели, як і раніше. Я весь напружився, на лобі виступив піт, губи були прокушенні, кров текла по підборіддю, а з мого минулого нічого не випливало. Раптом хтось витер кров з моїх губ. Це вивело мене із заціпеніння. Я відчув біль в губах і побачив, що усі з переляканими очима дивляться на мене.
- Я нічого не пам’ятаю
Жінка здригнулася, ніби від удару по голові, а в очах чоловіка промайнула радість. Хоча, можливо, я і помилився, бо в ту ж хвилину він з болем в голосі, майже плачучи, сказав:
- Як же так? Забути батьків і нічого не пам’ятати! Можливо матір хоч ти пам’ятаєш? Спробуй, згадай! Синку, цього не може бути, - при цих словах він підійшов до самого ліжка, пхаючи перед собою жінку, яку назвав моєю матір’ю. Але та якось затравлено дивилась на мене, що я навіть пошкодував її.
Тут я глянув у її очі і побачив у них злість. Злість, яка межувала з люттю. Можливо, то були не її очі, не знаю. Те невгамовне почуття перелякало мене. і тут я помітив, що знаходжусь у якійсь іншій кімнаті. Усе в ній було мені знайоме. Я мав би радіти з того, та страх і злість заливали мої груди. Мати виросла перед мною, і я ледве сягав її пояса. В одній руці в неї був ніж, а в другій - ремінь, грубий шкіряний ремінь. Я знав, що ремінь мого татка і вона взяла його, щоб бити мене. Удари сипались один за одним. Після кожного удару мати повторювала: «Я тобі покажу, як підглядувати куди не треба! Спробуй щось сказати для свого батька! Я тебе уб’ю!» Біль стала нестерпною, спина, ноги, руки, щоки - усе горіло вогнем. Не в силі триматись, я вчепився за ремінь і закричав:
- Тату, таточку! Допоможи!
Не змігши вирвати ремня, мати б’є мене ножем по голові. Я сіпаюсь від болю, розтискаю руки, - хапаюсь за голову і відчуваю, як щось тепле заливає мої долоні, стікає на обличчя і ...знову бачу перед собою стіни лікарні, перелякані обличчя матері, незнайомця, Славка і Миколи. Під пальцями відчувався шрам, довжиною сантиметрів з п’ять, а з очей текли сльози.
Відійшовши від шоку, я тихим голосом сказав:
- Так, ти моя мати. Я згадав ту ніч, коли вперше побачив тебе з цим.
Жінка і чоловік стали білими, як одяг лікарів. Славко з подивом переводив погляд то на мою матір, то на мене. Вона швидко опанувала себе і знову почервоніла. Її обличчя прийняло холодний зверхній вигляд. і вона зло кинула мені:
- Я ніколи не любила ні тебе, ні твого батька! А зараз ти мені і сто років не потрібен! - після чого вибігла з кімнати. Її чоловік кинувся за нею. Славко з лікарем чекали, що я скажу. Після роздумів я видав:
- Колись вона була значно красивiшою, зараз уже не те.
Микола здивовано глянув на мене - моя мати і зараз була дуже красивою.
Незважаючи на те, що за попереднi днi я значно змiцнiв, моє тіло втомилося. I я вирiшив поспати. Уже засинаючи, я почув голос Славка.
- Нiчого, Божодаре, не переживай, якось воно буде. Я незабаром прийду за тобою. Чекай на мене.
Судячi з усього, мiй сон був дуже довгий, бо коли я прокинувся, бiля мене сидiла незнайома медсестра. Вона сказала, що я проспав двi доби. Цей ранок пролетiв як попереднiй, а пiсля обiду принесли телевiзор. По ньому щось показували. Медсестра дуже смiялася з того. Менi закортiло дiзнатись, чому вона смiється, та вона не пояснила. Тодi, щоб не вiдставати вiд жiнки, я і собi почав смiятись. Можливо, у мене не вийшло, бо медсестра якось неприємно глянула на мене і пробурмотiла тихо, думаючи, що я не чую: «Дибіл».
Я не зрозумiв значення слова, але вiдчув, що воно погане. Це змусило мене закрити рота. I я почав спостерiгати за тими сюжетами, з яких смiялась жiнка. Хоч я втратив пам’ять, але не втратив здатностi спостерiгати і аналIзувати. Чим довше я цим займався, тим бiльше менi не подобався смiх. Його викликали тi епiзоди, в яких комусь було боляче, коли у когось щось не виходило, коли когось ображали. I я прийшов до висновку, що люди смiються, тодi, коли комусь погано. А на довершення на екранi з’явився оскал зубiв собаки. Менi здалося, ще цей оскал подiбний до смiху. I чим бiльше я над цим думав, тим бiльше впевнювався у своїй правотi.
Комедiя залишила неприємний осадок у душi.
Минув тиждень. Менi дозволили гуляти, а Славка все не було. А вiн пообiцяв в невдовзi прийти. На мої розпити про нього, усi якось вiдмовчувались, або вiдповiдали загальними фразами. Тодi я попросив Оленку дізнатися щось про нього. Та й навiть вона не добилася нiчого путнього.
Минуло ще п’ять днів. Ми з Оленкою стали добрими друзями. Раз на день я з нею гуляв по саду, який ріс біля лікарні. Менi вдалося вияснити, що їй двадцять років, вона любить музику і книги, особливо фантастику, і що в неї немає друзів. Оленка любила говорити, але не про себе. і мені довелося мало що не щипцями витягягувати цю інформацію.
В тi часи, коли я залишався на самотi, я слухав музику і чекав на Славка. Не знаю, чому менi так хотiлося побачити? Але я чекав на нього. і ось вiн з’явився. Його лице здалося мені похудівшим, під очима з?явилися тіні, яких ранiше не було. З цим сильно контрастували Славкові очі - вони свiтилися радiстю. - Привіт, Божедаре! Ти чудово виглядаєш! - Здоров, Славко. Щось довго тебе не було видно.
- Та, дрiбниці. Саме головне, що я тепер можу тебе забрати без ніяких перешкод.
- Як це?
- Ну, будеш жити в мене, а не в лікарні. Звичайно, доки не згадаєш усе.
Його пропозицiя мене зацiкавила. В цих чотирьох стінах я нiчого не зможу згадати. А у Славка буде можливiсть розмовляти з людьми, якi мене знали. Раптом щось і вийде. Оленка якось сказала: «Хто не ризикує, той не п”є шампанського». Ризикну.
- Я йду до тебе.
По дорозі Славко розказував плани на найближчий тиждень.
- Перших два днi я буду знайомити тебе з мiстом. Ми будемо ходити по кiнотеатрах, дискотеках. Тодi поїдемо в лiс. Там проведемо кiлька днiв. Звідти я перетелефоную Ольвiї, - тут вiн зробив паузу, чекаючи на мою реакцiю, але я не зреагував, і Славко продовжив, - твоїй дiвчинi. Побачиш, вона прибiжить дуже швидко, як тiльки дiзнається про тебе. Крiм неї покличемо друзiв, вiдмiтимо твоє повернення. Усе буде чудово!
Кiлька хвилин ми їхали мовчки. I щоб якось заповнити паузу, я поцiкавився:
- Слухай, Славко, тiльки не ображайся, розкажи звiдки ми знаємо один одного.
Вiн сумно посмiхнувся.
- Ну, що ж, цього необхiдно було чекати. Але я усе-таки надiявся, що ти сам усе згадаєм. Розумiєм, я ставив себе на твоє мiсце, і тому уявляю, як буде виглядати моя розповiдь зi сторони. Твоє дiло вiрити чи нi, але знай - я розповiдатиму лише правду.

Ми познайомились у першому класi. Але тодi були просто однокласниками. Ти і я були такi, як усі. В кiнцi другого класу тебе дуже сильно побили якiсь хулiгани, порiзали голову. Пiсля цього ти став дуже замкнутим у собi. Ти почав дуже сильно видiлятися у класi, триматися осібно, ні з з ким не товаришував. А через рiк я став козлом вiдпущення. Це сталося так раптом, що я навiть не зрозумiв чому. Можливо, тому, що був самим слабким. Мене часто ображали, били. Тебе також недолюблювали, але не чіпали, бо ти був самим сильним. А я постiйно приходив додому в синяках і в порваному одязі, за що мене били батьки. Таким чином за дуже короткий строк я став переляканим звірятком. Чим далi все це продовжувалось, тим бiльше мене цькували, тим частіше в мене з’являлася думка накласти на себе руки
і ось, уже пiд кiнець четвертого класу, за мiсяць до лiтнiх канiкул, на мене знову накинувся весь клас і почав лупцювати. Вони могли б мене забити, якби ти не кинувся на допомогу. А ось чому? Я й досi не знаю. Ти дуже швидко впорався з ними. На другий день ти зачекав мене бiля школи і ми перед самим уроком зайшли до класу. Усі наші були в зборі. Вони сподівались якось вiдігратися. Але ти їм сказав, що якщо хтось мене якось образить або зачепить, то матиме справу зі мною.
З того часу ми сиділи за однією партою, ходили разом до школи і з неї. Ти допомагав мені в навчанні. Я думав, що мене вже ніхто не зачепить, але я помилився.
Це сталося в останнiй день навчання. Ти кудись пішов. Усі вiдразу кинулись на мене. Не знаю, як ти довiдався про те, що дiється в класi, але уже через декiлька секунд твої кулаки опускалися на наших однокласників. Я нiколи не думав, що ти вмієш так битися. Один проти вісімнадцяти! Як вони отримали! Самий перший, хто підскочив, пішов додому з вибитим зубом. Нашi «друзi» лiтали по кабiнету, як літаки. А коли Василь взяв проти тебе грубу вчительську указку, ти переламав її на ньому чотири рази.
Ви билися б ще довго, якби не зайшов викладач. Тебе звинуватили у всіх смертних гріхах і поставили незадовільну поведінку за рік. Ця ж бійка мала для мене велике значення – я був познайомлений з твоїм батьком. З того часу ми почали вивчати рукопашний бій разом. За літо я став значно сильнішим, і коли на початку п`ятого класу нас знову хотіли набити, ми так надавали ,що нас назавжди залишили у спокої. Зтих пір ми з тобою дуже сильно здружилися. Моє навчання пішло угору і тепер мене удома навіть хвалили. Усе було добре до шостого класу. Через два тижні після того, як ми пішли до школи, загинув твій батько. Звичайна автокатастрофа. Його смерть була великим горем для тебе. Ти став якийсь не такий. Хоч ми і раніше були великими друзями, я відчув, що ти чогось не договорюєш. Ти впав в депресію. Тебе цікавили лише тренування і навчання. Я, як міг, намагався допомогти тобi.
Так було два чи три роки. I лише на Новий Рiк, у дев’ятому класі ти став таким, як і ранiше. Хоча не зовсiм. Смерть батька залишила на тобі вiдбиток - ти перестав сміятися. З того часу я не бачив твоїх посмішок.
Ти був самим красивим хлопцем у школі. Дiвчата одна поперед одною намагалися сподобатись тобi, але їм цього не вдавалося. Я помiтив, що ти недолюблював усiх дiвчат. Нiхто цього не помічав, тiльки я, оскiльки знав тебе краще за інших.
Ми закiнчили школу із золотими медалями і поступили до медичної Академії. Там ти познайомився з Ольвiєю. Вона бiгала за тобою, як прив”язана, а ти не звертав на неї уваги. Та в кiнцi кiнцiв вона чимось привернула тебе до себе.
Академiю ми закiнчили з вiдзнакою. Нам запропонували добре оплачувану роботу у чудовiй клiнiцi.
До свого зникнення ти планував одружитися з Ольвією. А як буде тепер - я не знаю. Ось і все.
- Чому я зник?
- Ось це для нас необхiдно буде вияснити. Але для початку ти знову ознайомишся з мiстом і околицями.
З цими словами Славко увімкнув музику. Музика... Що вона менi нагадує? Я вiдчув, як танцювальні ритми змушують швидше рухатись кров, скорочуватись м?язи. Я зрозумів, що з цією музикою в мене повинне бути щось пов’язане. Але що? Вiдповідь на запитання дав Славко. Вiн глянув на мене і посмiхнувся.
- Ти зовсiм не змінився. Ми проводили тренування пiд таку музику. 3а твоїми словами вона надає тобі нової енергiї.
Тут Славко рiзко повернув кермо і ми заїхали на подвiр’я перед красивим двоповерховим будинком.
- Ось ми і вдома. Пiшли, я покажу тобi, що тут до чого.
За ту годину, яку вiн знайомив мене із своєю садибою, я постiйно намагався що-небудь пригадати. I знову марно. Тоді я сказав собі, що необхiдно залишити будь-якi спроби згадувати. Пам’ять повинна прийти сама. А й справді, навіщо менi спогади? Що я робитиму з ними? 3 тих крупинок інформацiї, що я отримав, можна зробити висновок про моє досить невеселе буття. Зараз я щасливий, бо мене не гнiтить тягар спогадів. Я можу розпочати зовсiм нове життя.
На кiнець Славко привiв мене до однiєї з кiмнат і сказав, що я буду тимчасово в нього жити. Ознайомившись зi своїм майбутнім лігвом, я вiдчув сильний голод і сказав про це товаришу.
- Тодi пiшли, допоможеш менi приготувати обiд.
На кухнi я намагався допомогти Славку, та у мене мало що виходило. А вiн смiявся з мене
- Нічого, працюй, працюй. Навчишся.
Пiсля цього, напевне, щоб ще бiльше посмiятися, Славко дав менi чистити цибулю. Я чистив, а потiм рiзав її, витираючи сльози з очей. Та всеодно, вневдовзi я уже нiчого не бачив. Тодi я розповiв кухарю про своє дослiдження смiху.
- Що ж, якщо ранiш ти просто не сміявся, то тепер уже в тебе є ще й пояснення, чому не варто смIятись. Не буду, Божедаре, доводити протилежне, лише скажу свою думку про це. Так, ти правий, смiх однiєї людини, викликаний стражданням, або невдачею іншої. Я також колись помiтив причини сміху. Але не смiються лише святi. Подивись лишень на християнськi ікони - немає жодного усмiхненого обличчя. В деяких релiгiях і церквах смiх взагалi заборонений. Я вважаю, що святi, втративши емоцiї, втратили себе як людей, втратили основнi ознаки людини. Хоч кажуть, що смiх вiд диявола, людина без нього не обійдеться. Ті, у кого немає почуття гумору, дещо обмеженi. Я не межу повнiстю висвiтлити своїх думок, оскiльки ще ні разу не обмiрковував цю тему, та, думаю, ти зрозумiв, що я хотiв сказати. I не ображайся, коли хтось дружньо покепкує з тебе - смiх допомагає виправляти поганi вади.
Я в дечому погоджувався зi своїм товаришем, але як можна оцiнити сміх, не вмiючи посмiхатися i втративши почуття гумору? і тут, як останній аргумент Славка, мені пригадалося лице Оленки, коли вона смiялася. Яка вона була красива у такі моменти.
- Слухай, Славко, а що означає «Дибiл»?
- Де ти це почув?
- На мене так сказала одна медсестра’.
- Ну, - вiн зам’явся, - це ...так називають хворого.
- Зрозумiло. - Я був цiлком задоволений вiдповiддю.
Пiсля обiду Славко повiв показувати мiй будинок. Що мене найбiльше порадувало в ньому, то це велика кiлькiсть магнітофонів, програвачів, плєерів, а також записiв. Але ще бiльше я здивувався, коли побачив цiлу шафу спецiально пристосованого до носiння плеєрiв одягу. Випереджуючи моє запитання, Славко пояснив:
- Ти дуже любив слухати музику в самих рiзних ситуацiях. I цей одяг був спецiально пошитий для таких випадкiв.
Потiм ми пішли на стадiон, пограли в баскетбол, а звiдти додому дивитися телевiзора - для запального розвитку, як пояснив Славко. За телевiзором ми провели вечiр.
На ранок другого дня менi було запропоновано поснiдати в одному з ресторанiв мiста. Там Славко познайомив мене з культурною програмою на день - мої улюбленi мiсця, обiд в кафе, кiнотеатр, дискотека і сон.
Першим на черзi був став. До нього було досить далеко і я сильно втомився, доки дiйшов туди. На нашому боцi була висока гора, частково вкрита лiсом. З неї вiдкривався чудовий краєвид: великий став з прозорою водою, лодочна станцiя на ньому, якiсь будiвлi на дамбi, садки на другому березі. А далеко за спиною лежало мiсто. Його будинки здавались іграшковими з такої вiдстанi. Я довго оглядав місцевість. ПотIм Славко запропонував спуститися до низу i пообiдати в кафе, що на дамбi. По дорозi ми зайшли на лодочну станцiю i взяли катамаран.
Десь за сотню метрiв вiд берега я глянув у воду i побачив чиєсь лице. Воно посмiхалося до мене такою злою посмiшкою, що я геть вiдхитнувся. Та, незважаючи на це, менi почувся полос: «Ми ще зустрінемось!» - I громовий смiх.
- Що трапилось? - запитав Славко.
- Там, у водi якесь обличчя.
- То могло бути твоє вiдображення.
- Ні, це було не воно.
- А ти бачив себе у дзеркалі?
- Ні.
- В такому випадку ти побачив самого себе у водi.
- А як же голос? А сміх? Я не вмiю смiятись.
- Це вже бiльш цiкаво. I що ти почув?
- «Ми ще зустрiнемось».
- Божедаре, спробуй пригадати, чи не було чого на тому обличчi.
- Ні, не було, це точно.
- Цікаво, - протягнув Славко, гайда до дамби. і не дивись у воду.
Там він поставив мене перед дзеркалом.
Дивись! Це зображення ти бачив у воді?
- Ні, хоча й подібне.
- Дивно. Гаразд, будемо рахувати це нез?ясованим фактом. Намагайся не думати про нього.
Я намагався. Весь день Славко водив мене по місту і як дитині усе пояснював та розповідав.
Увечері ми зайшли в один бар, щоб поїсти. Там до нас зарвався один п?яничка. Спочатку він просто вигукував образи в нашу адресу, а потім замінив язик руками. Цього було досить, щоб Славко відключив його ударом в щелепу. Але п?ятеро здорованів із палками і ножами тільки цього і чекали. Вони вискочили із-за свого столика і кинулись до нас. Перші двоє не встигли навіть підняти свої ломаки. Мій друг із криком вложив їх ногами в стрибку. Третьому, з ножем, він зламав руку. Четвертий та п?ятий попадали з переламаними ребрами. Славко став у стійку, сказавши при цьому: «Наступний!»

Бажаючих не виявилося і ми продовжили вечерю. Міліція прибула лише тоді, коли ми виходили з бару.
- Я привів тебе сюди, щоб ти заново познайомився з цим районом і його законами. Запам?ятай першу істину - в таких місцях не діє розум. Єдиним аргументом тут є сила. Ще твій батько вчив нас такому закону: «Найкраща бійка та, що не відбулася». Але навіть він оговорювався, що існують такі місця і люди, на яких це не діє. Цей бар, район якраз і є таким місцем. Можливо і тому його прозвали Шипкою. Тут рахується, що коли ти не відповідаєш ударом на удар, ти є слабким і з тебе можна горщики ліпити. Та навіть, щоб відповісти, так як я сьогодні, необхідно бути впевненим в собі, інакше в будь-яку секунду може з?явитися зайвий отвір. Тут не проходить принцип воїнів: «Сильний не зачіпає слабкого без великої необхідності». Воїн не стане звертати увагу на образи - це вважається нижчим його гідності. Шипка - це зовсім інше місце. і щоб довести правдивість своїх слів, я заведу тебе на шипківську дискотеку. Але попереджаю, будь готовим утікати.
Судячи з кількості людей, танці були в самому розпалі. Кинувши мені: «Роби, як я», Славко попрямував до вільних стільчиків. Зручно вмостившись, я став чекати подальших подій. Результати не забарилися. Через п?ять хвилин до нас підійшли двоє здорованів.
- Гей ви, шмаркачі, ви зайняли наші місця.
Ми пересіли.
- Зверни увагу - поряд пустує ще п?ять стільчиків. - шепнув мені товариш.
Тут один з пари, побачивши наше перешіптування, гаркнув, заглушаючи музику:
- Вам щось не сподобалось?
Ми змовчали. Тоді він підхопив Славка за руки і підняв над підлогою.
- Я до тебе звертаюсь, чи ні?
- Поклади, де взяв, - так, щоб можна було б добре почути відповідь.
- Повтори, що ти сказав! - здоровань явно здивувався.
- Поклади, де взяв.
- Аж ти ж со... - тут його слова перервав хрускіт зламаної кістки і власний крик болю.
Не пройшло і двох секунд, як пролунав свист. Музика замовкла. Молодь почала кучкуватися, а до нас підійшло десятка з два юнаків із різноманітними предметами в руках. В ногах у Славка корчився бугай з переламаною рукою, а його товариш виймав з-за пазухи мачете.
- Слухай, я бачу, ти не знаєш, з ким ти зв’язався. Я з бригади Ведмедя. Ти дорого заплатиш за свої вибрики. Ведмідь власноруч пообрубує тобі кінцівки.
- Такі заявки не роблять честі ні тобі, ні твоєму Ведмедеві. Давай краще розберемося, чому мені довелося застосовувати силу.
- Ні не буде по твоєму.
і з цими словами він кинувся на Славка. Морно. Від першого ж удару мачете вилетів з його рук і застряг у підлозі, а удар ногою в груди відкинув невдаху на гурт юнаків.
Скориставшись їхньою розгубленістю, ми вискочили з приміщення. Пробігши по вулицях зо три кілометри, я зупинився. Переслідувачів не було.
- Ну що скажеш? - запитав Славко.
- А як тут можна жити?
- Дуже просто - або ти сидиш вдома, або вступаєш в якусь бригаду. і на решті, ти завжди можеш виїхати звідси.
Доки ми йшли додому, я обмірковував події дня. Якось по дурному все було - як не сварка, то бійка. Чому люди не можуть жити, не ображаючи один одного? Ні, місто не для мене. Краще лишитися десь на природі, на самоті, відпочити від цієї ненависті та зла.
- Славко, ти казав, що десь у лісі у нас є будиночок.
- Я зрозумів. Завтра зранку по крамницях, а тоді - на віллу.
і ми зробили так, як він сказав.

Як тільки я освоївся в будинку, Славко повів мене по лісових стежках.
Ліс... Як це чудово! Чисте повітря, співи птахів, річка, запахи природи. В лісі буяло життя. Життя відчувалося на кожному кроці. і його енергія незабаром передалася і мені. Я відчув, як мої м’язи наливаються силою, кров грає в жилах і потребує руху, дій...
Два тижні, проведені в лісі, повністю оновили мене. За цей час я відпочив від міста, забув про проблеми з пам’яттю. Ми з другом спілкувалися з Природою. і це спілкування робило нас щасливими.
і ось настав останній день нашого перебування в лісі. Я вирішив на прощання пройтися по хащах. Я йшов по своєму улюбленому маршруту, як я відчув спрагу. і тут очам відкрилося джерело. Звідки воно взялося? Раніше його тут не існувало. Та як би там не було, на схилі горбака, з під старого пенька витікав струмок. Я почав набирати воду в долоні і жадібно пити. і саме мене виникло відчуття, що хтось дивиться мені в потилицю.
Розiгнувшись, я побачив перед собою очі. Спочатку було незрозумiло, кому вони належать. Але згодом, вималювалася фігурка дiдуся. Дивний якийсь дiдусь. I очi у нього дивні. Якби не вони, я б нi за що не помiтив би його. Ми простояли, дивлячись оди’н на одного, хвилин п’ять. Тодi дiдок сказав:
- Здоров, Божедаре. Як справи?
- Добрий день. Нормально.
- Мiй знайомий, Водяник, просив мене сказати, що для того, щоб повернути втрачене, тобi необхiдно доробити недороблене. Iнакше рiвно через рiк ти помреш.
Тут очi заблищали i зникли, а я стояв перед своїм будинком. Славко, вислухавши цю історiю, почухав потилицю.
- Ну «повернути втрачене» означає повернути пам’ять. А ось що означає «доробити недороблене»? Я, наприклад, не знаю. Давай подумаємо так: пiд словами «доробити недороблене» ми маємо розумiти по-перше: ця справа важлива для тебе, по-друге: вона проводилась тобою в таємниці навiть вiд мене i, в кiнцi кiнцiв, по-трете: вона має зачiпати інтереси Водяника, значить це пов?язано з мiстикою. А як пов’язати тебе i мiстику, я нiяк не допетраю. За моєї пам’ятi ти цим не займався. Отже, необхідно розпитати усiх наших знайомих. Тому ми ідемо в мiсто.
Швидкiсть автомобiля дорiвнювала моєму нетерпiнню дiзнатися, що означає «доробити недороблене». Усю дорогу їхали мовчки. I лише, коли ми були на мiсцi, Славко заговорив:
- Я тут подумав i накидав грандiозний план. Слухай: сьогоднi ввечерi до нас приїдуть усi наші знайомi. Надiюсь, для них знайдеться мiсце. Але для цього менi потрiбно обдзвонити їх усiх i поїхати в один ресторан, де зможуть прийняти наше замлвлення i забезпечити всiм необхiдним - тут вiн замовк і глянув на мене. - Тебе у такому станi залишати самого не можна. Може щось трапитись. Але й узяти з собою я не маю змоги. О! Я затолефоную Ольвії. А ти поки що подивись телевiзор.
I вiн зник у другiй кiмнатi. А я виконав його пораду. Та вже через п’ять хвилин мене буквально кидало з одного кутка в інший. Незабаром я все згадаю! В грудях вирувала енергетична буря, ноги зробилися ватними, починали трястися руки. I тодi, щоб хоч якось позбавитися вiд цiєї лихоманки, я почав вiдтискатися вiд підлоги. Чим бiльше вiдтиснусь, тим швидше перестане тiпати. Десять... Двадцять... Тридцять... Досить непогано для ослабленого тіла! Шістдссят... Сiмдесят... Просто чудово! Сто... Сто десять... Тут з-за дверей з’явилась голова Славка: «Ну-ну», i зникла... Сто п’ятдесят... Серце виривається з грудей, по обпиччю тече пiт, дихання нагадує ковальськi мiхи... Двiстi! Я вiдтиснувся з останнiх сил i впав на спину. Кров молотками стукала в скронях, руки онiмiли вiд перенапруження. А тепер головне розслабитись. Що ж, у мене досить непогано вийшло. Завдяки вiдтисканню я заспокоївся. Отже коли нервуєшся, потрiбнi фізичнi навантаження.
Напевно я так довго лежав, бо коли зайшов Славко, він сказав:
- Я зателефонував до вiсiмдесяти трьох чоловік. Вони будуть сьогоднi о сьомiй. Ти пiди одягни чорний смокiнг. Через десять хвилин приїде Ольвiя. А я поїхав у ресторан.
I вiн зник за дверимя. Була перша година дня. Знову чекати. Чекання... Чорт забирай, я так поїду. Хоча куди далi можна вже поїхати? Хіба що до шизофренiї, або дибілізму. Ага, саме так. Спочатку буде шизофренiя, а тоді дибiлiзм. I я уявив себе дибiлом. Захоплююче видовище! Тільки ось звiдки я знаю про шизофренiю і дибілізм? А, до бiса всiлякi запитання, незабаром я знатиму все! Тпру-у, розiгнався. Славко сказав’ одягнути смокiнг.
Це недобре ВIДЧУТТЯ з’явилося у мене вже тодi, коли я одягнувся. Воно належало до тих, якi не пiддаються описовi. Ранiше менi не доводилось стикатися з таким станом, тому я списав його на хвилювання. Днвне якесь вiдчуття - чим ближче, я знаходився до вхiдних дверей, тим бiльш воно посилювалось.
Минуло вiсiм хвилин пiсля вiд’їзду Славка, коли я почув шум мотора. I тут в кiмнатi з’явилася ТIНЬ. Вiдчуття небезпеко зросло.
Машина заїхала в двiр i зупинилась... ТIНЬ набирала обрисiв чоловiчої фiгури. З кожною секундою менi ствало все гiрше i гiрше.
З машини вийшла дIвчина. Було ясно, що це Ольвія. Від захоплення я вiдкрив рота, i в ту ж секунду вiдчув нестачу кисню. До нього призвела не дiвчина, а ТIНЬ. Я нутром вiдчував це.
Чим ближче Ольвiя, тим реальнiша ТIНЬ. Менi стало страшно. I тут я пригадав, що ця сама ТIНЬ з’являлося до мене в лiкарнi. Та легше вiд цих здогадiв не стало. З кожною миттю було все важче i важче рухатись. В ту ж секунду, коли зайшла Ольвiя, я побачив обпиччя ТIНI. Ні, це вже була не ТIНЬ - це був той, кого я бачив у ставку. А який вiн красивий! Та в тiй красi є щось страшне. Що саме? Цього я не мiг зрозумiти.
Ольвiя з самого порогу кинулась до мене, щось радiсно щебечучи. Але я уже не чув її. Я чув ЙОГО смiх, диявольський паралiзуючий смiх. Дiвчина нiжно обнiмала i цiлувала мене, а менi не вдавалося зрушити з мIсця. Я так і стояв, завмерши, дивлячись на НЬОГО i слухаючи ЙОГО смIх. I тут вiн заговорив:

- Запам’ятай, ти! Вона нiколи не буде твоєю. Вона створена не для таких ідiотiв, як ти, - вiд його низького голосу по кiмнатi розходилась луна, а у мене пiдкошувались ноги. I волосся ставало сторчма. Ольвiя, здавалось, не чула й не бачила ЙОГО. А ВIН продовжував говорити:
- Я, володiтиму нею, володiтиму тобою, володiтиму всiм. I нiщо не завадить менi, у цьому.
ВIН почав наближатись. Я силкувався якось протистояти, але марно. ВIН пiдходив усе ближче. I я вiдчував, як з кожним ЙОГО кроком з мене витiкає сила. Моє обличчя перекосилося вiд жаху, очi вирячились, з рота потекла слюна, руки почали трястися. ТIНЬ закривала мiй мозок.
Ольвiя, побачивши, як я змiнююсь, вiдскочила в сторону. Накiнець я мiг почути її слова.
- Божедаре, що трапилося? Боже, Божедаре, що з тобою?
Я мовчав, дивлячись, як ВIН наближається до мене. Ольвiя шарпнула за руку.
- Божедаре, ти чуєш мене?
Я не мiг нiчого вiдповiсти - язик вiдмовлявся рухатись.
- Гоподи, вiн же епiлептик! 3 ким я зв?язалась?! НавIщо менi такi красені-ідіоти?! Нехай шукає іншу дурочку, яка за ним бiгатиме! - останнi її слова я чув крiзь ЙОГО диявольський смiх. А коли Ольвiя вибiгла з кiмнати, цей смiх молотом гупав мене по головi.
Не в силах зробити що-небуть інше, я глянув ЙОМУ в очi. Очi! Я зрозумiв хто ВIН такий. Почуття трiумфу охопило мене. Я усе згадав!!! Та в наступну мить ТIНЬ повнiстю накрила мiй мозок. Я впав на диван i чорна безодня розверзлась передi мною.
Вiдчуття зовнiшнього свiту повiльно поверталося до мене. Спочатку я почув бiй гсдинника. Тодi вiдкрив очi. Розмальована, стеля, лампочки, я лежу на диванi. Стрiлки годинника показують шосту. Чому я тут? Що це за будинок? Що зi мною? Голова наче в туманi.
Я лежав, набираючись сили, хвилин десять, пiсля чого встав i пройшовся по кiмнатi. Цiкава, приємна кiмната, але незнайома. Навiщо менi тут бути? Краще вийти звiдси. Це будинок неприємний, в ньому є щось лихе.
Я вийшов і пiшов по вулицi. Подалi вiд того будинку. Але куди? А яка різниця? Головне рухатись.
Я проходив по вулицях, якi вражали красотою своїх будинкiв. Змінювались будинки, змінювались вулицi, а я усе йшов i йшов. В кiнцi кiнцiв почало темнiти. Менi захотiлосй спати. Перше ж дерево стало моїм ложем.
Сон був перерваний шумом. Починався новий день. Що робити далi? 3ахотiлося їсти. Я вирушив у дорогу в пошуках їжi. Незабаром почувся запах чогось смачного. У животi забурчали. Запах вивiв мене на Їжу. Це був возик з гаряиими сосисками. Час вiдчасу якийсь перехожий пiдходив до нього i чоловiк рокiв тридцять видавав їм чергову порцIю. Я пiдiйшов і собi.
- Дайте і менi сосисок.
- П’ятдесят.
- Що п’ятдесят?
- Як що? Грошi давай!
- А що таке грошi?
- Ти здурів, чи прикидаєшся?
- Вибачте, я не зрозумiв, як це?
- Слухай, хлопче, або давай грошi, або не заважай.
- А що таке грошi? - знову запитав я, на що дядько посмiхнувся.
- Це такi папiрцi, або круглi залiзячки. Пошукай у кишонях.
Я пошукав і знайшов. За них отримав свою долю Iжi. Впоравшись iз нею, попросив ще. Гарна штука - гарячi сосиски. Набивши ними живiт, я вiдправився далi.
Знову вулицi, знову будинки. Але на цей раз не такi, як ранiше. Вони ставали некрасивими, бiльш одноманiтними, бiльш високими. Незабаром у маленьких вуличках стали виникати неприємнi запахи. Подалi вiд них.
Чорт, де ж я знаходжусь? Менi нiяк не вдається вийти звiдси. I ці запахи, вiд них болить голова. Накiнець вдалося знайти широку вулицю. Яка ж вона довга! А менi знову хочеться їсти.
Наситившись, я продовжив свiй шлях...
Так тривало досить довго. За ліжка менi слугували тихi закутки, за обiднi столи - лавки. Скiльки часу минуло? Може тиждень, а мсже кiлька мiсяцiв. I взагалi, що таке час? Це коли день змiнюється на нiч, а нiч на
день? Чи щось інше?..
і ось коли одного дня, я весь обiдраний, немитий, зарослий i голодний пiдiйшов до вуличного прсдавця їжi, у мене не виявилося грошей, щоб заплатити за неї. Довелося іти геть. Так, мучачись вiд голоду, я проходив три чи чотири днi. В кiнцi кiнцiв голодний шлунок перемiг. Але спроба вирвати з рук продавця гамбургер виявилася марною. Він наздогнав мене i так вiддубасив, що я довго не мiг поворухнутись. Вiд голоду та побоїв я втратив свiдомiсть.
Приходити до тями було важко. Болiло усе тiло. У животi оркестр кишок грав чергову симфонiю. Що робити, де поїсти? ”Їсти!!!” - заволав мiй шлунок.
Ледве вставши, я пошкутильгав до найближчого мiсця, де можна було випросити щось поїсти. Менi щастило - продавець пошкодував мене i дав пакетик смаженої картоплi. Хоч i не повнiстю, але гопод був втамований.
I знову потягнулись одноманiтнi днi, протягом яких я шукав їжу. Насичення шлунка було важливою справою. Доводилось задовiльнятися одним снiданком на день. Але завдяки цьому, я познайомився з усiма вуличними продавцями продуктiв. Проте, власне ім’я менi було невiдоме.
Дощі і спека знищили залишки мого одягу. Сашко, продавець гамбургерів, приніс мені свої старі джинси, а Павло - зелену сорочку. Одного разу, коли я підійшов до Сашка, він сказав:
- Слухай невідомий, - так мене називали, - ти не ображайся, але тобі варто знайти роботу.
- А що таке «робота»? - на це Сашко посміхнувся.
- Роботою ти зможеш собі діставати собі їжу та одяг, Незабаром осінь, а в тебе немає що одягнути. Маючи роботу, ти будеш їсти кілька разів на день і спати на ліжку, а не на дереві.
Така перспектива мені сподобалась і я погодився. Сашко привів мене на одну станцію по ремонту автомобілів. Моїй особі було доручено мити відремонтовані машини. Робота була не важка і навіть цікава. Кожен раз нова машина, нові люди. іноді якийсь клієнт давав чайові за гарно вимиту машину. Годували три рази на день. Що ще потрібно?
Знову потягнулися дні без великих змін. Я знайшов приймача, мені його полагодили і музика стала моїм єдиним другом.
Минула осінь, зима. Починалася весна. Пройшли остані сніги, пробігли по вулиці останні талі води. Сонце бралося за свою роботу.
У мене був вихідний, і я вирішив прогулятися по весняних вулицях. Як приємно ходити просто так, без будь-якої мети вдихати пахощі весни! Сонце вже добре пригріває, та вітер все ж ще холодний, не дає розслабитись.
Вулиця за вулицею залишалися позаду. Куди я йду? Назустріч весні. В якомусь журналі було написано, що весна приносить життя на мертву землю. Значить я йду назустріч життю. А що таке життя? Важке запитання. Але так чи інакше весна є весна. Весна приносить радість і свіжу єнергію. Хто не вірить, то нехай просто так, без будь-якої мети, пройдеться весняним містом, селом, лісом чи степом у будь-яку погоду. Слухайте себе, слухайте природу, слухайте тишу і ви зрозумієте, що таке щастя.
Я йшов і слухав тишу. Раптом її прорізав крик відчаю:
- Допоможіть!!! Допоможіть, хто небудь!!!
Я кинувся на звук. У тихому завулку гурт хлопців вовтузився біля дівчини. Вона звивалась у їхніх руках, але більше не кричала.
Побачивши, що вона не кричить, я подумав, що хлопці швидше за мене підійшли. Та все таки вирішив запропонувати свої послуги.
- Хлопці, я вам нічим не можу домогти?
Вони завмерли. Побачивши, що я один, засміялися.
- іди гуляй! Не бачиш - люди зайняті!
Я зупинився в нерішучості.
- Ти що, не чуєш? Шуруй геть звідси!
Я хотів було піти, раз вони прийшли на допомогу, та остання фраза зупинила мене. Від неї віяло злом. Не люблю, коли хтось так говорить.
- Тобі сказано зникнути! Дуй звідси, доки не отримав по морді!
Це остаточно переконало мене, що з цією компанією потрібно поговорити серйозніше. А я зробив кілька кроків у їхньому напрямку. Від них відокремилося четверо із ціпами і палками в руках.
- Останній раз попереджую - іди геть!
- Ви мені не подобаєтесь - ви злі!
У відповідь - сміх. Раптом він обірвався. Перед очима просвистів ціп, і я зігнувся від болю. Удари сипались, як град. Було чути лише важке дихання нападників і нові крики дівчини. Хруснула зламана кістка. Імпульс болю сказав, що це ребро. Били мене жорстоко і вперто. Хтось зацідив палицею по голові. Я впав, заливаючись кров’ю. Розум на мить потьмарився, а потім ніби хтось перед очима поставив телевізор. По ньому показували, як один тренер навчав двох хлопчаків рукопашному бою. Вони росли на очах. і чим далі дорослішали, тим складнішою і досконалішою ставала їхня техніка. Якось непомітно зник їхній вчитель. А вони продовжували тренуватися. Нарешті я побачив очі юнака, який постійно стояв до мене спиною, і зрозумів що він - це я, а другий - мій друг Славко. Видіння тривало кілька секунд і зникло так само раптово, як і з’явилося.
Якимось чином мені вдалося встати. Нападники від подиву перестали мене гамселити. Я розслабився і відчув, як через моє тіло пройшов потужній стовб енергії. Мої очі засвітилися, зникла біль від ударів, долоні стислись у кулаки.
- Я готовий. Хто перший?
і знову сміх, та не такий самовпевнений. Цього разу вони не ризикнули напасти лише учотирьох, а полишивши майже голу дівчину, усі разом кинулися в атаку. Далі події розвивалися надто швидко і одночасно з тим надто повільно, щоб щось зрозуміти. Зупинився я лише тоді, коли навколо всі лежали. Боліло все тіло, було важко дихати, а по спині текло щось тепле. Самопочуття дуже кепське.
Стоп, а чому, власне, я бився? Ага, дiвчина кликала на допомогу, але коли я прибiг, для неї допомагали хлопцi. Вони були агресивно налаштовані. Через це i почалась бiйка. А де ж дiвчина? Куди вона зникла? Можливо, для неї ще потрiбна допомога? Я вибiг iз завулка i очима пошукав її. Вона швидким кроком вiддалялася вiд мене.

- Гей, ланночко! - крикнув, ледве стримуючись, щоб не завити вiд болi. Дiвчина не оглянулася. Доведеться бiгти. Кожен подих вiддавався спазмом болю. Серце ось-ось вирветься з грудей, а перед очима попливли червонi круги! Ось, коли я майже наздогнав її, вона злякано оглянулась.
- Чого тобi треба?
- Ви, ...ви кликали на допомогу. Чим я можу вам допомогти? - несмiливо запитав я.
- Нiчим! ідiот! - майже в iстерицi крикнула вона. - Зникни звiдси! Я не хочу нiкого бачити!
Вона рiзко ровернулась i продовжила свою втечу. Не знаю що мене тримало на ногах до цього часу, але що б це не було, в цю мить, воно вiдмовилося надалi виконувати таку роботу! Я, як мiшок, упав на землю. Що було далi - не знаю.
Привели мене до тями в лiкарнi. Над моїм лiжком стояло кiлька лiкарiв.
- Нарештi. Ми уже думали, що ви не оклигаєте. Таке враження, нiби ви побували в м’ясорубцi. Пiсля такої пригоди не кожному дано вижити. А той десяток, то ваша робота?
Така злива слiв приголомшила мене. I я не відразу зрозумiв, що вони хочуть. Помiтивши це, один з них сказав:
- Зачекайте, колеги.. Ви хiба не бачите, що молодiй людинi необхiдно вiдпочити, а тодi вже вiн дасть вiдповiдi на усi нашi запитання. Вiдпочивайте, юначе, не будемо вам заважати.
Люди в бiлих халатах вийшли, залишивши мене на самотi. Першим дiлом потрiбно було пригадати, чому я сюди попав. Так. У мене був вихiдний. Я прогулювався... Раптом хтось покликав на допомогу. Прибiгши, я побачив, що втручання не потрiбно, оскiльки крики дiвчини бiльше не повторювались, а бiля неї метушилися хлопцi. Їм не сподобалось, що я стояв поряд, i вони почали бити мене... Далi, що було далi? А, так-так, - далi я згадав Славка. Славко, хто ж вiн такий? Чому я тренувався разом iз ним? Можливо, вiн знає хто я такий, знає щось про мене... Як його знайти?
Я мучився над цим запитанням, доки не заснув. А коли прокинувся, бiля мене знову стояли лiкарi.
- Добрий день, юначе. Як вам спалося? Як ви себе почуваєте?
- Дякую, непогано.
- Ми ось думаємо: чи не розповiсте ви нам щось про себе.
- А що саме?
- Ну, наприклад, звідки ви, як вас звати?
- З ремонтної автостанцiї. Там мене називали Невiдомим.
Лiкарi переглянулись.
- А що ви там робили?! Чому вас називали Невiдомим?
- Це ж дуже просто! На станцiї я мив автомобiлi. Знаєте, як це цiкаво! А Невiдомим мене ще вуличнi продавцi їжi називали. А пiсля них уже й механiки.
- А до того де ви були, як вас називали?
- До того я не був нiде i мене нiяк не називали. - за цими словами я посмiхнувся i зрозумiв усю незугарнiсть вiдповiдi.
Лiкарi також сумно посмiхнулися i ми деякий час мовчали. Нарештi один з них сказав:
- I ви не знаєте нiкого, хто мiг би сказги: хто ви такий?
- Чому, знаю, точнiше, не знаю, а згадав його пiд час бiйки. Його звати Славко.
- А ви знаєте, де вiн живе? Хто вiн?
- Нi, не знаю, я просто знаю, що вiн Славко.
- Описати його ви зможете?
- Звичайно, зможу. В мене пам’ять дуже добра, - похвалився я i по обличчях
присутнiх зрозумiв, що сказав щось не те.
- Ось i добре. Ви тут вiдпочивайте, а ми пiзнiше зайдемо i ви нам опишите його.
На другий день в кiмнату зайшли двоє.
- Доброго дня, Невiдомий. Зараз ти опишеш свого Славка цьому чоловiковi, а вiн намалює його. Домовилсь?
Незабаром портрет був готовий.
I знову потягнулися одноманiтнi днi. Поступово зникали синці, заживали рани. Навiть зрослося ребро. Я був повнiстю здоровий. Але лiкарi не випускали мене. А я так хотiв поблукати по мiсту. I менi дозволили лише прогулянки по саду навколо лiкарнi.
Одного чудового сонячного дня, пiд час чергової прогулянкн, я побачив, що до мене направляється лiкар i ...Славко. Це було приємною несподiванкою. Нарештi! Я уже мiг роздивитись кожну рису його обличчя. Я бачив, як вiн посмiхається.
I тут ...з’явилася Тiнь. Спочатку вона була майже непомiтною, але чим ближче пiдходив Славко, тим сильнiшою ставала Вона. З кожним кроком Славка все бiльш чiткими робилися її риси. Я вiдчував, що вже зустрiчався з Нею, але не мiг пригадати, де саме. Раптом у мене почало забивати дихання. Дихати чимраз ставало важче. Моє тiло почали хапати судороги. Не маючи сили встояти на ногах, я впав. I тут в головi промайнула думка: «Це все вiд Тiнi.» I, нiби пiдтверджуючи це, Вона посилила тиск. Мене кидало по землi, з рота текла пiна. Я вiдчув, як чиїсь руки намаються втримати моє тiло на мiсцi. Та чим краще вони це робили, тим гiрше ставало менi. Я вiдчував, як наближається Тiнь, як набирає Вона обрисiв юнака. Я розумiв, що необхiдно зустрiти Її стоячи, але спазми болю не давали встати. Останнiм зусиллям я спробував зiп’ястися на ноги. I тут же мозок зафiксував дотик Темряви. Ще трохи i бiль мене доконає. Потрiбно максимально сконцентруватись. Постав праве колiно на землю. Зiпрись на лiвий лiкоть. Впрись правою долонею i вiдтиснись. Постав лiве колiно. Кожен рух супроводжується потужною атакою на свiдомiсть. Триматися, триматися. I ось, нарештi, менi вдалося встати. Тiнь поряд. Усе десь зникло. Залишилися тiльки ми з Нею. Тут я почув її голос. Вiн змусив тремтiти все тiло, але вiн же пробудив у менi смутнi спогади.
- Ти виявися сильнiшим, нiж я гадав. Але i я маю Силу. - Його голос звучав, нiби грiм. I кожне слово забирало енергiю. - Тобi не варто було змагатися зi мною - всеодно програєш. Зупини свiй опiр - i ти матимеш Силу!
Потрiбно було щось вiдповiсти. Але нiчого не спадало на думку. Тодi я пiдняв голову, щоб глянути Йому в очi. Вони випромiнювали Зло i Темряву, їхня влада була настiльки сильна, що я ледве не забувся, для чого пiдняв погляд.
- Нi! - була моя вiдповiдь. I мiж нами почалася боротьба. Мiй суперник був значно сильнiшим i менi ледве вдавалося вiдбивати Його атаки. Вiн почав, як упир, вимоктувати з мене енергiю. Його союзницею була Темрява, а я був один. Шансiв нiяких. Що ж, хоч програти потрiбно красиво. Сповнений рiшучостi загинути не просто так, я сконцентрувався на Його зрачках. Спочатку вони були як стiна, згодом - як вода, а тодi-як чорторий. Вiн звеличезною швидкiстю затягував мене на дно. Я почав задихатися. Тiло волало про ковток кисню. Повiтря!!! Тут, коли уже не було нiяких шансiв на спасiння, я побачив! Я побачив своє минуле життя! Тепер я знав усе!!! Та нестача кисню далася взнаки - по мене прийшла Невiдомiсть i Темрява.
До тями повертатися було важко. Доводилося пробиратися крiзь бiль i Сутiнки. Це була пекельна праця - шукати вихiд з невiдомостi. Моїм єдиним бажанням на ту мить було бажання вiдкрити очi. Ага, ось та частина мозку, котра вiдає рухами. Невелике зусилля - i очi вiдкритi. Дивно - я знаходжусь в лiкаркнi в якостi пацiєнта. Чому? Останнє, що я бачив - був невеличкий гай i джерело. Яким чином я потрапив до лiкарнi? Я ж прямував до джерела. Чому я опинився тут? Питання досить складне. Та гаразд, вiдповiдь на нього буде згодом, а зараз потрiбно встати.
Спроба поворухнутись викликала такий бiль, що я аж засичав. Нi, тут щось нечисто. Бiля джерела у мене було все гаразд. Лише якесь неприємне вiдчуття. Але чому бiль, що трапилось? Я спробував крикнути. Вийшло щось не дуже зрозумiле. Але на звук зайшла i вiдразу вийшла медсестра. Через хвилину вона повернулася з лiкарями i Славком.
- Здоров, Славе, добрий день панове. Чому я тут знаходжусь?
Один з лiкарiв перехопив iнiцiативу у iнших.
- Одного дня вас дуже сильно побили. Так ви сюди потрапили. I коли ви уже поправлялись, тиждень тому у вас трапився якийсь приступ, природу якого ми так i не вияснили. Щось подiбне на шизофренiю чи епiлепсiю. Але результат - ...з таким я не зустрiчався - ви цiлий тиждень лежали в комі.
Його слова приголомшили мене.
- Слухайте, яка бiйка? Останнiй раз серйозно бився минулого лiта, коли пiшов iз Славком на дискотеку. Який може бути в мене припадок? Я завжди був здоровий! Ви щось приховуєте. Ви можете сказати, що зi мною трапилось?
Тут заговорив Славко, лише тодi я звернув на нього увагу. Його обличчя було вкрите щетиною, а пiд очима висiли мiшки.
- Вони говорять правду, Божедаре. Ти потрапив сюди внаслiдок бiйки. Ти досить непогано вiдчистив Ведмедевих хлопцiв, якщо врахувати втрату пам’ятi.
- Що ти верзеш, Славе? Яка втрата пам?ятi? Хто-небудь може пояснити, що зi мною трапилось? - я здивовано блимав очима, чекаючи пояснення комедii, яку тут розiграли. Але вiдповiдi не було. В палатi запанувала гробова тиша.
- Ну, ось iще I ось, нарештi, в однiй з газет була помiщена невеличка стаття про тебе. Ти був у лiкарнi, як зараз. Повна втрата пам’ятi. Ти не мiг нiкого i нiчого згадати. Хоча, був проблиск, коли прийшла твоя мати, але це був лише проблиск. Гiпнотизер сказав, що складається таке враження, нiби хтось наклав "вето" на твоє минуле.

А скiльки я пробiгав, щоб тебе випустили звiдти! Та це в минулому. Я забрав тебе до себе. Пiсля ознайомлення з мiстом, ми поїхали в лiс. В останнiй день нашого перебування там ти побачив, судячи з усього, лiсовика.. і вiн сказав: «Для того, щоб повернути втрачене, ти маєш доробити недороблене, iнакше через рiк помреш.» Тодi ми кинулись назад в мiсто, щоб знайти того, хто мiг би сказати, що саме ти не доробив. Приїхавши додому, я кинувся обдзвонювати усiх знайомих, а потiм полетiв у ресторан, щоб зробити замовлення на вечірку. А тебе залишив самого. Це було моєю помилкою - пiсля того я тебе не бачив. 0львiя, яка мала приїхати, вiдразу ж по моєму вiд’їздi, нiчого толком не пояснила. Єдине, що я вибив з неї, було: «Iди звiдси, i щоб я бiльше не бачила i не чула нi про тебе, нi про твого епiлептика! Уже потiм, в мiлiцiї, Ольвiя сказала, що у тебе стався якийсь припадок, пiд час якого вона втекла.
Увесь цей час я намагався знайти хоч якiсь данi про твоє мiсцеперебування. Але мене самого розшукали i привели сюди. Тут я став свiдком твого припадку. Можливо, стався того самого дня, коли ти залишився сам.
Славко замовк. Вiн не мiг збрехати. Надто серйозна ситуацiя, щоб розiгрувати.
Рiзноманiтнi почуття огорнули мене своїм покривалом. Батько говорив, що емоцiї - поганий радник. Геть їх. Минулi роки часто змушували мене думати i спiвставляти факти. Так що до цього я звик. А зараз я повинен залишитися сам.
- Славе, залиште, будь-ласка, мене, я буду думати.
- Тримайся, Божедаре, я з тобою. Ходiмо, панове.
Отже, Слав сказав, що я втратив пам’ять. Що ж, перевiримо.
Моє раннє дитнство було веселим i щасливим. Я був первiстком у своїх батькiв і всю свою любов вони вiддавали менi. У той час, коли iншi ходили в дитсадок, мене виховувала мати. Не можна сказати, що вона займалася цим сама, нi, вона робила це разом iз татком. Вiн кожну свою вiльну хвилину присвячував менi. Вiд нього я нiколи не чув таких слiв, як «почекай», «менi нiколи». Кожен його вихiдний ми утрьох ходили на прогулянки, або їздили в лiс вiдпочивати. Мiй татко був багатим та впливовим чоловiком i нi в чому мене не обмежував. Незважаючи на це, я рiс дисциплiнованим. I не тому, що мене сварили, чи застосовували iншi подiбнi методи, а тому, що татко вмiв зробити так, щоб менi було невигiдно не слухатись.
I ось коли менi стукнуло п’ять рокiв, мене на день народження повели на море. Ми жили побiля Ялти, в чудовому будинку, який був заздалегiдь куплений татком. Там матерi прийшла в голову думка навчити сина плавати. Я злякався великої води i заплакав. Батьки стали смiятися з мого боягузтва. Саме тодi я пiдсвiдомо вiдчув негативне ставлення матерi до мене. Це проявилося в її смiховi над моїми невдалими спробами попливсти. Час вiд часу в ньому з’являлися злораднi нотки. На якусь секунду навiть здалося, нiби вона хоче, щоб я втопився. В цю ж мить мати нiби пiдслухала мої почуття i, щоб заглушити їх кинулася втiшати мене. Їй вдалося зробити це. Мiй день народження незабаром закiнчився, але ми пробули на морiщедва тижнi i я навчився плавати.
Будь-яке свято закiнчується. Закiнчились i нашi канiкули. Ми повернулися до рiдного мiста. Татко знову пiшов на роботу, а я залишився з матiр’ю. Все було по-старому, але сцена зi смiхом міцно засiла в моїй головi. Чому це вiдбулося, менi не вдалось зрозумiти i по сьогодняшнiй день. Але так чи iнакше, думка, що мати мене не любить, не давала спокою. Вона ж i поклала свiй страшний вiдбиток на всi мої подальшi стосунки з батьками. В присутностi матерi я став почуватися незатишно i почав тягнутися до татка.
Можливо, тут далася взнаки дитяча вразливiсть i незахищенiсть. Можливо. Адже перше подiбне «вiдкриття» ранить дитину. Хоча, як це вiдбувається у iнших, менi невiдомо по тiй причинi, що я був «тепличною» дитиною i порiвняно мало спiлкувався з однолiтками.
У мене ж усе вiдбувалося, як у примiтивних шпигунських романах, першим ворога вiдчуває пiдлiток. Йому не вiрять i вiн починає самостiйно вислiджувати шпигуна. Я дiяв по такiй же схемi - якось, у мить одкровення розповiв усе татковi, а вiн порадив не звертати на таку дрiбницю уваги. При цьому його губи ледь помiтно посiпувались нiби для посмiшки. Цього було досить, щоб розпочати спостереження.
Саме так усе i почалося. Найменший окрик чи покарання зi сторони матерi стверджували мене у своїй правотi. Хоча таке слiдкування зiпсувало нашi стосунки, але й саме воно навчило мене читати обличчя, навчило бути спостережливим.
З того часу я сильнiше здружився з татком. А коли менi стукнуло шiсть, вiн почав навчати мене рукопашному бою. Для хлопчака це було велике щастя. Я так захопився тренуваннямн, що нiчим iншим не цiкавився. Згодом у коло моїх захоплень увiйшли книги. Спочатку це були так званi чарiвнi казки - вони стали моїми першими друзями. Як це не дивно звучить, але так було насправдi. Я нiколи не мав друзiв на вулицi. Взагалi, в районi багатих дiти мало спiлкувались мiж собою. Ми частiше мали справу з няньками та батьками.
У сiм рокiв я пiшов до школи. Що можна сказати про школу? Усi були там i усi знають, що там робиться. Дiтлахи знайомляться з невiдомим свiтом, невiдомими людьми. Школа... Ха! Саме в першому класi я помiтив рiзку змiну поведiнки своєї матерi. Нiчого, що насторжувало би, не було, якби не змiна їхнiх стосункiв з батьком. Знову ж таки, що це означало, я не знав - надто мало досвiду. Я лише фiксував i запам’ятовував факти. Але не було потреби багато над ними думати. Я мав iншi турботи: школа, рукопашний, книги.
Час пролiтав непомiтно i красиво. Школа давала менi можливiсть подуріти, похулiганити, рукопашний бiй давав силу i впевненiсть, а книги - знання i досвiд. Хоча досить часто його не можна було застосувати - то був книжний досвiд, нереальний.
Життя буяло. і ось, весною, коли прийшла пора закiнчувати другий клас, татко поїхав до Америки по своїх справах.. Я залишився з матiр’ю.
Через два днi пiсля вiд’їзду татка, хлопцi задумали провести футбольний матч iз паралельним класом, а потiм сходити в кафе. Але на стадiонi уже хтось грав, наше улюблене кафе було зачинене. I я повернувся додому. Дверi виявилися зачиненими. Значить нiкого немає. Я скористався своїм ключем.
Проходячи повз кiмнату батькiв, я почув якiсь стогони. Мною оволодiла цiкавiсть i я прочинив дверi. Побачене повнiстю паралiзувало мене - на лiжку була моя мати i якийсь дядько. Я був достатньо дорослим, щоб знати, чим вони займались. Таке невiльне спостереження тривало бiля хвилини, пiсля чого мати помiтила мене. Її зойк повернув менi здатнiсть рухатись, i я з усiх нiг дременув на кухню, де можна було заховатись. Позаду чувся тупiт голих пiдошв i важке дихання.
Добiгши до намiченого мiсця, я заховався у сервантi. Уже закриваючи за собою дверку, почув приглушений шепiт: «Я вб’ю цього виродка!», а тодi звуки пошукiв, якi тривали не бiльше пiвхвилини. Темряву сховка прорiзало свiтло i мене витягнули звiдти. Передi мною в однiй комбiнашцi стояла мати. Її очi свiтилися ненавистю. В руках вона тримала грубий шкiряний пояс i нiж. Таткiв пояс i кухонний нiж. Я був переляканий i злий. Переляканий її погрозою i злий на свiй страх. Вона нiчого не сказала, а вiдразу почала бити. Удари сипались рiзко i часто. Пасок лiтав по моїй спинi, руках, головi, ногах - по всьому, що було вiдкрите. Мати била i приказувала: «Я тобi покажу як пiдглядувати куди не треба! Спробуй щось сказати для свого батька! Я тебе уб’ю!» Бiль не можна було стерпіти. Усе тiло горiло вогнем, кожна клiтина органiзму вимагала припинити це. Але я тримався до останнього: пiднирював пiд удари, вивертався, як мiг. Та в рештi решт, не в змозi стриматись, я закричав:
- Не бий мене! Я бiльше не буду! Я нiчого йому не скажу!
Та вона не зупинялась. Удари збили мене з нiг, я вчепився за пояс i заплакав:
- Тату, таточку! Допоможи!
Мати не змогла вирвати пояс, i у розпалi вдарила мене ножем по головi. Спазми болi охопили усе тiло. Я вiдпустив пасок, схопився руками за рану i вiдчув, як кров заливає мої долоні, стiкає по обличчю. Перед тим, як втратити свiдомiсть, я побачив усмiхнене лице незнайомця.
Опинився я в лiкарнi. Там зашили рану на черепi, але не на душi. Ще до зустрiчi з матiр’ю я тiшив себе марною надiєю, що це все вiдбувалося увi снi. Але з її приходом така хитка надiя зникла. Доки в палатi були лiкарi, вона вдавала люблячу маму, та як тiльки вони вийшли, перетворилася у страшну вiдьму. Вiд кожного слова вiяло ненавистю i злом. Кожен звук, як мечем рiзав дитячу душу. Її тихий, трохи хриплий голос назавжди вкарбувався в дитячу душу.
- Слухай, ти, недоноску, якщо хтось щось дiзнається про ту подiю, я знайду тебе i в пеклi. А тодi живого рiзатиму на шматочки. Не дай боже твiй смердючий батько знатиме хоч крихту. А зараз ти дасиш менi слово, що виконаєш мiй наказ. Iнакше не вийдеш звiдси живим.
Вона знала що сказати, вона знала, що давши слово, я дотримаю його. А я знав, що вона виконає свою погрозу. Довелося пообiцяти.
Як це не дивно, зовнiшньо я був спокiйним. Пiзнiше, коли та, що була моєю матiр’ю вийшла, я, не в силах стримати безсилу лють, заплакав...
З лiкарнi вийшла iнша дитина. Хто де бачив дитину, яка майже не смiялася i не плакала? Я був такою дитиною.

З того часу я посилено вивчав рукопашний. Татко списував усе на тих хлопцiв, якi нiбито набили мене. Довгий час я не мiг читати книги - думки знову i знову поверталися до матерi. Згодом до мене дійшло, що важка фiзична праця допомагає забутись. Завдяки цьому, перших два роки пiсля того випадку пролетiли як у снi.
Прокинувся я в кiнцi четвертого класу. Якось я зайшов до кабiнету i побачив, як моя мати б’є Славка. Зi мною щось трапилось - я як машина налетiв на неї. Бiйка не припинялась, доки вона не зникла. Виявилося, що Славка били однокласники, а та, що була моєю матiр’ю - лише уява. Тодi я зрозумів, що хлопець, над яким знущались однокласники, потребує пiдтримки. На другий день я посадив його разом iз собою за парту i сказав, що бiльш Славка нiхто не зачепить, iнакше скоштує моїх кулакiв. Так почалося наше зближення.
Я допомагав йому повiрити у власнi сили, а вiн допомагав менi вийти з депресiї. Досить швидке ми стали добрими друзями. А пiсля чергової бiйки з однокласниками, я познайомив його зi своїм татком. I ми почали разом вивчати рукопашний бiй.
Завдяки Славку менi вдалося повернути колишню безтурботнiсть. Я навiть час вiд часу посмiхався. Життя поверталося в нормальне русло. Усе було б гаразд, якби не погiршилися стосунки мiж батьками - вони стали прохолоднiше ставитися один до одного. Що тодi сталося - для мене залишилося таємницею по цей день. Татко явно щось знав чи пiдозрював. Усе частiше вiн щось обдумував, уладнував якiсь справи.
А влiтку ми поїхали на море. Там нiби все владналось. Я бачив, як їм добре разом i був щасливим. Червень ми провели у своєму будинку бiля Ялти, а на липень i серпень приїхали додому. Усе було чудово. Татко не вiдходив вiд матерi, а вона вiд нього. Вони веселились i менi було весело з ними. 3давалось, нiби повернулись старi добрi часи. Але то лише здавалося. Якби я знав що буде далi! Я б нiзащо не повiвся так безпечно. Як легко можна було обманути мене, провести навколо пальця. Цього я нiколи не зможу собi вибачити...
Минули канiкули, почалось навчання. Я пiшов до шостого. Пройшло рiвно два тижнi i саме чотирнадцятого це трапилось. Того ранку мати була як завжди весела i щаслива, проводжаючи нас. Але на якусь мить її остання посмiшка до батька видалась злою. В пiдсвiдомостi виникла смутна пiдозра, але була вiдразу ж заглушена. Коли я повернувся зi школи, задзвонив телефон. Удома нiкого не було. Довелось пiдняти трубку. Якийсь монотонний голос кiлька разiв перепитав, чи туди попав i лише тодi представився. Потiм таким же беземоцiйним голосом повiдомив, що мiй батько попав у автокатастрофу i зараз знаходиться у мiському морзi.
Вiд почутого онiмiло тiло. Я втратив здатнiсть рухатись, думати i говорити. Так i простояв, доки не прийшла мати. Вона запитала що трапилось. Я вiдповiв. «Це поганий жарт» - була її вiдповiдь.
- Я не жартую.
Мати погана акторка у критичних ситуацiях. Спроба вдавати жах була освистана глядачами - я їй не повiрив.
- Зрозумiло...
Моя дорога лежала до мiського моргу. У душi жеврiла надiя на те, що це помилка. Помилка, помилка!
Будь-яка надiя зникла, коли менi показали тiло. Це був вiн...
Я скаженно хотiв плакати, але сльози не йшли. Лице закам’янiло, воно не було здатне на прояви емоцiй. Та власне, i проявляти не було що. В душi була пустота, як до сотворення свiту.
Цього разу дорога вела мене в нiкуди, в нiщо. Я кiлька днiв блукав вулицями рiдного мiста, доки голодного i брудного мене не знайшла мiлiцiя. А далi я жив як зомбi - автоматично їв, спав, учився. З матiр’ю старався не стикатися, її присутнiсть нагадувала про татка. Я не мiг спiлкуватися з тим, кого пiдозрював у вбивствi самої близької людини. Пiдозрював. Ага!.. Я знав, що це зробила вона. Але не мiг цього довести. А мати не давала жодної зачiпки, i її поведiнка була бездоганною.
Через мiсяця три Славко змусив мене повернутись до тренувань. Зомбi ставав людиною. I тут на мене чекало велике вiдкриття - моя мати була вагiтною. Я думав, що це дитина її коханця i захлинався вiд гнiву, але мовчав.
Прийшла весна. Незабаром мала народитися дитина. Це трапилося вранцi 21 березня. На свiт з”явилася дiвчина. Малесенька дiвчинка. Дiвчинка, яку було названо Оленкою i яку я ненавидiв не менше за її матiр. Мене бiсили їхнi крики. Я виходив iз себе i тiкав з дому. Я був на межі божевiлля i не помiчав деяких фактiв. А факти були дуже i дуже вагомi. Лише згодом, через мiсяць, до мене почали доходити деякi фрази матерi, адресованi Оленцi. Їх змiст виразно говорив, що дiвчинка - дочка мого батька. Мати органiчно не переварювала нас обох. і ми жили в холодному тiлi. Щодо мене, то я не потребував догляду, а от сестра... Їй необхiднi були тепло та ласка. Вона, як немовля, вимагала цього, але не отримувала. Мати часто залишала її без догляду. Складалося таке враження, нiби у неї повнiстю вiдсутнє почуття материнства.
Так не могло довго продовжуватись. і ось одного разу, коли мати в черговий раз кудись зникла, а Оленка заходилась вiд плачу у своїй кiмнатi, я не витримав i став нянькою. Першим дiлом забрав сестричку до себе в кiмнату. Там вона залишилась i пiсля приходу матерi. Та повелась так, нiби Оленки не iснувало. Це остаточно переконало мене, що вона моя рiдна сестра. Зрозумiв я також i те, що надалi доведеться самому доглядати за Оленкою. Що ж, нехай так i буде - вирiшив я.
Важко доводилось менi у тi днi: навчання, тренування, турботи з сестричкою. Як я був вдячний татковi за те, що навчив мене розслаблюватися. Завдяки цьому менi вистачало чотирьох-п’яти годин сну. А весь свiй вiльний час я присвячував Оленцi.
Грошi доводилось красти так, щоб мати не бачила, iнакше можна було отримати втик.
У школi нiхто не знав нi моїх проблем з матiр’ю, нi того, що у мене є сестра. Навiщо їм про це знати? А я намагався якомога менше говорити про себе i нiде не з’являтися, крiм школи та спортзалу. Мене вважали за дивака, не звертали увагу, а дехто навiть сторонився. I лише Славко був справжнiм другом. Та навiть з ним я не обговорював домашнi справи.
Коли в Оленки почали рiзатися зубки, я втратив спокiй. Дiвчинка цiлими днями нила. Я злякався чи не захворiла вона. До лiкаря звертатися було страшно - раптом випитає, що робиться вдома. А щоб звернутися до матерi, у мене навiть не виникала така думка. I ось, якось я увiмкнув радiо. Там передавали концерт. Через кiлька хвилин менi здалося, що чогось не вистачає. Виявилось, що Оленка перестала плакати - вона слухала музику! Це було просто чудово. Того ж дня, вкравшн кредитну картку, я купив музичного центра та плеєра i, в додачу, купу касет i дискiв. Мої справи пiшли на краще. Музика допомагала нам вижити. А як я радiв, коли Оленка почала говорити! Моє щастя було безмежним. Уперше за довгий час я став посмiхатися.
Минуло три роки з дня народження сестрички. Ми якраз вiдмiчали цю подiю в нашiй кiмнатi, коли туди, вперше за кiлька рокiв, увiрвалася п’яна мати. Вона ледве стояла.
- Що, святкуєте? Ти, бовдуре, напевно думаєш, що забравши її, насолив менi? Е нi-i-i, дзуськи! Ти насолив сам собi. Ви, двоє виродкiв, ваше мiсце не тут, а на вулицi. Геть з мого будинку! Я сказала геть! Менi осточортiли вашi радостi, коли я сама не можу радуватисьI Ви, саме ви зробили мене нещасною. Це через вас я не можу нормально жити. Забирайтась звiдси!
Менi набридла ця балаканина i я виключив її, а тодi занiс у iншу кiмнату i поклав на лiжко. Моє повернення Оленка зустрiла запитанням:
- А цого та тьотя крицала?
- Того, що вона погана i зла. Але не бiйся, доки я з тобою, вона тобi нiчого не зробить. Давай ось краще зробимо так: ти загасиш три свiчечки на тортi, а я дам тобi подарунок вiд зайчика.
Менi не хотiлося казати цiй безтурботнiй дiвчинцi, що «та тьотя’’ є нашою мамою. Правда, 0ленка не знала термiну «мама».
З того часу я став намагатися частiше водити Оленку на прогулянки. Не те, що я боявся залишатися удома з матiр’ю, хоча i не без цього; просто було ясно, що дiвчинцi потрiбне свiже повiтря, простiр i однолiтки. Спiлкування зi мною - то одне, з такими як вона - iнше.
Вневдовзi я став своєю людиною в парку, де збиралися молодi мами зi своєю малечею. Менi приносило радiсть те, що Оленка могла донесхочу набiгатись i награтись разом з iншими дiтьми. Правда, вона час вiд часу прибiгала, плачучи тому, що iншi дiти казали, нiби у неї немає мами, а у них є. I завжди, пiд кiнець, вона просила:
- Бозедалцику, купи менi маму!
Я намагався нiчого не обiцяти, а в черговий раз учив, що в таких випадках треба казати про старшого i сильного брата, якого в них немає.
Але в цiлому, ми поверталися рум’янi та щасливi. Оленка навiть засинала на ходу. Тодi я брав її на руки i нiс решту дороги.
Та такi iдиілiчнi днi мали закiнчитись. Я вiдчував це. Надто щасливi ми були. А в моєму життi не бувало такого, щоб добре i на довго.
Iнтуїцiя не пiдвела мене. Одного чудового вечора до парку зайшла моя однокласниця. I саме одна з тих, якi починали проявляти до мене пiдвищену зацiкавленiсть. Посмiшка зiйшла з моїх губ.
- Що ти тут робиш, Божедаре?
Вiдповiдь була готова давно.
- Пiдробляю.
- Як?
- Воджу гуляти дiвчинку, оскiльки її мати не має змоги робити це сама.
- Дивно, хлопець - така робота. Тим бiльше, навiщо тобi грошi, ти ж багатий.
- Тут справа не грошах, а в самому процесi заробiтку.
- і давно ти тут так заробляєш?
- Не дуже.
На другий день про це знали усi дiвчата школи. I з того часу почали зграями, пiд будь-яким приводом, з’являтися в парку. Це ставало небезпечним. В будь-який час вони могли дiзнатися, що Оленка моя сестра..

Та проблема з прогулянками зникла сама. Якось повертаючись зi школи, я побачив, як з нашого двору виїхала на машинi мати з диким виразом обличчя. Моє серце стиснулося i я з усiх нiг кинувся додому. Навiть найгiршi мої страхи були перевершенi - Оленка лежала без пам’ятi пiд сходинками, що вели на другий поверх. На її обличчi почали з’являтися синці. Я кинувся до неї. Серце б’ється. Жива! Лiкаря!
Мозок працював швидко i чисто. Всi емоцiї зникли. Я поклав сестричку на диван i став чекати. А що було ще робити?! За п’ять хвилин з’явилася швидка. Я сказав, що судячи з усього, Оленка впала на сходах i скотилася геть донизу.
Незабаром в лiкарнi. Я чекав на те, що скажуть лiкарi. Три години проповзли як три столiття. Моя голова ледве не посивiла вiд переживань. Нарештi до мене вийшла лiкарка.
- Ти брат тiєї дiвчинки, що недавно привезли?
- Так.
- А де батьки?
- Неважливо. Говорiть швидше, що з нею? Менi можна її побачити?
- Не поспiшай хлопче. Заспокойся i будь мужнiм. Твоя сестра не зможе ходити. Ми не в змозi чимось зарадити.
- Нi!!! Ти брешеш, сволото!!!
Я схопив її за комір i став трясти.
- Ти брешеш, брешеш, брешеш!!! - крики лунали по всьому коридору. На мене почали оглядатися. А я раптом вiдпустив її i заплакав. Вона поклала руку на моє плече i промовила:
- Поплач, поплач, стане легше.
Прояв жалю збiсив мене. Я скинув її руку.
- Замовкни, а то доведеться пошкодувати себе! Де моя сестра?
- Тобi туди не можна. Їй дали снодiйне i вона спить.
- Де моя сестра?! - прохрипiв я. Напевно, тодi у мене був страшний вираз обличчя, бо вона вiдiйшла всторону i показала рукою на дверi.
Оленка, з синяками на обличчi, лежала в лiжку iз закритими очима. Я пiдiйшов i взяв її за руку.
- Сестричко люба, ти чуєш мене? Я зроблю усе, щоб ти змогла ходити. Чуєш? Я зроблю це. А «та тьотя» за це дорого заплатить. Ой як заплатить!
I я вийшов з лiкарнi. Я знав, що ненавиджу жiнок. Жiнка хотiла вбити мене, жiнка вбила мого батька, жiнка скалiчила мою сестру, жiнка не змогла вилiкувати мою сестру. Все зло вiд жiнки.
Я вийшов на пошуки жiнки з лицем ангела i душею чорта - на пошуки моєї матерi. Мене вела жага помсти. Помсти за смерть батька i скалiчення сестри. Всi iншi почуття та емоцiї вiдiйшли на заднiй план. Божедар вийшов на стежку вiйни.... I я знайшов її. На це пiшло багато часу i сили, але вона була знайдена. Я стояв перед розкiшними воротами садиби мого батька в Ялтi. По дворi бiгали здоровеннi собаки, а бiля гаража стояло п’ять машин. Гараж вмiщує чотири. На даху будинку я побачив чоловiка з автоматичною гвинтiвкою. Дивно, будинок охороняється. Значить на подвiр’ї стоять машини бойовикiв. Отже - як мiнiмум двадцять п’ять чоловiк. Силою не прорвешся. Що ж, пiдемо в лоб. Я натиснув кнопку мiкрофона бiля ворiт.
- Божедар прийшов, зустрiчайте.
Через двi хвилини з будинку висипав десяток озброєних барбосiв. Мене оточили i пiд прицiлом завели всередину. Я був спокiйний, як удав. Але, побачивши матiр, збiсився i кинувся на неi. Та охорона не пропустила.
- Гаразд, тодi глянемо, що я навчився у батька, - промовив я i кинувся у бiй. Одним стрибком збив з нiг двох переднiх. Опустивсь на землю i вiдключив одного справа. Ззаду навалився один i схопив за шию. Я п’ятою вдарив йому по пiдйому ступнi. Тишу прорiзав крик. Один злiва-спереду вдарив мене ногою в живiт. Я зблокував удар i заїхав йому лiктем в сонячне сплетiння. Пiсля цього знову кинувся до матерi, але мене збили з нiг i притиснули до землi. Мене переповнювала ненависть, та я неспроможний був поворухнутись. Що може зробити шiстнадцятилiтнiй юнак проти восьми бугаїв? I тут почувся голос матерi.
- Заведiть його в пiдвал i добряче вiдшмагайте плiтками. П’ятдесят ударiв для початку.
Бугаї не пошкодували сил. Тодi знову з’явилася вона.
- Як справи? Будеш робити що скажу?
- Я вб’ю тебе ранiше!
- Ще п’ятдесят ударiв.
На сороковому я втратив свiдомiсть. Вiдлили водою i закiнчили роботу.
- А тепер як?
- Я вб’ю тебе не за батька, а за Оленку. Її ти не мала права зачiпати.
- Ви - виродки-дiти скаженого пса, взагалi не маєте права на життя, так само, як i вiн. А знаєш, чому я наказала вбити його? Тому, що вiн вліз куди не слід. Я його попереджала, що зі мною не варто зв”язуватись. Я його терпіти не могла, а він ідiот до кiнця свого дибiльного життя кохав мене. Він сподiвався отримати у спадок фірму мого батька – позарився на його обіцянки. Два придурки. І заміж вийшла тільки тому,що старий пригрозив залишити без спадку. Гей ви, дармоїди, дайте йому ще п’ятдесят плiток.
Цього разу мене вiдливали тричi.
- Тобi не жити, вiдьмо! Ти живий труп, - кричав я, щоб хоч якось звiльнити біль, яка рвались з грудей.
- А тепер поливайте йому спину морською водою.
Хтось схопив вiдро i побiг до моря.
- Лий, - наказала мати, коли вiн повернувся. Мiльйони голок впилися в мою спину. Я застогнав i втратив свiдомiсть.
Безпам’ятним мене перенесли до спальнi, поклали на живiт i прикували до нiжок лiжка.
Вiдкривши очi, я побачив бiля себе дiвчину рокiв двадцяти. Її краса була спотворена садистськими очима i блиском пiстолета в руках.
- Ти хто?
- Замовкни, менi наказано пришити тебе при найменшiй спробi говорити або втекти, - вiдповiла вона хриплим прокуреним голосом. «Що ж, почекаємо на подальшi подiї», - подумав я i розслабився.
Мати в оточеннi п’яти озброєних дiвиць прийшла на другий день.
- Ну, будеш робити те, що тобi скажуть, чи нi?
- Моя вiдповiдь тобi вiдома.
- Гаразд. Дiвчата, в пiдвал його. П’ятдесят ударiв i вiдро морської води. Процедуру повторювати кожні дві години до тих пір, доки не згодиться говорити. і не дай боже він втече! Ви знаєте, що на вас чекає. Я приїду через два дні.
Ці садисти знали свою справу. Куди там було вчорашнім моїм мучителям! Я витримав три дози, а тоді, між світлом і тінню, почав думати.
Вирватись неможливо. Вихидячи з цього, портібно робити розрахунки. Я зможу витримати максимум ще п’ять таких вправ. Далі смерть! В такому випадку користі з мене мало. Смерть батька залишиться непокараною . Але на даний час це не найважливіше. Оленка - що буде з нею? Заради неї я повинен жити. А тоді вже виконаю свою обіцянку.
Підійшов час п’ятого биття.
- Стійте, я хочу поговорити з ...вашою начальницею.
На спину вилляли відро води. і знову - небуття. Мене було перенесено до спальні і прикуто до ліжка. Так я і заснув.
Розбудив мене дитячий плач - плакала Оленка. Вона сиділа в інвалідній колясці і смикала мене за руку.
- Бозедалчику, Бозедалчику, плокинся! Цого в тебе на спині шов? Бозедалчику!
- Заткнись, маленька сучка, інакше тебе чекатиме доля твого брата, - почув я голос матері і зрозумів, що це таки не сон. Ця тварина не зупинеться ні перед чим. Хоча так її назвати - то завелика честь, бо тварини не здатні на таке.
- Чого ти хочеш? Я зроблю усе, тільки не зачіпай Оленку. - насилу спромігся я видавити своїм охрипшим голосом.
- Ось це вже інша розмова. В такому випадку слухай уважно. Перше: ти виконуєш все, що я скажу. Друге: ти починаєш вдавати люблячого сина, принаймні на людях. Третє: ми повертаємося додому і ти закінчуєш школу. Четверте: ти ні словом, ні звуком некажеш нікому, що тут відбулося. П’яте: нікому нічого про Оленку. Шосте: з нами їдуть троє з цих дівчат, як прислуга. Але їхні накази ти виконуватимеш, як мої. Сьоме: по закінченні школи ти їдеш на всі чотири сторони без копійки і, само собою, без Оленки. Вона залишиться при мені як гарантія моєї безпеки. Восьме: я роблю, що вважаю потрібним і ти незаважаєш мені. і, нарешті, дев’яте, останнє: ти не робиш ніяких спроб підійти до цієї, інакше твоя люба сестричка буде вбита.
З цим було важко погодитись, та я був змушений. іншого виходу не існувало. Про мою смерть у випадку відмови не було сказано, та це малось на увазі.
Мене помили, поклали на спину мазі, від яких біль почала відразу стихати, переодягнули і нагодували. і постійно поряд знаходились дівиці. На цей раз мати не довіряла моєму слову.
Наступного дня ми відправилися додому. Всю дорогу я тримав Оленку на руках, не дозволяючи нікому доторкатися до неї. При вигляді сестрички, яка не могла ні ходити, ні бігати, моє серце обливалося кров’ю. Та плакати я не міг. Саме з того часу я перестав посміхатися. Мої кулаки стискалися у безсилій люті, коли Оленка запитувала, чому вона не може ходити. Мати ж іронічно посміхалася, а я тихим голосом заспокоював сестричку:
- Не бійся Оленко, ти будеш ходити, я обіцяю.
Тоді ж я поклявся собі, що зроблю усе можливе і неможливе, щоб вона знову стала повноцінною і щасливою дівчинкою.
Дев’ятий клас закінчити було важко, але я закінчив його без четвірок, а школу - із золотою медаллю. За цей час я став ще більш завкненим у собі.
Незважаючи ні на що, мною все частіше цікавились дівчата. Усі вони намагалися дізнатись таємницю багатого красунчика із сумними очима і кам’яним обличчям.
Всю свою лють, яка накопичувалася за день, я викидав на тренуваннях. Славко навіть став побоюватися, чия часом не збожеволів. Славко... Він був єдиною людиною, якій я довіряв. Я знав, що він не підведе мене в скрутну хвилину, але навіть йому не розповідав домашніх таємниць.
Весь свій вільний час я проводив із сестрою. Ми бавились і слухали музику. Музика стала невід’ємною частиною нашого життя. Вона зустрічала мене зранку і проводжала увечері. Вона допомагала вчитись і тренуватись...
На другий день після випускного, мати сказала:

- А тепер ти підеш на всі чотири сторони. Забереш свої речі і підеш. Сам. Мене не цікавить, що ти робитемеш і як житимеш. Я не втручатимусь у твоє життя до тих пір, доки ти будеш мовчати про своє минуле і ...про своїх родичів. Варто тобі щось бовкнути на цю тему, як ти і твоя сестричка замовкнете назавжди. А за звичайних умов можеш зустрічатися з нею один раз в місяць, першого числа, у Києві, на Хрещатику, з вісьми ранку до вісьми вечора. і ніяких спроб утекти - при найменшому натяку на втечу будете пристрелені. А зараз - пів години на збори і геть!
Наступного дня ми з Славком покидали місто і відправлялися вступати до медичної Академії. Я знав, що хочу, а Славко йшов за мною. Здавалося, ніби він пішов би і в пекло, аби я сказав. і все це через те, що колись в дитинстві, я допоміг йому. Дитинство... Боже, коли це було?
До Академії ми поступили одразу і з першого курсу ми стали кращими студентами. Майже весь свій час я присвячував навчанню. У мене була мета - стати великим лікарем, щобвилікувати сестричку. Оленка... люба Оленка, останній подарунок батька. Місяцями я мріяв про, як зустрінусь з нею і ми проведемо разом дванадцять годин. Це були єдині щасливі години в моєму житті. Ми ходили в кіно, в парк, на морозиво, точніше ходив я, а її на носив руках. Дванадцять годин пролетали, як дванадцять секунд. і я, не в силах дивитись на її сльози прирозтаванні, тікав, щоб знову зануритись у навчання і тренування. і знов цілий місяць жив надією на зустріч.
Якось на третьому курсі Славко сказав мені:
- Слухай, Божедаре, тобою дуже цікавляться дівчата. До того ж, деякі з них сміються, що ми з тобою голубі. Я довів, що це не так. Тепер твоя черга. Від тебе не вимагається рішучіх дій, просто намагайся поводитись у їхньому товаристві більш розкуто.
- Ненавиджу жінок. Вони приносять нещастя.
- Це не має значення. Я сьогодні приведу двох дівчат. Одна моя ...скажімо, коханка, а друга - Ольвія.
Він замовк, очікуючи на мою реакцію. Ольвія. Це ім’я мені нічого не говорило.
- Хто це?
- Ну ти даєш! Я знав, що тебе не цікавлять дівчата, але щоб до такої міри! Ольвія - це першокурсниця, за якою бігає половина Академії, а вона цікавиться лише тобою. Задумайся над цим.
Так, він мав рацію. Над цим варто було б задуматись. Моя мати, швидше всьго, підіслала свою чергову людину. Що вона це зробить, я знав і чекав на такі дії. Матінка може багато. Не виключено, що Ольвія і ще з десяток таких самих давно слідкують за мною. Ну і нехай слідкують. А Ольвію потрібно приблизити до себе і не відпускати. Тоді мати знатиме лише те, що я хочу.
Я посміхнувся:
- Гаразд, приводь свою Ольвію.
Славко прийняв мою посмішку якось по своєму. А я вирішив спробувати вкласти материну дівицю в ліжко у першу ж ніч. Хоч я і відлюдковатий, але дещо знаю «про це».
Ольвія перевершила всі мої сподівання. Моя мати красива, її садистки красиві, та куди їм до Ольвії. Натуральна блондинка з голубими очима, римським носом, ідеальним овалом обличчя, губами, створеними для поцілунків, і фігурою богині. Правда, цей опис деже примітивний в порівнянні з красенею, яку я побачив. „Цікаво, скільки мати їй заплатила?” - промайнула думка, а мову відняло. Я сидів з відкритим ротом, не маючи змоги поворухнутись. Славко посміхнувся. „Я ж говорив, що за нею бігає вся академія.” Тут і справді було за ким побігати.
Задум про першу ніч не вдався. На всі мої намагання Ольвія відповіла відверто:
- Я не з тих, хто кидається в постіль при першій зустрічі.
„Ах так, - подумав я, - тоді я зроблю так, що ти сама тягнутимеш мене туди.”
А вечір вдався на славу. Їм трьом майже вдалося відігнати від мене усі переживання і думки.
З того часу я став жити трохи іншим життям. Усе було, як і раніше, крім зустрічей з Ольвією. Трішки поцілунків там, трішки там, трішки більше ще десь і вона майже вона. Та між нами лежала велика прірва, - моя мати. Що це так, я зрозумів з її поведінки. Що що, а це визначив безпомилково. Крім неї, мною було виявлено ще четверо дівчит з інституту - матерених шпигунок. Складалося таке враження, ніби у неї під рукою величезна жіноча організація. і це все нескладно перевірити.
Щоб остаточно переконатися в своїх здогадах, я в кінці першого семестру, на четвертому курсі освідчився їй у коханні.
- Любий, як я давно на це чекала! - томно промуркотіла Ольвія. і вже смакуючи її жагучі поцілунки, я подумав: „Вона краща акторка, ніж мати, але не настільки, щоб обдурити мене”. За цим пішла серія моїх поціленків і нове признання. Ще хвилина, - і Ольвія почала мене роздягати.
- Е ні, стій дівчино, я не з тих, хто кидається в постіль при першій зустрічі.
Після цього просто вийшов з кімнати. Місяць ми не розмовляли і я став відчувати, що чогось не вистачає. Я зрозумів щодо того - це кохання. Наступний місяць я намагався не зустрічатись із Ольвією і це мені непогано вдавалося. Я знав, що на мене чекають велики неприємності, якщо не вдасться вирвати зі свого серця ту кляту красуню. Було ясно як день, що історія повториться. В татка, напевно, було теж саме. Моїй матері було наказано закохати його в себе і вона зробила це. А вже маючи в руках владу, позбавилась його. Де гарантія, що Ольвія не зробить аналогічно? Та все таки, за що її підцепили?
Врешті-решт, я вирішив йти напряму.
Зустрівши дівчину в одному з коридорів гуртожитку, я без слів завів до себе в кімнату.
- Отже, будемо повністю відверті. Ти мене зрозуміла? Як їй вдалося змусити тебе працювати на себе?
- Я не розумію...
- Все ти розумієш! рикнув я, підкріпивши рик ляпасом.
- Божедаре, що ти собі ...
- Розповідай! - другий ляпас.
- Вона оплачує моє навчання в обмін на інформацію про тебе. А у випадку, якщо вийде тебе заарканити – відповідно приз.
„Цілком імовірно. Таке цілком може бути.”
- Вона казала, що тобі доведеться вбити мене?
- Ні! Ні! Божедаре, ні! - з жахом закричала Ольвія. - Я цього ніколи б не зробила!
Після тих слів я притиснув її до своїх грудей і почав засипати поцілунками. Вона відповідала на них з величезним бажанням. Я висушив губами її сльози і змусив плакати від щастя.
Це було вперше не лише зі мною, а з нею.
На ранок, прокинувшись, коли Ольвія спала, я став згадувати наше «примирення». Її остання фраза. В ній щось було не те. Що саме? Та яка, зрештою різниця. Батько казав,що людина, яка продала один раз, продасть і другий. А Ольвія непогана акторка. Цікаво, де її знайшли? Та то все дрібниці. Тепер перевіримо власні акторські здібності. Пограємо у ваші ігри. Тільки я не татко, мене не проведеш.
Дівчина прокинулась, і з посмішкою потягнулася до мене. Гарячий поцілунок розпочав новий період нашого знайомства - високого акторського мистецтва. Я знав, що цей поцілунок відібрав в мене можливість стати щасливим у коханні. Я знав це, знав! Та нічого не міг вдіяти з собою. Моє серце вимагало тепла та ласки. «Хлопче, плюнь на все і кохай!» А розум невгамовно повторював: «Не лізь туди, там смерть, там смерть!» Так наші взаємини стали суцільною мукою. Бідний мій татко! Як я його тепер розумів!
Під кінець четвертого курсу до нас із Славком підійшов чоловік років сорока і попросив виділити йому годинку для розмови. Ми погодились. В першу чергу він увів до комп?ютера якісь тести і попросив нас дати відповіді на запитання. Ми зробили це.
Ознайомившись з результатами, він назвав себе. Його звали Семеном. Він пояснив, що належить до організації «Заграва», в цілі якої входить пошук молодих перспективних людей. Особисто він шукає таких в галузі медецини. і, звичайно, якщо вони проходять тести, складені психологами організації, він пропонує їм роботу, що добре винагороджується за кваліфікацією. Саме це він і хоче запронувати нам.
- Ми хотіли б подумати. - скозав Славко.
- Гаразд, даю вам тиждень. До всього сказаного хочу добавити лише одне, - ми за будь яких обставин піклуємося про наших працівників.
Потім, притримавши мене самого, добавив:
- До вашої матері, Божедаре, ми не маємо ніякого відношення, - і покинув самого думати над його словами.
Обміркувавши усі «за» та «проти», ми погодились. Нам одразу ж виділили стипендію, яка в кілька разів перевищувала державну і запропонували продовжити навчання не гірше, ніж до цього.
Мені таких пропозицій можно було б і не робити. Я вчився повним ходом. Часом, навіть викладачі знали менше за мене. В мене нів? Та не настільки важлива борода. Ти зверни увагу на свої очі! Ти бачив у когось такі сумні очі? Божедаре, що з тобою? Ти можеш мені сказати?
- Ні, ще не прийшов час.
Увесь період навчання в Академії і два наступних роки роботи в чудовій клініці, я шукав способи лікування моєї сестри. Семінари, конференції, уся можлива література, Internet. Через що я тільки не пройшов. Ніде не гарантувалось повного виліковування без побічних ефектів. Це мене не влаштовувало. Далі не можна було чекати. Мені вже двадцять п?ять років, а Оленці - дванадцять. В такий вік починає розквітати її краса. А моя сестричка обіцяла перевершити свою маму. Але ж ноги! Вона не відчує себе повноцінною, не маючи змоги ходити. Вигляд кожної здорової дитини сильно засмучував її. Вона ледь стримувалася, щоб не заплакати, коли я ніс її на руках. Це неможливо було терпіти.
Та чим далі, тим більше я зневірювався в нашій нашій науці. На даному етапі свого розвитку, вона мало чим могла допомогти. Та я, незважаючи на це, продовжував читати літературу. і ось, в одній з книжок мною було вичитане, що в давні часи волхви лікували навіть ті хвороби, до яких зараз не знають, як підійти. Там наводились деякі приклади, а серед них билина про іллю Муромця. Я відчув напрямок. Там також говорилося, що багато з цих знань вже втрачено. Та навіть залишки можуть зробити революцію в сучасній медецині, якщо провести комплексне дослідження. Єдиною проблемою є те, що ці знання є дуже розрізненні і розкидані по книгах чорної і білої магії, а також по багатьох селах, де лікують бабусі-знахарки.

Ця книга стала поштовхом для нового напрямку моєї діяльності. Першим ділом я звернувся до відомих цілителів-екстрасенсів. Та дарма - вони не мали того, чого я потребував. Незважаючи на це, вони дали мені адреси сільських «відьм». Я почав знайомитися з їхніми методами, шукати в них старі книги, в яких використовувалося замовляння, різні фокуси, магічні формули і т.д.. Тобто мене цікавили книги типу чорної чи білої магії. Бабусі зі скрипом, нехотя, але все-таки давали те, що мені було потрібно. За більш, ніж півроку нашої співпраці, я навчився відрізняти звичайні фокуси від справжньої магії. Потроху бабусі і книги вчили мене тому, чого не знала офіційна медицина. Робота фільтром була дуже складною і забирала величезну кількість часу. Славко непокоївся моїми зникненнями, але мовчав. Мої пошуки продовжевалися. Я виконав велетенський об’єм праці, відсіваючи сміття від зереністини. і раптом, одна бабуся розповіла мені давню легенду, що передавалася в її роду з покоління в покоління: «Коли до страсного четверга, що перед Пасхою, зібрати воду із семи джерел і біля сьомого змішати її і випити із срібної чаші, то це дасть силу, яка дозволить тобі правити Землею. Але воду цю потрібно збирати вночі, щоб ніхто не бачив, рівно о дванадцятій годині. А протягом цих семи днів не можна взагалі нічого їсти і тільки пити воду з джерел».
Землею я не буду правити, але... В цих словах щось було. Я міг дати руку на відсіч, що там щось було. Бабуся порадила не робити цього, оскільки її родич, що скористався цією інформацією, був колись знайдений біля одного джерел мертвим. Такий факт ще більше впевнив мене у необхідності проробити цю процедуру. Двом смертям не бувати, а одній не минувати.
Наближалася Пасха. А цього року вона була дуже ранньою. Я почав свої приготування. Оленці сказав, що напевно довший час не приходитиму, але коли прийду, то вже вилікую її.
Дивно, але чим далі, тим більше вірив у те, що завдяки воді зможу зцілити сестричку.
Славко попередив, що мені необхідна відпустка і владнав усі необхідні формальності у зв?язку з цим. Зібравши необхідний посуд, топографічні карти, я за півтора тижня до Страсного четверга, відправився за місто. Два дні пішло на пошуки семи підходящих джерел.
Що ж, прийшов мій час. Одинадцята година. Не покидало якесь моторошне відчуття. Я підходив до гаю, з якого витікав струмок. Джерело було сховане за деревами. А що було далі? Що далі?
Невідомість.
Чому я в лікарні? Що трапилось? Дочого тут Ведмедеві хлопці? Коли я з ними бився?
Ось тут мені потрібно стороння допомога. Я покликав Славка.
- Славе, я пам?ятаю все... крім того, як зник: до цього часу. Розповідай усе, що знаєш.
Він почав. Його розповідь була довгою. Він розповів все, що знав, а коли закінчив, я попросив:
- Витягни, будь-ласка, мене звідси. Справи дуже невтішні. Вдома я повідаю все, що хочеш. Час прийшов.
Незважаючи на всі його зусилля, мене тут протримали ще два тижні. А квітень вже розпочався. Часу залишалося дуже мало.
Повернувшись додому, я всадив Славка у м?яке крісло і розкрив йому усі свої таємниці. На це пішло багато часу. Та коли я завершив, він вже знав про причини моєї дивної поведінки, про мою сестру, татка і матір.
- Та-ак. Несолодко тобі довелося. і що ти тепер думаєш робити?
- Доробити недороблене. На цей раз вже або пан, або пропав. Третього не дано. Я буду діяти. Але для початку потрібно провести консультацію зі своїм адвокатом у зв?язку з моєю можливою смертю.
- Божедаре...
- Не потрібно, Слав. Я знаю, на що йду. Навіть якщо виживу тут, я не впевнений, що вдасця залишитися в доброму здоров?ї, коли буду визволяти Оленку.
- Я піду з тобою.
- Ні, по воду я піду сам. Тобою я не можу ризикувати. У випадку чого - ти будеш опікуном моєї сестрички. А зараз мені потрібна швидка музика і негайно! За справи беремось у цю ж мить. Зателефонуй до нашого адвоката. Я піду переодягнусь.
Пан Сергій був за п?ятнадцять хвилин.
- Добридень, панове! Я...
- Добридень, добридень, Сергію. Давай без офіціозності. Ми ж товариші, до того ж майже однолітки. Ми, вірніше я, попросив тебе приїхати по одній нагальній і дуже важливій справі. Присядь і вислухай мене уважно.
Я виклав йому усе, що вважав за необхідне.
- Але, Божедаре, ти ж не збираєшся помирати на цьому тижні.
- Ти майже вгадав; не на цьому, а на наступному. і мені потрібно, щоб усі папери були готові до завтрішнього дня. і все повинно триматися у цілковитій таємниці. Ніхто сторонній про наші справи не повиннен знати щонайменше три дні. А далі в них або відпаде потреба, або про них і так знатимуть усі, кому потрібно. Ти зрозумів? Тоді працюй, за це тобі буде заплачено вп?ятеро більше звичайного. Головне - нікому і нічого!
Адвокат пішов. А ми зайнялися влаштуваням справ із клінікою. Минуло три дні. Ми почали наші тренування, щоб набрати форму. і, як завжди - музика, музика, музика!
Прийшов час відправлятися по воду. Я зібрався, дістав карту і сказав:
- Ти зустрінеш мене на ранок Страсного четверга. Принесеш з собою варений помідор, грейпфрукт і теплого бульйону. Все, я пішов. О, ледве не забув! Винеси, будь-ласка, плеєр та кілька касет.
і вже в повному спорядженні, я відправився в бій. Тільки з ким?
До першого джерела я підійшов знову ж таки об одинадцятій. Хвилини тягнулися, як толіття. Нарешті і одинадцять! Пляшку у воду!
і тут з?явилася Тінь. Мене аж смикнуло від болю.
- Ти повернувся! Ха-ха-ха-ха! Ти повернувся битися зі мною? Ти програєш. Твоє життя не варте і копійки! Запам?ятай це! - Її слова лунали, як удари грому. Кожен звук бив, як блискавка. Я ледве не впав, але ноги не підвели. Пляшка повна! Ось і перша пляшка.
- Не радій, ще шість пляшок! - Тінь несамовито закричала і зникла. А я напився води і ліг спати. Цілу ніч мені снилися жахливі створіння, що переслідували мене, щоб вбити і випити кров. Прокинувся я ніби весь побитий. Необхідно було йти далі. Я напився води і пішов.
Вже на підході до другого джерела в мене почали відмовляти ноги. Таке враження, ніби хтось висмоктував з них силу.
Ось я на другому місці. Необхідно відпочити. Музика допоможе це зробити. і вона допомогла. Я відчув себе новонародженим.
Цього разу Тінь з?явилася об одинадцятій. Вона мовчки витала навколо мене. Її присутність мене дуже гнітила. З кожною хвилиною мені все важче дихати. Я вже майже задихався, коли прийшов набирати воду. Я взяв пляшку і вже хотів опустити її у воду.
- Стій, не роби цього! Я пропоную тобі угоду. Ти відмовляєшся від претензій врятувати свою сестру. Вона приречена. Їй не допомогти. Подумай про себе! Ти викинув своє життя на смітник. і все для того, щоб врятувати життя якійсь дівчині! Згадай, скільки горя принесли тобі жінки! Не роби цього! Зупинись! - сила її голосу ледве не примусила мене підкоритися Та було пізно. Чисто по інерції пляшка була опущена в джерело.
- Ах так !!! - закричала Тінь. - В такому випадку ми ще повоюємо!
З цими словами вона кинулась на мене. Якась надприродня сила витиснула з грудей все повітря і стисла серце. Я не мав змоги навіть крикнути і беззвучно впав на землю. Тінь насіла на мене і не давала встати. Її нематеріальні реки здушили горло, наче стальні обручі. В очах попливли різнокольорові круги. Це вже занадто! Потужнім імпульсом я змусив себе скинути її. За мить я стояв, готовий до бійки, але ноги знову відмовилися працювати. Підніматися було важко. Руки ледве рухались. Ні, тут не може служити сила Місяця. Прийшов час використати слав?янську традицію. Я послав із сонячного сплетіння в руки енергію Сонця. і вони запрацювали! Сила і тепло розійшлося по всьому тілу. Знову налетіла тінь. Я впав і одразу вскочив. Розпалина ! Енергія вихлюпнулася з грудей в плече, скинула камінь, заповнила кулак і відкинула Тінь. Вона явно не була готова до такого спротиву. Я вихопов пляшку із джерела і закоркував її. Швидким рухом залив до рота пригоршню води.
- Все одно тобі не перемогти! - загриміла Тінь і зникла.
Знову цілу ніч мені снилися жахи, а на ранок вставалося важче, ніж минулого дня. Та, випивши води, я увімкнув плеєра і це дало сили. Та все одно необхідно було набратися сонячної енергії на весь день і ніч. Тепер я знав свою зброю - Сонце і вода.
Дійти до третього джерела було легше, ніж я сподівався. Допавши до води, я з подивом усвідомив той факт, що кругом була цілковита тиша. Жодного поруху, жодного звуку і хоч би вітер повіяв.
Сутінки приходили повільно. Поступово оточуючи, вони щомиті густішали. і, нарешті, прийшов Темрява. В ній було щось велетенське і зле. Густота ненависті в Темряві була настільки велика, що це відчувалося фізично. Здавалося, що навіть Місяць і зорі поховалися від жаху. Такого ще не траплялося. Я сів біля джерела і почав чекати.
Темрява породила Тінь рівно о десятій. Я її не бачив, але появу відчув. Ще б не відчути, коли по тілу пропустили напругу в тисячі вольт!
Десята. Кожень день на годину раніше. Зрозуміло.
Тінь відразу ж приступила до своєї роботи; вона спробувала прив?язати до місця, де я сидів, щоб не дати підступитися до джерела. Я зрозумів, що такі чари в цій ситуації можуть бути занадто сильними. Не можна було ворогові давати жодного шансу. і після першого ж кола Тіні навколо мене, я опустив руки у воду. Таке їй явно не сподобалося, але вона змовчала.
Через деякий час вода стала холоднішати, - видно Тінь намагається заморозити джерело. Висмикнувти руку - це означає не набрати води. А температура повільно, хвилина за хвилиною, зменшувалася. Що робити?
Вода біля берегів замерзала. Лід поступово підходив до центру. Джерело повільно помирало. Мої сили також вичерпувались. А тут ще і голод дав про себе знати. Щоб якось заглушити його, я відпив води, а потім ще і ще. Щось змінилося. Але що? Вода! Вода потепліла.
Та рано радіти. До дванадцятої залишилась година. і коли я це зрозумів, Тінь громовим голосом, від якого кров холола в жилах, промовила:

Сьогодні зі мною Темряві Землі. А ти один. Тобі не виграти! Відступись!
- Те ж саме говорилось учора й позавчора, та я зміг набрати воду! Я зроблю недороблене!
і тут Темрява ожила. Вона почала згущуватися. Спочатку це було непомітно, та поступово став відчуватися тиск на вуха. і чим далі він більшав. Незабаром почало дзвеніти в голові. Я закрив вуха пальцями. Полегшало, та ненадовго. За кілька хвилин тиск підвищився так, що мене почало притискати до землі. Складалося таке враження, що я опускаюсь глибоко підводу. Стан безвихідний. Я навіть не знаю, з ким боротися! Я нікого не бачу. Як можна битися з невидимим ворогом, коли він всюди і ніде? Як можна битися з Темрявою? Вогнем! Так, саме вогнем! Я швидким рухом вихопив запальничку. Голубе полум?я прорізало темноту. Тиск миттєво зник. Я випив трішки води.
Раптом на мене налетіла Тінь. і розпочався бій. Осипаючи один одного ударами, ми кружляли навколо джерела. Її ціллю було відігнати мене подалі від води. Але я тримався, тримався з останіх сил. Чим слабшим я ставав, тим більш сильнішою ставала вона. Довго в такому ритмі я не витримаю. Необхідно зменшувати кількість рухів. Я став вправно ухилятися від ударів.
Дивно, хоч навколо темінь, а Тінь усе-таки виділялася на її фоні. і відділяється не тому, що світліша чи темніша, а тому, що я бачу її Чим ближче до дванадцятої, тим активнішими ставали її атаки. Вона черпала свою енергію у Темряви, а мені ніде було її взяти.
Коли годинник пропищав дванадцяту, я безсилий впав з пляшкою в руці у воду. Через хвилину я встав. Якимось дивним чином джерело напоїло мене не лише водою, а й силою. Слабка надія на те, що Тінь пішла, зникла з першим же її ударом.
- Ти чекав, що я зникну?! Ні! Тільки не це!
і знову розпочалася жахлива боротьба між нами. Від її ударів я літав, як листок на вітрі, але й сам в боргу не залишався.
Скільки можна? Я помітив, що Вона цілилась тільки в місця, де знаходились пляшки. Необхідно покласти їх у воду. Вона не підходить туди - боїться. А може самому зануритися туди. Я кинувся до джерела.
- То ти так? Ну тоді отримуй!
Мене почала брати судома. М?язи зводило так, що я ледве що не кричав від болю. А дистанційна атака посилювалася з кожною хвилиною. Щось почало тиснути на серце. Тільки цього не вистачало. і тут потужній імпульс вдарив у голову. Від страшного болю я закричав і втратив свідомість.
Отямився від холоду. Вставало сонце. Хотілося їсти. Не можна - тільки вода. Я встав, напився, оглянув себе. Здається, все ціле. Як добре, що плеєр з касетами знаходиться у водонепроникному поясі.
Сонце піднімалося все вище і вище. Потрібно висушитись і набрати енергії на наступну ніч. Вона обіцяла бути ще більш важкою і непередбачуваною.
Зробивши все необхідне, я вирушив в дорогу. Але не тут то було. Таки тінь обійшла це місце тричі! Тепер доведеться чекати до обіду, а тоді знімати чари. А це займе чимало сил і часу.
Добрався я до четвертого джерела уже в сутінках. Страшенно хотілося спати. Повіки, ніби наповненні свинцем, постійно злипалися. Темніло. Незабаром з?явиться тінь. Не спати! Геть сон! Музику і швидше! Потілу пройшло приємне тремтіння. Я став похитуватися в такт музиці.
Якось непомітно текла ріка часу. Незабаром темінь огорнула мене. Тінь чомусь не з?явлалася. Ну й добре. Це мене задовільняло. Але неприємне відчуття Її присутності не давало спокою. Знову захотілося спати. Сонливість буквально валила з ніг. Я став пританцьовувати. Але це не допомагало. Рухи уповільнювалися. Давалася взнаки минула бурхлива ніч. Я присів. Спати! Усе моє єство просило сну. «А ну все до біса. Подрімаю годинку, час ще є». Занурюючись у сон, я подумав: «Тут щось не так. Чому немає тіні?« Думка так сполошила мене, що я миттєво прокинувся. Відчуття її присутності і сон. Так ось що вона сьогодні придумала. А ось я ледве не здався. Спав би ти, Божедаре, вічно мертвим сном, і ніщо тобі не допомогло б.
Я глянув на годинник. Дванадцята! Пляшка!
Ще кілька хвилин і все... А ось тепер можна і відпочити. Вийнявши з наплічника мотузку, я зв?язав два кінці разом і промовив заклинання. Тепер покласти його колом і можна спокійно спати.
Але, як завжди, сталося не те, що хотілося. Цілу ніч за мною ганялася тінь. Вона то душила, то різала, то пила мою кров. В цій круговерті постійно лунав Її громовий голос, який наказував відступитись і здатись. Я, весь в холодному поті, то прокидався, то засипав знову. Врешті, я перестав усвідомлювати: маячня це, чи реальність. А на ранок Вона загнала мене в підвал і приставила до стіни. Я стояв, боючись навіть поворухнутись. Тінь усе підходила і підходила. В Її обрисах проступало щось до крику знайоме. Але що? Вона промовила: «Зупинись! Здавайся!» і я з диким криком «Ні!!!» прокинувся.
Пробудження нічого втішного не принесло. Голод так мене мучив, що я ледве стримувався, щоб не накинутися на молоде листя чи траву. Вода вже не рятувала. Що ж мені робити? Можливо Сонце допоможе? і справді, після енергетичних вправ почуття голоду притупилося. Потрібно йти далі. До п?ятого джерела.
Там мене чекала нова несподіванка - до джерела не підступитись. Їм таки вдалося накласти закляття на весь день. Це погано. Довелося шукати гілляку, з якої зручно зробити факел і пожертвувати брезентовим наплічником. Першв спроби проникнити за завісу закляття були марними. Тоді я виставив перед собою факел і, посилаючи в нього всю свою енергію, почав рухатись вперед. Перший метр дався ціною велетенських зусиль і години часу. Наближися вечір, а до джерела було ще метрів з десять. Я подвоїв свої зусилля. Але чим далі, тим важче було рухатись. Тіло трусилося від напруження. З лоба струмками лився піт і заливав очі.
Я не помітив, як стемніло. Глянувши на годинник, я жахнувся - була одинадцята, а до джерела залишалося п?ять метрів. Соснова гілляка давно згоріла. Доведеться сподіватися лише на себе. А сили танули, як сніг на сонці. Швидше, швидще! Якщо не вдастся добратися до води, це означатиме поразку. А цього я не міг собі дозволити. На мене чекала моя сестра. Чекала і сподівалася. Я повинен виправдати її сподівання.
Згадка про сестру надала нових сил. і я кинувся вперед. Правда «кинувся» - не те слово. Усе відбувалося, начу у сповільненому кіно. Сантиметр за сантиметром, крок за кроком, роблячи неймовірні зусилля, яповільно наближався до мети. Залишився метр, коли я знову глянув на годинник. За дві хвилини дванадцята! Ні, це не можливо! Свідомість протестувала проти цього, але голос розуму говорив, що це так. і ось я кинув всю свою енергію і силу на подолання бар?єру. Крок, другий. Від напруження звело м?язи спини. Третій крок. Потрібно падати!
Не вийшло.
Ще зусилля! Від натуги звело ноги. Я заскрипів зубами від болю, яких охопив все тіло. Нарешті джерело поряд. Руки заніміли, доки вийняв пляшку.
Придотикові до води чари зникли і впав. П?яте джерело! Нарешті!
Та це був не кінець. Мене почали хапати страшні судоми. Катаючись по землі, я корчився від болю. А поряд чувся ЇЇ сміх.
- Це тобі нагорода за п?яту пляшку! Я тут буду ще дві години. і за цей час ти попрощаєшся з життям. А перел цим ти проклянеш усе на світі!
Спазми охопили все тіло. Я намагався розслабитись - марно. Такого напруження серце може не витримати. Тінь майже зв?язала мене у вузол. Почався тиск на свідомість. і це було єдине, в чому я міг протистояти. Темні холодні щупальця жаху проникали в мозок. Потрібно захищатися. Зусиллями волі я змусив себе ні про що не думати, а тоді знищив усі зародки страху. Тепер можна спробувати розслабити тіло. Поступово, дуже повільно, не зважаючи ні на що, почав виганяти з себе напруженість. Вона зникалолод все більше допікав. Ледве я став на ноги, як в очах потемніло і закрутилася голова. Невистачає енергії. Потрібно підзарядитись і поспати, можливо вдень це вдасться зробити.
Прокинувшись, коли сідало сонце. Необхідно якомога швидше добратися до джерела. Ноги відмовлялися йти, а шлунок вимагав якоїсь поживи. Бунт на кораблі!
Так, ледве пересеваючи ноги, а під кінець навкарачки, я добрався до шостого джерела. Тінь вже була там.
- Скільки можна? Мені набридло чекати! А тепер прощайся з життям!
До мене ще не дійшов зміст сказаного, як мої руки піднялися і вхопили мене за шию. Пальці почали стискатись. Очі вилізли з орбіт, легені розривались від нестачі кисню, а я все не міг оволодіти власними руками. Та, раптом, вони самі опустилися. Груди запрацювали, як ковальські міхі. і тут я знову втратив контроль за власним тілом. Щось стороннє керувало ним. Самим цікавим було те, що мозок працював без відхилень, та не міг заволодіти своєю власністю.
А Темрява, що захопила мене, була безжалісною. Вона рвала, душила, била. Мене кидало головою об дерева і камені. Очі заливали кров, а я навіть не міг стерги її. Темрява висмоктувала останню енергію. Я чекав на смерть, як на щось невідворотнє. Ще трохи, і вона виснажить мене вкінець або вб?є. Я приготувався прощатися з усім світом, коли знову згадав обличчя Оленки. Вона все чекала на мене. Вона все чекала на мене. А я вже здався. Ні!!! Не буде цього!!! Я не піддамся!!! Я врятую сестру!!!
Потужній спалах емоцій на мить відкинув Темряву. і я знову опанував свою тіло. Вона знову спробувала захопити контроль, але не змогла. Мені вдалося захиститись. Якраз прийшла пора набирати воду. Наповнивши пляшку, я присів. Тінь кружляла навколо мене. Я був сповнений рішучістю дати достойну відсіч. Вона відчула це і вагалась - все таки мені вистачило сил дати відсіч темряві. Поступово емоції вгамувались. Мною почалаоволодівати апатія і втома. Повіки наливалися свинцем, руки і ноги дрібно тряслись. і тоді тінь наважилась. Вона кинулась до мене і одним ударом ноги повалила мене додолу. Я пробував противитись, та дарма. Тіло не могло працювати. А Тінь місила мене, як грушу. Удари сипались один за одним. Кожен з них віддавався вибухом у голові. і все ж в цих ударах було щось знайоме. Що саме - не зрозуміло. Тінь підняла мене над собою і кинула об землю. «Добре, що на спину», - подумав я, перед тим, як відключитись.

Ніч пролетіла непомітно. Я лежав без тями аж до обіду. Оклигавши, спробував піднятися. Не вийшло. Ще раз. Те ж саме. Після кількох невдалих спроб. Я відмовився вставати. А зробити це було потрібно. Шлунок вимагав хоча б води. Я поповз до джерела. Кожен рух віддававсябіллю в голові і різаниною в животі. Але, незважаючи не на що, я доповз.
Необхідно оглянути себе. Шість пляшок з водою, одна пуста і срібна чаша. Плеєр, касети. З них дві зламані і дві цілі. Дивно.
Усе на місці. Якби міг і вмів - засміявся б: після шести таких ночей лише дві поламані касети! А чому пляшки цілі?
Полежавши з годинку, вирішив добратися до сьомого джерела. Встав з п?ятої спроби. Хитало, як корабель у шторм. Перед очима літали зірочки.
Вперед!
Ледве переставляючи ноги, ярухався. Повільно, але рухався. Пляшки та плеєр здавалися стопудовими гирями. А викидати їх не можна.
Голод і сонце кинули мен на землю десь посередині між джерелами. Я глянув на годинник. З такою швидкістю мені до джерела не дістатися і за тиждень.
Встати не зміг. Поповз.
Кров стукала у скронях молотами. Кожен стук супроводжувався спалахом болі в голові, а я повз і повз. Зупинюсь - мені кінець. Тільки в русі життя.
Вперед!
До дванадцяти маєш встигнути до джерела. Забудь про Тінь. Для тебе існує лише рух.
Перед очима попливли різнокольорові кола, тіло покрив піт, шлунок грав марш, а я все повз і повз. З?явилося відчуття присутності тіні, та мені було не до того. Тоді стало важче повзти. Спочатку я списав на втому, та згодом до мене дійшло, що це Тінь. Це змусило рухатись швидше.
Вкрай знесилений, я дістався джерела. Не було сили навіть глянути на годинник.
- Ну як справи? Все ще сподіваєшся перемогти?! Не вийде!!! - кожне слово розпеченим ножем впивалося в мою тіло. Починалися останні муки. Тінь вже не висмоктувала мою енергію - не було що. Вона лише била. Била словами. Кожне слово - подібне блискавці. Слова краяли мій мозок, а я корчився від БОЛЮ. Починався кінець. Болів не тільки мозок, боліло все тіло. Мене шматував БіЛЬ. Шматував з середини. Тінь щось говорила і говарила. Я не чув. Її голос перебив мої барабанні перетинки. З вух заструміла кров. Нижня губа була перекушена. Кров змішалась з піною. Нігті попробивали шкіру в долонях.
Я помирав.
А Тінь сміялася. Сміялася з мене.
«Що ж, помирати, то з музикою». і я увімкнув музику.
Дивно, - я чую її.
Починала гітара. Високі, протяжні ноти лунали в голові. Підключився голос. Кілька слів - і барабани задають божевільний ритм. Одночасно з цим по хребту почав підніматися потужній струмінь енергії. Біль притупилася. Струмінь розрісся і охопив усе тіло. Мої очі засвітилися. Ми ще повоюємо. Я зміг встати, та це мало що змінило. Тінь не відступала. Її атака на мозок продовжувалася зі скаженою силою. Я з великими зусиллями витримував їх. Очима знайшов згусток темряви. Обриси тіні були страшно знайомі. Ми рушили назустріч один одному. Тінь все ближче і ближче. Все сильнішими і сильнішими стають її атаки. Рятує лише музика. Я посилюю свій опір по мірі зростання швидкості музики.
Тінь ставала всебільш реальною. Я побачив, що це юнак. Я зосередився на його очах. Вони були темними, як Морок. Атаки посилились. Я збільшив звук. Моя сила зросла. Зростала густина повітря. Ми стояли один напроти лдного, не в силах здобути перемогу. Наші сили зрівнялись. Його очі впивались в мене, а мої в нього.
Його очі, як чорна стіна.
Я зосередився на зрачках, посилюючи тиск. Опір неймовірний.
Камінь м?якшає. «Розбий його!»
Важко. Його очі почали втікати всередину. «Зупинись і розбий!»
Ледве вдалося затримати втечу. Але неймовірна сила змусила мене присісти. Голова опустилася. Я збільшив звук до максимуму і змусив себе підняти очі.
Ось його зрачки. Вони прямують на мене. Вони займають все більше і більше простору.
Заради Оленки! Я повинен перемогти!!!
Зусилля, ще зусилля. Його очі стали ламатися. Спочатку в них з?явилася маленька тріщинка, яка поступово розширювалася. Коли темнота очей Тіні зникла, я був приголомшений побаченим - переді мною знаходились ...мої очі! Їхня глибина нестримно втягувала в себе. Я не витримав і з головою ринув у власні очі.
і там я побачив увесь минулий рік мого життя. Саме те, чого не вистачало. Коли ж побачене віддалося в моєму мозку, очі зникли. Зникла і Тінь.
Я поглянув на годинник: дванадцята. Місяць освітив ждерело. Дивно: повний Місяць.
Я набрав води. Тепер змішаємо. Срібна чаша наповнилася водою Семи джерел. Раптом, срібний місячний промінь опустився на воду чаші.
Я почав пити воду семи джерел. Разом з водою в мене входила свіжа енергія і сила. Заростали рани, зникла біль. Коли я випив всю воду, блискавка освітила все навколо мене і вдарив грім. Раз, другий, третій... Блискавки сипались з безхмарного неба в джерело. Незабаром утворився цілий стовб з блискавок. і тоді грім вщух, а з колони білого вогню вийшов ...білий, як молоко, дідусь. Його очі світилися молодістю і мудрістю. Від нього йшла хвиля тепла. Його усміхненні уста промовили:
- Привіт, Божедаре! Не чекав? Мене звати Ант. Я волхв Оріани.
- Що це?
- А, ти ж нічого не знаєш. Тоді слухай. Колись, дуже давно, на Землі жили люди, боги та інші. Жили мирно, у злагоді. Але якось боги побачили, що до них та інших погано ставляться деякі люди. і тоді вони, щоб запобігти конфліктам і війнам, повернули Річку Часу в інше русло. Так утворились два паралельні світи на Землі. У нашому світі живуть боги, люди та інші, у вашому лише люди. Ще в часи зміни русла, боги дозволили нам, волхвам, залишити послання бажаючим відвідати наш світ. Для цього потрібно було пройти очищення Сімома джерелами, яке ти й пройшов. Суть обряду полягає в тому, що сміливець повинен перемогти себе.
Так, так, не дивуйся, ти боровся зі своєю злою половиною. Цей обряд не дає ніякої особливої сили, яка дозволить правити Землею! і тим більше не дасть можливості вилікувати сестру.
- То це все марно?! - у розпачі вигукнув я.
- Ні, заспокойся. Якщо прийдеш до нас, ми її вилікуємо. і навчимо тебе, якщо захочеш. Ти зможеш багато, бо ти один вистояв проти темряви. Такі люди дуже цінні. і ми самі хочемо, щоб ти прийшов до нас, - ми передамо тобі свої знання.
- Без Оленки...
- Звернись до керівника «Заграви». Він допоможе. і приходь сюди в ніч на Пасху з сестрою.
Ант зробив крок у колону і все зникло. А я міг спати.
На ранок до джерела під?їхала машина. З неї вискочив зхвильований Славко. Побачивши його осунуту фізіономію, я засміявся. Чим далі, тим більше розбирам мене сміх, з очей текли сльози, а груди невтримно тряслись.
- Що трапилося? - запитав Славко.
- Ди... ди... ди... - намагаючись пересилити себе, почав я. Але сміх був сильніший мене. Здавалося я висміювався за усі минулі роки. - диб... дибіл! - і знову злива сміху.
- Що за дибіл?
- Дибіл - це хвора людина, - спромігся я видавти крізь сльози.
- Що з тобою, Божедаре?
- Нічого, я сміюсь. - і знову схопився за живіт.
Славко все зрозумів і заспокоївся.
Коли і я вгамувався, я розповів йому все.
- То ти кажеш, він порадив звернутися до Віктора Грози?
- Так.
- і ти думаєш?..
- Думаю.
- Тоді поїхали.
Грозу ледве знайшли. Я довго не міг наважитись розповісти йому все. Він відчув це і змусив викласти все від самого початку. Та того, що він сказав, я геть не чекав почути:
- Твій батько не послухав мене і зробив по-своєму, за що і поплатився.
- То ви знали мого батька?!
- і Анта також. Передасиш йому вітання. А зараз Семен завезе тебе до людей, які допоможуть тобі.
Усе наступне відбувалось, як в тумані.
Тривалий політ...
Лісний табір... Планування...
Знову політ, цього разу в Ялту...
Жорстокий і запеклий бій у ранкових сутінках...
Сонна Оленка... Радість зустрічі...
і знову політ до Семи Джерел. Моїх Семи Джерел.
Вечоріло. Ми утрьох сиділи біля вогнища, яке розвели поряд з джерелом. Метрів за сто від нас стояла машина з бойовиками «Заграви»...
- Божедаре, а що ми тут робимо? - запитала Оленка.
- Чекаємо на діда, який обіцяв вилікувати тебе.
- Славко, а ти підеш з нами?
- Мене не запрошували.
- Я тебе запрошую. - сказав я.
- Це від тебе не залежить.
- Не кажи дурниць, підеш чи ні?
- Ти думаєш, що все саме цікаве випаде на твою долю? З ближнім потрібно ділитися.
і тут з неба почали сипатися блискавки. Поступово вони утворили вже знайому колону вогню, з якої вийшов Ант.
- Здоровенькі були.

- і вам тим самим по тому ж місцю. - відповіла за нас Оленка.
- Я так зрозумів...
- Так, ми готові, якщо ви приймете і Славка
- Будь-ласка.
Тоді я задав сестричці запитання, яке довго боявся задати:
- А ти підеш зі мною в інший світ?
- Так.
І я зробив крок у вогняний стовп.

Отже, народ, хто прочитав, повертайтеся до обговорення на тему "пропозиція до співпраці". Вибачте, що трохи негарно виклав - у двох темах, думаю розберетесь. Монах