А.Чепа і невідомі маргіналії з його бібліотеки - реферат українською

Андріян Іванович Чепа належав до славної когорти українських патріотів кінця XVIII – початку XIX ст., просякнутих духом гордості за “славу батьківщини”, до тих, хто пам’ятав козацькі часи, автономію Гетьманщини й спрямовував свою енергію на дослідження історичного минулого України, збереження народних традицій, на обґрунтування гідності й справедливості домагань з боку української шляхти і козацької старшини щодо здобуття дворянського статусу в зв’язку з інтеграцією українського суспільства в соціальні структури Російської імперії на зламі XVIII-XIX ст. [1], коли почалося українське національне відродження, центрами якого виступали Лівобережна Україна і Слобожанщина.

Остання чверть XVIII ст. – “Золотий вік” дворянства Російської імперії, коли воно отримало у 1785 р. грамоту про “вольність дворянства”. Одночасно з апогеєм дворянських привілеїв відбувалося скасування української автономії й обмеження прав українського шляхетства і козацької старшини. У процесі нобілітації українська соціальна еліта змушена була доводити свою шляхетність, заслуги і права на дворянство [2].

Це був період творчості “славетної верстви військових канцеляристів” [3], діяльності Новгород-сіверського патріотичного гуртка 1780-1790-х рр., на чолі з лідером українських автономістів В.В.Капністом, до складу якого входив в тому числі й останній архімандрит Запорозької Січі Володимир Сокальський. Це і діяльність масонської ложі “Любов до істини”, заснованої у 1818 р. в Полтаві М.М.Новиковим (небожем видатного російського просвітника і масона М.І.Новикова), і літературно-просвітницького гуртка князя М.Г.Рєпніна-Волконського, до якого належали Василь та Іван Капністи, М.П.Миклашевський, Д.П.Трощинський та ін. [4] В цей час В.В.Капніст створює “Оду на рабство” (1783), Я.Маркович – “Записки о Малороссии” (1798), І.Котляревський – “Енеїду” (1798), Т.Калинський – “Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществах», «Примечания о малороссийском дворянстве», Д.М.Бантиш-Каменський “Историю Малой России”, О.Мартос – “Историю Малороссии” та ін.

У 1790 р. російський уряд розпочав прискіпливу перевірку прав української козацької старшини, і Герольдія заперечила їхню нобілітацію у російське дворянство. Обурені представники українського суспільства, передусім Лівобережжя, почали боротьбу за свої права, зверталися до монарха з петиціями [5], підтверджували свої права документами. На зламі століть, як підкреслила Т.Ф.Литвинова, в Лівобережній Україні набуло особливої гостроти питання “відшукування козацтва” [6]. Почався масовий розшук і збирання документальних доказів – привілеїв, грамот, інших актів, літописів, складання сімейних хронік, генеалогічних розписів, формування фамільних архівів та бібліотек. Як зазначила Г.К.Швидько, формування фамільних архівів слугувало доказом давності старшинського роду, його привілеїв, прав на володіння землею та селянами [7]. Вже у середині XVIII ст. були зібрані великі родинні архіви Стороженків, Сулим, Скоруп, Войцеховичів та ін. Однією з кращих не тільки в Україні, але в цілому в Російській імперії була збірка Г.А.Полетики [8].

В історичній літературі існують різні точки зору на мотивацію студіювання історичного минулого, власної генеалогії, розшуку документів з боку української шляхти та козацької старшини кінця XVIII – початку XIX ст. Одні дослідники вважають, що причиною тому були практичні потреби узаконити свій дворянський статус [9]. Інші акцентують увагу на історизованості суспільних настроїв в Малоросії того часу [10], на стійкому інтересі до сімейної історії й до історії країни, до розшуку старожитностей, що було, як зазначила Т.Ф.Литвинова, духовною потребою людей епохи Просвітництва і класицизму [11], складовою шляхетського етикету, шляхетської ментальності. Безумовно, ці явища активізувалися в зв’язку з інкорпорацією козацької старшини в нові соціально-політичні структури Російської імперії [12]. І.І.Колесник підкреслила, що збиральницька діяльність А.Чепи та інших антикваріїв, їхні колекції були “виразною прикметою часу і побуту української інтелігенції кінця XVIII – початку XIX ст., важливою складовою культурно-громадського і духовного відродження України” [13].

На полі документальної евристики й розробки вітчизняної історії у цей період визначаються постаті українських патріотів й оборонців прав козацької старшини: А.Чепи, В.Чарниша, В.Полетики, Я.Марковича, О.Шафонського, М.Антоновського, М.Берлінського, І.Квітки та ін. Зібрані ними документальні колекції, ці подвижники вважали “вітчизняними дорогоцінностями” [14].

Андріян Іванович Чепа увійшов в українську історіографію як “один з найбільш поважних українських антикваріїв” [15], один з найвідоміших колекціонерів, аматорів рідної старовини, знавців історичних пам’яток і джерел, що мріяв про створення повної історії України (Малоросії) [16].

• А
• Б
• В
• Г
• Д
• Е
• Є
• Ж
• З
• И
• І
• Ї
• Й
• К
• Л
• М
• Н
• О
• П
• Р
• С
• Т
• У
• Ф
• Х
• Ц
• Ч
• Ш
• Щ
• Ю
• Я