Життя українського суспільства, не відкрию нікому таємниці, – це дві різні реальності. Часом занадто деталізовані й взаємно суперечливі, дуже часто змінювані, і, в принципі, більш-менш правильні, але абсолютно відірвані від реальності закони – це перша. «Вітчизняні реалії», у яких все функціонує зовсім не так, як написано в законі – це друга.
Перша, приміром, – це рядки бюджетних статей на «підтримку» й «зростання» людей, галузей, країни в цілому, друга – це конкретні кишені, які наповнюються цими грошима. Перша – бюджетні мільярди, у прямому сенсі закатані в асфальт доріг, друга – мільярди, які витрачають ті, хто розбиває свої автомобілі у ямах на цих дорогах.
Жити за українським законом нереально - самі його творці демонструють це в першу чергу. Життя у «вітчизняних реаліях» відсутності зрозумілих і однакових для всіх правил гри – нестерпне, і також для всіх. «Суворість російських законів пом’якшується необов’язковістю їхнього виконання» - ця формула описує спосіб існування величезної країни, лише прикметник інший.
Учергове про цю роздвоєність нагадала ситуація з квотами у телерадіпросторі – точніше, їхнім скасуванням, поки у першому читанні.
У реальності, яка описана в законі, українським (не україномовним!) виконавцям та їхнім слухачам/глядачам «належить» половина ефіру кожного телеканалу та радіостанції. Тобто вмикаєш будь-яку ФМ-ку і кожна друга пісня – українська, а кожна четверта (якщо за логікою) – україномовна.
Ця реальність не зовсім прийнятна для демократичної країни. Адже держава диктує власнику, як йому вести бізнес, а його слухачу – що слухати. «Звідки взяти 50% якісного українського джазу, реґґі чи техно?» - резонно запитують противники квот. Я не завжди впевнений у щирості їхнього вболівання за джаз (чи там реґґі), якщо чесно, але мова зараз не про це. По суті питання правильне й справедливе. І для наших російськомовних громадян, і для європейців – особливо тих із них, хто проблем з власною національною мовою не має. Права одних – не завжди, м’яко кажучи, треба забезпечувати за рахунок прав інших.
Але наші з вами вуха та очі живуть не на сторінках законів. І тому україномовну пісню, вмикаючи приймач на будь-якій частоті, почуєш хіба раз чи два на годину – у кращому разі. У цій реальності (візьмімо для прикладу Київ) є 30 ФМ-радіостанцій з переважно російськомовною музикою, і жодної з – повністю або переважно - україномовною.
Ця реальність – так само неприйнятна. Хоча б тому, що, як вже не раз писалося, радіочастотний ресурс – надбання усіх громадян. І тих, хто розмовляє українською – скільки б їх не було – 20, 30 чи 60% - зокрема. Вони ж, до слова, платники податків в українській бюджет.
У чому різниця між цими двома реальностями? А вона в тому, що «змушування» слухачів слухати, а власників станцій – «крутити» - українську (не україномовну!) музику існує лише на папері. Ну хіба ще як важіль тиску державних органів на власників. Суворість закону, власне, саме для цього й існує: порушують всі, а от з кого спитають – невідомо. Але цих важелів і без квот буде вдосталь – хтось сумнівається?
Між тим відсутність (достатньої кількості) української музики в ефірі - це те, що існує насправді. Як дискримінація тих вух, які хочуть чути українську музику. І як обмеження для розвитку сучасної української музики як явища.
Так, якимось дивом, абсолютно без державної підтримки і вже точно не завдяки віртуальній квоті – сучасна українська (і україномовна – в першу чергу) музика стала повноцінним, дуже різноманітним і цікавим явищем. Це тисячі (!) молодих і не дуже гуртів - від Ужгорода до Харкова.
Держава мала б дбати їх і підтримувати, аби з’явилося з поміж них бодай кількадесят помітних, і кілька (дасть Бог) геніальних. Але для держави їх немає зараз, як не було і у всі роки існування квоти. Єдина відмінність: раніше держава їх не помічала мовчки, зараз говорить на весь голос: «ви – бездарі». Чи, може, в тезу «за весь час існування цих квот ми отримали лише один якісний бренд - Джамалу» - вкладено якийсь інший сенс?
Скасування квот, яких насправді не було, не відчують ні музиканти, ні слухачі. Просто ситуація нарешті стане чеснішою.
Якщо вірити пояснювальній записці до проекту Олени Бондаренко, після скасування квот має настати «підвищення рівня плюралізму аудіовізуальних ЗМІ в Україні». Та насправді очевидним нарешті стане протилежне - що плюралізму і рівних можливостей – для різних мов та культур зокрема – в Україні немає. Це стане зрозуміло не лише, як це було раніше, захисникам української, а й тим, хто досі вірив байкам про те, що російську мову в Україні дискримінують. Маю на увазі і частину російськомовних, і «європейську громадськість» - для якої аргументи українофобів в масках правозахисників часом звучали переконливо.
Говорити нарешті не про збереження квот, які в реальності ніколи не існували, а про реальну дискримінацію української, говорити в один голос, вимагати від держави, і кожному робити все, щоб змінити ситуацію - ось те, що потрібно насправді. Домогтися, щоб українська мова в Україні мала ті ж права, що й російська – це справді дуже складно, але, переконаний, цілком досяжно. Головне визначитись, що нам насправді треба, як у тому анекдоті про дівчину, яка ловить машину – «шашечки», чи їхати?
Станіслав Шумлянський, директор онлайн-радіостанції Хвиля української музики «Молоде радіо», для "Главреда"
В тему:
Юрко Зелений про скасування квот для українських виконавців: "На перший погляд - страшно. Насправді - нічого не змінює"
Маєте що сказати? Пишіть на molode@gmail.com та голосуйте в опитуванні!.