06.12.2010 18:11
Нікіта Міхалков: Росія – це я
Нікіта Міхалков належить до того типу кіноакторів, що завжди грають по-суті одну і ту ж роль, яка базується на вроджених психофізичних властивостях актора. Тут фактура, як то кажуть, говорить сама за себе.
Відтак, палітра лицедія Міхалкова досить вузька, ролей не так багато, проте їх цілком достатньо, аби він міг стати одним з найвпізнаваніших російських акторів у світі.
У вісімнадцять років Міхалков зіграв метробудівника Колю у картині Марлєна Хуцієва «Я крокую Москвою» та заспівав там пісню, яка стала знаменитою. В один день син автора гімну СРСР, письменницького чиновника, лавреата Сталінських премій з представника «золотої молоді» перетворився на одного із символів хрущовської відлиги.
Зрештою, роль метробудівника Колі стала по-своєму доленосною. Відтепер його герої чи не завжди позначатимуть епоху, в якій живуть. І найрезонансніших своїх героїв Міхалков зіграє у фільмах інших режисерів, хоча майже в кожній своїй картині фільмуватиметься сам.
1982 року кінорежисер Ельдар Рязанов знімає стрічку «Вокзал для двох», якою починає новий етап своєї кар’єри. У ній він чи не вперше вводить до свого кіна просту радянську людину, ніяк її не прикрашаючи. Реалістичними є й інші деталі стрічки, яку фільмували на справжньому вокзалі, у виправній колонії та на реальному базарі. Знято картину переважно ручною камерою, а сценарій максимально адаптовано до реалій суворого радянського побуту.
І ось у цьому правдивому світу одразу потрібен свій герой, свій лідер, свій король. І він з’являється. Це провідник Андрєй у виконанні Нікіти Михалкова. Роль цілком епізодична, проте написана та зіграна максимально ефектно. Герой Міхалкова не випадково провідник поїзда, бо він не просто постійно у дорозі, він позначає собою небезпеку, загрозу, він вітер самої реальности, яку вже годі було контролювати у вісімдесятих роках. Одним помахом руки він руйнує міф про прекрасну радянську епоху.
За два роки Рязанов знову покликав Міхалкова у свою картину. «Жорсткий романс» - надзвичайно смілива і навіть виклична екранізацію знаменитої п’єси Островського. І знову Рязанов оповідає актуальну для вісімдесятих років двадцятого століття історію про скривджену невинність, щоправда, робить це у декораціях століття дев’ятнадцятого. І на перший план у картині виходить не стільки чистота жертви, скільки цинізм вовків, які цю невинність впольовують. І саме Міхалкову випала честь зіграти одного з них – купця з виразним прізвищем Паратов, головного спокусника та вовка в кошарі.
Рязанов згадував, що роль Паратова була створена спільними зусиллями актора та постановника, кожен тут додав чогось свого. У результаті і картина, і роль Паратова мали величезний успіх. І якось одразу у масовій свідомості Міхалков став ототожнюватися із цим героєм.
Власне, інші ролі Нікіти Міхалкова вісімдесятих-дев’яностих були тільки варіаціями згаданих двох. І тільки двотисячні роки додали нових фарб до його акторської палітри.
У картині Алєксєя Балабанова «Жмурки» він грає кримінального авторитета Сєрґєя Міхалича, по-суті головного героя дев’яностих. Персонаж Міхалкова – по-своєму плоть від плоті народу, майже билинний богатир. І не тільки за фізичними параметрами, але й за розмахом, істинно російською широтою душі. Міхалков показує Міхалича не просто господарем життя, але насамперед господарем смерти, проте ця смерть позбавлена трагедії, у чомусь вона навіть весела. З усіх героїв цього фільму саме Міхалич найбільше скидається на чорта – в малиновому піджаку, огорнутий пекельним димом, він вирішує людські долі.
Того ж таки 2005-го в картині «Статський радник» Міхалков грає князя Ґлєба Ґєорґієвіча Пожарського, поліцейського генерала, який розслідує гучні політичні вбивства; щоправда, наприкінці картини з’ясовується, що він сам їх і організовував. Міхалков став не тільки виконавцем однієї з головних ролей, але й художнім керівником стрічки, себто мав над нею повний контроль. Відповідно, він змістив деякі акценти першоджерела – однойменного роману письменника Акуніна, надавши багато уваги мотивації вчинків князя Пожарського.
Герой Міхалкова не відділяє себе від Росії. Він прямо так і каже: «Я себе від Росії не відділяю. Що добре для неї – добре для мене – і навпаки, я сподіваюся». Таким чином нова роль стала ще одним Міхалковським тріумфом, і як актора, і як своєрідного політичного філософа, готового організовувати і випрадовувати будь-які злочини в ім’я великої Росії.
12 грудня о 01:30 в АРҐУМЕНТІ-КІНО Міхалков-актор та Міхалков-режисер в одній іпостасі. Це далеко не перша його роль у власній картині, проте вона разюче відрізняється від усіх попередніх. Власне, це знову роль цілком епізодична, проте, як уже було сказано, знакова, роль-символ – імператор Алєксандр ІІІ. Цілком можливо, що Міхалков і цього разу відгадав якісь устремління свого часу, виявив чутливість до внутрішніх токів свого народу. Йдеться власне про ностальгію росіян за монархією, за добрим царем; проте точнішим видається твердження, що Міхалков, як завше, перебуває у світі своєї власної уяви, в якій дуже легко помилитися і прийняти цинічного купця за імператора всієї Росії.