Венеціянський лев: Про Iосіфа Бродського

Василь Махно (м. Нью-Йорк)

Почну з того, що холодною весною 2008 року, сидячи на веранді італійського ресторану в мангетенському районі Литтл Італі з Евою Гоффман, ми розмовляли про усякі дрібниці.
Ева попивала джин із тоніком, а я — пиво, Ева — колишня редакторка «Нью-Йорк Таймсу», письменниця та есеїстка, що 13-літньою дівчинкою виїхала з родиною з Кракова до Ванкувера, переклавши виїзд на власні відчуття життя у новій мові. І як виявилось: частково пов’язана із Тернопільщиною.
Зовсім випадково мова зайшла про Іосіфа Бродського, випадково чи ні, але ми перекинулись кількома словами про поета, котрий, до речі, мешкав неподалік в будинку на 44 Morton Street. Неподалік — це, звичайно, метафора, хоч не така вже гіперболізована, бо Литтл Італі сусідить з Сого, яке, своєю чергою, сусідить із Гринич Віллідж, а це, справді, кілька кварталів.
Ева, поміж іншим, згадала недавній випадок зі своїми студентами із Гантер Каледжу, в якому вона викладає як запрошений професор: до одного заняття вона роздала тексти, котрі, на її переконнаня, мали б найкраще ілюструвати тему пам’яті. З-поміж інших, було й одне есе Бродського «Півтора кімнати», написане свого часу англійською, і на превелике Евине здивування якась частина із її студентів про Іосіфа Бродського нічого не чула. Після цього ми ще скрушно поговорили щось, на зразок, про час і пам’ять. Офіціянт приніс рахунок. І, розпрощавшись, ми пішли хто куди. Цілковито нью-йоркське завершення зустрічей: розчинитися, наче цукор у каві.