Національна ідея, нація, націоналізм

1.12. Українська нація і держава очима інших народів

Знову чуються голоси тих, кого мав на увазі великий І.Франко, пишучи:
Чому у нас відступників так много
І чом для них відступство не страшне?
Вони вже готові репетувати: «до чого тут європейський націоналізм? У автора «Історії русів» навіть слова такого не знайдемо!»
Слова – так. Але ми ведемо мову про дух і суть понять (явищ, феноменів). «Історія русів» оформила настрій, жагу, характер мислення мільйонів в історіософську форму. То говорив суперечливий, часом надто обережний, наляканий московітами або приласканий ними голос, однак той голос був мужній і мудрий у захисті українських прав та свобод, він був голосом спраглої    до демократії і суверенітету української душі.
І закономірно, що «Історія русів», як і творчість Г.Сковороди, І.Котляревського, літописців розбудила «оспалу» громаду, запліднила помисли нових поколінь, молодим громом прокотилася і в душі пророка національного відродження Тараса Шевченка. А слідом за його покликом «заревів і застогнав Дніпро широкий» (Той, що «чуден Днепр при тихой погоде», – М.Гоголь), загомоніла Україна новими повстаннями (гайдамацькими рухами), хвилями вже викінченої і з точки зору формулювань науково-системної політичної думки.
Саме Т.Шевченко настійливо напише в «Близнецах»: питання питань усіх поколінь – виховання. Кого і як виховувати? Багато кому здається, що головне – це призвичаїти вихованців до вимог часу, особливо – професійно-виробничих. А народні традиції? То – чиста умовність! Одначе, «якщо добре подумати, то коли ми заради презренного срібляника вчинимо наругу над священними билинами старовини, то що ж тоді з нас буде? А вийде який-небуть француз  або, боронь боже, куций німець, а про тип, або, сказати б, про образ національний, і мови не буде. А по-моєму, нація без своєї власної, лише їй властивої, характеризуючої риси схожа просто на кисіль,  і самий несмачний кисіль» (10. VІ. 1855).
Чи можна не бачити тут ідентичності української і загально-європейської суспільної думки стосовно національної проблеми? А воднораз – і глибокої спадкоємності народних традицій? Того, що, як зазначає С.Мащенко, «українська реформація, маючи певні спільні риси із західноєвропейською, формувалася на грунті українського минулого та реальності ХVІ-ХVІІ ст.»? [1, 12]. Докази – і в історичній пам’яті, і в філософії, і в релігійній свідомості, і в освіті, і в настроях усього українського народу, і в баченні його тогочасним європейським світом.
Щодо історичної пам’яті, достатньо звернутися до «Історії русів, або Малої Росії». Традиційним був уже її зачин: «Народ слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий за родоначальником і князем своїм Словеном, нащадком Росса князя, внука Афетового. Він, переселившись з Азії од часів Вавілонського зміщання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які були академіками або членами тої головної школи, яку в слов’янах зведено було в місті Києві…» [2, 78].
Далі автор реставрує історичний розвиток «русів, або Малої Росії» упродовж багатьох віків, показує виокремлення народу українського з маси слов’ян, його піднесення, могутності та впливової ролі у міжнародному вимірі, – аж доки не настане трагедія – монголо-татарське нашестя. «Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його татар року 1240 більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусі та в землі Деревлянській, чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми, і з допомогою такою подвигнули литовського володаря князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської і злучити її з своєю державою під одне право і начальство…» Про «об’єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мови деякі письменники, що нібито князь литовський Гедимін учинив силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь князів руських та їхнє воїнство, але це сталося з князями татарськими, а не руськими, і перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою… та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з’єднують руський народ з Литвою і Польщею, видно, що він об’єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований». Закономірно, що, йдучи на союз з Литвою і Польщею, Русь присягала пам’ятними словами: «Приймаємо і з’єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних».
Інша справа, що союзники Русі зрадили велику ідею. Русь-Україна все більше обмежувалася в її суверенітеті. Та й за найгірших часів колонізаційної кормиги вона не мирилася з підневільним становищем. Русь-Україна боролася. І не за окрушини державницької свободи, а за повну незалежність у всій повноті колишньої територіальної цілісності. Тож цілком природно, що Богдан Хмельницький, продовжуючи справу своїх великих попередників –  Предслава Лянцкоронського, Венжика Хмельницького, Остапа Дашковича, Дмитра Вишневецького (Байди), Івана Свирговського, Богдана Ружинського, Івана Підкови, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Самійла Кішки, Петра Конашевича-Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Івана Сулими, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Дмитра Гуні, Якова Острянина, спонукався не стільки кривдами, завданими йому особисто, скільки загальнонародними інтересами, збереженими і в історичній пам’яті. Деякі історики досі полюбляють гратися в піжмурки: чи зразу Б.Хмельницький керувався загальнонаціональною ідеєю, чи тільки згодом; більше того – чи й переймався він нею, бо ж неодноразово запевняв то короля польського, то хана кримського, то царя московського, що дбає лише про козацькі, а не загальнонаціональні інтереси та вольності. І як тоді не згадати інвективи Є.Гребінки: «гай-гай, які шолопаї!» – бо ж є мова одвертих стосунків, а є дипломатії; є плани тактики, а є стратегії. Нерідко великий Гетьман мусив приховувати свою кінцеву мету; осаджений супротивниками з усіх боків, зраджуваний ними (а то й інтернований, як кримським ханом разом із сином Тимошем), часом він не міг не грати і ролі мало несвідомо налаштованого, психічно запрограмованого слухняного васала. Та не можемо не пам’ятати найголовнішого: Богдан Хмельницький створив незалежну державу! Дбаючи про її збереження й зміцнення, саме цей український Гетьман розпочав переговори з королем шведським Карлом Х про союз рівноправних європейських держав; він не прийняв нав’язуваних Москвою «статей» протекторату. А коли йшлося про межі української держави, говорив чітко і твердо: Україна має посідати територію з кордонами, належними їй за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, бо вона – єдина і пряма спадкоємиця Київської великокняжої імперії.
Природно, що Європа сприймала Б.Хмельницького як «самодержця» суверенної держави, наголошуючи: «Ми знали, – як писав 1654 р. шведський король Карл-Густав ІV Б.Хмельницькому, –  що між великим князем московським і народом запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною». З огляду на це, король іменує Гетьмана «ваша світлість», «найсвітліший». І не лише він: венеційський посол також титулував Б.Хмельницького «Вашою світлістю»; трансільванський князь – «найсвітлішим»; а турецький султан писав навіть так: «Славі князів християнського народу, вибраному між володарями месії, гетьманові козаків Богданові Хмельницькому…» [3, 119]. Імператор Фердинанд ІІІ та курфюрст Фрідріх Вільгельм пропонували Гетьману України свою дружбу, а Кромвель іменував Б.Хмельницького «імператором усіх козаків» та відносив до числа найталановитіших полководців світу.
І найголовнішим наслідком діяльності його світлості Гетьмана було те, що за Б.Хмельницького Україна сформувалася як одна з трьох найперших у Європі (паралельно з Англійською і Нідерландською) національно-демократичних держав. Визначальну роль у тому процесі відіграла національно-визвольна державницька ідея, а та ідея коренилася й кристалізувалася упродовж багатьох століть і в усіх шарах українського суспільства.

1.13. Національна ідея, держава, еліта, українське козацтво

З одного боку, як ми бачили, – в шарах української світської еліти: спочатку від Кия до Аскольда і Святослава; згодом від Володимира Великого до Данила Галицького; а з другого в ХV-ХVІІІ ст. – від старої князівської шляхти до лідерів і вождів Гетьманської держави.
Вже говорилося, що свого часу ще Чернігівська й Галицька гілки могутньої Київської (потім іменованої Галицько-Волинською) держави змагалися між собою, але відстоювали ідею єдиної Землі-держави.
Здавалося, що умови монголо-татарської окупації та русько-литовського альянсу принципово видозмінили ідейно-філософські орієнтації колишньої шляхти. Та ми вже бачили: насправді відбулося лише фізичне відчуження провідного корпусу урядуючої еліти від вітчизняних пріоритетів; духовно київнсько-чернігівсько-галицька світська інтелігенція ревно сповідувала віковічні традиції державотворення. І цілком природно, що творці Гетьманської держави виростали на ґрунті києво-руської етнонаціональної державницької ідеології.
На різних етапах вона, цілком природно, виражалася у різноманітних формах, бо  й за змістом відбивала різні ступені зрілості. Але головне, що вона, як повноводна річка, не міліла, а все наповнювалася внутрішньою енергією і збагачувалася природними (спосіб життя, соціально-політична, релігійна, етнонаціональна, мовно-культурна боротьба) чинниками та імпульсами. Реальна історія засвідчує: «Велесова книга» і «Літопис Аскольда» відбили родові джерела державницької ідеології. «Літопис Руський» і «Галицько-Волинський» та філософсько-релігійні твори Київської  великокняжої (і королівської) держави – етноплеменні. Гетьманщина засвідчила синтез попередніх джерел, що вилилося в об’єктивацію етнонаціональної ідеї – основоположної на всі майбутні віки. Стрижневим чинником на всіх етапах була ідея-fix своєї держави. І якщо на першому етапі носієм ідеї була родова аристократія, на другому – феодальна, то на третьому – козацька.
Усе те є символічним.
Частина козацької шляхти, нагадаємо, була й органічно (кровно) пов’язана зі старою аристократичною елітою Як правило, ця еліта була вітчизняної формації, а тому й орієнтації. Проте були в козацтві й представники іншої етнічної системи – варязької. Тому – як відбивали тяжіння своєї Землі, так і провокували на етнодержавницький космополітизм (чому порівняно легко й переходили то до литовських, то до польських, то до московських чи татаро-турецьких берегів). Це була владарююча, а тому дуже впливова частка.
Однак, не їй судилося стати господарем життя. Її час відійшов. Деміургом нової суспільної формації стала шляхта воістину українська: часом кровно пов’язана із старими аристократичними родами, але найперше – із суспільними верствами, що визначали новий спосіб життя –  феодально-буржуазний: селянством, міщанами, світською і церковною, освітньо-науковою, військовою елітою. Нова урядуюча верства увібрала в себе найобдарованіших і найенергійніших представників як розумової, так і фізичної (господарсько-продукуючої), і як раціонально мислячої, так і духовної сфер. Тим самим вона стала становим хребтом усіх верств суспільства, а її національно-державницька ідея – загальнонародною, наснаженою як соціальним, так і етнонаціональним змістом та спрямуванням.
Найновіші дослідження [4] засвідчують: козаки відбили боротьбу землеробів та кочовиків (поля і степу), але в козаки йшли землероби й ремісники, селяни й городяни, світська, військова й церковна шляхта, не лише питомо українська, а й різних етнічних груп: від колишніх бродників до новочасних асимільованих татар. Жили вони різними, часто протилежними інтересами, – але всіх їх інтегрувало почуття несправедливості життя, а тому – ідеологія протесту. Були серед бунтарів і безідейні «добичники», ватаги звичайнісіньких гультяїв і грабіжників та соціально налаштованих свавільців. На цій підставі різних епох українофоби й атестували українське козацтво (як пізніше і гайдамацькі рухи) лише як грабіжників та ґвалтівників. Та накип бував у всіх, навіть у найвпливовіших соціально-народних рухах. Однак, про весну завжди судили не по бруду, який несли на собі скресаючі від льоду ріки, а по силі глибинної течії.
Козацтво стало силою державо-, націє- і життєбудівною. І особливу роль у цьому відіграли як новоформована урядуюча еліта – від сотників до полковників та кошових і гетьманів, – так і органічно пов’язані з нею «чорні ради», – демократичні інституції як на Запоріжжі, так і в адміністративних частинах держави.
Наголосимо: історична роль козацтва апріорі визначилася об’єктивною детермінантою: як у часи функціонування «шовкового шляху»(до Китаю) та шляху із Варяг у Греки, так і в середині 2-го тис. н.е. «Через українські землі пролягали великій й малі шляхи, які були передусім торговими артеріями не лише Великого князівства литовського, а й усього центрального східно-європейського регіону. Ними ж користувалися представники дипломатичних служб» [4, 25]. А це впливало не лише на торгово-економічні інтереси, а й на державно-політичний та державний світогляд. Тому урядуючі служби, будучи представниками литовської чи польської влади, офіційно не могли підтримувати козацькі експедиції спочатку в татарсько-турецькі володіння, а згодом і в польські та московські. Одначе, не могли вони не дбати і про власні реальні інтереси, як виявлялося, не лише соціально-економічні, а й національно-політичні. Тому контамінація дій урядовців і бунтарів ще з часу Предслава Ланцкоронського, Остафія Дашковича, Берната Претвича та інших старост прикордонних земель стала неминучою, як неминучою стала співпраця й «сіроми», представників боярських, а то й князівських старовинних родів. Магнати з часом розколюватимуть козацтво та його національну ідею і місію зсередини, чим і зумовлять Руїну України.
Але відновлення української державності стало можливим завдяки всенародній єдності на грунті ідей соціальної і національної та неодмінно пов’язаної з ними культурно-духовної революції, в чому незаперечна заслуга й урядуючої еліти – як Голови, що скеровувала рух Тулуба (мас). Як зазначав Карстен Кумке, «козацькі старшини були передусім виконавцями суспільної волі групи людей. Не від владолюбних старшин ініціювалася влада, навпаки, головним авторитетом була козацька спільнота, або точніше – її воля. Тому-то успіх залежав від здатності керівників інтегруватися в групу, знати її потреби, оскільки лише прийнятні козакам накази могли бути виконані добровільно. Будь-який примус з боку старшин щодо виконання наказів або послуху з боку козаків був неможливим, оскільки суперечив «козацькій демократії», більше того – українському національному характеру, який проявлявся, нагадаємо, ще у князівську добу (коли Ілля Муромець міг повстати проти волі самого Володимира Великого).
Найкращим наказом у козаків-запорожців був особистий приклад. Той, до прикладу, «наказ», який виявляв Дмитро Вишневецький (Байда) – князь найширшого міжнародного визнання, який відзначався як особистою хоробрістю, військовим талантом, дипломатичним хистом, так і винятково яскравим патріотизмом. Не випадково в народній творчості він постає, насамперед, як лицар, котрий не згоджується не тільки одружуватися із султанською дочкою, а й викупити життя ціною зради своїх принципів.
Відомо, що іноземці (а то й короткозорі свої) часом говорили про те, що козаки (українці) не цінують життя. Дійсність засвідчує, що вони не проникали в сутність жертовності: і Святослав ішов на смерть не тому, що не цінував життя, а тому, що в ім’я досягнення мети, свободи, інтересів Батьківщини навіть жертвував собою. Ту філософію сповідує ще автор «Велесової книги», в нових умовах – Байда і тисячі козаків – борців за свободу, переконані, що в разі, коли «общеє добро в упадку – забудь отця, забудь і матку, спіши повинність ісправлять» (адже «дух отчизни де героїть, там сила вража не устоїть, там дух сильніший од гармат») кажуть герої І.Котляревського. За свободу України свідомо клали голови герої Крут; а сотні тисяч вояків УПА жертвували собою, навіть усвідомлюючи, що смерть неминуча, адже перемогти армії двох імперій їм було неможливо. Ідея жертовності в ім’я свободи і щастя народу – це очевидна домінанта української національної ідеї та ментальності упродовж тисячоліть.
І щастя також у тому, що вона була притаманною ментальності не лише представників «маси», а й урядуючої еліти, яка, до того ж, в особі найкращих репрезентантів передбачала торжество ідеї не лише у фізичній жертовності. Ідея патріотизму – ідея морально-етична, світоглядна й естетична. І в світлі тієї ідеї жертовність мислилася і в сфері надання переваги державним, а не своїм інтересам; у самообмеженні правами (владою) й власністю, у пріоритеті обов’язків; у реальному людинолюбстві; у прагненні досконалості; у схилянні перед «філософією серця» як філософією єдності почуттів і мудрості, волі і дії; у пануванні совісті й честі; у свідомій національній самоідентифікації.
І не випадково історія піднесла на п’єдестал всенародної любові  й інших лідерів української державницької життєдіяльності як виразників національної ідеї: Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сірка, Михайла Дорошенка, Івана Сулиму, Северина Наливайка, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Нечая і Морозенка, Івана Виговського і Костя Гордієнка, Павла Полуботка й Івана Мазепу, Пилипа Орлика і Петра Калнишевського… Щоб осягнути міру величі ідеї жертовності, достатньо нагадати: Іван Мазепа міг при повних особистих привілеях гетьманувати до кінця життя, але в ім’я відновлення суверенітету України пішов на крайній ризик; Павло Побуток знав, чим загрожує йому виклик Петру І, однак ішов на муки й на смерть, бо знав: за ним – доля його народу; міг вимолити полегшення власної долі й Петро Калнишевський, але волів 10-ліття страждати в ямі-темниці, але не капітулювати. Бо то було б зрадою гордого духу нездоланного народу. І не важко побачити, що всіх героїв-жертовників підносила до рівня прометеїзму саме національно-державна ідея: в ім’я тієї ідеї вони горіли в залізних котлах і корчилися на палях, на гаках, кривавили річки і дороги, увінчували хрести і дзвіниці, але не зрікалися свого жереба, бо знали: за ними – Бог, Україна й свобода, правда, справедливість і честь, реальна доля свого народу, а тим самим і всієї Європи. Вони могли мати всі блага й житейські втіхи, та в ім’я щонайвищої ідеї Сагайдачний записувався з усім військом у Києво-Могилянський колегіум; Іван Мазепа мурував палаци і храми; Пилип Орлик творив Конституцію та оббивав пороги монархів Європи заради визволення народу від московської кормиги.
Національна ідея визначала критерії життя та наснажувала й еліту церковну: антипатріотичний конфесійний клір легко зрікався навіть своєї віри, ставав прислужником колонізаторів, порушником найсвятіших догматів та принципів совісті, моралі й етики, люто воював з соціальною та національною гідністю, з народною мовою, культурою, освітою; серед таких історія не зафіксувала героїв; це були маргінали тілом і духом, нерідко – одверті колабораціоністи, схильні нехтувати навіть таємницями сповіді.
І навпаки: патріотичні митрополити, єпископи, священики з нездоланною гідністю відстоювали свою віру. Бо за нею бачили внутрішній суверенітет народу, свободу волі кожної людини, без якої вона опускалаcя до тваринного існування і втрачала гуманістичну сутність та перспективу.

1.14. Національна ідея в українській філософській і релігійній думці

І цілком закономірно, що саме патріотичні церковники були опорою борців за особову, соціальну й національну свободу, часом жертовно протистояли польсько-шляхетській, татаро-турецькій і царистсько-московській експансії. І надзвичайно важливо та показово, що ідеологія, віра цього типу еліти закоренила націєзахисну та націєтворчу ідеологію як у масовій свідомості, так і в грунті національної філософії.
Первинно це, як відомо, було здійснено державцями і церковниками Острозької та Київської (Могилянської) академій: тоді там були центри політичного й культурно-духовного життя, там, через призму ідейних перегуків з Європою формувалися нове мислення і нова віра. Тому саме там формувалися й кадри найзначніших гетьманів, полковників, митрополитів та єпископів, провідних вчених і педагогів.
Переміщення центра творення Гетьманщини на Чернігово-сіверські землі зумовило переміщення туди й центра філософських та релігійних борінь і шукань, що реально і корелювалося, й відбивалося на боріннях та шуканнях ідеологічно-політичних. Для наочності достатньо взяти характер пошуків та утвердження ідейних принципів Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазара Барановича, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Іоанна Максимовича, Амвросія Дубневича.
Студент Замойської академії, учитель мов у Львівському братстві та в школі у Вільно, архімандрит Єлецького монастиря (на Чернігівщині), автор книг «Євангеліє учительное», «Зерцало богословія» (створених у Почаївському монастирі), «Перло многоцінне», К.Транквіліон-Ставровецький всю силу свого багатогранного обдаровання присвятив боротьбі за розвиток української церкви та віри. І це було надзвичайно важливою складовою відновлення національної державності навіть з організаційної точки зору. Та особливо вагомо те, що духовним підґрунтям тієї позиції були гуманістичні, богословські й морально-етичні постулати філософа, що становили основу його концепції, одягнутої у релігійну форму, але змістом повністю дотичної до національної ідеї.
Знову може виникнути термінологічний диспут, однак при уважному вдумуванні будь-які сумніви відпадуть. Найперше тому, що для Транквіліона-Ставровецького є надзвичайно вагомою вітчизняна релігійно-філософська традиція, яка в центр і розуму, і віри ставить проблеми самопізнання та життєвого вибору (кредо).
Нагадаємо: саме в час принципових внутрідержавних змін і автори «Велесової  книги» та «Літопису Аскольда», і Володимир Мономах у «Поученні дітям» ставили основоположні питання: 1) чи знають співвітчизники, як створено світ? 2) чи знають вони, що то є – людина? 3) а в цьому зв’язку – як треба жити співвідносно з розумінням життя і смерті, добра і зла, праведної і гріховної життєдіяльності? Пафос роздумів великого князя скеровувався на збереження єдності рідної землі та народу; на утвердження активної добротворчості та людяності (а тому – проти пустельництва й усамітнення (втечі від життєвих бур) та відстороненого споглядання життя реальних людей, бо любити Бога, не люблячи ближнього, – є лицемірством і боговідступництвом); на необхідність внутрішнього самопізнання як керма у великий світ та домінанти філософії серця як найвірнішої запоруки свободи й благодаті.
Для Транквіліона-Ставровецького осердям і життя, і філософії також є людина, народ і світ у співвіднесенні із земним (метафізичним) та божественним началами, метою і шляхом до неї. А фундаментальним принципом вибору шляху до благодаті є категорії пізнання та самопізнання. Причина зрозуміла: Україна – в процесі пошуку нової дороги розвитку. Як прийти до величі і могутності етнодержавної системи періоду Київської України-Русі?
Знову панують тенденції внутрішнього розладу, зумовлені втратою державності, суверенітету, свободи. Як і завдяки чому, – ставить перед собою питання Ставровецький, – можна створити світ добра, закону та правди? І переконується: щоб досягти жаданого блага суспільства, останньому необхідно усвідомити реальний стан буття, причини життєвих поразок і бід; для цього – усвідомити свою роль, призначення і можливості і вже на цій основі визначити свій історичний жереб. Як наслідок – звернення до національної мови, культурної традиції та релігійно-філософської вітчизняної системи, а паралельно – до роздумів про мету і зміст життя в руслі всеєвропейської гуманістичної традиції.
Немало хто, за звичкою, може сказати: на Заході (в Європі) утверджувалися ідеї Реформації і контрреформації, панувала міжконфесійна толерантність, а в Україні? Палали пристрасні бої між православними і католиками та прибічниками однонапрямних конфесій та уніатами, не кажучи вже про адептів інших релігійних систем та «єресей». Але їм необхідно внести принципову корекцію і щодо міжконфесійних стосунків в Україні та в країнах Європи, і щодо ставлення до інакомислія. А саме: усвідомити, що найбільш толерантні стосунки між різними конфесіями ще з часу Київської Русі були саме в Україні. Тут вирували жорстокі конфронтації лише у процесі заміни язичництва християнством.
Яким був релігійний «мікроклімат» в Європі, яскраво засвідчує не лише трагічна загибель реформаторів церкви Лютера й Гуса, а й багатостраждальна доля славетного вченого Спінози, розгляд справи якого закінчився таким документом: «Господа Маамада доводятъ до вашого св?д?нія, что, узнав съ н?которыхъ поръ о дурном образ? Мыслей и д?йствій Баруха де Эспинозы, они старались совлечь его съ дурныхъ путей различними средствами и об?щаніями. Но такъ какъ все это ни къ чему не повело, а напротивъ того, съ каждымъ днем получались все новыя и новыя св?д?нія объ ужасныхъ поступках, имъ совершаемыхъ, и такъ какъ все это было удостов?рено показаніями свид?телей, которые изложили и подтвердили все обвиненіе въ присутствіи означеннаго Эспинозы, достаточно изобличивъ его при этомъ, то по обсужденіи всего сказаннаго въ присутствіи Господъ Хахамовъ р?шено было, съ согласія посл?днихъ, что означенный Эспиноза долженъ бытъ отлученъ и отд?ленъ отъ народа Израилева – почему на него и налагаетея Херемъ въ нижесл?дующей форм?.
По произволенію Ангеловъ и приговору Святых ты отлучаемъ, отд?ляемъ осудженію и предаемъ проклятію Баруха д’Эспинозу, съ согласія Синагогального трибунала и всей этой Святой Общины, передъ священными книгами Торы съ шестьюстами тринадцатью предписаніями, въ них написанными – тому приклятію, которымъ Іисусъ Навынъ проклялъ Іерихонъ, которое Элиса изрекъ надъ отроками и вс?мъ т?мъ проклятіямъ, которыя написаны въ Книг? Законовъ. Да будетъ он проклаятъ и днемъ, и ночью; да будетъ проклятъ, когда ложится и когда встаетъ; да будетъ проклятъ и при выход?, и при вход?. Да не проститъ ему Адонай, да разразится Его гн?въ и Его мщеніе надъ челов?комъ симъ, и да тяготять надъ нимъ вс? Проклятія, напсанныя въ Книг? Законовъ. Да сотретъ Адонай имя его подъ небом и да предастъ его злу, отд?ливъ отъ вс?хъ кол?нъ Израилевыхъ со вс?ми небесными проклятіями, написанными въ Книг? Законовъ. Вы же, твердо держащіеся Адоная, вашого Бога, вс? вы нын? да здравствуете!
Предупреждаемъ васъ, что никто не долженъ говорить съ нимъ ни устно, ни письменно, ни оказывать ему какую-либо услугу, ни проживать съ нимъ подъ одной кровлей, ни стоять отъ него ближе, ч?мъ на четыре локтя, ни читать ничего, имъ составленного или написаннаго».
Як бачимо, ХVІ-ХVІІ ст. – це час, коли і Європа плавилася в казані національних родів. І це втягувало у вир навіть фанатичних змагань і державно-політичну  й наукову еліту. Інша річ, що йшлося про національно-гуманістичні цінності всієї цивілізації і культури. А нині вже цілком очевидно, що борці за нове рядилися часом і в найстаріші, найтрадиційніші шати старої феодальної системи, зокрема – фідеїстичної, – але колесом, що крутило коловорот часу, була національна проблема.
Дитиною, що народилася в Реформаційно-Гуманістичному чистилищі, став феномен нації. Не випадковий, не вигаданий теоретиками, а народжений і скристалізований природою та універсальною практикою поколінь, а тому універсальний і за своєю суттю та в плані органічного зв’язку формацій минулого і сучасного та майбутнього. І особливо важливо, що структуруючу роль у цьому процесі відігравала практика самопізнання, вогнем якої була етнопсихічна пам’ять віків, зумовлювана голосом Природи, кров’ю Землі, духом Мови й Культури, а в синтезі – етнонаціональної психіки. А формулюючою енергією того націєтворення була як провіденційна тенденція самореалізації кожної людської популяції, так і науково-філософська аналітика та синтетика.
Тому природно, що зерном теорії і Ставровецького постає людина, котра екстраполює себе і в минуле, і в майбутнє; тому первинно вона постає як ген роду, а вже у плині еволюції виражає енергію самореалізації в племені, етносі та нації.
Людина, зокрема людина серця, – це творець, котрий в процесі діяння створює світ «яко дом» (Л.Баранович). Саме «світ» –  від «свій», однак це питома частина універсуму, який так і диференціюється на «макросвіт» (Природу), мікросвіт (людину) і Слово.  У світлі такої теорії і для Транквіліона-Ставровецького самопізнання є необхідністю індивідуального розкриття особистості як запоруки самореалізації в інтересах суспільства.
 При цьому самопізнання важливе й з точки зору онтологічної та суспільно-корисної, але не менш важливе і з точки зору етико-моральної, соціально та культурно-естетичної, оскільки «Познай самого себе, як єст так дивное и разумное створіння кшталтом і образом Божим, світлістю розумною и несмертельностю почтенний од Бога», – однак людина від самої природи не одномірна, а бінарна. У неї в єдності тіло й душа, але «тіло – видимое от землі; душа невидимая – от небесі. И прето ест чоловік і світ і тьма, небо і земля, ангел і звір» [5, 208]. Самопізнання веде до усвідомлення як індивідуального покликання на землі, так і до визначення своєї історично-суспільної місії: і як бути людиною-громадянином, істотою моральною й естетичною; і як піднятися до висот патріотичної життєдіяльності. Звідси – потяг до культурних традицій та до рідної мови як найсильнішого засобу збереження національної самобутності. А також – до спроб поєднати віру, філософію (інтелект, досвід) і суспільно-корисну діяльність. Людина за велінням божим зобов’язана дбати про себе і Батьківщину (своїх ближніх), за честь і свободу. І тут їй на допомогу – в разі активізації її волі – будуть прибувати пам’ять і думка, мрії, хитрість, радість, любов, сумління і честь…
Як показав відомий філософ Володимир Шевченко, великі традиції та волевиявлення Часу сприяли тому, що й інші діячі, зокрема неформального Чернігівського літературно-філософського і конфесійного кола, очолюваного славнозвісним Лазарем Барановичем, «піднесли філософію Гетьманщини на рівень світоглядно-теоретичного мислення», не тільки гідного свого часу, а й випереджаючого його (С.Мащенко).
Здобувши освіту в колегіумах чи академіях Києва, Вільно і Калуша, осягнувши вершини європейської суспільно-політичної і релігійної думки, архиєпископ і місцеблюститель Митрополичого престолу, керівник Чернігівської кафедри, затверджений Богданом Хмельницьким, Лазар Баранович (1620-1697), з одного боку відбив чи не всі політичні хитання української громадськості, а з другого – підніс національно-державницьку свідомість на гребінь загальноєвропейських здобутків. Маємо на увазі і те, що Л.Баранович, боячись нової польської експансії і певний час вірячи в рятівну місію московщини, пішов навіть на злуку свого єпископства з московською церквою. Тож і сталося, що «тридцять два роки (1654-1686) боронило (українське) духовенство незалежність своєї церкви – і можна тільки дивуватися, що воно вперто так довго не здавало своєї волі. І не його вина, коли в кінці світські чинники силою віддали-таки нашу церкву Москві» (Іван Огієнко). Але все ж таки віддали!
Та маємо пам’ятати й те, що не випадково ще за життя Л.Барановича – автора надзвичайно авторитетних церковних книг і понад  1500 поетичних творів, праці його у 1690 р. були заборонені Російською церквою і спалені на площі в Москві. Л.Баранович виступав за зміцнення державних зв’язків з Московщиною, але рішуче вимагав обмеження втручання Московського патріархату в справи української церкви, оскільки тим самим чинився реальний тиск на всі чинники культурно-духовного життя українства. Вимагав Л.Баранович і того, щоб в українських містах не було московських воєвод та військових залог. Не міг вітати і вкрай недружнього акту Польщі, яка 1685 р. (коли продажний митрополит Гедеон присягнув Московському патріарху) за 9-ю статтею т. зв. Вічного миру з Москвою офіційно визнала факт підпорядкування української церкви великоросійській, адже тим самим було «заломлено церковну автономію України… і взято від московську церковну власть, а з нею разом – тодішнє освітнє й культурне життя українське» [6, 358]
У цьому суть: церковне життя ніколи і ніде не розвивалося ізольовано від державно-політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього. Розуміння цього й визначило зміст і релігійно-філософських, і естетичних поглядів Л.Барановича: для автора славнозвісних творів «Меч духовний» (1674) та «Лютня Аполлонова» (1671), як і «Труби словес про проповідних» та листів архієпископа, найголовнішим було досягнення миру і в душі кожної людини, і в суспільстві, бо без нього немислимим є досягнення суверенітету й свободи, справжньої духовності і кожного індивіда, й суспільства (народу) в цілому.
Не можемо не враховувати: такі настрої володіли як українським революційним суспільством, так і умами світочів європейських національних еліт. А Л.Баранович добре знав обидві реальності: і суспільно-державницькі погляди філософів та політиків від Конфуція до Макіавеллі й від Аристотеля, Цицерона, Марка Аврелія, діалектика Порфирія, а також від Діонісія Аеропагіта, Кирила Александрійського, Кирила Ієрусалимського, Оригена, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Дамаскіна, Ієроніма, Августина (виписки з творів яких віднаходимо в працях українського мислитетя), і помисли митрополита Іларіона та Володимира Мономанаха, політичних і церковних діячів України ХVІ-ХVІІ ст. (зокрема К.Ставровецького, П.Могили, І.Гізеля, Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Скоропадського, І.Мазепи), а також – настрої найширших українських верств, їхні помисли, спрямовані на ідеал «Града Божого» – суверенної, розвинутої, сильної, багатої, справедливо-демократичної Козацької християнської республіки. Основою, символом тієї республіки мав стати Новий Адам, а засобом формування людей-гуманістів – держава. Дослідники нерідко атестували той ідеал як утопійний. Не зважали тільки при цьому, що й мало не вся Європа жила утопійними доктринами (Мора, Кампанелли), а утопії потрібно сприймати, найперше, позитивно, бо шлях реалізації пропонованих утопій бував далеким від раціоналістичних конструкцій, позате їхня ідея виражала жагу, пошук нового і прогресивного, соціально-гуманістичного.
Особливістю філософії Л.Барановича було те, що він сподівався  на утвердження своєї утопії не у вигаданому «горішньому», а в реальному, земному світі, покладаючись на незвичайні можливості Землі і нації української та (як і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) на освіту. При цьому і роль віри пов’язував, головним чином, з освітою, оскільки гадав: якщо в Україні держава слабка, то і її роль має взяти на себе церква. І в цьому зв’язку якщо Нового Адама мала виховувати церква, то переформування Старого Адама мало відбуватися як індивідуальний внутрішній процес самопізнання та самотворення людей, в ході яких очищення від «помишлєній сукровищ» мало завершуватися відкриттям і утвердженням в собі «сердечных зенниц». Самопізнання і самотворення – це ланцюги у філософії серця, започаткованої ще авторами «Велесової книги», київських билин і літописів, Ярославом Мудрим, митрополитом Іларіоном, Володимиром Мономахом. При цьому, коли серце для Л.Барановича – це й орган ірраціонального пізнання, то й Слово – найуніверсальніша форма пізнання та творення, єдності поколінь і віків, носій і Божої волі, і пам’яті серця та крові землі, могутня енергія єдності людини – природи – роду – етносу – держави і нації.
Меч духовний! – ось що є Слово і Віра, Пам’ять і Воля, помисел і дія, онтологічне пророцтво. Ще до Гегеля Л.Баранович розвиває концепцію бінарності духу і плоті людини, а тим самим – тотожності буття і мислення. Мир і моральне самовдосконалення людей в Україні, особливо тих, хто відступив від основоположних засад етики і моралі, бо в тому причина національної трагедії України! – таким є гуманістичне, національно-державницьке кредо Лазара Барановича.
Афіни і Єрусалим, отже – філософія і релігія, громадянське суспільство й держава – такими концентрами думки позначена й філософсько-релігійна творчість І.Галятовського, Д.Туптала, І.Максимовича, А.Дубневича та інших релігійних мислителів Чернігово-Сіверської Землі часу Гетьманищи.
Подібно до К.Транквіліона – Ставровецького та Л.Барановича (як і Сагайдачного, Б.Хмельницького), І.Галятовський, Д.Туптало, І.Максимович, А.Дубнович мали найвищого рівня європейську  освіту, а вітчизняні заклади, зокрема Києва і Чернігівщини, стояли на рівні кращих європейських. А головне, що їхні теорії запліднювалися революційною і постреволюційною практикою. Звідси в їхній творчості наскрізними є паралелі із зарубіжними теоретичними філософсько-релігійними спрямуваннями, але звернутими до вітчизняного буття.
«Месія праведний», «Скарбниця потребная», «Бесіда Білоцерковна», «Старий костел», «Либідь» «Боги поганські», а поверх усього – «Ключ разуменія» (доопрацьовано у 1665 р. у Львові) та «Небо новое» – праці І.Галятовського (писані українською й польською мовами), в яких він в ім’я української національної долі захищає українське православ’я і люто воює з експансіонізмом католицьким, уніатським, магометанським. Наголосимо: не так проти них, як проти інших релігійних систем, як проти їх експансіонізму в рідному краї. Логічно, що мовознавець П.Житецький переконливо наголошував: як і все письменство ХVІІ ст., І.Галятовський був «живою душею, яка постійно відгукувалася на всі поточні явища життя живим голосом. Це був той самий голос, який чуємо ми в південноруських думах» [7, 162]. Мислитель часом впадав у традиційні розумування, та, як підкреслював М.Сумцов, «Голятовський у своєму приватному житті, в суспільній і політичній діяльності стояв до рідної землі ближче, ніж у своїх наукових працях» [8, 199].
Близькість до тривог життя й визначила, що І.Галятовський навіть у схоластичних пасажах поєднує елементи гносеології, онтології та філософської антропології в ім’я торжества віри в чотири елементи: землю, воду, вогонь і повітря – світу та людяності й патріотизму в життєдіяльності, а також виступає за єдність фізичного і духовного (земного й небесного), навіть надприродного (божественного) в людині. Це важливо й тому, що немало людей в Україні загубили благодать і свободу, національні святині, бо в погоні за «благом» обплутали себе золотими та срібними нитками, замулили совість.
Ніщо не зрівняється з благом, – переконує І.Галятовський, – яким є боротьба за свободу Батьківщини або за визволення невільника. І якщо Київську Русь призвели до падіння князівсько-боярські чвари, то необхідно, щоб і світська, і церковна еліти відстоювали державно-національну й релігійно-моральну єдність.
Навіть будучи «в почесному засланні» в Ростові, Данило Туптало (Дмитро Ростовський, 1651-1709) найповніше виявляє ментальність та інтереси свого – українського народу. Як писав його біограф І.Шляпкін, провідною рисою Д.Туптала було «почуття любові до рідної церкви». Це виявилося і в тому, що коли боротьба досягала граничних меж, український мисленик навіть «с некоторым упрямством отстаивал неприкосновенность киевских школьных навыков и традицій» (Г.Флоровський) [9, 55]. Російський богослов гадав, що з причини неосягнення секретів московської церкви, насправді ж тому, що Д.Туптало був активним носієм української і ментальності, і церковної патріотично-демокартичної традиції, козацький син Туптало жив козацькою ідеологією та наукою Києво-Могилянського колегіума, заповідями архиєпископа Л.Барановича. Особливою його турботою стала патристика – образи людей, гідних наслідування. Це звернуло його погляди і до минулого української церкви, і до досліду європейських біографів-гуманістів. Тож навіть перша книга Туптала «Руно орошенное…» з 1683 по 1702 р. витримало сім видань
Чи не першим на цьому етапі розпочав житія святих П.Могила. Розвиваючи його задуми та дбаючи про автономію української церкви, Д.Туптало, слідом за П.Могилою, І.Гізелем, Л.Барановичем, творить масштабну працю, «своєрідну церковно-агіографічну енциклопедію» (С.Мащенко) – «Книгу житій святих». А далі були Батурин і Києво-Печерська Лавра, де дозрівав задум його уславленої праці «Четьї Мінеї». За підтримки Гетьмана І.Мазепи, Туптало посилено працює в Баратинському та Глухівському монастирях, архімандритом у Новгород-Сіверську, бажаючи, як пише Стефану Яворському, «некія полезные нравоучения писати, дабы читателя не токмо історіями звеселяти, но и правоучениям научити». У цьому зв’язку він цікавиться проблемою відносин Бога і світу, використовує досвід пантеїстів і деїстів, однак гадає, що Бога необхідно розглядати лише як першопричину, оскільки він є безособовою істотою, «Без образне есть Бог, не величественен, не количественен». Людям же необхідно жити і божественною ідеєю, але обов’язково – реаліями світу, оскільки Бог і в собі, і в людині, а світ поділяється на макрокосм і мікрокосм, як і людина – на натуру тілесну й духовну, і, як на тому наполягали ще діячі Київської Русі, вона має активно дбати і про своє, про всенародне благо, бути ланкою в цілісності минулого, сучасного і майбутнього. А це означає, що необхідний діалог між еллінізмом (язичництвом) та християнством, тим більше, що в праці «Розыско раскольнической брынськой вере» Д.Туптало бачить український народ не лише спадкоємцем славетних русичів, а й одним із біблійних народів – рівноправних у Афетовій родині. При цьому Д.Туптало не обмежується біблійними версіями. У розділах «О народе Роксоланском и наречи его», «О свободе и вольности словянской» він аналізує реальні процеси й проблеми, наголошуючи: праукраїнці – носії ідеології землеробів, коли мистецтва живлять лише окремих людей, «землероб то живить всіх абсолютно – трудівників і не трудівників» [10, 95]. Однак вони не лише землероби, а й воїни та громадяни, які завжди розуміли: поступ наснажують всі соціальні верстви, а оскільки світ створено не для спокою і святкувань, а для всебічного розквіту, то справа людей – це «боротьба й ратоборство». Всі прагнуть щастя, але за щастя треба боротися!
Печаль Д.Туптала, що серед співвітчизників забагато «людей, котрі задарма хліб їдять», немає правди і в царських та боярських палатах. Пригноблені воля і право, «багаті убогих насилують безпощадно, грабують.., тягнуть на судилища…, не милосердствують». Ось чому одна програма – творення «Нового Адама» моральним самовдосконаленням («Будемо оновлюватись, і ми самі, як храми живого Бога… станемо творити добрі діла»); друга – самопізнання («Да предложи своему уму такие вопросы: Кто ты? Откуда й куда идешь… Куда идешь?», оскільки «початок і корінь всякого гріха є безумство й безсловесне в собі непізнання» [11, 213]); і третя програма – не миритися з тим, що так багато «беззаконь…, образ…, утисків волають до неба і збуджують гнів і помсту Божу» (лист до С.Яворського). Отже: законодавець має бути і законовиконавцем, а суспільство – носієм волі і дії в ім’я торжества рівності, свободи і справедливості.
Це було вже цілісним вираженням національної ідеї – і як віри (настроїв), і як філософії, закону й моралі, і як життєдіяльності.
Не менш вагомо, що константи тієї ідеї знаходимо практично в усіх мислеників Чернігівського колегіуму, зокрема, у А.Дубновича й І.Максимовича, а вони відбивають реальні настрої та погляди суспільства всієї Гетьманщини.
Не випадково в Чернігівському колегіумі філософію бачили в чотирьох підсистемах: логіці, фізиці, метафізиці й практичній філософії. Як твердив А.Дубневич, історичне знання просвітлює реальність, а історичне знання, в свою чергу, одержує глибину від філософської істини. У цьому сенсі розглядалася й концепція «розумної моралі»: вона мала підводити до відповіді, де і як шукати шляхи до щастя, зокрема за умов посилення гніту поляків на Правобережжі і московітів на Лівобережжі України, отже, коли національно-державницька проблема набувала ключової ролі. Це мало і загальнофілософське значення, бо, подібно до європейських реформістів та діячів Відродження, українські мислителі доби бароко не уявляли мети без єдності релігійного і наукового досвіду, а водночас – індивіда чи соціальну групу без єдності із суспільством та Батьківщиною. Як це було властиво й ідеології козацтва.
Яскравий доказ тому – і релігійно-філософські погляди Іоанна Максимовича (1651-1715). Один із шести братів, п’ятеро з яких були сподвижниками Гетьмана І.Мазепи (два церковних служителі), Максимович (Васильківський) став автором більше десяти книг, провідним мотивом яких була ідея морально-етичної відповідальності світської і церковної еліти за мир, злагоду, добробут суспільства, а також ідея підзвітності державних людей перед своїми громадянами. Засланий, за підозрою в не благодійності, до Сибіру, Максимович і там підносив античних мислителів Анаксагера й Аристотеля, Борисфеніта й Демокріта, Діогена і Катона, Марка Аврелія, Платона й Тому Аквінського, а головне – ідеї про світ як систему законів, дарованих Богом, про пріоритет прав кожної людини і нації на життя, суверенітет і свободу.
Особливий пієтет Максимовича – до розуму та раціонального пізнання, адже «розум людський завжди вільним є й самодостатнім, розпросторюється й широко розливається», чим корисні думки посилає у височінь. Життя – це море (образ-символ і в києво-руських авторів, і в Т.Шевченка: «не спалося, а ніч – як море»; «і неситий не виоре на дні моря поле»), і саме розум, як твердили також і мислителі Київської Русі, допомагає у тому житейському морі обирати правильну дорогу. Бо коли Бог наперед визначив усе, то звідки ж береться зло?.. Характер життя визначають люди, – тому й потрібна держава з розумними та освіченими правителями.
Україна потребує розумного, справедливого розв’язання всіляких проблем з точки зору не різного роду панства національно-державних інтересів.
Сила мислителів України полягала і в теоретичній новизні, глибині та висоті, що тоді поширилася по Європі й Московщині. І все ж найважливішим було те, що вона мала своїм джерелом загальнонаціональну долю і волю.

1.15.  Козацтво як становий хребет нації

Виразником тієї волі та долі стало козацтво; наголосимо: козацтво як нерв і хребет української загальнонаціональної системи (спільноти).
З цієї причини наголосимо, що досі не перевелися охочекомонні «ідеологи» трактувати козацтво як, передусім, а то й головним чином, елітно-військову верству та лаштувати й сучасних козаків – і справжніх, і «липових» (схильних хіба що хизуватися мундирами та званнями, як правило, полковницькими і генеральським та гетьманськими – у більшості випадків бутафорськими) до «єдності» з «козаками» донськими й кубанськими, татарськими й білоруськими та московськими… як такими, що і в минулому були, мовляв, єдиною соціальною верствою.
Історія підтверджує, що козацтво й справді мало у своєму організмі різноетнічні елементи військового шталту. Більше того, на початковому етапі частина «козаків» займалася здобуванням, а згодом була на службі в урядів різних держав (польської і кримськотатарської, московської у тому числі). Вони й гинули за плату.
Але, по-перше, в дійсності то були не козаки, а так звані «вільні люде», схильні до «легкого» життя; а по-друге, навіть ті ватаги складалися із знедоленого, а тому протестного контингенту, який мав і зачатки соціальної ідеології: берегти кордони й визволяти проданих у рабство на велелюдних торжищах. Тих не можемо ні ідеологізувати, ні безоглядно ганити.
Інша справа – елітне козацтво, котре спочатку боролося з турецько-татарськими експансіями, а згодом склало основу соціальних і національних визвольних рухів, а далі й державотворчих та культуротворчих процесів. Отже, стало хребтом Козацької Республіки, принципово змінило політичну, законотворчу, соціально-економічну карту не лише України, а й усієї Європи.
І головним тут виявилося те, що козацтво стало ядром, а далі й структуротворчою енергією, «тілом» нації. Зібране на Запорожжі, воно розлилося по всій Україні, бо з самого формотворчого періоду стікалося  з усієї української землі.
На думку І.Каманіна організація козацтва припадає на ХV ст. Л.Падалка відносив початок на кінець ХVІ ст. А М.Грушевський, стоячи на аналогічній позиції, водночас уточнював: «Це не могло статися так відразу, і розвій Січі, супроти сього треба класти на передні десятиліття…» [12, 2,9].
Великі ріки започатковуються струмками. Так було і з козацькою рікою: оспівана в історичних піснях і народних думах Хортицька Січ виникла (як фортеця) ще в перші десятиліття   ХVІ ст. У 1557 р. орда хана Девлет-Гірея упродовж 24 днів штурмувала козацьку твердиню, однак мала відступити «з великим соромом». Турецька армія із флотом зруйнувала фортецю, але Байда (Вишневецький) відновив її. Чи треба великої проникливості, щоб усвідомити: для подолання козацької твердині потрібна була армія цілої імперії, бо її  репрезентантами були не «добичники», а могутні духовно лицарі? Саме – лицарі, свідомі всенародної місії, і цілком природно, що «ідея Вишневецького – заложити постійну, сильну укріплену твердиню … у 1550- х рр.. не зосталася без сильного впливу на їх еволюцію: вона викінчила  (! – П.К.) процес творення того акрополя Дніпрового Низу, яким стає запорозький кіш Січа» [13, 139]
І все те означає, що козацтво, найперше, проявило себе як формація національно-патріотична, оборонно-визвольна. Та формація відповідала і загально-європейським вимогам та стандартам  середини   ХV- ХVІІІ ст., але з усією очевидністю зароджувалася на ґрунті багатовікової вітчизняної традиції – принаймні від Святослава до Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Романа і Данила Галицьких.
Переконливим доказом тому є й історія Томаківської (70-ті роки ХV ст. –1593), Базавлуцької (1593-1638), Микитинської (1639-1652), Чортомлицької (1652-1709), Кам’янської (1709-1711, 1730-1734), Олешківської (1711-1728), Підпільненської (Нової) (1734-1775), Задунайської (1775-1828) Січей, що були зорієнтовані на відновлення та захист національно-державницьких пріоритетів. Навіть на теренах кубанських (тоді своїх) чи турецьких (як Задунайська Січ) козацтво боролося за всю Україну,  прагнучи як розбудувати її всередині, так і відстояти суверенітет та престиж за  рубежем Батьківщини (як К. Гордієнко, І.Мазепа, П.Орлик).
І особливо важливо, що національна свідомість захисників Батьківщини органічно зливалася із соціально-культурною парадигмою: козацтво своїми революційними діями переплавило населення (суспільство, народ) у НАЦІЮ європейського типу. І спонукали до цього українські верстви як етно-державні традиції (історична, релігійна, культурна, філософська пам’ять), так
і новочасний соціальний, конфесійний, національний гніт (практика житейського моря).
Ось що засвідчують факти. За твердженням шляхтича С.Зборовського, на 1581 р. на Томаківській Січі перебувало лише 20 тисяч людей, серед яких 3 тисячі козаків – з артилерією. Для всіх були «Ой Січ-мати! Ой Січ-мати! А Великий Луг – батько!»
«Вищим органом влади на Запорозькій Січі була рада, право на участь у якій мали всі козаки!» [14, 47]. За твердженням Д.Яворницького, в козаки приймали представників різних етносів і станів, що брали обітницю: самостійно і незалежно ні від кого представляти себе в товаристві; спілкуватися народною (українською) мовою; сповідувати православ’я; і коли потрібно, то за спільну справу віддати й життя, адже мета козацтва – не добичництво і гультяйство, а Батьківщина, Бог, свобода, справедливість, вони – понад усе!
«Проводились також ради старшинські та на представницькій основі депутацій від куренів. Курені були військово-адміністративними одиницями запорозьких козаків, що початково формувалися як своєрідні лицарські земляцькі об’єднання. В козацькій республіці вони репрезентували різні регіони та міста України.  Зібрання козаків на вимогу сіроми (черні) звалися чорними або чернецькими радами. До компетенції загальної козацької ради належали найважливіші питання життя Запорозької Січі: встановлення громадянського та військового устрою; розподіл серед товариства земель, пасовиськ, рибних і соляних промислів; вирішення питань війни і миру; ведення переговорів з представниками інших країн.
…На часи Токмаківської Січі припадає велике козацьке повстання в Україні 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського, який пройшов добрий лицарський вишкіл на Запорожжі».   
Потім будуть десятки подібних повстань, які зрештою переростуть у загальнонародну революцію. Ті повстання часом порівнюють із селянськими війнами в Європі. І між ними насправді було чимало подібних. Як і українська революція, «жакерія» (від жак – селянин), до прикладу, було могутнім волевиявом мас. Але була між ними і принципова відмінність: селянські повстання ставили, як правило, лише соціально-економічні вимоги й спрямовувалися проти вітчизняної урядуючої системи. Українська ж революція була як соціальною, так і національною та культурно-духовною і спрямовувалась  як проти іноземних поневолювачів (а згодом і своїх можновладців – перевертнів), так і за   відновлення своєї державності та всенародних вольностей. Не випадково ж і при обговоренні статей угоди з московським царем українська сторона на перший план висувала вимоги повної автономії, власної політико-адміністративної та судової системи, власної церкви й демократичної системи управління.
Токмаківська Січ розпочала визвольні походи на турецькі й татарські фортеці у пониззі Дніпра, Дністра та Дону. Тут наприкінці 1647 р. заклав табір Богдан Хмельницький.
Традиції Токмаківської Січі продовжила Січ Базавлуцька, з якої пішли у світ славетні гетьмани Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Іван Сулима. А щоб уявити масштаби їхньої діяльності, достатньо нагадати: козаки Базавлуцької Січі 1604 р. розбили турецький флот й спалили Варну; 1608 р. розгромили Очаків і Перекоп; 1609 р. здійснили походи на Білгород, Ізмаїл та Кілію і Кафу, де звільнили масу невільників; так само вони звільнили бранців, розбивши турецький флот і захопивши Трапезунд. У 1624 та 1630 роках запорожці ходили на Стамбул… На Базавлуці 1618 р. вирішувалося питання походу П.Сагайдачного на Москву. У 1620 р. там же було ухвалено відновити в Україні ієрархію православної церкви та рішення про вступ Війська Запорозького до Київського братства. Оригінальні то були «добичники» й «гультяї»! – чи не правда?
Що  керувало тими вчинками? Гетьман Яків Остряниця 1638 р. в універсалі до українського народу писав про це так: маємо на меті «скинути при Божій помочі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство, щоб помститися за вчинені образи, розор і катівські ґвалти» [15, 61]. А що соціальне ярмо та мучительство й катівські ґвалти іноземців були невимовно тяжкими, свідчать і літописи Самовидця, Величка, Грабянки, і маса фактів тогочасної реальної дійсності.
Як не дивно, але про невимовний гніт в Україні знали та писали навіть у державних актах урядуючі верстви окупантів, але й не думали про встановлення справедливого порядку, а дбали лише про те, щоб утримати панування. Так, намагаючись перепинити козацький дух і рух, автори Конституції Вольного Сейму 1590 р., узгоджуючи свої інтереси з татарами та турками, наполягали: «Непорядок і свавілля на пограниччі є причиною і поштовхом до всього того, що тепер діється». Тому, в ім’я наведення порядку, потрібно рішуче обмежити бунтівників навіть у фізичному пересуванні; начальники, сотники, старшини мають головою відповідати й робити все, щоб «перешкоджати тому, аби з їх міста, містечка, села ніхто не виходив на низ». «Виконуючи згадану присягу, всі… урядники, бурмістри й отамани мусять з великою ретельністю наглядати за вищезгаданими і не допускати, щоб жоден свавільник мав схованку чи якийсь склад. А хто виявить недбальство і, порушуючи присягу, недостатньо пильно виконуватиме свої обов’язки, таких старости їхні, власні пани особисто або через своїх урядників можуть карати смертю. Так само на смерть мають бути покарані і свавільники, схоплені у вказаних володіннях» [16, 38, 39].
Хапали й карали, вішали й стріляли. Нищили господарства й православні громади. Із «схизматами» поводилися гірше, як із рабами: і тому, що підкорені, і тому, що етнічно чужі. Тоді й ставало реальністю те, про що говорилося в універсалі 16 січня 1592р. Сігізмунда ІІІ: «Дійшло до нас, що на Україні – у воєводствах Волинському, Київському, Брацлавському, – як у селах, так і в  містечках та містах люди свавільні, незважаючи на зверхність нашу і право посполите, вчинили великі й нечувані шкоди, кривди, грабунки та вбивства. Ті люди вторгаються ще й до сусідніх держав» (турків і татар), і від цього Річ Посполита опиняється в небезпеці.
Що Україна в стані руїни – це колонізаторів не те що не печалило, а й не обходило. ЇЇ чекали лише все страшніші кари: «Отже, проголошуємо позбавленими честі на батьківщині, банітованими з королівства і власних маєтків Криштофа Косинського і все його товариство… оголошуємо їх навічно бунтівниками і ворогами батьківщини…, ми конфіскуємо на користь держави усі їхні нерухомі маєтки…, усьому низовому війську, так і декому з козаків особисто … віднині відміняємо і скасуємо на вічні часи усі їхні права й привілеї…, караємо їх смертю без усякого звертання до нас і без права на апеляцію як для шляхтичів, так і для осіб простого стану!!!»
І це – в Конституції (1592 р.)  І це – щодо шляхти та козаків. А що ж чинилося над мільйонами незахищеного люду?!
Деякі польські «патріоти» досі відповідають: королівська влада прийшла в Україну з культуртрегерською місією, мала ощасливити українців, а ті останні не зрозуміли тих винятково благородних замірів. Замість того, щоб денаціоналізуватися й примиритися із шляхетським ордизмом, вони почали усвідомлювати себе як люди і нація і зрештою вилили свою волю у визвольну революцію. Вилили. Мільйони посполитих і найкраща частина світської, духовної, культуротворчої шляхти.
Прості арифметичні розрахунки показують, що той процес був загальнонародним, усвідомленим, доленосним, а це властиво лише національно-державницьким рухам.
Найперше: козацький (всенародний) рух охоплював усі землі України, а «географія походів козацьких полків, як показують автори «України – Козацької держави», досить широка – від Балтійського моря, Москви аж до Відня, Молдови і Криму». Вбирав він у себе й представників інших етносів. «Міг же з Сербії (точніше – Герцеговини – П.К.) переселитися до Речі Посполитої (а згодом до війська Богдана Хмельницького – П.К.) в ХV ст. предок Лесі Українки Косач (а також еллін – предок Михайла Драгоманова – П.К.). Були серед козацтва і представники найродовитіших шарів, у тому числі князі та бояри, вище духовенство». У 1621 р. київські владики наголошують, що запорозьке військо є спадкоємцем руських воїнів: «Це ж бо плем’я славного народу руського, а з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестилися… » [17, 263].
Ідею спадкоємності традицій Київської Русі виразив у «Вірші на жалобній погреб значного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) ректор Київської братської школи Касіян Сакович. А 1649 р. Богдан Хмельницький рішучо заявив польським послам, що Українсько-козацька держава збройно захищатиме свої кордони не лише по чернігово-сіверянські землі, а й по Володимир і Львів, Ярославль, Перемишль, Галич і Холм [18].
Цілком природно, що Україну бачили нацією-державою і численні зарубіжні свідки подій. По-перше, окремі з них і в ХVІІ ст. бачили прямий зв’язок народу козаків із сарматами чи антами та склавінами. На цій підставі вони також розрізняли українців, поляків і росіян як народи абсолютно різні.
Уже говорилося про розвідку українсько-козацької генези польськими шляхтичами,  зокрема П.Пясецьким, С.Твардовським, В.Коховським, що стояли на ґрунті етимологічної школи. Російський історик О.Рігельман виводив козацтво з хозарських племен. Інші російські історики гадали, що козацтво є спадкоємцем половців і чорних клобуків (М.Карамзін) або ж походить з Кавказу (В.Татіщев).  Різниця велика, але головне, що всі  зарубіжні  історіографи розглядали українців-козаків і як народ давній, і як народ абсолютно самодостатній, а тому правомірно претендуючий на особовість.
Щодо українсько-татарських взаємин, то вони розгорталися з  ХVІ ст., коли зіткнулися на просторах Степу дві колонізаційні фаланги – українська й кримськотатарська. Від татарських кочівників може походити й слово козак («вільна людина», захисник прикордоння), однак лише стосовно окремої воєнізованої верстви, а не всього українства. І стосунки татарсько-українські розгорталися не на державному, а на господарсько-агресивно-експансивних, з боку українського – оборонно-визвольних. Через що з самого початку у воєнізованих експедиціях брали участь і керівники міст. І загалом, «актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Характерний приклад – Черкаси: в 1552 р. там проживало 223 міщанина, 9 князів, бояр і панів, 25 слуг, 2 пушкарі, 66 чоловік старостиної челяді, 160 рабів і 250 козаків.
Спочатку на чолі козацьких когорт стояли і польські шляхтичі, зокрема – українського походження, проте в час визвольної боротьби її очолювала власна етнічна еліта. Кореневі зміни відбулися і в світоглядних метаморфозах. Скажімо, 1616 р. у Білій Церкві було «послушних міщанських домів» 300, а не бажаючих бути послушними – понад 300; у Богуславі відповідно 200 й 400; у Каневі – 160 і 346; у Корсуні – 200 і 1300; у Переяславі – 300 і 700; у Черкасах – 150 і 800; у Чигирині – 50 і 500… І всі ті «непослушні» вважали себе козаками. А козаки, як зазначили іноземці, були найбільш динамічними виразниками загальнонародних прагнень та ідеалів.
Як писав Гійом Левассер де Боплан, серед козаків були громадяни  – «люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах; теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці… Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати м’ясні страви, варити пиво і мед» [19]. І звичайно ж, кувати зброю, звитяжно воювати, відстоювати свою свободу і віру. Природно, що козаків прагнули мати в своїй орбіті королі найсильніших у Європі армій – польської і шведської, а в Маніфесті шведського короля Густава Адольфа 1631 р. зазначалося: «Благородні і вільні лицарі, мужі хоробрі – володарі Дніпра і Чорного моря, і, що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці» запрошуються на службу до шведської держави. Аналогічна пропозиція надійшла і від римського імператора.
Враження буде неповним, якщо не згадаємо: П.Алепський, мандруючи по Московії і Україні, захоплено писав: коли в Москві я відчувався звірем, на якого щомиті полюють царські опричники, то в Україні я відчув себе людиною, бо народ тут розумний, привітний і відкритий, а йде це як від традиції, так і тому, що тут є освіченими навіть жінки і діти, а панує культ не лише чесної віри, свободи, освіти, а й мистецтва, жінки, честі й краси. Українці є чи не найосвіченішою нацією Європи.
Незаперечним суб’єктом міжнародної цивілізації бачив Україну й автор «Діаріуша», посланець імператора Священної Римської імперії Еріх Лясота. Це народ, писав він, для якого понад усе є свобода, людська, соціальна і національна гідність; народ, котрий сам визнає, що «йде за прикладом своїх предків, які дотримувались лицарських звичаїв».
Були й ті, хто, як П’єр Шевальє, вважали «козаки – це тільки військо, а не народ, як багато хто думав», – однак і він мусив визнати, що мали рацію ті «багато хто». Через несправедливу політику сусідів «селяни України… неначе раби», але це не повинно заслоняти основного: « мешканці України, які сьогодні всі (! – П.К.)  називаються козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну поставу, бадьорі міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і нездатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі»,   – тож мають усі підстави для всезагальної поваги.
Суголосні думки висловлював і автор «Історичної дисертації про козаків» (1684) Йоган-Йоахім Мюллер: «Це наукове дослідження про мужів, котрі подібні до нас, – писав дослідник… Ми маємо на увазі лише тих козаків, які живуть у пониззі Борисфена… Найранішу згадку про козаків ми відносимо до 1206