І. Доба мисливців
Мільйон років до нашої ери
| | Австралопiтек.
|
Африканське
сонце сяяло над саванною, над зеленої околицею джунглів і
піщаними відрогами Олдурвайської ущелини. Подекуди виднілися
череди антилоп і жирафів; поволі бродили гігантські носороги,
які не боялися навіть хазяїв савани - саблезубих тигрів і
печерних левів.
Саме в саванах і джунглях Східної Африки,
мешкали предки людей, мавпи-австралопітеки, які вміли однаково
спритно лазити по деревах і пересуватися на двох ногах по
землі.
Вони були низькорослі, коренасті, оброслі шерстю, з
темною шкірою і потужними щелепами. Вони володіли страшною для
інших звірів зброєю - дубиною; удар затиснутої у довгій руці
дубини був подібним удару левової лапи. Вже потім з'явилися
спис і вогонь, що подарували їм панування над саваною.
Розмахуючи списами і факелами, зграя заганяла ошаленілих від
жаху антилоп до урвища - туди, де, під кручею стояли
найдосвідченіші мисливці, які добивали скалічених тварин.
Потім на місці побоїща розводили вогнище, смажили на вогні
цілі туші і рвали руками гаряче м'ясо. Наситившись, ховалися у
печері і дрімали до наступного дня, наступного мисливства.
|
| | Неандерталець.
|
Так тривало з року в рік, зі століття в століття. Мінявся клімат,
з півночі наступали льодовики, мінялася навколишня природа,
мінялися й самі мавпи; їхні руки стали коротшими, щелепи
зменшилися, а голова збільшилася у розмірах.
Австралопітеків змінили пітекантропи, а пітекантропів - неандертальці, але ані
ті, ані інші не були схожими на людей.
Вони були кремезними і
дуже сильними, зі скошеними щелепами і величезним валиком, що
нависав над очами. Вони залишалися мавпами - хоча ці мавпи і
навчилися одягатися у шкури.
Сорок тисяч років до нашої ери
Так само сіяло над саваною сонце, зеленіли дерева і поблискували
вершини гір на горизонті. Так само рухався рівниною ланцюг
загонщиків; але у цьому ланцюзі тепер йшли не мавпи, а люди. У
них були ті ж кам'яні сокири і списи, але вони зовсім не
походили на мавп, вони були високими, стрункими та вміли
говорити. Певно трапилося якесь диво, незрозуміла випадкова
мутація, що призвела до появи черева мавпи з'явилася перша
людина.
Якийсь час люди і неандертальці мешкали поруч і,
можливо, навіть грілися біля одного вогнища. Але потім
нестаток їжі породив між людьми і неандертальцями війну не на
життя, а на смерть. Роди людей, що швидко розмножувалися
розселялися зі своєї прабатьківщини на нові землі і всюди
зіштовхувались з неандертальцями - хазяями цих місць.
Перемагаючи останніх, або проганяючи їх у ліси і гори, нові
генерації йшли далі на південь, захід, схід, вони потребували
нових і нових земель. Через десять тисяч років з
неандертальцями було покінчено; людина завоювала свою планету.
Лише деякі східні народи, австралійці і айни, зберегли
невелику домішку неандертальської крові - результат змішування
переможених і переможців.
|
| Скелет мамонта.
|
Настала епоха панування людини; савани, степи і тундри були поділені
між мисливськими родами. Просуваючись далі на північ, люди
перейшли покриті льодами протоки і опинилися в Америці; вони
заселили величезний новий материк, на який не ступала нога
їхніх предків-мавп. Навіть найсильніші тварини - мамонти та
носороги - були не в змозі чинити опір новим властителям
світу: їх заганяли до урвища так само, як антилоп. Незграбні
мамонти були винищені до останнього; разом з ними загинули
мастодонти, американські коні, верблюди, лінивці, мускусні
бики, пекарі й десятки інших видів тварин.
Люди убивали тварин, щоб насититися, щоб вижити. У пошуках їжі вони - так
само, як їхні предки-мавпи, - збирали їстивні рослини і
викопували бульби палкою-копалкою. Потім вони навчилися ловити
рибу, випалювати човни-довбанки і використовувати сітки.
П'ятнадцять тисяч
років тому вони винайшли лук, що дозволяв полювати на птахів і
дрібних звірів. Ці відкриття давали тимчасове полегшення,
голод відступав, але після цього населення збільшувалося - і
голод повертався.
В кінці кінців, знищивши десятки видів
тварин, люди повернулися проти самих себе: мисливські групи
стали заганяти одна одну до урвища точно так, як це колись
робили мавпи. Поруч з акуратно розколотими і висмоктаними
кістками мамонта археологам стали влучати настільки ж ретельно
висмоктані кістки людей. Людина була частиною природи - і
природа диктувала йому свої жорстокі закони.
Рід
Проте у ході боротьби
з тваринами і собі подібними древня людина зрозуміла, що
самому набагато важче здобути їжу аніж гуртом. Так поступово
приходило розуміння необхідності жити разом, як жиди разом
стада антилоп, жирафів, левів...
Рівність і братерство, ще не
зовсім забуті нами лозунги, були першими звичаями мисливців
всіх часів. Мисливець не міг жити один: джерелом життя людей
Кам'яного Століття була колективне загінне мисливство. Одинак
був приречений на смерть і, борючись за життя, люди
згуртовувалися тісніше і тісніше.
Рід - так називалося
та велика юрба. Усі чоловіки роду вважалися братами, і це
братерство не залежало від обставин народження. Брати разом
полювали, їли і спали. Їхня єдність доходила до самозречення:
скіфські брати клялись, що у випадку необхідності помруть один
за іншого.
|
| Знаряддя працi
первiсної людини.
|
Єдність не залишала місця для себелюбства і лукавства; прямота,
чесність, відкритість були необхідними якостями мисливця. "Бог
створив цих простих людей без пороків і хитрості", - писав
іспанський єпископ Лас Касас про американських індіанців.
Хитрість і обман породжували недовіру і незгоду, а найменші
розбіжності перед лицем навколишніх небезпек могли призвести
до загибелі.
Люди Кам'яного Століття не знали, що таке багатство і влада.
Родовичі були рівні між собою і разом вирішували свої справи.
Виборним вождям ніде було виявити себе, тому що не було ані
міжусобиць, ані смут, не було тих, кого вони повинні були б
судити і карати. Найтяжчим покаранням вважалося публічне
осміювання винного - і цього було цілком достатньо, щоб він
виправився або помер від сорому.
Єдність і
згуртованість цінувалися понад усе, ніщо не повинно було
роз'єднувати чоловіків роду: ані чвари, ані частка здобичі,
ані суперництво через жінок. Шлюб формально існував: кожний
чоловік повинен був привести в рід жінку, що вважалася його
дружиною - першою дружиною. Але у кожного чоловіка були також
друга, третя, четверта дружини - дружини братів і побратимів.
Алеути називали дружину брата "аягань" ("моя дружина") або
"аягатанах" ("заступниця дружини"). Чоловіки часто
обмінювалися дружинами і дітьми - майже половина дітей
ескімосів, які жали поблизу затоки Ріпалс, виховувалися у
чужих сім'ях. Друзі навіть формально мали загальних дружин,
братерство чоловіків завжди виливалося у спільність дружин.
Навіть зараз в окремих азіатських країнах ще не забутий
старовинний звичай надання жінки гостюю.
Постійний обмін
жінками, дітьми, їжею доповнювався обміном подарунками:
кам'яними ножами, бумерангами, поясами з людського волосся.
Рід був єдиний і все надбання його було загальним, це особливо
виявлялося під час родових свят. Спільне пригощення, молитви
загальному предку, екстатичні танці і безладне кохання
символізували єдність роду. Рід був уособленням єдності, і
тільки єдність могла врятувати людей в годину іспитів,
єдність, витривалість і терпіння. Це було головне, тому що
саме ці якості були потрібні на полюванні або в бою.
Життя роду
Чоловіки були
господарями у житті, тому що вони годували рід - від їхньої
мисливської удачі залежало життя кожного. Жінки лише зрідка
пбрали участь у великих полюваннях, основним їхнім заняттям
були збирання і вигодовування дітей.
Чоловіки гинули на
полюваннях і в війнах - тому жінки повинні були народжувати
щороку, і найбільш плодовиті жінки користувалися найбільшою
повагою у чоловіків. Дітей було дуже багато, але виховували
далеко не всіх: чисельність роду обмежувалася розмірами його
угідь.
Діти наражалися на жорстокий природний і штучний
відбір, і чим більше народжувалося дітей, тим більш
витривалими і сильними були ті, хто доживав до повноліття.
Відбір починався з
моменту народження: ще донедавна індіанці купали своїх
новонароджених взимку в холодній воді. Інколи у перші дні їх
не годували і не одягали, часто діти ходили голими до 10-12
років. Відбір хлопців завершувався жорстокими ініціаціями
(перевірками на зрілість), і австралійці щиро пояснювали ці
обряди бажанням зменшити населення.
Відбір дівчат проводився
менш суворо: вони призначалися для обміну і рано чи пізно йшли
від своїх батьків. Оскільки їх народжувалася значно більше,
ніж вимагалася для обміну, та більшість новонароджених
дівчаток відразу ж убивали. Дівчаток, які занедужали, алеути
убивали аж до шестирічного віку.
З часом дівчинка
ставала дівчиною, а потім - дружиною. Австралійські мисливці
цілковито розпоряджалися своїми дружинами, могли позичати їх
іншим чоловікам, обмінювати на інших жінок або на речі.
Чоловік міг залишити дружину, не даючи з цього приводу жодних
пояснень. Але разом з тим чоловік повинен був піклуватися про
свою дружину і захищати її, якщо ж він відмовлявся це робити,
то за жінку вступалися родовичі.
Вдови і старі знаходилися на
утриманні роду, що поважав їхній життєвий досвід. Чоловіки
звичайно не доживали до старості, і хранителями переказів і
містичних таємниць, колдунами і шаманами часто були жінки.
Жінки знаходилися у якомусь незбагненному для чоловіків
зв'язку з природою, своїми чарами старі жінки викликали
живильний дощ і спонукали тварин плодитися. Стара ворожка
могла дати добру пораду, вилікувати від хвороби, але могла й
заворожити, наслати порчу, варто їй тільки заволодіти
волосиною або нігтем жертви.
|
Наскальний малюнок
древньої людини.
|
Але ритуали мисливського культу звичайно виконували
шамани-чоловіки. Вони малювали на землі контури звірів і,
виспівуючи закляття, метали в них списи. Інколи мисливці
розігрували цілі вистави у шкірах тварин з танцями і піснями.
На стінах печер вони малювали вражених списами коней і
бізонів, ці малюнки утворювали цілі галереї, як у знаменитій
галереї у печері Монтеспан. Люди молилися невідомому богу
удачі, молилися несамовито, випрошуючи для себе здобич і
життя.
На ранок вони
виходили на полювання, однаково високі і сильні, схожі на
американських індіанців, хазяїв прерій. Поруч з мисливцями
бігли напівдикі собаки - їхні друзі і помічники, що теж знали
толк у загінному полюванні. П'ятнадцять тисяч років тому
людина уклала союз з собакою-вовком, і вони стали полювати
разом, допомагаючи один одному.
Люди і вовки володіли
однаковими якостями хижаків: швидкістю і витривалістю, зіркими
очима, тонким слухом і чутливим нюхом. Вони однаково навчилися
переховуватися у засідках, вистежувати, вбивати... В'єтнамські
тахтай вважали вовків своїми молодшими братами, а арії, які
жили у Великому Степу, називали себе Народом Вовка. І недарма
образ Давньої Людини, що зберігся в глибинах нашої пам'яті -
це фігура одягнутого у шкіри мисливця, що стоїть поруч з
собакою-вовком. Цей образ панував над світом, доки знову не
прийшла епоха чудес. У дев'ятому тисячолітті до нашої ери
настав час перемін - таких, яких ще не траплялося пережити
людині і її предкам...
(За матеріалами Нефедова С. А. „Історія
давнього світу")
|