Пощастило мені слухати балачки під час міжнародних посиденьок у Львові з приводу позиції науковців від вивчення історії щодо питань безсторонности, чи, навпаки, пристрасности у цій науці. Приємно вразив підкреслено спокійний, зважений тон і академічний стиль балачок.

Мушу, правда, зауважити, що, на мій скромний погляд, „історичну науку“ хіба що з великими застереженнями можна назвати наукою. Першою ознакою науки у звичному розумінні є повторюваність експерименту, який обґрунтовуємо теоретично. В історії це неможливо. Другою ознакою науки є добування того, що можна назвати істиною. І дуже важливо, що це добування теоретично є необмеженим. Господь сховав ті закономірності, які ми називаємо істиною, і які намагаємось добути, але Він їх не знищив. Історія на це не може лічити. В археології  ще можна надіятись з часом відкопати більше і більше „артифактів“, але як можна достовірно відновити стосунки між двома особами, коли все листування однієї зі сторін зостало повністю спалене?  Наука в при́йнятому розумінні  служить для реконструкції природних закономірностей на підставі експерименту і послуговуючись засобами людської логіки. Важливо, що ці закономірності продовжують існувати і керувати життям живої та неживої природи, як і нашим життям посеред неї. Те, що намагається „реконструювати“ наука історія, щезло навіки. Тому приросток „ре“ я‑б відкинув. Те, що залишається, термін „конструкція“, з повним правом можна замінити так само іноземним словом „фантазія“. Фантазія навіть краще відображає суть, оскільки в пересічному сприйнятті „конструкція“ переважно означає щось таке, що можна збудувати реально, втілити в життя. Наукову фантазію з часом можна перевірити. Історичну – ніколи. Її тільки можна поправляти в міру розсекречених державних архівів, та й то лише в межах тих документів, які вижили.

Надзвичайно важлива риса, яка ріднить історію з наукою, є цікавість. Цікавість взагалі є першою силою життя. Не потрібно думати, що цікавість є вторинною забаганкою бездіяльного інтелекту. Для самого існування розумного організму необхідна передбачуваність. Жах непередбачуваности рівнозначний до жаху, викликаного повною відсутністю інформації. Що унеможливлює продовження життєвої діяльности, тобто означає смерть. Задоволена цікавість, навпаки, надає інформацію і створює комфорт передбачуваности. Загрозлива інформація створює атмосферу боротьби, яку можна умовно назвати дискомфортом, але насправді такий дискомфорт покликає до дії, і якщо навіть на побутовому рівні вважати цю ситуацію некомфортною, то ця біда є ніщо в порівнянні з повною непередбачуваністю.

Непередбачуваність  в гносеологічному розумінні є страшним словом. Вона означає відсутність будь-якої інформації і не має нічого спільного з поширеним в побуті розумінням цього слова. Спробуйте уявити собі людський орґанізм, поміщений у невагомості в абсолютно темній області простору без можливости будь-що відчувати, без можливости чути будь‑які звуки, позбавлений сенсу дотику, позбавлений можливості відчути на дотик своє власне тіло і його тепло і навіть позбавлений можливости відчути биття власного пульсу чи шелест власного віддиху або біль у шлунку.  Непередбачуваність означає брак найменшої уяви про розвиток подій, брак сподівання хоча‑б на найгірше, брак навіть передбачення самої смерти розумного організму. Вона означає єдине і просте: факт негайної зупинки існування, якого не встиг схопити розум, і якого він уже ніколи не усвідомить з причини власного колапсу. Тому задоволення цікавості, як єдине джерело будь‑якої інформації, є першою ознакою життя, а вже далі вона забезпечує процеси живлення і розмноження.

Задоволення історичної цікавости створює комфорт ретроспективи. Я не знаю, чому дитина на певному етапі розумового розвитку задає батькам питання „звідки я взявся“ (так само не маю поняття, чому в літературі прийнято цитувати цей вислів виключно у чоловічому роді, – мабуть, для дівчаток відповідь самозрозуміла?). Але є фактом, що національні організми теж переймаються цим питанням. Історична наука, звісно, може займатися вивченням життя окремих осіб, але, переважно, вона намагається створити якусь уяву про життя держав і народів. Звідти бачимо, що історичні знання (властиво, фантазії) потрібні для історичного комфорту народу (нації, держави, суспільства, чогось збірного, що називається історичним організмом).  Мене жахнула одна звістка: в Києво–Могилянській (Мазепинській) Академії, почавши другим курсом, студенти–фахівці не вивчають історії України. На тій підставі, що її (України) ніколи не було. Про це з гордістю повідомила професор Яковенко. На тій‑же підставі, сподіваюсь, студенти не вивчають й історії українського народу.

Коли ми вже погодимось, що викладена в книгах (а чом‑би й не передана усно?) історія ближча до фантазії, аніж до науки в природничому розумінні, – тоді легко зрозуміємо місце Міту в житті народу і його значення. Не скажу, що без міту сильний духом на́рід не може існувати. Не скажу, що слабий духом на́рід існуватиме виключно коштом насадження героїчних мітів. Але з мітом комфортніше. Що і є метою повчального („дидактичного“) історичного викладу.

Згрубша, на посиденьках зостали висловлені такі стрижневі сентенції:

1. Історична наука поділяється на академічну та дидактичну (проф. Яковенко).
2. Обидві науки повинні бути абсолютно об’єктивними; виклад має бути збалансованим; не варто перебільшувати рівень історичної провини (проф. Яковенко)
3. Історичні дослідження кожного дослідника мають оціночний відтінок тих принципів, які становлять вісь його власних приватних соціяльно–етичних поглядів (проф. Зашкільняк).
4. Ця вісь спільна для всіх (очевидно, всіх присутніх – Р. М.) науковців і утворена виключно загально–людськими гуманістичними цінностями (проф. Яковенко)
5. Нинішні підручники з історії України тільки у вступі деклярують гуманістичні загально–людські засади, які мають лежати у фундаменті історичної освіти, а далі у своїй підлій суті свідомо занурюються в болото правого націо–центричного ухилу (це мій вільний переказ тези проф. Зашкільняка).
6. Необхідно запровадити, поки ще при владі нинішні міністр та радники Президента,  нові (очевидно, тотально космополітичні – Р. М.) підручники з історії України (проф. Яковенко).
7. Потрібно вивчати історію людини і людських стосунків замість історії держави чи нації. Тоді буде менше протистоянь (Олена Стяжкіна з Донецького університету).
8. Вивчається те що доступне в архівах. А не те, що хотіло‑б ся вивчати (Вільям Розенберґ Ан–Арбор, Мічиґан).
9. Потрібно самим і для себе писати підручники та монографії, присвячені історії чужих народів та держав.

Ця остання єретична сентенція викладача УКУ пані Джеджори, хоч вкинута однією з останніх, втримала мене при житті, бо я тут‑же подумки додав: і по–своєму.

Викладені вище стрижневі засади викликали в моїй свідомості певні хворі думки, якими, – наслідуючи нинішню моду на підкреслену демонстрацію всього нездорового і неповноцінного, що тільки можна знайти в українському суспільстві, – кваплюся поділитися з Читачем.

Пункт восьмий вже обговорювався на початку оцього допису і не викликає заперечень.

Пункт сьомий звучить спокусливо. Зрештою, вивчення людських стосунків таки і є окремою дисципліною історичних досліджень в цілому. Треба, однак, пам’ятати, що просто людини в історії ніколи не існувало. У середньовічному Львові вся життєдіяльність людини залежала від того, до якого стану вона була записана. Не існувало просто кушніра, чи купця. Існував член цеху, або партач; член братства, або католик; існував купець-німець і купець – член вірменської громади; замешкувач Руської вулиці і мешканець жидівського ґетто; міщанин  над рівнем майнового цензу, і під ним; шляхтич і навіть не-громадянин, і так ще. А як описати сьогодні міжлюдські стосунки, наприклад, у Лівані, іґноруючи релігійність чи етнічність? Якщо хтось, в плані етнічному, непевен, куди себе приписати, – які почуття викликає в нього, і як впливає на стосунки з сусідом, скажімо, яскраво забарвлена етноцентрична поведінка останнього, почавши з рідної мови, якої сусід демонстративно дотримується в чужомовному, знову‑ж таки для нього особисто, середовищі, – а Людське Право йому на це дає і Конституція, і звичай?  Подив? Заздрість? Може, ще не ненависть, – зате дискомфорт – напевне. Конфлікти в суспільстві, – приховані і явні, заморожені і тліючі, помірні і гострі, соціяльні і звичаєві, майнові і гендерні, етнічні і релігійні, – або є, або їх немає. Історик не може ані вигадувати конфліктів для обґрунтування штучно ним придуманих схем, ані замовчувати. В більшости вони присутні і виявляються частіше не в одноразових колективних подіях, а як раз у щоденних міжлюдських стосунках.

Щодо пункту шостого, то він звучить трохи несерйозно. Так виглядає, наче авторитетний науковець пропаґує погляд, щоб зміст підручників з історії залежав од чинного Президента (краще – голови уряду – вони змінюються частіше).

Пункт третій викликає в мене гарячу підтримку і щире захоплення. Зате пункт четвертий ставить у глухий кут. Вселюдських гуманістичних принципів я ніколи не тримав у руках. Бачив написаними і десять заповідей, і декалог націоналіста, і кодекс будівника комунізму (хто не пам’ятає – висів у школі в ленінській кімнаті), і ще, може щось. То це кодекси приватні. Якщо хочете, – кодекси інтимної совісти. Найважливіше – особа дотримується їх  добровільно і в глибині свідомости. Загально–людські та гуманістичні цінності – це те спільне, що проступає не інакше, як через індивідуальну поведінку конкретної людини в конкретній ситуації. Спільним для людей є те, що кожна людина хоче їсти, множитися, наділена відчуттями кривди, жалю та співчуття. Вимога класти „загально–людські цінності“ в основу написання історичної монографії чи підручника – пуста балаканина. Підозрюю, що, коли‑б шановних науковців попросили перелічити декляровані загальними фразами загально–людські та гуманістичні принципи, то, окрім принципу безсторонності, вони нічого більше назвати не змогли‑б. Хіба що почали‑б перефразовувати десять заповідей, або цитувати міжнародне право. Але десять заповідей не написані для народів. А коли писалося міжнародне право, – про думку мого народу ніхто не питав.  Загально–людські та гуманістичні цінності, як стиль чи платформа для творення історичної монографії – це фантом.

Два перших пункти найцікавіші. Не тим, що́ в них міститься, але тим, про що вони мовчать.

Навіщо вивчати історичні події? Перша відповідь, яку ми вже дали – з цікавости. Але так само вже вдалося встановити, що цікавість викликана біологічною потребою комфорту передбачуваности (додамо: і узасаднення). Не того комфорту, який прийнято ототожнювати із задоволенням бездіяльністю, а того иньшого, що супроводить радість утвердження. Звідки очевидно, що історичні дослідження, писані Українцями, мали‑б бути викликані потребою, – і служити для, – комфорту утвердження саме українського народу.  Чи це виправдовує необ’єктивність? В жодній мірі. Аби знати своє історичне місце і свої історичні можливості, необхідна максимальна поінформованість і повністю безстороння холоднокровність. На жаль, куцо розуміють „об’єктивність“ багато хто з „академічних“ істориків. Суха академічна наука, скажімо, об’єктивно стверджує, що такий‑то і такий‑то на́рід ніколи не виявляв  державотворчих тенденцій. Дозвольте спитати: яка перспектива з цього випливає? Суха академічна наука в розумінні, викладеному в пункті 1, означає, що для цього народу бажана оптимальна національна ідея – це прагнення позбутись зайвого історичного баласту і якнайшвидше перестати бути. Суха академічна наука у викладі Гумільова пропонує иньше – вірити в потенційну пасіонарність цього народу, надіятись і працювати над нею. Суха академічна наука арабського мусульманського вченого вчитиме про неминуче загнивання т. зв. західного світу, базуючись на абсолютно об’єктивних історичних дослідженнях пост-модерної епохи. Суха статистика об’єктивно стверджує, що нині ірландську мову вживає 5% населення цієї країни. Пропаґандист вище вказаного пункту 1 порадить, ґрунтуючись на об’єктивному історичному досвіді, всім перспективним Ірландцям, не гаючись, перестати засмічувати свою пам’ять рідною мовою.

Сумні думки, накликані всепоглинаючою академічною хіттю до вселюдських гуманістичних вправ, дещо розвіює легкий гумор двозначности терміну „дидактична“ (дослівно –„повчальна“) з пункту 2. То історична наука все‑ж має складову, яка є „повчальною“?! У безсторонність повчального процесу якось важко повірити. І слава Богу. Бо написано: „Коли брат твій… буде підмовляти тебе: нумо будем служити иньшим богам, богам народів, що навкруги вас, близько до тебе, чи далеко від тебе,… то не приставай на волю його і не слухай його; і нехай не знайде він ласки в очах твоїх…“ (Мойсея, V, 13). Слова ці заразом і історичні, і напрочуд повчальні… На моє глибоке переконання, викладання історії в школі повинно викликати у діток бажання бути членом цього суспільства, нації, народу, держави.

Трохи жаль мені, що не існує такого розділу історичних досліджень, який умовно можна було‑б назвати „прикладні історичні дослідження“. Тоді „академічна історія“ зайняла‑б те місце, яке займає в природничих науках, або в математиці, „наука в собі і для себе“, словом – теоретичні спекуляції. Прикладна історія одержала‑б широкі терени для дослідження. Наприклад: чи причиною падіння Риму дійсно став олив’яний посуд?; чи полювання на чарівниць було формою боротьби з протизаплідними технологіями?; чи вилюднення Содому стало наслідком содомського гріхопадіння його мешканців? І багато подібного. Практичне значення таких досліджень лежить на поверхні. І не потрібно особливо перейматись їх „достовірною об’єктивністю“. Достатньо поширити потрібну інтерпретацію серед загалу, щоб люди стали боятись гріха. Те, що діється нині з пропаґандою „загально–людських цінностей“ зводиться до одного: звільнення за допомогою „безсторонності“ та „об’єктивності“ від дисциплінуючих мітів і від страху розбещуючого гріха.

Знаю, що на подібних академічних посиденьках тематика має бути чіткою і обмеженою, аби не розплодити хаосу. Але й цікавою. Що необ’єктивність, упередженість, обмеженість в оцінках не личить науковцю – річ настільки очевидна, що навряд чи цікаво ще раз ці очевидні істини розлого забалакувать. Існують, як на мене, цікавіші і більш звужені питання. Наприклад, цікаво було‑б почути точку зору фахівців на допоміжні дисципліни. Існують допоміжні історичні дисципліни. А мене цікавило‑б, в якій мірі історичні дослідження можуть вважатися допоміжною дисципліною для науки пропаґанди?    

Професор Яковенко у короткому виступі знайшла час наголосити на потребі збалансованого викладу історії в підручниках. Саме слово „збалансованість“ не викликало‑б жодних емоцій, якби не макабристичний приклад, яким воно супроводжувалось. Професор бідкалась, що при викладі епізоду зі вступом большевицьких військ Муравйова у Київ їй ніяк не вдається чимось „збалансувати“ абсолютно об’єктивну розповідь про криваву різню, вчинену большевиками у Київі. Моїм першим враженням було, що професор лукаво злегка провокує присутніх Московитян, підкидаючи гостро полемічну тезу про те, що природній хижості московських військ (а ще був Київ 1169‑го і Батурин 1709‑го) об’єктивно ні́чого протиставити, принаймні в Східній Европі… Хотіло‑б ся так думати.

Провина. Її  не варто перебільшувати. Твердження добромисне, але безпредметне. На́рід  (як і держава) може бути неприятельським, жорстоким, кривавим, загарбницьким, працьовитим, лінивим, миролюбним, безвольним, розбещеним, спитим, деструктивним (у чужій державі). Народ в історії не може бути винен. На́рід (як і держава) виконує свою історичну місію на своєму історичному місці. Вчені люде цього народу покликані створити і обґрунтувати для нього реалістичний міт про цю вартісну місію.