Життя після цих тих трагічних подій стало сумним: судові процеси протягом трьох років, наступний етап – бажання перейти до опрацювання творчого спадку Ігоря (випуск музики, що має робитися сучасними технічними методами, оскільки за життя брата записувалася застарілими методами, поширення музики, де велике місце тепер приділяється рекламі), ще один етап – впорядкування музею-квартири. Останнім часом є певний песимізм, бо мало моживостей реалізувати ці задуми. У 2001 році, 13 січня, з допомогою обласної влади, відкрито художньо-меморіальну таблицю на помешканні, де проживав Ігор. Декілька років тому обласна влада виділила 20 тис. грн на надгробний памятник, які ми досі не забрали. До влади не звертаємося, бо бути у ролі прохачів принизливо. Здоров’я мами погіршилося, ми згуртувалися і забрали її до Львова (для цього довелося багато докласти зусиль, і на ці зміни затрачено багато часу).

Про відкриття меморіальної таблиці у Львові вже сказала. Також відкрито художньо-меморіальна таблиця у Радехові, де Ігор навчався. Радехівська музична школа носить його ім’я. На його честь названо площу, також у Радехові. Радехівська школа мистецтв постійно проводить конкурси та інші заходи, вшановуючи пам'ять земляка. Щороку у день народження, 24 березня, декілька автобусів з священником, педагогами, дітьми приїжджають на могилу Ігоря. Це дуже зворушливі, хвилюючі моменти: діти читають вірші, співають пісні, які самі створили. Але, на жаль, преса це ніколи не висвітлює. Ніхто.

З Оксаною ми ніколи не сварилися. Просто настав інший етап життя, і вона не є членом нашої сім’ї. Чи приїжджає вона на могилу? Можливо. Чи памятає син Андрій батька? Звичайно. Він є у його серці завжди.

Ми вже тривалий час з Оксаною не спілкуємося, і про нинішнє її життя не знаю.

Мені дорога кожна його пісня. Але найулюбленіша з тих, що написав і виконав мій брат, «Голубий сніг» на слова Ганни Канич – одна з тих, які майже не звучать. Щодо «всеукраїнського» радіо, то спадає думка, що це свідоме замовчування. Взагалі. Це питання не до мене, а до чиновників Міністерства культури. А хіба Оксана Білозір пише пісні?

Андрій закінчив факультет міжнародних відносин Київського університету ім.Т.Шевченка. Його кар’єра складається непогано. Найголовніше, що він став доброю і турботливою людиною. Він по-справжньому любить Україну. Андрій гордиться своїм батьком. Хист до музики має, вчився музики, але музикантом не став, у нього своя дорога. Нас, як і багатьох українців, хвилює те, що проукраїнські політичні сили не можуть в собі знайти мудрості і толерантності, щоб об’єднатися. Хочеться бачити серед політиків молодь. Молоді притаманний пошук і одержимість у знаходженні рішень. Багато розмірковували над питаннями прощення і гуманізму.

Злочин і гріх не має національності.

Якщо в людини є бажання і натхнення, то чому їй це не робити? Я це тільки вітаю.

За життя аінку вживали і писали «Ігора Білозіра». У такому вигляді його імя увійшло в історію. І в пам'ять про Ігора я наполягаю на цьому.

Несправедливо. Іван Франко вчив «корінням вростати у грунт і, при цьому, обнімати світ». Митців з такою філософією є багато. Одним з них і є мій брат Ігор. Про любов, ніжність і духовність він говорив мелодикою українською. Після смерті Ігора російський режисер Олександр Столяров створив фільм, в якому тонко і глибоко осмислив особистість Ігора і по-філософськи підійшов до життя Ігора і подій, повязаних з його смертю.

Судові процеси закінчилися. Це пройдений етап і перегорнута сторінка. Я з цього приводу багато висловлювалася,повторюватися не буду. Історі розставить всі крапки над і. А хіба мало таких трагічних доль в українській історії?!

Напис на реставрації. Коментарі до мене не надходили.

Ідея спорудження памятника Ігору Білозіру – очевидна. Справа непроста. Рішення про створення памятника і вибір місця мають взяти на себе митці та фахівці. У 2004 році міська влада запропоновала назвати вулицю чи площу у місті Львові іменем Ігора Білозіра. Питання зависло.

Помешкання Ігора було викуплено під музей декілька років тому Фондом імені Ігора Білозіра для створення квартири-музею. Займаюсь ремонтом помешкання, на жаль, ремонт йде дуже повільно. Щодо оформлення експозиції, то у нас є цікаві задуми. Головне усе залишити у квартирі так, як було за життя Ігора.

Все повязане з судовими процесами – у минулому.Сьогодні нас турбує питання Ігоревої творчості та вшанування його пам’яті. Завдання дуже непрості для втілення.

Судовий період у минулому.

Думаю, на політичній карті Європи Україна – держава з великим майбутнім. Коли це буде? Не знаю. Коли ми разом об’єднаємося, ми переможемо. Це шлях, яким варто йти.

Памятника на могилі немає. Влада виділила на спорудження памятника 20 тисяч грн декілька років тому. Бачення того, яким має бути памятник, є. Ця ідея є оригінальною, вписується в архітектурний ансамбль Личакова і, разом з тим, в окремі пластичні рішення європейських скульпторів.

Якби влада подарувала квартиру чи хоч що-небудь, то, напевно, про це проспівали усі птахи у Стрийському парку.

Суд виніс рішення про фінансову компенсацію за завдану моральну шкоду у розмірі 50 тисяч гривень. За всі ці роки у 2006 році прийшов один переказ у розмірі 25 грн, який я переказала у Будинок дитини. Якщо б у подальшому ці гроші надходили, то ми б їх віддали сиротам.

Звісно, плануємо випустити диск з піснями Ігора. До 50-річчя від дня народження Ігора випущено два компакти за сприяння Фонду імені Ігора Білозіра – «Квіти у росі» і «Ніби вчора». У 2001 році на відкриття художньо-меморіальної таблиці випущено диск «Від Миколая до Йордана». Звичайно, творче середовище нас підтримує. З нами поруч друзі Ігора – Юрко Кедринський, Олег Микита, Петро Запотічний, Юрко та Людмила Сухар та багато-багато інших.

Ігорчику три рочки. У Радехівському будинку культури великий концерт. Наш тато диригує хоро. Братик заповз на східці на сцену, став позаду батька – та й собі диригувати. Зал у реготі. А пісня серйозна, батько сконфузився, не розуміє, що відбувається, адже спиною не бачить… Зараз у цьому Будинку культури – районна школа мистецтв для дітей, її директор однокласник і товариш Ігора – Юрко Сухар. Творчим поштовхом було спілкування з природою і людьми. Він їх дуже тонко розумів і відчував. Що заважало? Багато адміністративних та організаційних обовязків, непробивні чиновницькі кабінети.

ВО «Свобода»…А взагалі, мабуть, ще не народилася така політична сила, яка відповідає моїм принципам та переконанням. Кожен має займатися своєю справою фахово, добре і відповідально.

Дякую Вам за питання. Те, чого Ви торкнулися, мені дуже болить. Мабуть, справа у державній культурній політиці, а точніше у відсутності такої. Особисто у нас бажання не просто зберігати, а поширювати музичну спадщину Ігора є. І це бажання велике. І ми від свого не відступимося. Та мусите розуміти, що популяризація і «осучаснення» творчості вимагає не просто коштів, а великих коштів. Я далека від шоу-бізнесу, але зрозуміло і очевидно: сьогодні, щоби пісня звучала, треба платити, це стало бізнесом. Хороша пісня не є затребуваною державницькою політикою для виховання молоді. Творчість Ігора, як і все українське мистецтво, державних мужів цікавить мало. І це сумно і прикро. Адже українське мистецтво, українська пісня, непересічні постаті української історії і культури – це той «матеріал», який творить з нас націю. На мій погляд, блокування Іоревої творчості є зумисним і свідомим.

Є чудова ідея-задум такого дійства – дуже масштабного і грандіозного, яке, зрозуміло, вимагає великих коштів. Мова йде не просто про концерт-«солянку», а про сучасне музичне дійство із залучення великої кількості найрізноманітніших мистецьких сил. Моя дочка, яка досліджує європейське мистецтво, має цікаві думки, які ми обговорювали у колі родини і з найближчими друзями Ігора.

Це була ціла школа – школа Ігоревої «Ватри», яка розсіялася по світах. За кордоном гідно вшановують память Ігоря, важко перерахувати географію країн, міст. Усюди в світі, де є українці, є пісня Ігоря Білозіра. Тільки на українському радіо в Україні вона не звучить.