Ганнуся дуже зраділа, що їй вдалося влаштуватися на роботу в райцентрі. Керівник підприємства був надто суворий. Відпуститися з роботи хоча б на короткий час у нього було неможливо. Однак Ганнуся і не мала в цьому потреби. Адже до її села — рукою подати.

Рік тому в сім’ї Наталі з’явилася дитина. Довгождана. Але не своя. Хлопчика взяли з дитячого будинку. Юрчик (усі імена з етичних міркувань змінено, також не вказуємо на прохання пані Наталі прізвища) мав лише рочок, коли знайшов свою сім’ю. Нині йому п’ять із половиною. Але таємницю дитині не відкривають...

«Калино», хочу з твоєю допомогою подякувати добрим людям за розуміння і підтримку. Насамперед розповім трохи про себе. Мене звати Іванка Навроцька. Мені 15 років. Народилася і виросла в Голотках Підволочиського району. Наразі навчаюся на першому курсі Чортківського медичного училища.

Були часи, коли рівень успішності підприємства, установи чи навчального закладу визначали не лише за виробничими показниками, а брали до уваги й активність людей на спортивних майданчиках і підмостках самодіяльної сцени. Це згуртовувало колективи, не давало, як кажуть, розлінитися і допомагало виявити таланти. На жаль, добра традиція тепер занедбана, лиш небагато колективів тримають, образно кажучи, спортивну форму і періодично звітують перед широким загалом про свої художні доробки. Серед них — газові господарства Тернопільської області.

СІЧЕНЬ. Досить напружений час, коли почуття переважатимуть над здоровим глуздом. Ймовірні помилки, виправити які вам допоможе хтось із близьких друзів. Можете опинитися перед вибором, який дасться вам нелегко. Не піддавайтеся на провокації.

Ми з чоловіком живемо вже п’ять років. Дітей ще не маємо. Все було добре, допоки він не втратив роботи. Скоротили. Тепер сидить удома, топить горе в горілці. Якось не витримала. Кажу, йди, шукай хоч якусь роботу, бо за квартиру платити треба, а мені — копійки дають. Огризнувся тільки й подався з друзями. Прийшов під ранок. Заснув, у чому був. А ввечері, щойно з роботи повернулася, взявся випоминати мені всі дрібні образи, казав про подарунки, які робив, допоки працював.

Мені 20 років. Йому — 45. Він — мій викладач. Розлучений. Ми зустрічаємося вже другий рік. Кілька днів тому коханий зробив мені пропозицію руки й серця. Погодилася. Вдвох поїхали знайомитися з моїми батьками. Вони знали, що в мене є хлопець, знали, що все йде до весілля, знали, що забезпечений. Втаїла від них тільки те, скільки йому років.

Хочеться забути, йти, втікати, посекундно рахувати свої кроки. Ненавидіти, вірити в забуття, у сльози на твоїх щоках, врешті-решт у себе. Розпач. Сховатися від нього хочеться у високих солодко-нудких травах, де вчора розіп’яла тебе. А хтось каже, що вони медові. Бреше! І тобі брешуть! Не розпинала! Не зраджувала! Кричу порожнечі: не вір! Втечи, як я. Сховайся: хочеш — у тиші, а хочеш — то й у моїх очах. Втопися в моєму болі. Хоч він уже збляк, як і мої волошкові очі. Німотою кричу, напівбожевіллям; поглядом ще обціловую вчорашній запах твого волосся. Не йди.

Cьогодні у нашій традиційній рубриці речення буде закінчувати власник торгово-розважального центру «Подоляни», депутат міської ради Василь Володимирович Чубак. Свого часу його батько створив і очолив осередок Народного руху Борщівщини, спорудив за власний кошт пам’ятник Т. Г. Шевченку, пам’ятний знак воїнам УПА. Дідусь, Омелян Петрович Чубак, створив осередок організацій «Луг» та «Просвіта». Дружина Тетяна очолює благодійний фонд «Подоляни». Отже, речення закінчує Василь Володимирович Чубак.

День народження іменинник відсвяткував першого жовтня. Привітати його прийшло чимало поважних гостей, адже, попри свій дуже юний вік, «ІНТБ» вдалося завоювати серця та довіру багатьох телеглядачів.