Аскольд

З ім'ям Аскольда пов'язаний вихід Київської Русі на міжнародну арену як сильної у військовому відношенні держави, а також її перше навернення до християнської віри грецького обряду.

Літописна традиція вважає Аскольда й Діра братами-варягами, воєводами Рюрика, який підкорив слов'ян та угро-фінські племена Приільмення. Саме за наказом Рюрика вони нібито вирушили вниз по Дніпру, підкоривши у 862 р. київських полян, а в 866-му здійснили невдалий похід на Константинополь.

Цей переказ аж ніяк не достовірний, бо нині не викликає сумнівів те, що не варяги заснували Київську Русь. Центр слов'янської державності в Середній Наддніпрянщині складався багато десятиліть. В останні роки VIII ст. слов'янський князь Бравлін на деякий час захопив Південний берег Криму, а в першій третині IX ст. дружини русичів неодноразово нападали на візантійські міста Причорномор'я. У 839 р. посольство від "кагана" русів, побувавши перед тим у Візантії, відвідало двір володаря франків. Русь як держава на той час уже склалася. Тож правдоподібнішим бачиться повідомлення середньовічного польського хроніста Яна Длугоша, що Аскольд і Дір були князями полянського походження, прямими нащадками Кия.

Схоже, що старшим із братів був Дір. Його як правлячого в Куяві (Києві) "малика" (царя) русів на ім'я Дара (тобто Дарій) згадують мусульманські автори.

Події періоду правління Аскольда відомі краще. Княжив він у 50-х роках IX ст. Очолюване ним військо в червні 860 р. здійснило зухвалий напад на Константинополь, коли імператор Михаїл III воював з арабами в Сирії.

Греки вчасно замкнули ворота, і хоч околиці було пограбовано, містом заволодіти не вдалося. Кораблі русичів пошкодила раптова буря, а зі сходу поверталося імператорське військо. Аскольд вирішив не ризикувати і повернутися зі здобиччю додому. Походи на Візантію тривали й у наступні роки.

Їх наслідком було прийняття християнства Аскольдом та його найближчим оточенням. Про хрещення русів повідомляє патріарх константинопольський Фотій. Навернення широких мас русичів відбулося пізніше, після чергового, менш вдалого походу на Царгород, описаного в літописній статті 866 р. Про обставини цього хрещення повідомляє імператор Константин VII Багрянородний. З його тексту випливає, що на Русь було направлено архієпископа, якого прийняли прихильно. Князь зібрав своїх підданих і після промови про язичництво та християнство надав слово грекові. Той коротко виклав християнське вчення й розповів про чудеса, які творили Спаситель і святі. Язичники вимагали чуда. Тоді архієрей, помолившись, кинув у палаючу піч Євангеліє. Вогонь не пошкодив його. Це остаточно переконало тих, що зібралися, в істинності проповідуваного вчення, і вони прийняли хрещення.

Хрещення великого князя входило до наміченої ним програми широких перетворень задля зміцнення центральної влади. Це зустрічало опір з боку опозиції — консервативної родоплемінної знаті, пов'язаної з місцевими язичницькими культами.

Влада Аскольда поширювалася на багато наддніпрянських та сусідніх земель. Мусульманські джерела повідомляють про воєнні дії русичів навіть у Південному Прикаспії. Проте загроза насувалася з півночі, з боку очолених Рюриком варягів, які вже підкорили північних сусідів Русі.

Никонівський літопис повідомляє про похід київського князя у 865 р. на полочан, уже підвладних варягам. На чотири роки пізніше Аскольд, за свідченням В. Татищева, воював у землі кривичів, у верхів'ях Дніпра й Західної Двіни.

Олег, успадкувавши владу померлого у 879 р. Рюрика і ставши опікуном його малолітнього сина Ігоря, перейшов у наступ.

У літописній розповіді про захоплення Києва Олегом відображено легенду, яку пропагувала нова варязька династія для обгрунтування свого права володіти Руссю. За цією версією, Олег, оволодівши Смоленськом і Любечем, підійшов до Києва, але зупинився нижче по течії і, представившись купцем, запросив Аскольда й Діра на торг, де віроломно їх убив. Після цього кияни визнали владу Олега — нібито через те, що він був опікуном Ігоря, який вважався законним князем як син Рюрика.

На алогічність цього сказання дослідники звертали увагу давно. Важко зрозуміти, як проходження військової флотилії під київськими кручами залишилося не помічене киянами; як вони не дізналися про просування сил Олега на південь навіть після захоплення ним Любеча; чому Аскольдові довелося виходити до самозваних купців, котрі до того ж зупинилися на чималій відстані (в районі нинішньої станції метро "Дніпро") від його резиденції; чому після вбивства Аскольда Київ відкрив ворота Олегу і прийняв його як правителя?

Усе це одержує логічне пояснення, якщо припустити існування змови проти Аскольда серед його вельмож. Незадоволені курсом, який він проводив, зокрема прийняттям християнства, вони, очевидно, покладали надії на язичника Олега.

Після вбивства Аскольда, який вийшов до противника для переговорів, його прихильники могли розгубитися, а представники опозиції, перехопивши ініціативу, відчинили ворота міста Олегу, який пообіцяв відновити на Русі язичницький культ і правити за договором з міською громадою, не втручаючись у її внутрішні справи, як це повелося й на півночі.

Аскольда поховали в тому місці, яке відтоді називають Аскольдовою могилою. Припускають, що у хрещенні він прийняв ім'я Миколи, якому було присвячено поставлену на могилі вбитого князя церкву. При ній у 1036 р. було засновано Пустинно-Миколаївський жіночий монастир, який пізніше став чоловічим.

Аскольд постає перед нами як неординарна й велика постать. Він відіграв важливу роль у політичному утвердженні Київської Русі на міжнародній арені і першим спробував залучити русичів до християнської віри. Захоплення Києва Олегом сприяло торжеству язичницької реакції. Проте відтоді в місті залишалася християнська громада, яка потай впливала на умонастрої киян. До кінця правління Ігоря християни вже мали в місті значну вагу, а княгиня Ольга відверто сповідувала нову для Русі віру.