|
У створенні сучасної картини світу особливо важливу роль відіграє синтез знань, який вдалося здійснити на основі ідей І. Пригожина та очолюваної ним Брюссельської школи. Створена ними всеохоплююча теорія змін — це дійсно новий діалог людини з природою.
Ґрунтовно аналізуючи оригінальні ідеї, викладені в працях "Порядок із хаосу", "Від існуючого до виникаючого: час і складність у фізичних науках", слід зазначити, що авторами цих наукових робіт вдалося здійснити важливий синтез знань — встановити нове відношення між зворотніми і незворотніми процесами, порядком і хаосом, зворотним і незворотним часом, випадковістю і необхідністю. І. Пригожин і І. Стенгерс не тільки переконливо доводять, що в оточуючому нас світі діє і детермінізм, і випадковість, але й простежують, яким чином необхідність і випадковість прекрасно погоджуються, доповнюючи одна одну. Підсумовуючи аналіз питання, що торкається механізму взаємозв'язку необхідності і випадковості, слід відзначити, що згідно з теорією зміни, яка випливає з поняття дисипативної структури, коли на систему, яка знаходиться в надто нерівноважному стані, діють, загрожуючи її структурі, флуктуації, наступає критичний момент — система досягає точки біфуркації. Пригожин і Стенгерс вважають, що в точці біфуркації принципово неможливо передбачити, в який стан перейде система. Випадковість підштовхує те, що залишається від системи, на новий шлях розвитку, а після того, як шлях (один з багатьох можливих) обраний, знову вступає в силу детермінізм — і так до наступної точки біфуркації.
Таким чином, в теорії Пригожина-Стенгерс випадковість і необхідність виступають не як несумісні протилежності: в долі системи випадковість і необхідність відіграють важливу роль, взаємодоповнюючи одна одну.
Синергетичні дослідження наводять на думку, що досить поширене в філософській літературі твердження про те, що випадковість — це лише форма прояву необхідності, не розкриває дійсного співвідношення необхідності і випадковості в реальній дійсності, оскільки в наведеному твердженні випадковість фактично позбавлена свого самостійного існування, оскільки мова йде про взаємовідношення необхідності з її ж формами прояву.
Для сучасного природознавства (як, очевидно, і для філософії) важливим є факт, що синергетика намагається пізнати існуючий зв'язок між випадковістю, необхідністю і незворотністю в надто нерівноважних системах, що має важливе значення для розуміння механізмів еволюційних процесів.
Очевидно англійський філософ К. Поппер був правий, коли ставив слушне питання: чи взагалі існує універсальна система людства з відповідними законами. На наш погляд, цікаво було б поміркувати над цим питанням, беручи за вихідний пункт не лише точку зору того чи іншого філософа, а й синергетичне розуміння процесів розвитку, законів еволюції і самоорганізації, конкретизуючи відповідні знання і математичні моделі стосовно різних матеріальних систем — фізичних, хімічних, біологічних, соціальних, яким притаманні свої особливості. В усякому разі із синергетичних досліджень випливає висновок: все, що виникає в процесі розвитку суспільства — це наслідок проходження в ньому не лише закономірних процесів, які повторюються, але й випадкових, які впливають на формування якісної багатоманітності історичного процесу та основних напрямків його розвитку. А тому, процес розвитку суспільства не можна зводити лише до закономірного.
Все вищесказане тепер осмислюється на основі здійснюваного синергетикою синтезу знань та введення нелінійного способу мислення. Перехід від "лінійного" до "нелінійного" мислення, усвідомлення необхідності взаємозв'язку між ними, дає можливість поглиблювати наші знання про протилежні, але взаємозв'язані аспекти реальності, досліджувані конкретними науками.
Синергетичний синтез знання і виникаюче на його основі нове бачення світу, яке пов'язане з пізнанням процесів самоорганізації, розкриттям глибокого зв'язку між порядком і хаосом, зворотними і незворотними процесами, випадковістю і необхідністю, лінійністю і нелінійністю, мікро- і макрорівнями середовища, вносять істотні доповнення і зміни в сучасну наукову картину світу, в перебудову світоглядних і методологічних основ сучасної науки, в межах якої відбувається становлення нелінійного стилю мислення, який закріплює переконання в тому, що суто науковий спосіб підходу до розв'язання суспільних і природничонаукових проблем не може засновуватися на виключному детермінізмі, оскільки наука може бути суто науковою без цієї передумови.
На відміну від підходів до розгляду світу, які склалися в рамках класичної і некласичної науки, синергетичний підхід має певні переваги в тому відношенні, що він ґрунтується на більш глибокому розумінні єдності і різноманітності світу, осмисленні загальних механізмів виникнення і розвитку нового на основі процесу самоорганізації, виявленні протилежних, але взаємозв'язаних тенденцій в розвитку самоорганізованого світу, які переходять одна в одну, проявляючи свій динамічний характер.
Разом з тим слід зазначити, що певну частину теоретичного змісту методології, яка розробляється синергетикою, складає, на нашу думку, конкретизована філософська проблематика, яка концентрує в собі світоглядне знання, поєднане з такими фундаментальними філософськими ідеями, як ідея розвитку, ідея залежності і взаємозв'язку усіх речей і явищ дійсності, ідея єдності і багатоманітності світу. Досить помітним є той факт, що в рамках синергетичних досліджень більш виразно виявляє себе тенденція до інтеграції наукового і філософського знання, залежність методологічної функції синергетичного знання від його світоглядного навантаження, яке впливає на визначення ступеня загальності теоретичних методів і методологічних принципів синергетики та їх сфери застосування в інших науках, спільними зусиллями яких створюється сучасна наукова картина світу, концептуальна новизна якої найтісніше пов'язана з результатами нелінійного способу мислення.
Отже, у нашому досліджені феноменальних проявів первісних сутностей Всесвіту ми намагаємося через різнорідні вияви знань (астрофізику, теорію вакууму, космогонію, ембріогонію, психоаналіз, а також етнологію, традиції народної культури), використовуючи феноменологічну редукцію, виявити й описати реліктові явища української народної культури, належність яких саме до реліктів планетарної культури не викликає сумнівів. Ми маємо на увазі, перш за все, традиції народних свят, відповідних їм проявів духовної і матеріальної культури, як то — народний костюм, розписування писанок, виготовлення предметів обрядових дійств (рушники, маковійки, ляльки тощо), співання пісень (колядки, щедрівки), танці та ін.
Сьогодні вже не викликає сумніву ідея єдності світу, спорідненість з усім, живого й неживого, природного й людського, Вселенського й мікроскопічного. Корінь такого світорозуміння був притаманний мислителям Стародавньої України, Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю. На сьогодні у нас вже достатньо фактів, щоби це стверджувати. Саме трактати вчених виявили штучні ускладнення уявлень про Всесвіт. Загадка про ті самі часи єдності Всесвіту у традиціях різних народів проявляється як спомин про Золотий Вік.
Однак Європа, у намаганні наукових винаходів, відірвала суспільство від природного стану життя, людину — від суспільства й світу в цілому. Вчені уособлювали обрані ними дисципліни знань, забуваючи при цьому про внутрішню єдність, гармонію, узгодженість світу.
Народна культура, виявлення містики, особливих знань сприймалися суспільством як виявлення або екзотики, або ж безнадійно застарілих знань. Останні роки не стали виключенням у визначенні приналежності проявів української культури: осмислення чомусь іде через осмислення Cходу. Сподіваємося, що знадходження та дешифрування петрогліфів Кам'яної Могили, дослідження феноменів української культури (пісня, жіноче вбрання, глиняна пластика, спів, танець тощо) дозволять змістити акценти щодо пізнання найдавніших джерел всесвітніх традицій нашої планети. І це не перебільшення.
Із цього приводу відомий вчений А. Кифішин зазначає: "З відкриттям архіву Кам'яної Могили ми отримали можливість пізнання найдавніших джерел месопотамської традиції, а також традицій, що повторяються … у вельми широкому ареал і, від Зауралля до Чигирина, Бахчисараю і Чатал-Гуюка. Певно цей "канон" було відпрацьовано здавна, і він мав найдавніший авторитет, освячений тисячолітньою традицією" (Кифішин 2001:166). Вчений на підставі ґрунтовних розвідок й досліджень вбачає у Кам'яній Могилі центр духовного життя величезного ареалу від Середньої і Центральної Азії до Піренеїв. Отже, ми вважаємо доцільним поставити питання про те, що саме Кам'яна Могила — це свого роду центр первісної ойкумени — духовного центру Євразії, починаючи із ХХ (ХХХ?) тис. до н. е., а з часом — і Індоєвропи. Несподіванкою виявляється таке твердження, проте саме природничі науки дають нам багато переконливих доказів у визначенні цього твердження.
По-перше, саме через синергетичні уявлення стають цікавими і плідними виявлення значущості соціальних тенденцій, які формували образ життя, мислення та діяльності людини періоду виникнення Ойкумени у ХХ тис. до н. е. на теренах Праукраїни. Йдеться про аналіз різноманітних історичних моделей соціального правління, що здійснив І. Пригожин. Він умовно поділяє два характерних параметри функціонування суспільної системи: міра складності, що виражається через число функціонуючих елементів, а також величина соціального тиску, примусу, інтенсивність зовнішнього впливу на індивідів. Вчений задавав питання: які ж моделі соціальної організації можна вважати найбільш стало функціонуючими. Безперечно стійкими, доходить висновку І. Пригожин, виявляються "архаїчні соціальні системи, які вивчає К. Леві-Стросс".
Маються на увазі суспільства, подібні до тих племен аборигенів, що збереглися до цього часу в джунглях Амазонки і які живуть первісним устроєм. Беззаперечне слідування традиціям та ритуалам, повне "розчинення" людської особистості у родових зв'язках і звичаях та підкорення ним створює, виявляє надзвичайно сталу функціонуючу соціальну структуру. Певно, соціальна структура архаїчного суспільства, на думку Пригожина, і є тим природним атрактором (тобто відносно стійкий стан системи, який ніби притягує до себе (лат. аttrahere — притягувати) безліч "траєкторій" системи, визначених різними початковими умовами), на який вийшли ті суспільства внаслідок довготривалої, що налічує тисячоліття, еволюції.
По-друге, за допомогою синергетичного бачення процесу творчого мислення уможливлюється пояснення первинних умов для "винародження" спалахів інтуїції, враховуючи досвід медитації (зосереджених роздумів). Ми маємо на увазі діяльність священнослужителів архаїчного суспільства періоду первісної держави Аратти, мислення яких шляхом ініціювання творчої інтуїції у дослідницькій, художній діяльності виявило культуру — "канон", яка врівноважила головне й неголовне, сутнісне й несутнісне, знання — панування людини над природою, знання експлуатації людиною природи. У нашому випадку, це побудова храмів-обсерваторій (служба часу), народження протоміст і подальше їхнє спалення. Саме через синергетичне бачення процесів розвитку можна пояснити усі феномени (з точки зору сучасності) первісного суспільства.
По-третє, те, що називається в синергетиці біфуркацією, має глибокі аналогії в культурі. Фактично уявлення біфуркації вже міститься у казкових образах. Як приклад, казковий лицар, добрий молодець стоїть, задумавшись, біля придорожнього каменю на перехресті доріг, і саме вибір шляху визначає його подальшу долю. То це і є, по суті, наглядно-образним виявленням біфуркації в житті людини. Властивості фрактальності мають аналоги у глибинах філософської думки, а саме у філософських уявленнях про монадність елементів світу. Кожна монада за Лейбніцем, відображає наче в дзеркалі якість світу в цілому. Це теж саме, що "Все в одному, одне в усьому". За гіпотезою російського вченого М. А. Маркова, можливо, існує елементарна частка, що зветься фрідмоном, яка містить у собі весь мегасвіт. Усі ці уявлення культури по-різному виявляють властивості монадності світу, або, висловлюючись мовою синергетики, властивості фрактальності об'єктів світу.
Отже, синергетика розкриває загальні, універсальні механізми самоорганізації. Вона робить зрозумілими ті закони, за якими складається, пишеться, дивуючий всіх вчених малюнок подій в самих різноманітних галузях та масштабах дійсності.
Йдеться, по-перше, про структурну спільність, єдину симетрію форм у живій й неживій природі. Синергетика пояснює, чому виникають структури (і саме такі) в процесах самоорганізації. Крім того, вона розкриває, що усі вони виявляються структурами еволюційними, тобто певними еволюційними стадіями розгортання процесів.
По-друге, існує функціональна спільність процесів самоорганізації. Динамічна сталість складних процесів самоорганізації і саморозвитку підтримується завдяки слідуванню законам ритму, циклічної зміни станів: піднесення—спад—застій—піднесення і т.п. Це те, що відоме як ритми інь-ян. І живе й неживе, і людина, і світ — усе підпорядковане цим "ритмам життя".
Теорія самоорганізації виявляє переконливі свідчення про те, що світ чудовий у своїх випадкових рисах і завдяки випадковості всупереч тому, як сказав би поет. Випадковість (хаос на мікрорівні) — конструктивний початок, тому що представляє собою причину, що ініціює фактор для виходу системи на один із власних, природних шляхів її еволюції, на один з атракторів еволюції. Випадковість є також механізмом "переключення" (зміни) різних режимів руху системи, переходу в ході еволюції від одної відносно сталої структури до іншої. Світ виявляється таким, що творить, тому як "наповнений" творчими процесами еволюції, суттєву роль в яких відіграє випадковість. Світ твориться випадковістю.
Синергетичний стиль мислення — це стиль мислення сучасний і разом із тим історично конкретний, а тому такий, що містить у собі елементи, які у подальшому будуть зняті, розвинуті в якихось нових формах.
Синергетичний підхід виявляється корисним при вивченні проявів народної культури. Конкретні висновки будуть наведені нами у розділі дослідження, присвяченому безпосередньому аналізу виявлень культури.
Науку взагалі визначають як "форму людських знань, складову частину духовної культури суспільства; систему понять про явища і закони дійсності", яка "має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства" (Філософський словник 1986:416).
Методологічні гальмування даються в знаки й у культурі. Відсутність загальних підстав (обліку та використання взаємодії структури і системи в об'єкті як цілому) відчувається і у відносно новій науці — синергетиці, що народилася біля 20 років тому. Т. Хакен писав: "Я назвав нову дисципліну "синергетикою" не тільки тому, що в ній досліджується сукупна дія багатьох елементів системи, але і тому, що для знаходження загальних принципів (про загальне, але вище вже доведено, що має йтися про всезагальні принципи, які, як частку вбирають загальні), керуючих самоорганізацією, необхідне кооперування багатьох дисциплін".
Загальними для синергетики залишаються лише деякі основоположні принципи. Цілісно-системний підхід та метод — це об'єктивні форми прояву суттєвої сторони теорії пізнання, дослідження. Оскільки вони об'єктивні, тобто не залежать від наших бажань та вольового втручання, оскільки існують зі своїми внутрішніми законами, — їх завжди варто було не вигадувати, а усвідомлювати, сприймати через дослідження іманентних закономірностей самого "об'єкта взагалі", його як системи, процес усвідомлення об'єкта як складної системи, усвідомлення форм його дослідження відбувається протягом всього історичного розвитку людства, паралельно із спробами, намаганнями так чи інакше їх створити.
До об'єктивного розуміння складових доклали зусиль багато видатних філософів — представників як матеріалістичної, так й ідеалістичної філософії. Зробили внесок і вчені всіх натуралістичних наук багатьох країн у будь-які часи, а також, без сумніву, багато видатних творців релігійних систем усіх часів і народів. Це дійсно поступове надбання всіх, інакше й не може бути і цієї науки, усі вчені йшли, виявляється, крім своєї власної мети, до мети спільної, до однієї — єдиної, загальної підстави, намагаючись, свідомо чи ні, зрозуміти також її.
Найбільший внесок, безперечно, зробили філософи й науковці ХІХ—ХХ століть — останніх, завершуючих двох століть великого двотисячолітнього циклу, в кінці якого тільки й можна усвідомити категорію "цілісність" у взаємозв'язку з усіма іншими філософськими (найбільш узагальненими) категоріями й поняттями. Цілісносистемне дослідження — це є дослідження об'єкту як цілісної і в той же час складної системи, яка має цілісну і в той же час складну структуру.
Література для поглибленого вивчення матеріалу лекції:
Белостоцкий Ю. Г. Основы мироздания. — СПб., 1996.
Глендорф П., Пригожин И. Термодинамическая теория структуры, устойчивости и флуктуаций. — М., 1973.
Князева Е. Н. Случайность, которая творит мир (Новые представления о самоорганизации в природе и обществе) // В поисках нового мировоззрения:
И. Пригожин, Е. и Н. Рерихи. — М., 1991.
Кун Т. Структура научных революций. — М., 2001.
Мельник Л. Г. Фундаментальные основы развития. — Сумы, 2003.
Налимов В. В., Дрогалина Ж. А. Реальность нереального. Вероятностная модель бессознательного. — М., 1995.
Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. — М., 1990.
Николис Г., Пригожин И. Самоорганизация в неравновесных системах. От диссипативных структур к упорядоченности через флуктуации. — М., 1979.
Пономаренко Ю. Г. Еволюція наукових картин світу і відповідних їм способів мислення. — К., 1996.
Пригожин И. От существующего к возникающему: Время и сложность в физических науках. — М., 1985.
Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. — М., 1986.
Пригожин И. Природа, наука и новая рациональность / В поисках нового мировоззрения. — М., 1991.
Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. — М., 1999.
Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. — К., 1998. |
