Вірую, Господи!

–Ну, що у нас, тут, у щоденнику? Як математика?– з цікавістю запитала мама і почала шукати потрібну сторінку у щоденнику.

–Я не хотів тебе засмучувати, але…– винувато почав Олексійко.

–Ого! Написано: «Був неуважний!» і «три» за урок… – мама намагалася приховати своє невдоволення. – Так, що цього разу: записки, літачки, наліпки, машинки?

– Ну… цього разу гра в «Морський бій». Вибач, ми просто почали бавитися на перерві і… ну, не могли стриматися від гри під час уроку… – з передчуттям великої кількості додаткових прикладів і задач тихо промовив Олексійко.

– Ох, сину… Просила ж тебе: не заважай вчительці та іншим дітям. Думаю, що Галині Петрівні дуже прикро. Адже вона вас так усіх любить, старається вам усе пояснити, а тут така невдячність. – зі сумом сказала мама.

–Вибач, мамо… Я старатимуся бути уважним… І вчительку перепрошу… І всю класну роботу перепишу і напишу домашню… Вибач, будь ласка…

Мусимо визнати, що не рідко випадає нагода зробити щось такого, чим можемо засмутити вчителів, батьків, друзів і, звісно, Бога...

 

 

 

Радісне ділення

– Привіт, Остапе! Як ти? Нога болить? – несміливо підійшов до лікарняного ліжка Андрійко.

– Та ні, вже не дуже… Правда, трохи незручно з гіпсом, – відповів Остап, на щічках якого не видно було звичного рум’янцю...

...– Оце так! А нам cумно без тебе на репетиціях... – не приховуючи розчарування сказав Адрійко.

– Знаєш, я також почав сумувати за нашим гуртком. Хоча, щиро скажу, не завжди я йшов туди з охотою, бо не все мені одразу вдавалося. Це мама постійно наполягала...

...– О, хлопче, до тебе завітав друг! – несподівано до палати зайшов на милицях дідусь. – Мене звати дядько Степан, – сказав він, подаючи руку Андрійкові. – А ти, мабуть, однокласник?...

– О, то ви вмієте співати! А коляди знаєте? Думаю, настав час звеселити всіх тимчасових мешканців цього відділення, – на обличчі Остапового сусіда по палаті з’явилася усмішка. – Є ідея...

 

Хто це, хто це?

Давайте познайомимось. Це – снігурі. Дуже красиві пташки, яких взимку можна зустріти на всій території України.

Завдяки ошатній рожево-червоній грудині їх упізнає майже кожен, хто хоч трохи знається на пернатих. Снігурі прилітають до нас із півночі, щоб урятуватись від лютих морозів. Та є й такі снігурі, що живуть у нас постійно. Протягом року їх можна побачити у Карпатах.

Гніздяться снігурі у хвойних лісах. На густих гілках, подалі від стовбура, на висоті 2-5 м розташовують свої гніздечка. Будують їх, щільно переплітаючи тонкі ялинові гілочки та інші сухі прутики. Зсередини вистеляють гніздо травинками, мохом, вовною та пір’ям...

 

Продовження читай у грудневому випуску журналу "Зернятко"!

Залишити відгук можна тут

Купити журнал можна тут