Тема
ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Прощання з Європою? - 2
07:43, 02.08.2010
Після поразки Помаранчевої революції з Кремля та його п’ятої колони в України українцям дедалі частіше шепчуть на вухо, мовляв Європа закінчилася, а тому Вам треба дивитися не на Захід, а на Схід, на Росію. Між рядками цієї поради прочитується прихована легітимізація «керованої демократії»…
З часу мого останнього тексту на ZAXID.NET я мав одне інтерв’ю та кілька дискусій з його приводу. Всі вони викликані одною причиною: недомовленістю. Тексти для Інтернету мають бути короткими. А тому нерідко залишають по собі відчуття недоситу: треба би подати ще одну тезу або краще аргументувати попередню – аж ні, обмеження щодо кількості знаків кажуть, що час закінчувати.
Тому хочу зараз додати те, що не ввійшло у попередній текст, і те, що виплило з його недавніх дискусій.
Отже, я писав: «Україна, як і вся Східня Європа, стає більш схожою на Західну за своїми базовими, не конче найкращими цінностями. Тому не Україна віддаляється від Європи - це Європа стає все більш схожою на Україну своєю невиразністю, посередністю та змученістю».
З цього природно випливає питання: Якщо вся Європа стає такою нецікавою, то для чого Україні прагнути такої «невиразної, посередньої та замученої» Європи? Чи не краще шукати іншої, привабливішої альтернативи?
На це питання є кілька відповідей. Їх порядок не є важливим. Важливим є, щоб кожна з них, як кістки у Кубика Рубика, уклалися в одну картину.
Отже, за довільно вибраним першим: невиразність і посередність часто - хоч і не завжди! - є ознакою нормальності. Телевізійні картинки про те, як чавлять танками студентів-демонстрантів у Пекіні чи розганяють мітинг опозиції у Москві виглядають яскраво. Однак я не волів би такої яскравості для самого себе чи своєї країни.
Зрештою, передам слово тому, хто потрафить висловити цю думку краще за мене:
Телевізійні картинки про те, як чавлять танками студентів-демонстрантів у Пекіні чи розганяють мітинг опозиції у Москві виглядають яскраво. Однак я не волів би такої яскравості для самого себе чи своєї країни
«Мабуть, найважливішим посланням ХХ століття є знання про те, що очищення світу від гріха є небезпечною маячнею розуму, спраглого добра, – ми приречені на недосконалість <…> Тому демократія не є ані чорною, ані білою, ані червоною. Демократія сіра, вона постає важко, а її вартість і смак найкраще розпізнається, коли вона програє під тиском червоних, білих або брунатних радикальних ідей <…> Фундаменталісти всіх мастей таврують моральний релятивізм демократії так, наче ця держава мала б бути вартовим чеснот. Ми ж, захисники сірої демократії, не визнаємо за державою цього права. Ми хочемо, щоб людські чесноти стерегло людське сумління. Тому ми кажемо: сіре – прекрасне» (Адам Міхнік, підкреслення моє)
По-друге, «невиразність і сірість» Європи не конче є ознакою її кінця, як це голосять багато політологів та політтехнологів. Історики мають одну велику перевагу над політологами: бачити поодинокі явища у довшій часовій перспективі. З цієї перспективи добре видно, що ще задовго перед теперішніми пророками кінця Європи, а навіть перед Шпенґлеровою книжкою про занепад Заходу голосили багато ідеологів у 19 ст. Натомість бачимо, що Європа (Захід) не скінчилася тоді. І неясно, чи вона закінчується зараз. Ще дасться бачити, чи новим лідерам економічного розвитку, країнам БРІКу – Бразилії, Росії, Індії та Китаю – вдасться «прикінчити» Захід.
Взагалі, увесь цей жанр про смерть чи кінець демократії, національних держав, сім′ї, історії і т.д., варто сприймати з примруженням ока. Книжки на таку тему може й добре продаються – але їх фінансовий успіх не конче є ознакою їхньої мудрості
Тут наведу приклад зі своєї пам'яті: зі своїх перших перебувань у Північній Америці на початку 1990-х добре пам’ятаю, як активно американці обговорювали тему, що Японія нарешті їх випередила: більшість машин, які вони купували і в яких вони їздили, були японськими, а не американськими, у числі 10 найбільших банків США більшість, якщо не всі, мали японських власників і т.д. Минуло понад 10 років, і з тої японської переваги нічого не залишилося. Про японське «економічне диво» тепер говорять у минулому і як про «бульбашку».
Тому, перефразовуючи Марка Твена, чутки про смерть Заходу є «трохи» перебільшеними. Взагалі, увесь цей жанр про смерть чи кінець демократії, національних держав, сім′ї, історії і т.д., варто сприймати з примруженням ока. Книжки на таку тему може й добре продаються – але їх фінансовий успіх не конче є ознакою їхньої мудрості. Як радив недавно один серйозний аналітик, треба нарешті покласти кінець усім цим розмовам про кінець. Але це уже тема для іншої розмови.
По-третє (і тут готуйтеся до довшої розмови), на відміну від ривкоподібного розвитку БРІКу тепер чи Японії двадцять років тому, Захід уже протягом кількох століть демонструє те, що економісти називають sustainable growth – стійкий і стабільний розвиток.
Коли, чому і як він виник, є предметом дискусій. Немає, однак, сумніву, що в його основі лежить формула «вільний ринок+демократія». Швидше всього, що поєднання першого з другою не було результатом якоїсь історичної закономірності. Воно радше є наслідком випадку, історичної гри обставин. Але як тільки цей випадок стався, то він «заіскрив». Поєднання вільного ринку і демократії стало тим потужним двигуном, який перетворив стару, маленьку, провінційну Європу – разом з її неслухняним і примхливим пасинком з другого боку Атлантичного океану – у глобальну машину модерності. Без цієї машини наш світ виглядав би приблизно так, як більшість неєвропейських суспільств, скажімо, перед 1800 роком: без банків, університетів й заводів, із середньою тривалістю людського життя бл. 25 років, де коклюш і запалення легенів і далі залишалися б смертельними хворобами і т.д.
У будь-якому випадку, модернізація світу є і було його вестернізацією – тобто перейманням західних шляхів. Великим питанням, однак, залишається, як перенести західну формулу успіху на суспільства, які мали іншу історичну траєкторію. Скажімо, що робити країнам, де досвід вільного ринку не є вдалим (згадаймо історичні німецькі кпини про Polnische Wirtschaft («польське господарство»!), або де традиції демократії є бідними? Як це сформулював Гантінґтон: «Чи можна мати Біґ Мак (символ економічного достатку) не маючи Біґ Маґ» (Маґни Хартії – діючого кодексу особистих свобод)?
Відповідь на це запитання треба шукати не в площині великих теорій, а методом спроб і помилок. Німеччині знадобилося аж 70 років таких спроб – включно з поразкою у двох світових війнах та ганьбою нацизму між ними – аж поки в повоєнні роки їй вдалося таки «вирулити» на нормальну дорогу, а по об'єднанню 1990 р. стати серцем сучасної ЄУ. За останні двадцять років після падіння Берлінського муру подібний успіх вдалося повторити Словаччині (і то тільки після усунення Мечіяра!) та Польщі.
У будь-якому випадку, модернізація світу є і було його вестернізацією – тобто перейманням західних шляхів. Великим питанням, однак, залишається, як перенести західну формулу успіху на суспільства, які мали іншу історичну траєкторію
Знаний варшавський історик Яцек Коханович у своїй недавній книжці «Backwardness and Modernization: Poland and Eastern Europe in the 16th – 20th Centuries (Ashgate, 2006) після прискіпливого аналізу причин успіху різних суспільств прийшов до висновку: головною з них є і залишається їхня «близькість до Заходу» - і то не географічна, а культурно-історична. Зараз уже зрозуміло, пише він, що більшість країн Центральної Європи та Балтії пішли шляхом «вестернізації», тоді як Білорусія та Росія рухаються в інший бік. Єдиний знак питання залишається, однак, над Україною.
Після поразки Помаранчевої революції з Кремля та його п’ятої колони в України українцям дедалі частіше шепчуть на вухо, мовляв Європа закінчилася, а тому Вам треба дивитися не на Захід, а на Схід, на Росію. Між рядками цієї поради прочитується прихована легітимізація «керованої демократії»: до економічного благополуччя в країнах Східної Європи можна дійти лише з допомогою авторитарних режимів, на зразок російського чи китайського.
Іншими словами, нам кажуть, що існує особлива формула «модернізації без вестернізації»: «вільний ринок без демократії зате з поміркованим авторитаризмом». Цим порадам можна було б вірити чи принаймні до них прислуховуватися, якби не одна обставина: чому ж сама Росія так активно останні роки почала зближуватися з ЄУ? Хтось недавно пробував порівняти риторику Путіна і Медведєва. І ось результат: якщо у першого центральним поняттям є «безпека», то у другого ним є «модернізація». Росія конче потребує європейських know-how(s). Інакше залишиться тим, чим є: великим сировинним придатком для Заходу і Китаю.
Заради цього Росія пробує укласти зі Заходом стратегічне партнерство заради власної модернізації. Можна і треба, звичайно, поважати російські інтереси. Ніхто, однак, не можна скасувати питання: чому Україна теж має керуватися ними, а не дбати про власну модернізацію? Росія хоче, щоб Україна, боронь Боже, не вирвалася першою до Європи, а плила у фарватері російської політики. Відповідно до цієї логіки, якщо Україні й вдасться «ввійти в Європу», то лише тоді і наскільки їй на це дасть згоду Кремль. Заради цього Москві вигідно втримувати Україну у колі свого впливу як свого але слабкого сателіта. Заради цього Росія буде дбати про те, щоб Україна ані надто унезалежнилася, ані надто посилилася – благо, що останньому сильно сприяють внутрішні українські політичні і культурні поділи.
Двадцять років української незалежності виразно показують: Україна сама не може дати собі ради з власною модернізацією. За європейською формою «вільний ринок+демократія», вона балансує десь так на межі між «три з мінусом» і «три з плюсом». Це не так уже й мало з огляду на не надто щасливе українське минуле. Але це рішуче замало для її майбутнього sustainable growth. Щоб вийти з середнячків і прорватися в лідери, їй так само потрібні західні know-how(s).
На щастя, український випадок не є унікальним. Жодна успішно змодернізована країна не дала сама собі ради з власною модернізацією без чужої допомоги. Аденауерові не вдалося б «звестернізувати» Німеччину, якби не пильне око і щедра допомога альянтів; Німеччина підтримувала Польщу в її європейській інтеграції і т.д. На щастя, під цим оглядом в України ще залишається шанс: попри свої чисельні вагання і розчарування, Варшава продовжує бачити Київ своїм стратегічним партнером
Звідси випливають два прості висновки. Якщо Україна справді хоче «європейського прориву», то їй треба добиватися успіху на двох головних фронтах:
- поступово засипати, де це тільки дасться, глибокі внутрішні рови, що розділяють Україну і роблять її слабкою;
- хоч би що вперто і зі стиснутими зубами, зміцнювати союз з Варшавою.
Хтось недавно пробував порівняти риторику Путіна і Медведєва. І ось результат: якщо у першого центральним поняттям є «безпека», то у другого ним є «модернізація»
Ясно, що на ці пропозиції, а особливо у Львові, мені можуть поставити скептичне питання: наскільки одне й друге можливе при теперішньому режимові Януковича? Відповідь на це питання вимагала б іншої статті. Тут обмежуся лише двома короткими заувагами. По-перше, табір Януковича не є ані надто сконсолідованим, ані надто однозначним. Хто був на конференції, організованій командою Януковича 15 червня у Львівському політесі, може підтвердити цю тезу: серед радників теперішнього президента, що виступали, можна було почути широкий спектр думок – від речників максимального зближення з Росією до твердих прихильників євроінтеграції. По-друге, щоби не сталося у таборі Януковича, поки його режим є м’якшим за російський чи білоруський. Для опозиції й організованого суспільства залишається простір для незалежної гри. Головне, щоб перша й друге не зайшла у стан глухої оборони і виступали проти всього, що буде виходити з офіційного Києва. Тут варто порадити стару польську формулу щодо «чужої» влади: кулака не цілувати – але й протягнутої руки не кусати.
У кожному випадку, влада Януковича на свій спосіб є шансом для усіх нас. Вона змушує до критичного і тверезого переосмислення, чим є Україна і як з нею далі жити. Львів має виконати свою роль у цьому переосмисленні. Передусім - щодо тих двох стратегічних завдань, які стоять на шляху євроінтеграції: засипання внутрішніх українських ровів та наведення нових мостів до Варшави, з прицілом на Європу.
Додати коментар (2500 знаків):
тексти
- Як Саакашвілі подолав корупцію
- Місцеві вибори: Театр виборчого абсурду на Львівщині
- Місцеві вибори: байдужість електорату та депутатська метушня на Закарпатті
- Хто годує Україну: міф і реальність
- Місцеві вибори: Змішана система сприятиме оновленню рівненської влади
- Місцеві вибори: виборча система vs Львівська облрада
- Місцеві вибори: Штиль, цікавіший за бурю
- У «Русский мир» - хрестом, мечем і держбюджетом