Дійові особи:

Жеромська Світлана Вікторівна – керуючий партнер консалтингової компанії «Адвертіс», 27 років, незаміжня;

Шаповалов Олег Романович – керуючий партнер консалтингової компанії «Адвертіс», 34 роки, неодружений;

Білицький Валерій Сергійович – керівник відділу розвитку бізнесу видавництва «Профі-Літера», 35 років, розлучений, має сина 11 років, який живе з матір’ю;

Павлюченко Сніжана Ігорівна – директор з персоналу видавництва «Профі-Літера», 30 років;

Світлана Жеромська сиділа позаду водія у власній «Хонді» і намагалася боротися з нападами нудоти. Від токсикозу на перших тижнях вагітності не була захищена жодна з її заміжніх подруг, які зараз сиділи вдома і доглядали малечу. І хоча через постійне погане самопочуття та затори ранкового мегаполісу Світлані було дедалі важче діставатися офісу, вона все-таки була щасливою. Токсикоз – чи не найвірогідніше свідчення того, що за кілька місяців у Світлани народиться дівчинка. А пані Жеромська, найчарівніша леді-бос у радіусі сотні кілометрів, у свої 27 років вже хотіла народити донечку – своє крихітне продовження, майбутню подругу і спільницю в усіх жіночих мріях.

На мобільнику висвітився час – 9.30 ранку. Нарада з менеджментом знову минула без Світлани. Так навіть краще – нащо підлеглим бачити її обличчя із зеленуватим відтінком і залишками ранкового макіяжу? А співвласник «Адвертісу», її партнер та приятель Олег Шаповалов вже звик до «неофіційного» щоденного вигляду Світлани Жеромської. Зрештою, бувало й гірше…

– Доброго ранку, сонечко…О, ти сьогодні якась аж занадто…

– Яка, Олеже, - бліда? Похмура? Втомлена? Ти можеш мене зустрічати привітніше?

– Світланко, я хотів сказати – чарівна…

– А, зрозуміло. Знаєш вислів: «наскільки погано жінка почувається, настільки гарний вона має вигляд»? Так це про мене!

– Мені так шкода тебе, дорогенька…Тримайся – колись усе це мине. До речі, ти мені нещодавно так і не відповіла на одне запитання…

– Хочеш дізнатися, хто батько дитини? – кривувато усміхалась пані Жеромська. – Нащо це тобі?

– Світлано, ми з тобою не чужі один одному люди. Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Я маю бути певен, що батько дитини – порядна людина і не кине тебе з дочкою напризволяще.

– Та невже? Олеже, тоді ти – не за адресою. Це я кинула його напризволяще! Мені не потрібні «штани в оселі». А дитину я здатна виховати самостійно. Я не хочу, щоб моя дочка повторювала історію моїх складних стосунків із власним батьком.

– Сонце, не усі чоловіки однакові – звикни до цього. А дитині потрібна повноцінна родина, в якій пануватиме турбота та злагода…

– Ось саме заради панування турботи і злагоди я не хочу наражатися на небезпеку. Олеже, розмову закінчено.

***

За два місяці на нараді з приводу старту PR-кампанії для замовника керівництво компанії «Адвертіс» активно обговорювало перелік підрядників для виконання супроводжувальних рекламних робіт. Коли постало питання про вибір типографії, Олег Шаповалов нагадав про постійних партнерів – «Профі-Літеру»:

– Гадаю, Світлано, представницьку продукцію та подарункові буклети замовлятимемо, як завжди, у Валери Білицького?

Пані Жеромська відреагувала досить дивно:

– А я гадаю, що саме час змінювати партнера у поліграфії.

– Чому? Якість друку нас завжди влаштовувала, ціни Валерій давав просто смішні як для сучасного ринку…

– Саме так, Олеже. Якість не повинна влаштовувати. Якість має задовольняти. А мене Валерій Білицький як партнер не задовольняє. Я маю на увазі бізнес-партнерство, звичайно.

Олег Шаповалов не вірив тому, що почув: відносини між «Адвертіс» і «Профі-Літерою» були майже ідеальними. Тихий та розважливий Валерій Білицький завжди міг домовитись з категоричною Жеромською, не надто нехтуючи власним зиском. Що ж трапилось? Утім, не затягуючи паузи, Олег відповів:

– Згода, Світлано, я віддам наказ про оголошення тендеру серед типографій. Маєш якісь додаткові побажання до кандидатів?

– Особливих – ні, не маю. Усе, як завжди, - якість має бути на найвищому рівні, а ціни – такими, щоб могли зацікавити видавця бульварної газети у якомусь Урюпинську. А тепер – вибач, маю бігти на зустріч із клієнтом.

Двері за Світланою зачинилися, а Олег знайшов у довіднику номер Валерія Білицького.

– Валєро, привіт. Як ся маєш? Слухай, маю до тебе одне питання…

***

П’ять місяців потому, травневого ранку Світлана Жеромська, лежачи у палаті одного з кращих пологових будинків міста, притискала до серця новонароджену Іринку. Телефон розривався від вітальних повідомлень. На шафі лежали оберемки квітів, наповнюючи палату ніжними пахощами. Раптом у двері постукали – Олег, її друг і бізнес-партнер, прийшов привітати молоду матусю та новонароджене дитя.

- Сонечко, як почуваєшся? Щиро радий тебе бачити у доброму гуморі!

- Дякую, Олеже…Я розумію – останні дев’ять місяців мій характер добряче зіпсувався. Але все вже позаду – невдовзі мене звідси випишуть…

- До речі, Світланко, я протягом останніх тижнів підтягнув твої справи, тому можеш сидіти з донечкою скільки завгодно – хоч два роки, хоч три. Я зможу вести бізнес самостійно. Звичайно, під твоїм чуйним контролем на відстані телефонного дзвінка. – посміхався Олег.

- Олеже, жартуєш? Я з малою буду лише зо два місяці – надалі її виховуватиме няня, я вже домовилася. Щоправда, на годування Іринку привозитимуть в офіс, але це дрібниці. Я не можу залишити бізнес зараз!

- Світланко, я поважаю твою думку, але… Ти не вважаєш, що з дитиною через твою тяжку форму трудоголізму може сидіти й батько Іринки?

- Олеже, не починай…

- Світлано, я не починаю – я продовжую. У мене для тебе сюрприз. Він – за дверима.

Цієї миті двері палати відчинилися. На порозі стояв Валерій Білицький з букетом конвалій і ніяково посміхався. Пані Жеромська тільки зітхнула: виявляється, її таємницю вже розкрито. На подиху леді-бос ледь чутно промовила: