Теплий Львів

Львів був для мене різним. Першого разу - вражаючим. Він був величнішим за все, що я бачив до того (а бачив я на той момент не так вже  й багато). Був Львів екскурсійний – я приїхав з наміром його обходити й набрати побільше вражень, і цей свій план виконав. Був Львів потьмянілий і змалілий – це коли повертався з Кракова.  Собори тоді здавалися меншими і біднішими, фасади обдертими, а сміття на вулицях і взагалі навіювало депресію. Був Львів, до якого їхав ніби за здійсненням бажань, і на який навіть, пам’ятаю образився, коли ці бажання не здійснилися. А ще був Львів експериментальний – експеримент мав на меті випробувати репутацію “бандерівського міста”. Я тоді у Львові говорив російською і спостерігав за реакцією львів'ян. Щоправда, єдині, кого мені цим вдалося здивувати, були мої друзі – казали, що в мене прикольний акцент. А вже коли приїхав сюди наступного разу, російська звучала не проспекті Свободи не набагато рідше, ніж на Хрещатику, так що мій експеримент втратив сенс остаточно ...

Цими вихідними Львів був близьким і своїм. Цього разу я відкривав Львів коханій людині. І те, що бачив вже в ньому раніше, не сприймалося ні з захватом, ні з розчаруванням (як мого третього разу), а зі спокійною радістю. Так зустрічаєшся з близьким другом, який не живе поруч – з ним не п’єш пиво щотижня і не обговорюєш поточні новини, а зустрівшись говориш лише про те найважливіше, що сталося за час, коли не бачилися.

Цього разу у Львові відкрив для себе нові будинки й вулички. З ресторанів – “Бухару” зі смачним пловом й “Хортицею” на вишневих гілочках, хоча й майже київськими цінами.

Львів цього разу – це враження і відчуття. Найсильніше – від вірменської церкви під час недільної служби. Фантастичний спів несхожою ні на що мовою, струмені світла з ніби вирублених у камені вікнах ... Це так, ніби півтори тисячі років тому, так ніби ти зовсім не в Європі, а в печерному храмі десь на Кавказі.... А ще – одночасно і на землі, і десь трохи не в цьому світі – такого враження, здається, в мене не було у жодному храмі. І при цьому - фантастично реалістичні розписи - без іконної схематичності, живі та емоційні, наповнені внутрішніми переживаннями, причому зовсім не єлейно-смиренними...

Те, що найсмачніша кава, яку я коли-небудь пробував - у “Вірменці” – я зрозумів ще минулого разу у Львові, а зараз лише впевнився. Але цього разу я ще й відкрив для себе смажене м’ясо мого ідеалу – у “Смачній плітці”. Підсмажене й соковите рівно настільки, наскільки треба... З дрібно (але не занадто) порізаною й підсмаженою (знов-таки саме настільки, наскільки треба) цибулею й без жодних інших інгредієнтів. Словом, повний ням-ням :-).

Були цього разу й інші неповторні відчуття, але про них знатимемо лише ми удвох ...

...До цієї поїздки я був переконаний, що єдиним містом, у якому можливе нормальне співіснування російської та української, поки може поки стати лише Київ – через кілька років. А виявилося, що це місто – Львів, і не в перспективі, а вже зараз. Тут чуєш і українську, і російську. Українську, до речі, значно частіше, ніж під час минулих відвідин – десь років 3 тому. А переходи з мову на мову настільки природні, що інколи й не зрозумієш: чи то людина переходить на мову співрозмовника, чи це її (його) рідна, а українською він (вона) спілкуються, бо це мова спілкування “по замовчанню”. Словом, жодної напруги і суцільна мовна ідилія. Звісно, враження суб’єктивні, але дуже приємні.

Але Львів не просто дво-мовний, а й багатоманітний. Власне, як зауважили ми обоє, Львовів багато. Є Львів польський – він постає з розповідей екскурсоводів групам приїжджих поляків, і з польської мови, яку хоч і не надто часто, але все-таки чути на вулицях. Є Львів вірменський – у тій-таки церкві, зокрема. До речі, по неділях у її каплиці веде прийом громадян депутат-вірменин міськаради. Є Львів не просто російськомовний, а радикально-російський – навколо церкви, здається, Св.Анни – таких “ісконно русскіх” борід і таких облич не побачиш не те що у Києві чи в Донецьку, а може вже й у самій Росії.

А ще – Львів був теплим. Хоча в перший день, під холодним вітром, ми цього не зрозуміли. Але коли у неділю дізналися, що в Києві був сніг, ми зрозуміли, що під яскравим сонцем і всього-навсього прохолодним (а не крижаним!) вітром - нам-таки тепло.