У розділі "Зовнішнє тестування", розміщено програми для підготовки до ЗНО 2011 з таких предметів:
Українська мова і література
Німецька мова
Французька мова
Іспанська мова
Англійська мова
Біологія
Географія
Математика
Історія України
Хімія
Фізика
| Статті з питань освіти // Мотивація роботи вчителя через призму здорового... |
Цікаве...
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Доступні програми ЗНО 2011
Електронні підручники
Електронні версії перших розділів підручників для 10-х класів загальноосвітніх навчальних закладів доступні для завантаження:
електронні підручники
Опитування
Уряд відмінив платні послуги у ВНЗ через:
Теми для обговорення
Готовимся к ЗНО!!!!!!!!!
Допомога студентові!!!!!!!!!!
РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВИБОРУ ТЕМ ДЛЯ ЛАБОРАТОРНИХ РОБІТ
помощь в голосовании
льготы медалистам при поступлении в ВУЗ
Перейти в форум
| ||
| Якщо основна палітра життя нам постійно нагадує прислів'я : "Яка хата – такий тин, який батько – такий син" , то в контексті нашого освітянського буття постійно вчувається: "Який вчитель, така і школа". Можливо саме тому організатори освіти всіх рівнів намагаються так детально регламентувати роботу учителів. Спочатку регламентація, а потім щільна опіка в ході поточної роботи учителя з учнями. Вона включає окремі глобальні напрямки. Це, в першу чергу, директиви щодо навчальної діяльності на уроках, потім відповідність роботи по атестації учнів міністерському фоліанту на 124 сторінки, що зветься "Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти", далі - вимоги до ведення поурочних конспектів, а ще - методична освіта в шкільних методичних об'єднаннях із нав'язаною методичною проблемою, над якою повинен...? працювати учитель, також обов'язковий мінімум загальнокультурних виховних заходів, що контролюються начальством. Це в школі, але за її межами створені ще на додачу районні (міські) методичні служби і найбільш вагомий заклад - інститут післядипломної освіти. Мотиви зрозумілі – щоб вчителі краще працювали. Здоровий глузд у мотивації ... матеріальним. Я завжди споглядав на вищеописану активність навколо вчителів з німим запитанням: "А п'ять років підготовки у педагогічному вузі - цього не достатньо?" Як це сумно нагадує совдепівський підхід до виробництва товарів довготривалого використання. Завжди всі знали, що поточний ремонт буде потрібен відразу з моменту випуску товару у продаж. Дійсно, всі автомобілі, що послідовно купував за радянські часи, приходилось ремонтувати відразу на другий день. Спочатку за браком досвіду просто не міг второпати, що та чи інша система не працює, хоч машина і їде. А останнього разу мені директор магазину чітко поставив вибір: "Ви купуєте авто поза загальної черги. Не подобається – можете відмовитись!?" А знаєте, як попрацюєш за кордоном в атмосфері життя без хабарів, то тяжко примусити себе переступити цю неприємну межу. Так було і з придбанням окремого житла. Гроші заробив, а квартиру купити у держави не можна. Живи з батьками, бо "норма" дозволяє. Прийшлось купувати житло у приватному секторі. Дикість держустрою ще та. Для входження в аналогію порівняльна картинка із життя звичайної родини. Тричі допомагали батькам з придбанням "радянського" холодильника, бо швидко "згнивав" корпус та ще постійно їх ремонтували. А "Філіпс", що купили собі вже як 20 років, поставили так і не заглядаємо до нього навіть, щоб розморозити, – все робить сам, бо, за рахунок простої системи вентиляції в морозильнику, лід просто ніколи і не з'являється. До якої аналогії все це? Та яка система освіти – таке і життя. Звичайно, що освіта, як і все має якийсь конкретний початок. На превеликий жаль, у нас сам початок спрямований не на освіченість, як результат освітнього процесу, а всього лише на подальший його "ремонт". В цивілізованому співтоваристві людям в голову не приходить, що необхідно організувати відвідування уроків людини, якій держава вручила диплом, кваліфікувавши її, як вчителя. Ні директор, ні заступник директора розвинутої країни такого собі не дозволять! Не ті вони люди, щоб порушувати норми професійної етики. Це парафія службових обов'язків предметного інспектора. В яких випадках? Тоді, коли має місце конфлікт між учнями(батьками) і вчителем або коли, за заявою вчителя, досліджується можливість присвоєння йому вищої атестаційної категорії чи епізод, пов'язаний із дослідженням доцільності продовження контракту. Так було зі мною в Алжирі, в кінці першого року роботи. В ході уроку прибігла секретарка і попередила, що зараз на заняття прийде генеральний інспектор із фізики. Точно, заходить він разом із директоркою ліцею, здороваються і сідають на задньому ряду. Хвилин п'ятнадцять спостерігають, як я працюю, потім інспектор виходить до дошки і деякий час веде бесіду з учнями за програмним матеріалом. Я зрозумів, що все нормально, коли побачив, що інспектор від бесіди з дітьми перейшов на монолог по матеріалу фізики, аби мені показати, що він в цьому ділі "дока". Дійсно, директриса потім коротко повідомила: "Інспектор був задоволений. Контракт продовжено." Зверніть увагу: навіть натяків на звичний для нас ... "аналіз уроку". Інспектор вирішує конкретні речі, за якими можуть стояти різні соціальні зміни у житті дорослої людини, що працює, як гідна поваги професійна особистість. Якось колега-алжирець після уроків запрошує всіх учителів на чашку кави і тістечка. Запитую: "У зв'язку з чим?" Відповідає: "Прийшов строк, що дає мені право на заявку щодо більш високої атестаційної категорії, і сьогодні був інспектор, у відповідь на мою письмову заяву, подивився моїх два уроки і поставив вищий "град". - Що це тобі дає? – запитую я. - Сама прибавка у заробітній платні – це моя місячна норма витрат на бензин, – відповідає він. Скажу від себе, що з автомобілем за межами дому він не розлучається ніколи. Країна, що знаходиться в Африці, тобто на історико – географічній відмітці, з якої тільки починається шлях до сучасного суспільного розвитку, розпочала з того, що відразу визначилась з розміром гідної зарплатні учителям, лікарям та викладачам університетів. Визначилась із тим, що освіта, медичне обслуговування повинні бути виключно справжні, тобто здійснюватись кваліфікованими спеціалістами. Тому ми, іноземні контрактники, там і працювали, бо своїм молодим людям фальшивих атестатів та дипломів ні ліцейська, ні університетська система освіти не могла видати, в принципі. А яка якість диплому учителя, якщо він не вміє виконувати конкретні завдання, що програмою передбачаються для учнівської державної атестації за цикл навчання? Звісно, що питання риторичне. Для них риторичне, та тільки не для нас. Тому деякі наші тодішні учителя-контрактники мали і проблеми. Наприклад, приходить на урок наш "блатний" учитель, а аудиторія порожня. Виявляється, що діти від нього відмовились, бо з ним вони не зможуть підготуватись до річної атестації, а інспектура підтвердила обґрунтованість вимог. До кінця року він ходив у ліцей, нічого не робив, отримував зарплату згідно контракту, але на наступний рік контракт не продовжили і до генерального консульства відіслали претензії. Несправжня освіта не проходить. А справжня освіта, медобслуговування фінансуються в першу чергу. Це для всього іншого – як грошей вистачить. Та до того ж майже всі інші галузі тому й існують, що в сутності своїй нічого іншого і не передбачають, як заробляння грошей властивою їм матеріальною продуктивністю. У нас, на жаль, навпаки. Податки збирають, щоб фінансувати бізнес. Чому люди спираються в першу чергу на здоровий глузд, а ми на заумні обґрунтування незрозумілих підходів, які не спроможні до зримої соціальної продуктивності ? Та все тому, що для більшості нашого соціуму справжньої освіти ніколи як не було організовано, так це залишається і до тепер. Правда в тому, що у нас є дуже сильні окремі вчителі, викладачі, медики, але не має справжньої продуктивної загальної системи освіти, медичного обслуговування. Справжньої в тому сенсі, що для звичайних випадків стандартних ситуацій не має ніякої потреби навіть для "сильних світу" шукати шляхи до спецзакладів. Скажіть, який може бути соціальний престиж в учителя, який пасує перед завданнями, що передбачаються для абітурієнтів? Звичайно низький. От і маємо, разом із низькою заробітною платою, другу "ложку дьогтю" в загальну бочку освітянського статусу. Схоже, що наші зарплати почнуть помітно зростати. Ой, якби з цього моменту не активізувались керівники освіти всіх рівнів у додаткових зовнішніх вимогах до вчителя щодо нарад, засідань, навчань-повчань, докладів-рефератів, рапортів, описів та інших "опусах", які все одно не в змозі підняти рівень навчальної підготовки учнів. Ой, якби і учителям не видалась за краще ця звична "маячня" в порівнянні з необхідністю бути на рівні предметних вимог не взагалі, а по кожному конкретному завданню. Якщо ми не сформуємо нішу соціальної самодостатності співпраці інтелекту учителя разом з інтелектом учня за умови, що для цього все необхідне знаходиться в межах сучасного програмного матеріалу, то адекватного зусиллям зростання рівня освіченості молодих людей не досягти. Високоефективні освітні структури ніколи не відзначались великим зовнішнім галасом та метушнею. Для продуктивності інтелекту необхідні зовнішня тиша і паузи на осмислення. Саме за таких умов розум може не мовчати, і можливо, саме у цьому активному мислячому "мовчанні" знаходиться відповідь на відоме питання: "Що було спочатку: слово чи діло?" Якщо саме спочатку , то здається була думка. Здоровий глузд у мотивації ... змістом життя учительства. Якщо порівнювати зміст нашої вчительської атмосфери із характером професійного життя закордонних колег, то настрій знову ніяк не радісний. Давайте порівняємо разом. В одній системі вчителя привчають, що буде потрібно пояснювати, чому урок проводиться саме так, а не за схемою, що вбачається, як саме правильна в очах завуча, директора, інспектора, методиста методкабінету, завідуючого кабінетом інституту післядипломної освіти і, на кінець, своїх же колег. В іншій, за все професійне життя, на заняття вчителя приходить тільки інспектор з предмету, та ще й лише тому, що сам учитель його запросив для переатестації на більш високу категорію. Без запрошення самого вчителя інспектор приходить тільки за ініціативою адміністрації у випадках конфліктів з учнями. Крім того про планові переатестації на "підтвердження призначеної категорії" навіть і думки про таке не буває. Тобто, будь-яких функцій по перезатвердженню диплому, як це існує у нас в завуальованому вигляді, держава нікому не делегує. Просто з самого початку не дозволяються "псевдодипломи". Навпаки, на шляху до диплому претендент повинен продемонструвати не тільки факт засвоєння наукового змісту своєї професії, а і обов'язково продемонструвати, що він вміє продуктивно оперувати отриманими знаннями на рівні сучасних соціальних потреб. Внутрішня культура учительської роботи не може не включати постійну самоперевірку на продуктивність щоденної діяльності. Для вчителя не тільки гроші важливі. Якщо його унікальна здатність передавати знання, ділитись технологією інтелектуальних умінь, розкривати секрети гуманітарного мистецтва та надихати на добро не знаходить зацікавленості в учнів, то нормальна людина не буде працювати в повітря тільки тому, що платять гроші. Саме з цього виходить педагогічна традиція демократичних суспільств. Якщо уважно подивитись на характер роботи учителів старшої школи, то ніхто у Франції не поставить справу навчання у площину повної відповідальності за підготовку учня виключно на вчителя. Досить багато відведено самому учневі. У них зазвичай у класі більшість дітей успішна. Це ще й тому, що учні, які, скажемо учнівською лексикою, "не доганяють", можуть продовжувати навчання тільки у профілі, де інтелектуальні вимоги для них більш посильні. Тобто старша школа, в принципі, не може бути однотипною. Заклади для старшокласників потрібні різні. Не треба соромитись того, що ліцеї не для всіх учнів і не для будь-якого учителя. Академічні ліцеї передбачають максимально можливе навантаження на інтелект, щоб випускники успішно продовжували навчання в університеті, а професійні дають більше навантаження на формування технологічних навиків. І все це ніяким чином не ставить питання суспільних взаємовідносин у площину "..більшої чи меншої людської собівартості". Компетентний автослюсар завжди важить більше некомпетентного чи того, що не має доброї вправності. Так само і з учителем чи лікарем. А порівнювати автослюсаря з хірургом – це як розв'язувати рівняння, прирівнюючи яблука до груш. Давайте не забувати, що єдино продуктивним є порівняння себе сьогоднішнього до себе ж вчорашнього. Якщо існує радість від учительської праці, то в умовах нашої "постсовдепівської" дійсності ніяк не завдяки державного організаційного ресурсу. А от за умов, наближених до демократичних стандартів, саме завдяки загальнодержавним організаційним підходам учитель завжди знаходиться у комфортному соціальному мікрокліматі. В Алжирі я з колегами навчав у академічних ліцеях дітей, які спроможні навчатись. А держава зі свого боку створила такий для них вихід у майбутнє доросле життя, що вони хотіли навчатись. Інші колеги вчили у професійному ліцеї інших дітей, котрі здобували професії, що не передбачають університетської лави. А опісля роботи ми всі зустрічались і на площадках цього професійного ліцею грали проти ліцеїстів у волейбол (вигравали ми) і футбол (вигравали вони). Після матчів спілкувались, куштуючи піццу з соком за рахунок тих, хто програв. У всіх на обличчях була радість. Багато стежин до неї і зовсім не потрібно для цього усім іти через "не можу" до університету. Тим паче за псевдодипломами. А без побудови загальнодержавної відповідальної системи взаємодії учнів з учителями одними закликами воно не робиться. Рівність у правах не дає приводу до рівності на життєвий кусок соціального пирога. Якщо у рівнянні визначення статусу залишити лише бажання, а повикидати такі параметри, як розумова здатність, працьовитість, компетентність і продуктивність, то не бачити не тільки успішної освітньої системи, а й суспільства у цілому. Ми до сих пір навіть не починали будувати основи відповідальної освітньої системи. Коли ж почнемо? А з того моменту, як законодавці зможуть (чи будуть змушені змогти) сприймати з любов'ю своїх кревних дітей не тільки як майбутніх випускників університетів, а і, скажімо, успішних шеф-кухарів чи машиністів. Втім наш учительський дискомфорт також розпочинається з моменту, коли ми бачимо, що самі не здатні виконати завдання, передбаченні для випускників. В цілому система освіти, побачивши свою низьку продуктивність, починає, як і учителі, доводити сама собі, що вона не "дурна". Довести апріорно може і можна, от тільки життя весь час показує: просто від кількості загальних заходів як з учителями, так і з учнями не вдається підняти не тільки рівень навчальної підготовки випускників, але і їхній рівень культури. "Узнати" завжди сильно програє ефекту від "пізнати". Ми, педагоги-практики, покірно дали себе втягнути у зовні немов би яскраве інтелектуальне життя різноманітних тематичних нарад та засідань, на яких займаємось своїм інтелектуальним і ,як нам видається, соціальним самоутвердженням. Але ж для суспільства потрібні педагоги, які впевнені у собі без будь-яких зовнішніх афектів. Упевнені, в першу чергу, завдяки персональній вправності у конкретних завданнях, що передбачаються для учнів, а у підсумку завдяки високій результативності своєї роботи через підготовленість випускників. Нарадами і тільки така вправність не може бути поставлена, в принципі. А якщо це можливо без нарад, то тим краща система, що так уміє. Найбільшим подразником до хорошої роботи вчителя може бути тільки учень. А для учня таким подразником може стати, в свою чергу, той соціальний устрій, що нівелює зрівнялівку та тіньові блатні відносини. Ось тому здоровий глузд і чекає політичної волі таких організаторів освіти, яким важливі не вони самі в історії держави, а їхні державницькі вибудови. Вибудови спроможні до дійсно освітньої мотивації учнів. Саме після цього справа за учителями не стане. Найважливіше, що все це не ідеалістичні ілюзії. Саме такий високий авторитет учительської професії у країнах Євросоюзу. Згадую, як реагувала Мартін на моє захоплення однією реплікою французької учениці. Після розповіді про історію театру міста Рошфор його адміністратора для групи наших ліцеїстів, французька ліцеїстка з числа тих, хто нас супроводжував, підійшла до мене і каже: "Мс'є, в ту епоху більшість відвідували театр не стільки заради мистецтва, а більше з метою, щоб показати наряди чи атрибути своєї соціальної значимості." Так Мартін мені каже: "Владімір, знайшов чим захоплюватися! Ми їм ще у 6-7 класі колежу про це розповідаємо." Я ж їй позаздрив, що розповідають не даремно. В учнів залишається освітянський вплив у аналітичності світосприйняття протягом подальшого життя і так просто навішати лапшу красивих обіцянок під час виборів чи збурити до руйнівного деструктивного перевороту із такими випускниками такої освітньої системи уже практично неможливо. А яке у нас самовідчуття щодо ролі нашої професії, коли звичною стала цитата: "Хотіли, як найкраще, а вийшло, як завжди!" Не буває без сумних наслідків для суспільства багаторічна практика, коли учителя стараються з усіх сил, а учням, за їхньою лексикою, -"паралельно". Щоб сварити учнів, закликати їх до "доброго, розумного та вічного" – великих талантів не потрібно. Ми ж пам'ятаємо, що допоки собака гавкає, вона не вкусить. Для ефекту одного галасу не достатньо. Звичайно ж учителю вкрай необхідно знати, що він потрібен людям у своїй конкретній копіткій професійній праці педагога-предметника, а не тільки взагалі: "Учитель – звучить гордо!" Важливо підкреслити – ЗНАТИ, а не просто мати відчуття. Не будемо забувати у що вилились "соціалістичні" заклики щодо виховати почуття господаря!... без справжнього статусу власника. Якщо ми все ще тримаємося впевненості у здатності маніпулювати свідомістю дітей, то чи справді ми освічені. Згадується випадок, як представниця старшого покоління вихваляє молоду маму за те, що вона замість практикувати грубий примус, терпеливо переконує маленьку дочку вдягати більш підходящу одежину і дає їй перелік на вибір. А мале, що тільки збирається йти до першого класу, почувши цю бесіду, встряває: "Так-так , мама дає те, що вона хоче або таке, що неможливо одягти!" А ми все вкладаємо ресурси у так звані політтехнології, в основі яких продовження життя за принципом: "Не головне, яким БУТИ, а все вирішує ІМІДЖ". І якщо величезна популярність книжок Толкієна нам вказує наскільки сильна у людей тяга до технік маніпулювання один одним, то це ніяк не повинно затмарювати здоровий глузд, якщо не у всіх педагогів, то хоча б у організаторів системи освіти державного рівня. Ну зробіть так, щоб із низькими балами зовнішньої випускної атестації питання подання документів до приймальних комісій університетів і не розглядалось, в тому числі і на контрактну форму навчання, і більшість учнів навернуться до інтенсивної роботи ще раніше, ніж їхні учителі. Це працю учителів можна адмініструвати у ручному режимі, але ж не учнів. Невже не бачимо, що жити без комплексної вибудови продуктивної функціональної залежності між учасниками освітньої системи у загальнодержавних, а краще світових, координатах – це гроші і здоров'я на вітер. І якщо ми для початку в основу цих координат візьмемо всього лише ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД та МОРАЛЬНІСТЬ, а не будемо чекати допоки висока педагогічна академічна наука всебічно все вивчить і дасть нам готовий продукт, то, думається, не нашкодимо ні науці, ні освітянській практиці. Скоріше навпаки – будемо сприяти як одній, так і другій. Відомо, що в Японії взагалі не має Академії наук, хоча загальна середня освіта з 1938 року, а японське суспільство зараз в стані переходу на загальну вищу освіту. До речі, захотілось розпитати у французьких колег про їхні академічні науково – педагогічні інституції. Самі вони нічого ніколи не розповідали. Правда, згадували Французьку академію писемності, підсміюючись з приводу мого мимовільного намагання створити нестандартний, втім зрозумілий, варіант французької вербальності. Якось у такому полі спілкування алжирський колега – філолог радісно галасував на всю учительську з приводу моєї грубої граматичної помилки. Це йому давало право на торт від мене за нашою національною рецептурою. Загалом є сенс говорити про учителя як доброго спеціаліста виключно вустами учнів. Учнів, які намагаються вчитися. Таких учнів персональні таланти учителя цікавлять тільки з моменту, як він їх застосовує, щоб бути різним з різними учнями. Кожен учень по-своєму не розуміє якусь частину палітри навчального матеріалу. Це тільки у позитивному розумінні вони схожі. А у нас, учителів, є зваба просто подобатись учням. От і тягне нас до позірності, намагання бути цікавим та привабливим і весь час повчаючим. Без цього не обійтися, але якщо не вийти на копітку роботу зі складними компонентами предметної програми, то для підготовленості старшокласників однієї зовнішньої привабливості навчання буде замало. Також замало зусиль тільки вчителів без конкретного прямого соціально-мотивуючого впливу суспільства на учнів, саме від яких воно і чекає своєї більш щасливої долі. Конкретно, без формування різнопланових суспільних ніш мотивації для різних за рівнем навчальної підготовки учнів – система освіти не зможе зайняти ведучої ролі у підготовці молоді до дорослого життя. А як же з дитинством? Та так же відповідально і з розумінням як і до серйозної предметної навчальної роботи. За рахунок, у першу чергу, організаційних ресурсів, а не лише закликами до щасливого дитинства типу: "Все найкраще – дітям!" Ось у країнах Середньоземноморського басейну навчальний день поділяється на дві частини: до обіду і після. А обід займає дві години. Діти можуть добре і поїсти, і відпочити. Після обіду навчаються до 16 –ої чи 17-ої години. Тобто держава поєднує учнів зі вчителями на весь "робочий" день, а не виставляє їх по скоріше зі школи виконувати домашні завдання, як у постсоціалістичній практиці. Виконувати - самостійно, з батьками чи репетиторами. Основна навчальна робота усіх видів (подання нового матеріалу, формування практичної компетенції і т.п.) у наших колег виконується спільно у межах розкладу занять. Дома самостійно додатково щось допрацьовують тільки ті, хто, скажемо так, - "не доганяє". Але є ще одна особливість робочого тижня закордонних учнів. У середу заняття у них тільки до обіду (до 12-ої дня), тому що після обіду весь ліцей поринає у гурткову роботу за інтересами (спорт, танці, музика і т.п.) і у п'ятницю, тому що попереду вихідний. Ось з цих моментів і починаються можливості для дотику з яскравими проявами щасливого дитинства. Дорослі живуть навчальним життям дітей, щоб їм допомагати, надають можливість мати вільний час, а не "грузять" їх після школи підготовчими курсами, заняттями з репетиторами, заучуванням всього і вся. Ми у своєму ліцеї зробили обідню перерву після перших двох пар розміром у 70 хвилин, а опісля ще дві пари. Завершуємо о 15-30. За 15 років не було ні однієї родини, яка б піддала сумніву доцільність такої організації. Як це важливо бачити, що діти люблять перебувати у ліцеї. Ми часом забуваємо наскільки ми любимо саме тих, хто нам щось добре подає просто так. Важливо пам'ятати, що для дійсно освітньої атмосфери тільки високого інтелекту педагогів не достатньо. Щоб учителі були продуктивною складовою освітньої системи, їм вкрай необхідні властивості ведучих в учнівському середовищі. Якщо людина за своїм душевним складом не екстраверт, то її продуктивна робота зі школярами – під дуже великим знаком питання. Це ще студенти у силу своїх вікових особливостей можуть тихенько займатися "своїми" справами і нікому не заважати. А школярі – екстраверти стримати свою енергію просто фізіологічно не спроможні. Тільки разом зі вчителем – лідером їхня енергія може за рахунок резонансу знаходити собі позитивний вихід. Якщо цього неможливо досягти, то до класу приходять проблеми не тільки педагогічної продуктивності, а і просто медичні – проблеми здоров'я дітей і самого учителя. Навіть, якщо учитель авторитарно досягає зовнішніх параметрів дисципліни. А якщо питання дисципліни не вирішується то і поготів. Серйозні люди прекрасно про це знають, але відбір до педагогічних університетів організовують немовби все це нічого не важить. Десь як у продюсера Володимира Бебешко : "Якщо у вас немає голосу і є гроші, заходьте до нас. Ваша задача кричати голосніше, а пісню ми зробимо...!" У виконанні наших педагогічних університетів щось подібне до: "... якщо ви не екстраверт і маєте гроші, все одно заходьте до нас – диплом учителя отримаєте!" А далі ... , все що потім – це ваші проблеми? Тільки от як бути з державною відповідальністю за ефективність освітньої системи в цілому? Здоровий глузд у ... вимогах до вчителя. Як може стверджуватись продуктивна мотивація учительства без фонтану засад СВОБОДИ? Свободи не тільки в принципі, не тільки в деклараціях. В демократичних країнах за межами літньої відпуски на період канікул учителі у свій заклад не ходять, як у нас, "відробляти" години тарифікації. Це їхній персональний час. У них кожен учень має право тільки на одну екскурсійну поїздку, за рахунок уроків. Але під час канікул обмежень на екскурсії немає. Тому учителі завжди раді разом із дітьми відвідати цікаві місця, інші країни за кошт батьків чи громади. Директор нікого не примушує – працює принцип консенсусу і обопільної зацікавленості. До того ж у відрядження з дітьми обов'язково відправляється одна особа від батьків учнів. В цілому, не менше трьох дорослих. Це тому, що у випадку хвороби когось із дітей під час поїздки, один дорослий бере квиток на літак і терміново супроводжує дитину додому. Для цього у кошторисі поїздки завжди передбачаються необхідні гроші. От, виходячи з такої практики, і неозброєним оком легко побачити не тільки декларації, а і реальну дію співпраці учителів із батьками, з дітьми у пізнавально-культурному середовищі, що доповнює урочну роботу. До того ж по ходу будь-якої поїздки учні в обов'язковому порядку збирають матеріал для письмового звіту про побачене, про свої враження і аналітичні спостереження. Ви б бачили, які чудові альманахи випускають французькі ліцеїсти після кожної подорожі до України, в наш Херсон. Привчають їх до такої продуктивної конкретики ще з малих літ. Якось довелось спостерігати у костьолі-меморіалі Жанни д'Арк маленьких англійських школярів, що активно занотовували щось у блокноти по ходу розповіді екскурсовода, а потім робили те ж саме уже в межах вільного знайомства з експозицією. Запитав їхнього учителя, який непогано володів французькою і почув у відповідь: "Після повернення в Англію учням необхідно буде написати про побачене". А учні ці - від сили четвертий клас. По ходу поїздки в автобусі ніхто нічого не жує, щоб не смітити. Є час для зупинки на обід, щоб зробити пікнік на свіжому повітрі і все після себе прибрати. Після обіду спонтанно комусь знову їсти не захочеться, з тією простої причини, що структура обіду завжди продумана так, щоб їжа добре засвоювалась і надавала енергію до активності, а не схиляла до сну. До речі, саме для реалізації від їжі основного її призначення – засвоюваності у Європі так шанують сироварну справу. Будь-яка об'ємна трапеза завжди завершується саме твердим сиром. У ньому знаходиться величезна гама ферментів, що і дозволяє оптимально перетравлювати білки, жири та вуглеводи, надаючи енергійність та передумову до оптимістичного сприйняття дійсності, як форму активного життя, а не постійне ниття від недоліків інших. Ніколи європеєць не буде розпочинати день сніданком із сирним бутербродом. Кидати у порожній шлунок реактивний перетравлювач – це гроші на вітер, а здоров'я на вівтар проблем. Ось і у таких підходах до життя проглядаються постійні прояви продуктивного характеру освітнього середовища. Одна справа нагромадження знань, щоб потім на кожному кроці вбачати постійні і, треба сказати, неминучі протиріччя і прийти до висновку:" А цим науковцям неможливо вірити – одні взаємовиключення!" І зовсім інша – здатність до продуктивного застосування інтелекту не взагалі, а на тлі конкретного епізоду чи задачі. Просто така здатність з неба не падає. Необхідне середовище, у якому учитель і учень більшу частину часу не вивчають без упину нове і нове, а разом вчаться застосовувати себе у активному інтелектуально-культурному суспільному полі. Один ефект від того, що учитель весь час спрямовує на учнів потік формального знання з поля історії розвитку даної науки і потім буде вимагати відтворення і зовсім інший (значно вищий), якщо більша частина взаємодії учителя і учня витрачається на активне застосування хоча б якоїсь частини того величезного масиву, що цивілізація назвала НАУКОЮ. Чогось та треба НАУЧИТИСЬ! В тому числі навчитись СВОВОДІ учительства. Якщо цим опікуватись на суспільному рівні, то не так вже і складно, починаючи зі студентської лави, навчити розрізняти СВОБОДУ від чогось з її деструктивними проблемами і СВОБОДУ для чого з її можливостями для розвитку. Ми в організації свого ліцейського життя не закривали очі і на те, що часто схильні "що завгодно робить тільки б нічого не робить... у сенсі "нічого конкретно відповідального" і на те, що "... зроблене під примусом можна вважати таким, що взагалі і не робилось". Тому, надавши повну свободу учителю у його професійних преференціях, поряд з розкладом уроків розмістили на видноті всього ліцею календар узгоджених для всіх предметних зупинок, щоб подивитись, а як у нас із навчальним ефектом щодо підготовленості учнів? Чи ж є він? Тобто, і вчителі, і учні з батьками не мають свободи від відповідальності. Якщо взялися за навчання, то це не просто заради самого навчання. Організатори вашого навчання обов'язково будуть домагатись більш зрослої вашої освіченості. Простого процесу заради процесу – нам недостатньо. Якщо ви не бажаєте дійсно навчитися – почнемо розлучатись. Я особисто у своєму класі бува граю з учнями на парі: "Катя, споримо на коробку цукерок, що ти не зумієш весь урочний час займатися конкретною предметною роботою !" Потім у кінці року визнаю, що я програв. Бува в інших подібних випадках діти мені кажуть: "Ні, не будемо спорить, бо ви програєте". А мета досягається – починають самоорганізовуватись без прямого примусу. Так, це діти, а що з учителями не можливо працювати в умовах свободи, всього лише позбавивши тільки однієї з них – свободи від відповідальності, і то за їхньою добровільною згодою? Що, вбачається страх подвійної моралі з боку учительських начальників? Так досить же конкретних моніторингових механізмів. Це ж абсолютно нормально, якщо не всі учні успішні у виконанні програмного завдання, але буде далеко не так, якщо жоден учень класу не уміє виконати завдання і зовсім катастрофа, якщо цього не здатен і сам учитель. І катастрофа-то ще не повна, бо можна звернутися до НАУКОВО-МЕТОДИЧНИХ ресурсів і поправити діла. Особливо, якщо такими ресурсами є ВПРАВНІ КОЛЕГИ. О, як було б чудово, якби вони були зібрані у мережу державних методичних служб і ніхто більш не пригинав теперішніх методистів до інспекторських функцій. Ведучи мову виключно про навчання старшокласників, знову зроблю акцент на ведучій ролі саме навчальної роботи над змістом профільних для них предметів. Життєвим підтвердженням цього є викладання, скажімо фізики чи математики, чи біології, ґрунтовним професіоналом, але в умовах роботи на чужій мові, коли останньою учні володіють краще самого учителя. За таких умов йому вже не розвернутися феєрверком зовнішніх афектів чи навіть у доброму сенсі власне тільки методичною майстерністю. Але учні, яких держава поставила у залежність від рівня персональних навчальних компетенцій, цінують такого вправного учителя – предметника ще вище ніж сама держава, що запросила його на роботу. Учні "чужих" класів просяться до нього на уроки. Просто тому, що він зрозуміло подає складні місця предметного змісту. Саме наше освітнє життя стверджує, як наголошує Віра Зоц, що остання крапка все одно буде не за умом – хитрістю (тактичні ресурси), а за УМОМ – МУДРІСЮ (життєві цінності). За здоровим глуздом, чим шанобливіше ставиться суспільство до освітян, тим вища вимогливість у вчителя до самого себе. Нам легко зрозуміти історичний досвід суспільства у його повазі до вчителя. Але зараз у великих містах такого широкого прояву споглядати не доводиться. Хоча ще за моєї практики вчителювання у сільській місцевості навіть похилого віку жителі села поривались поступитися місцем у рейсовому автобусі до райцентру молодому учителю, навіть не учительці! Чому ж зараз навіть у селі зникла широка демонстрація поваги до учителя? А часи змінилися, піднявши загальну розвинутість населення. За плином часу суспільство не могло не стати більш вимогливим до вчителя. Якщо раніше учитель уже самою своєю грамотністю, інтелектуальністю і загальною ерудицією викликав повагу, то зараз подібне демонструє багато хто, навіть звичайні робітники чи селяни. Сьогодні повага до учителя починається з моменту, як діти, батьки побачать, що він уміє те, на що вони самі не здатні. Що це таке ? Багато чого, а в першу чергу, власне уміння вправно справлятися із завданнями, що передбачаються для абітурієнтів рівно, як і властивості зробити зрозумілим складне і незрозуміле. А ще на додачу, уміння спрямувати внутрішню енергію дітей на досягнення ними власного статусу успішних випускників – абітурієнтів. Як красиво про такі властивості керівників написано Андрієм Окарою у "Дзеркалі тижня". Він так талановито підмітив, що головне у застосуванні своєї влади не просто керівництво людьми (дітьми) чи процесами, не перерозподіл різноманітних ресурсів, а спрямування вітальної (життєвої) людської енергії. Адже енергія, пише Андрій, якщо її не спрямувати у необхідне русло – має тенденцію до розсіювання; ентропія – друге ім'я диявола. Тому і тяжка, але почесна праця учителя, що саме він може привчити дітей спрямовувати свою енергію на створення нових форм буття, а не упускати її в бездну. Рівно як саме з учителя починається розуміння, що без життєвої енергії нічого доброго не буває. Одначе сподіватись на однозначно прості рішення з боку нашого керівництва було б вкрай необачливо. Більш розумного стилю життя, як говорить наш визнаний філософ Сергій Борисович Кримський, ніж життя ... "в миру постійних запитань" і постійного гнучкого вибору механізмів поєднання плідних людських інтересів не має. А для цього обов'язково необхідна наша активна позиція на місцях, на лінії взаємодії учитель – учень. Для нас, учителів, так важливо мати умови праці саме плідного освітнього змісту. Тобто, щоб вимогливість до нас, учителів, з боку організаторів освітньої системи не нагадувала сумнозвісне: "Стій на місці – йди сюди!" чи "Не знаю як, але все не так!" Для тих, хто за статусом зобов'язаний ставити вимоги до виконавців, так важливо бачити об"єктивність того, що будь-яка людська діяльність має деякі важливі межі . Досить порушити ці межі - і наша діяльність перестає бути розумною - "... адже все розумне має межі, безмежною є тільки дурість" (С.Б.Кримський "Запити філософських смислів"). Давайте саме в цьому контексті пам'ятати про ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД і можливості аналізу нашої освітянської діяльності через відповідну призму. | ||
| 2005-05-23 | Автор: Володимир Бєлий | ||
Віповідальність за зміст публікації несуть їх автори, думка редакції сайту "Освітній портал" може не співпадати з думкою авторів публікації.
Увага! Ви можете обговорити матеріали цього розділу в форумі
або запропонувати власний матеріал для розміщення на сайті.
Для отримання статей поштою Ви маєте зареєструватись
та налаштувати параметри розсилки в персональному акаунті.
| Всі права належать Освітній портал™ 2003-2010рр. Дизайн порталу: Стильная Студия |
-
Ефективна реклама
Про проект
Контакти
Кнопки
-
Реєстрація акаунту
Правила порталу
Новини в RSS