МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Станіслав Лем

Станіслава Лема можна вважати одним з авторів, якого в Україні завжди активно перекладали і читали. Особливо приємно, що Львів лідирує у списку, в нас видавали "Повернення з зірок" (1965), "Високий Замок" (2002), "Апокрифи" (2002), "Голем XIV" (2002).

Була у Львові вулиця Браєровська, яку попередня комуністична влада назвала іменем Галана, нинішня демократична іменем Лепкого, хоча насправді вона знаменита тим, що на ній народився і прожив 25 років польський письменник світової слави Станіслав Лем.

 

Бородатий жарт:

- Вам цукру скільки ложок?

- В гостях я прошу чотири, вдома кладу дві, хоча насправді люблю три.

 

Три роки тому, у червні 2007-го на персональних сторінках я влаштував напівжартівливе опитування гостей з метою з'ясувати ім'я найбільш відомого львів'янина минулого. Для цього вибрав із власного загального списку у більш ніж дві сотні прізвищ кілька десятків найбільш гучних і запропонував проголосувати. Напівжартівливий, тому що загальна кількість голосів була скромною. Дуже веселився, побачивши, що два останніх місця з десяти переможців посіли Мартін Бубер і Леонід Ярмольник – потішна пара. Ще в Топ-10 попали небезспірний львів'янин Степан Бандера та незаперечні Андрей Шептицький, Соломія Крушельницька, Симон Візенталь, Іван Федоров, Іван Франко і Леопольд Захер-Мазох. На першому місці досить несподівано для мене і з суттєвим відривом опинився Станіслав Лем. І вже тоді стало зрозумілим, що про нього треба б написати окремий текст.

Ще один трагікомічний особистий епізод. Кілька років тому моя юна львівська знайома, тоді студентка нашого Універу, у складі групи перебувала в Польщі в межах спільного українсько-польського освітнього проекту. Студенти поїхали в гості до Лема і знайома з подружкою сфотографувалася з письменником. На свою голову я випросив в неї цю фотку і оприлюднив її – все ж таки унікальна фотографія світової знаменитості. Через деякий час ZAXID.NET почав публікувати мої Хроніки Львова і один з постійних читачів рубрики в коментарях активно переконував всіх, що Манкурт завербований поляками, тому їх постійно нахвалює, а українців ганьбить. Шокована редакція не встигала видаляти божевільні коменти. За деякий час дописувач подзвонив мені на домашній для чергового сеансу шантажу, я поцікавився в аноніма: «Чоловіче, звідки ж ти взяв оцю маячню про завербованого поляками Манкурта?» І негайно одержав відповідь, що Станіслав Лем є «польським жидом», зовнішність моєї знайомої на фото він ідентифікував як єврейську (помилково), все ясно, як Божий день – підступні польські євреї "спєлісь" і завербували простодушного Манкурта для «пропагандистської» діяльності. Характерний зразок мислення, на щастя, невеликої групи галичан. Будь-який психіатр підтвердить – класичний приклад актуалізації латентних ознак, діагностується.

 

Будні рідного міста:

- Пане професоре, а хто такий Людвіг Вітґенштейн?

- Жид.

 

Давно-предавно, ще у далекі сімдесяті, мене просто вразила стрічка Андрія Тарковського "Соляріс", знята за книгою Лема. Знаю, знаю, що сам пан Станіслав не любив кінофільмів – ні американського з Клуні, ні радянського з Баніонісом, хоча мого ставлення до цього класного фільму це не змінює. А тоді я пішов на площу Міцкевича в книгарню "Дружба", негайно придбав тоненьку польську книжечку "Solaris" і перечитав. Великий мислитель.

Станіслава Лема можна вважати одним з авторів, якого в Україні завжди активно перекладали і читали. Особливо приємно, що Львів лідирує у списку, в нас видавали "Повернення з зірок" (1965), "Високий Замок" (2002), "Апокрифи" (2002), "Голем XIV" (2002).

Біографію Лема в Інтернеті знайти нескладно, різні варіанти, але цілком змістовна стаття є в українській Вікіпедії, вирішив просто використати її. Можна знайти і твори Лема українською в Інтернеті.

Станіслав Лем (Stanislaw Lem) (12 вересня 1921, Львів - 27 березня 2006, Краків) - польський письменник-фантаст. Найпопулярніший польський письменник за кількістю мов, на які перекладено його твори. Один із найкращих фантастів усіх часів.

Дитячі та юнацькі роки Станіслава Лема минули у Львові, про що він розповів у книзі "Високий Замок" (1966). Батько його, Самуїл Лем був військовим лікарем австро-угорської армії, тож і майбутній письменник, закінчивши 2-гу гімназію (тепер 8-ма школа, що на вул. Підвальній, 2), 1939 року вступив до медичного інституту в рідному місті. Німецька окупація Львова влітку 1941 року перервала його навчання. Після кількарічних блукань у воєнному лихолітті (відбитих у трилогії "Незмарнований час"), юнак опиняється у Кракові й вступає на медичний факультет Яґеллонського університету (якщо детальніше, то молодий Лем під час окупації врятувався від загибелі, працюючи зварювальником і автомеханіком за підробленими документам. Те, що вижив, можна вважати чудом, - Манкурт).

Ще студентом він 1946 року друкує оповідання, а в 1948 році пише роман "Шпиталь перетворення", який згодом включає до трилогії "Незмарнований час", значно "обтесавши" його під тиском тодішньої догматичної критики. Але й це не допомогло, і опублікувати трилогію він зміг лише 1955 року, коли змінилася політична ситуація в країні.

Можливо, саме невдача із реалістичною прозою наштовхнула молодого автора на думку про фантастику. 1951 року виходить у світ його книга "Астронавти". Успіх додає снаги, і письменник починає працювати досить-таки інтенсивно, видаючи майже щороку нову книгу. "Сезам" (1954), "Маґелланова хмара" (1955), "Зоряні щоденники Ійона Тихого" (1957), "Едем" (1959), "Навала з Альдебарана" (1959), "Повернення з зірок" (1961), "Книга роботів" (1961), "Щоденник, знайдений у ванні" (1961), "Соляріс" (1961), "Вихід на орбіту" (1962), "Місячна ніч" (1963), "Казки роботів" (1964), "Непереможений" (1964), "Кіберіада" (1965), "Полювання" (1965), "Рятуймо космос" (1966), "Розповіді про пілота Піркса" (1968), "Ідеальна порожнеча" (1971), "Маска" (1976), "Нежить" (1978), "Повторення" (1979), "Ґолем XIV" (1981) та чимало інших творів. 1988 року вийшов у світ ще один роман письменника "Фіаско".

Переважно це були твори класичної наукової фантастики (англ. Science Fiction) про космічні подорожі, роботів, далекі планети, а також твори сатирично-пародійні ("Кіберіада", "Казки роботів", "Полювання", "Повторення"). Чимало зробив С.Лем у царині есеїстики, розмірковуючи над проблемами свого жанру, а через них – над шляхами розвитку науки, технічного прогресу і, зрештою, усього людства ("Діалоги" (1957), "Сума технологій" ("Summa Technologiae") (1964), "Філософія випадку" (1968), "Фантастика й футурологія" (у 2-х томах, 1970), "Уявна величина" (1973), "Роздуми та шкіци" (1975), "Бібліотека XXI століття" (1986)).

Брався С.Лем і за традиційний детективний жанр ("Слідство", 1959).

Зрештою, переписувати тут повністю достатньо довгу статтю навряд чи є сенс, кому цікаво - давно її прочитав. І взагалі, музикантів краще слухати, а письменників - читати. Хотів дати фрагмент книги про Львів "Високий Замок", але під рукою українського перекладу не було. На власних персональних сторінках вже пару років тримаю всю книгу російською, довелося самотужки зробити подвійний переклад кількох сторінок. Зрештою, для читачів, які знають польську, тримаю в себе і оригінальний текст.

Жили ми на вулиці Браєровській, в будинку номер чотири, на третьому поверсі. На прогулянку зазвичай ходили – батько і я – в Єзуїтський сад або вгору по алеї Міцкевича, у бік церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько носив ціпка: у той час він ним ще не користувався. Зимовими днями, коли в саду було ще занадто багато снігу, ми прогулювалися по Маршалковській перед Університетом Яна Казимира, де, задерши голову, я міг розглядати величезні напівголі кам'яні фігури в дивних, теж кам'яних, капелюхах. Ці фігури нерухомо виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, інша тримала розкриту книгу, оперши її об коліно. Постійне задирання голови було болісним, тому в основному я розглядав батька, що крокував поруч, приблизно на рівні коліна - трохи вище. Одного разу я помітив на батькові не звичайні його черевики зі шнурками, а якісь зовсім мені незнайомі, гладкі, без сліду застібок. Зникли і його гамаші, з якими він не розлучався. "Звідки в тебе такі черевики?" - Здивовано запитав я, і тоді з висоти пролунав чужий голос: "О це сміливець!"

Це був зовсім не батько, а якісь чужий пан, до якого я не знати як пристав; батько йшов за кілька кроків позаду.

Я перелякався. Видно, це було не дуже приємне переживання, коли я його так добре запам'ятав.

Єзуїтський сад був не дуже великий, але все одно одного разу я в ньому заблукав; проте це трапилося так давно і я був такий маленький, що, власне, це навіть не мій спогад; мені просто про це розповідали. В кущах - здається, в ліщині, тому що гілки були червоні, - стояла величезна діжка з водою; потому, мабуть, років тридцять я переніс її в оповідання "Сад пітьми". Правду кажучи, Єзуїтський сад не був таким уже привабливим. Інша справа Стрийський парк. Там було озерце у формі вісімки, а по правій стороні йшла алейка, що вела на край світу. Чому я так вважав, не знаю. Може, тому, що ми ніколи туди не ходили, може, мені хтось щось так сказав. Але, мабуть, я все-таки вигадав це сам і навіть досить довго схильний був у це вірити. У Стрийського парку були, принаймні, дві пам'ятки: заплутана топографія і чудове сусідство виставкового району Східного ярмарку. Взимку і влітку над нею височіла вежа Бачевського, чотирикутна, вся обкладена рядами закоркованих різнокольорових пляшок. Мене завжди цікавило: чи був у пляшках справжній лікер або тільки кольорова вода? Але цього не знав ніхто.

У Стрийський парк ми зазвичай їздили на дрожках, а в Єзуїтський сад просто йшли пішки. А шкода, тому що проїжджа частина площі перед університетом була викладена спеціальною бруківкою - дерев'яною, - і кінські копита, б'ючи по ній, висікали особливий звук, наче під бруківкою ховався якійсь величезний порожній простір. Це не означає, що настільки близькі прогулянки не давали мені задоволення.

Біля входу в сад сидів чоловік з "колесом щастя". Мені кілька разів вдавалося виграти жерстяні портсигари з жовтуватими гумками для утримання цигарок. Але здебільшого діставалися лише двосторонні кишенькові дзеркальця. Там же стояли лотки з морозивом, яке мені заборонено було їсти. А потім, коли я трохи підріс, я там іноді зустрічав Анюсю. Старенька трохи вища за мене ростом, в дротяних окулярах, з кошиком кренделів, колись вона була моєю першою вихователькою. Кренделі поменше йшли по п'ять грошів за пару, і ці я вважав за кращі, ті ж, що товстіші, коштували п'ять грошів штука. Десять грошів називали "шустак" - це була солідна сума.

Додому з саду повертались або навпростець, або окружною дорогою через пляц Смольки. Це робилося для того, щоб в крамниці Оренштейна купити фруктів, а то і вишневий компот в бляшаній банці, який вважався рідкісним делікатесом. У вітрині завжди підносилася піраміда рум'яних яблук, мандаринів і бананів з овальною етикеткою, забезпеченою написом "Fyffes". Слово це я запам'ятав, але що воно означало, не знаю досі. Трохи далі, там, де починалася Яґеллонська вулиця, знаходилося кіно "Марисенька". Я його страшенно не любив, тому що ходив туди з матір'ю, коли, мені думається, вона не знала, що зі мною робити. Того, що відбувалося на екрані, я не розумів і нудьгував страшно. Часом закінчувалося тим, що потихеньку крадькома я сповзав зі стільця на підлогу і приймався рачки досліджувати околиці, повзаючи між ногами людей, але і це теж скоро набридало. Тому доводилося чекати, поки фільм скінчиться. Пани і пані на екрані беззвучно відкривали і закривали роти, і все це дійство супроводжувалося музикою. Спочатку фортепіанною, пізніше, здається, з грамофонних платівок.

Так, так, значить, ми поверталися додому. З площі Смольки, посередині якої височіла його кам'яна персона, треба було йти нецікавою вулицею Подлевською, а потім маленькими вуличках Шопена і Монюшка (Гребінки), де сильний запах кави з курилки свідчив про те, що от-от з'явиться наш будинок.

За похмурими і важкими залізними воротами починалися кам'яні сходи. Чорними сходами до кухні ходити не годилося. Вони були спіральні, дуже круті і видавали глухий жерстяний звук. Мене туди весь час щось тягнуло, але, здається, у подвір'ї, через яке спочатку треба було пройти, жили щури. Одного разу такий щур навіть з'явився у нас на кухні; у той час мені було вже років, мабуть, десять, а може, і одинадцять. Щур був страшний. Коли я рушив на нього з кочергою, він стрибнув мені на груди; я втік і його подальша доля мені не відома.

....................

З визначних пам'яток і монументів Львова в той період мою увагу прикувала кондитерська Залевського на Академічній вулиці. Мабуть, у мене був непоганий смак, тому що відтоді я справді ніде не бачив кондитерських вітрин, зроблених з таким розмахом. Власне, це була не вітрина, а сцена, вставлена в металеві рами, на якій кілька разів на рік змінювали декорацію, що утворить тло для гігантських статуй і алегоричних композицій з марципану. Які то великі натуралісти, а може, Рубенс втілювали в марципанові з'яви свої мрії, а вже перед Різдвом і Великоднем за склом творилися закуті в мигдальну масу і какао чудеса. Цукрові Миколаї правували упряжами, а з їхніх мішків лилися водопади солодощів: на глазурованих тарілках спочивали шинка і заливна риба - теж марципанові, з кремовими прикрасами; причому ці мої знання не мають суто теоретичного характеру. Навіть скибочки цитрини, що просвічують з під желе, були досягненнями кондитерського мистецтва. Я пам'ятаю стада рожевих свинок з шоколадними очками, всі мислимі різновиди плодів, гриби, копченина, рослини, якісь лісові нетрі й просіки. Складалося враження, що Залевський міг би повторити в цукрі й шоколаді весь космос, сонцю додати лущеного мигдалю, а зіркам - глазурного блиску; щоразу в новому сезоні цей майстер майстрів примудрявся пронизати мою душу, голодну, неспокійну, ще зовсім довірливу, з іншого боку, заповнити мене багатозначністю своїх марципанових скульптур, фортами білого шоколаду, Везувіями тортів, що вивергали збиті вершки, в яких, немов вулканічні бомби, літали заморожені фрукти. Пряники Залевського коштували 25 грошів - чималу суму, якщо врахувати, що більша булка коштувала 5 грошів, лимон близько десяти, - але, мабуть, треба було платити за його панорами, за солодку освітлену баталістику, хто зна, чи поступалася вона Рацлавицькій панорамі.

Була на Академічній ще й інша кондитерська, твори якої більше говорили шлунку, ніж оку. З нею пов'язані не найвеселіші з моїх спогадів. Так, наприклад, одного разу брат батька дядько Фрідерік віз мене на двокінних дрожках нібито заради невинної мети, святково вбраного в білий мереживний комірець, а скінчилася ця поїздка у зубного лікаря, який вирвав мені молочного зуба. Потім ми поверталися – я заплаканий, із запльованим, забрудненим кров'ю мереживом, - і дядько намагався улестити мій праведний гнів, викликаний його віроломством, у згаданій вже кондитерській фісташковим морозивом. Здається, батько не зважився бути присутнім при несамовитому акті "зубодрання" і тому тоді не пішов з нами до лікаря.

У пасажі Міколяша був інший кондитерський магазин, точніше - магазинчик, з італійським морозивом, де вже значно пізніше Стефан, мій брат по тітці, хлопчина страшно великий, викликав мене на підступні поєдинки: ми їли морозиво, а платити повинен був той, хто програє і з'їсть менше. Стефан мав феноменальну місткість; я пам'ятаю повернення з цього місця, пам'ятаю, як йшов пасажем, вкритим зверху матовими скляними плитками, і крокував, немов палицю проковтнув, бо шлунок мій перетворився на щось, схоже на ваніліновий холодильник.

На початку Академічної, недалеко від готелю Жоржа, був інший, вже не цукерковий, але теж дуже важливий магазин Клафтена з іграшками. Я нічого не можу сказати ні про його вітрини, ні про внутрішнє оформленні, тому що місце це, для мене святе, забирало у мене дар спостережливості і я наближався туди в ніжній млості, з прискореним биттям серця, відчуваючи, якого випробування зараз зазнає моя не здатна до вибору ненаситність. Там мені купували спокусливо важкі плоскі коробочки з олов'яними солдатиками, гарматки, що заряджаються горохом, дерев'яні фортеці, дзиґи, пугачі, що стріляють корками, але ніколи не купували ніяких пістолетів або спорядження до них; те й інше було заборонено.

Спочатку переклав ще один абзац з описом страшного випадку з "людиною-мухою", яка здіймалася на стіни будинків за допомогою гачка для взуття, впала і розбилася у самому центрі на колишній вулиці Легіонів, але передумав – не хотілося завершувати довгу цитату з майстерним описом дитячих кондитерсько-іграшкових мрій трагічною сценою. Готуючи матеріал до публікації, пройшовся з фотоапаратом дитячими маршрутами Лема, зняв його колишній будинок, школу, в який він вчився, та вулиці, якими гуляв з батьком. Кілька років тому у справах побував у будинку Лема, якщо не помиляюся – навіть у колишній квартирі. Тоді там жив міліціонер. Але зараз уточнювати не захотів, якщо пам'ятаю правильно, то він вже, напевно, полковник, навіщо мені проблеми?

Можливо, хтось із поляків прочитає цей текст, і тоді вони повісять нам на цьому будинку якусь табличку, яка буде наочним підтвердженням того, що ми пам'ятаємо. А поки що пригадайте пронизливу фінальну сцену "Соляріса" геніального А.Тарковського з Д.Баніонісом і М.Гриньком.

Є що пригадати, на що подивитися і що послухати.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Тор16-06-2010 09:22

В оповідінні "Воспоминания о..." Лем оповідає про злочини бандерівців. Майже всіх його друзів знищили українські націоналісти

Mankurt12-06-2010 10:04

Шановний аі, перед початком дискусій бажано навчитися розставляти коми, щоби не робити з Хвильового комуністичного діяча. :)

Згадані Вами вулиці з'явилися у Львові у 40-50-ті роки, тобто названі комуністами, нічого більше я не хотів сказати. Праведний гнів доцільніше скерувати в бік Вашої вчительки орфографії і пунктуації. Певно, якась нездала була…:))

аі до Манкурта11-06-2010 23:28

а відколи це художник Сергій Васильківський, чи актор і драматург Марко Кропивницький, я вже на кажу про видатного мовознавця Потебню стали комуністичними назвами. А Хвильовий, що був комуністичним діячем? Він був видатним українським письменником насамперед. А от у Харкові де він жив і похований, вулиці його імені немає. І не лише його. Зате є проспект Леніна, 50 років ВЛКСМ, Фрунзе тощо. От про що йдеться.Я розумію, що Манкурт у Харкові не був і поняття про це місто не має, як і про його культурну спадщину. Бо чого бто писати такі дурниці...

Mankurt10-06-2010 22:16

Цілком слушне зауваження на адресу харків'ян.

Але звернув увагу на, як казав один знайомий - "постанівку питання": "Купа видатних харківян не має своїх вулиць у рідному місті, зате комуністичних назв море." Тобто протиставлення людей з ідеологією. Причому три з наведених чотирьох харківських назв львівських вулиць є комуністичними назвами. Цікаво… :))

ai do Andrija Z Charkova10-06-2010 21:36

Андрію, звичайно, прикро, що у Львові немає вулиці Станіслава Лема, як і музея. Зате у Львові є купа вулиць на честь знаменитих харківян: Васильківського, Хвильового, Копивницького, Потебні і багатьох інших. А от у Харкові вулиця на якій жив видатний історик Дмитро Багалій називається Фрунзе і так далі.Купа видатних харківян не має своїх вулиць у рідному місті, зате комуністичних назв море.