1 грудня 2009 року. – Київ, вул. Івана Мазепи, 21, корпус 19. – Головна рада Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.
– Ольго Миколаївно, щоразу, коли заходить розмова про Ваші роботи, виникає порівняння з сюжетами Марії Примаченко. Ви й самі неодноразово казали, що це був чи не найсильніший для Вас творчий стимул. Та чи не втомлює отаке безкінечне порівнювання? Чи не гальмує воно Вашу власну індивідуальність?
– Я вже, мабуть, більше десяти років не відтворюю образи Марії Примаченко. Починала я, дійсно, з цього: біля двох десятиліть тому мене вразив її світ і займатися керамікою я почала саме з її робіт. Побачивши ці образи на папері, захотілося зробити їх в об’ємі – це були такі маленькі «звірі Марії Примаченко», всім вони страшенно подобалися, всі хотіли їх мати і робила я їх довго. Однак поступово відірвалася і почала створювати свій власний світ.
– Тобто, цей імідж поступово відходить в минуле?
– Відходить. Він уже відіграв свою величезну роль у моїй долі і моїй творчості. Я давно вже не роблю таких робіт і навіть вважаю, що не вправі їх зараз тиражувати. Я з них починала, але коли зайнялася керамікою серйозно, мені стало важко відтворювати ці образи. Я не знаю, чим це пояснити, але мені дуже важко зараз робити роботу «за Примаченко».
– Може, тому, що це своєрідна праця «на замовлення»? Нехай, не зовнішнє, нехай, внутрішнє, але замовлення. Ви обмежені певними рамками класичного образу відомого майстра. А Вам, мабуть, тепер цікавіше робити своє.
– І цікавіше, і легше. Мої образи виникають спонтанно, я не задаю їх собі.
– Дуже цікаві назви Ваших робіт. Вони не просто фіксують зображувану натуру, а подають цілі сюжети, нерідко дуже динамічні. Скажімо, «Літній день з рудим песиком» – зі шматочка розписаної глини постає ціла історія, справжнє оповідання.
– А так дуже цікаво робити.
«Літній день з рудим песиком».
– Отже, це вже усталена манера?
– Так, тому, що мені це цікаво. Я відірвалася від Марії Примаченко – велетенського світу абсолютно геніальної людини – лише тому, що цей світ інший. А я вже існую в новому світі, у своєму. Я створюю якісно інші серії робіт. Скажімо, є у мене серія «Городні звірі», де образи звичайних городніх рослин стають одухотвореними, ніби зооморфними такими…
– І жодного буквально-натуралістичного. Кожен Ваш гарбуз, кожна Ваша корівка є нагромадженням якихось додаткових смислів і значень.
– Так. Тут багато чого йде інтуїтивного. І, крім того, я дещо ж знаю про нашу культуру, люблю і вивчаю її. А те, що знаєш і любиш, переходить через твою душу, через очі, руки і потім втілюється. А як же без цього? Я ж не викреслю цього багажу зі своєї свідомості.
У фас ця дивовижна фігурка нагадує серйозного зеленокосого сфінкса.
У профіль серйозність вмить випаровується.
– Багато років Ви віддали педагогічній діяльності, працювали з учнями Черкаського художньо-технічного коледжу. Ви й досі викладаєте?
– Ні, я вже п’ять років, як завершила педагогічну кар’єру.
– І зараз працюєте тільки творчо?
– Тільки творчо, але й те, що я зараз роблю, теж свого роду педагогіка. Лише на іншому рівні.
– В цьому сумнівів немає. Але формально Ви працюєте вдома?
– Працюю вдома.
– Але ж, окрім суто творчого боку справи, існують ще й технічні і технологічні труднощі, неминучі для будь-якого кераміста. Роботи потрібно десь сушити, обпалювати… І все це у звичайній міській квартирі?
– Площа моєї квартири дозволяє це робити, моя майстерня вдома і всі необхідні умови є. Я подумала, що це значно вигідніше, ніж десь приміщення наймати. Сюди й люди до мене приходять, тут і обпал, і розпис, і спілкування.
– А рідні Ваші як переносять сусідство з виробничим майданчиком?
– Все ж заняття мистецтвом це не зовсім виробництво. У мене немає «потоку»: за місяць я можу зробити, скажімо, робіт двадцять.
– І практично не повторюєтеся?
– Практично ні. Хоча, коли є якась потреба, можу повторити…
– Але вона буде не «дзеркальна»?
– Ні, абсолютно не «дзеркальна».
– І якісь деталі змінюватимуться?
– Звичайно. Кольори, деталі якісь, елементи розпису обов’язково будуть іншими. І мої рідні мені допомагають в цьому, жодних заперечень з боку чоловіка й доньки не було ніколи.
«Українська красуня».
– Не можу не поцікавитися: всі три роботи, які Ви передали для конкурсу «Відлуння віків», зображують птахів. Це випадковість?
– З переданих для конкурсу робіт дві зображають танцюристів на весіллі – «Українська красуня» і «Журавочка танцює». Це персонажі великої серії під загальною назвою «Пташине весілля». Серія постійно змінюється, поповнюється новими персонажами. Вони навіть композиційно, якщо Ви помітили, об’єднані в таку пару. А третя робота зображає морську (навіть – заморську!) птаху, досить фантазійну…
– Жар-птиця.
– Синій птах такий. Може, гість на цьому весіллі… Вона більш така показна і могла б бути нагородою Вашому найпершому переможцю.
«Морська красуня».
– Цікаво, а є у Вас учні, послідовники?
– Серед дітей, з якими я займалася, таких послідовників немає. Я думаю, і бути їх не може, бо кожен у мистецтві йде своїм шляхом. Бути послідовником – невдячна річ, от я була послідовником Марії Примаченко і врешті-решт відірвалася і відчула себе самодостатньою.
– Ваші ж технології самі по собі не унікальні?
– Ні, звичайно. У техніці виконання секретів жодних немає. Ліплення, кераміка, розпис темперними фарбами.
– Головне тут авторський момент, авторська жилка в сюжеті.
– Як я бачу світ і втілюю його в своїх образах – так кожна людина по-своєму бачить. Відтворити точнісінько так їх не зможе ніхто. Навіть моя дитина.
«Журавочка танцює».
Журавочкин хвіст (він же свистунець).
– Але тим не менш, бодай найзагальніші аналоги Вашій творчій манері є у сучасному українському мистецтві?
– Я не мистецтвознавець, з мистецтвознавчого боку роботи свої не аналізувала і ніхто їх ще не аналізував. Але відчуваю я це так: свого часу я починала з народної іграшки і форма, яку я зараз втілюю, йде саме звідти. А от розпис (до якого я дедалі більше тяжію) вже тільки мій, складний і стає все складнішим і складнішим. Можуть бути якісь асоціації з Примаченко, з Собачкою-Шостак, але це вже моє, власне.
Назвати народною іграшкою мої роботи не можна ніяк. Це іграшка авторська, але побудована на якихось традиціях народної керамічної пластики і народного розпису. Але роблю я так несвідомо, не за теоретичними схемами.
– У Вас вже було сім персональних виставок, Ви учасник різноманітних мистецьких заходів, а чи є Ваші твори у постійних експозиціях? У музеях, передовсім?
– У черкаських музеях є мої роботи. І Музей народної архітектури і побуту України закупив одну колекцію.
– А спеціалізованих музеїв іграшки у нас немає?
– Справжнього музею іграшки у нас поки немає. Коли буде, тоді, можливо, й роботи мої там будуть. Поки лише на Кловському узвозі в Києві діє невеличкий експериментальний музей.
– А загалом, ні в кого з музейників не виникала ідея створити постійну експозицію Ваших робіт – нехай навіть у неспеціалізованому, регіональному музеї? От Ви говорите «така серія», «сяка серія», але ж її персонажі поступово розпродуються, даруються і порушується цілісність збірки. Та й висмикнуті поодинці роботи не дають уявлення про загальний задум. Те саме «Пташине весілля» є у Вас в голові, але більше ніхто не може його подивитися повністю. Лише окремими якимись фрагментами.
– У Черкасах у постійній експозиції мої роботи є, але, знову ж таки, не серією. А от стосовно Вашої ідеї, то, мабуть, дійсно – варто було б про це подумати. Хоча серія ніколи вичерпною не буває, постійно поповнюється новими персонажами.
– У 2002-му році в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» (яке, власне, і відкрило Вас для широкого кола шанувальників) Ви говорили, що робіт своїх не підписуєте. А як зараз?
– Тепер підписую.
– Тоді ж Ви мріяли про каталог своїх робіт.
– Каталогу в мене ще немає. Я зберігаю біля тисячі цифрових фото своїх іграшок і найближчим часом збираюся створити власний сайт, де все це буде у вільному доступі.
– Отже, будемо колегами по Інтернету. Однак, заради справедливості, Ваші роботи об’ємні і жодна фотографія всю їхню красу не передасть.
– Не передасть. Але побачимо, як воно буде…
«Ревнув віл на сто гір, на тисячу городів».
На спині вола – грім-дракон.
– Наприклад, ось фантастичний синьо-сизий бик з сяючими вогняними очима. Коли дивишся в ті очі, мимоволі випускаєш з поля зору казкового дракона, що розпластався на биковій спині.
– Це твір з серії «Стародавні загадки». Називається «Ревнув віл на сто гір, на тисячу городів». А відгадка – «Грім».
– В Українському товаристві охорони пам’яток зберігається одна з ранніх Ваших робіт. Така собі чарівна розписана корівка...
– …яка зветься «Білий день».
– А чому «Білий день»?
– А тому, що вона також із серії «Стародавні загадки». Бик, корова – дуже сакральні для української культури, народного мистецтва образи. У мене була пара виробів на спільний сюжет: темний і світлий персонажі. Загадка ж звучить «Чорна корова весь світ зборола, білий віл всіх підвів». Відгадка – «Темна ніч і білий день». Саме тут Ви бачите втілення дня.
«Білий день».
– Це рання Ваша робота?
– Так, одна з ранніх. Я вже дуже змінилася відтоді.
– Скажу відверто, ми не розгадали Вашої загадки. Але як мистецький твір наша корівка, яка несподівано виявилася білим волом, нам дуже і дуже подобається. Ваші роботи, навіть цілком мінорні за задумом, неодмінно створюють відчуття святковості, милують око і піднімають настрій. Причому, навіть поєднання кричущих кольорів чомусь не викликає відторгнення. Як це Вам вдається?
– З кольором яскравим, тим більше, з поєднанням яскравих кольорів, працювати важче, ніж з монохромною гамою. А як це вдається… Якось відчувається, само собою виходить.
Загалом, нашому народному мистецтву такі яскраві фарби притаманні. Така насичена радісна гама. Візьміть хоча б ту саму Марію Примаченко…
Розмову вів Іван ДИВНИЙ
P.S. Ольга Миколаївна може виготовити спеціально для вас неповторно-есклюзивну керамічну іграшку. Домовляйтеся:
0-472-73-47-04
0-98-427-64-88