Ти – патріот, ти стояв на Майдані, Та не патріоти ті «лідери» ср…ні, Що через посади пересварились… Та свобода не вмерла, бо МИ – не змирились! (Дмитро Сінченко)

Країна обрала нового Президента. Я не називатиму його прізвища, поки не відбудеться інавгурації. Не хочу зхибити… Сьогодні можна бути впевненим лише в одному – майбутнього українського керманича підтримує лише близько 12 млн. – тобто – менше чверті українців. Решта не вважає його своїм лідером. Влада не легітимна…

Якщо раніше Україна була поділена на 2 табори – помаранчевих та білоблакитних, то сьогодні можна виділити інші групи: тих, хто ще має ілюзії та надії на те, що система зміниться сама собою (вони прийшли на вибори і підтримали одного з кандидатів), і тих, хто відмовляється жити за її правилами (вони не підтримали жодного з «двох зол» або просто не пішли голосувати). І тому сьогодні не може бути мови про новий Майдан, який збираються організовувати обоє кандидати. Їх не підтримають навіть їхні виборці.

П’ять років тому українці повстали проти спроб змінити їхнє волевиявлення, і відстояли свої права. В холодну пору року українські громадяни вийшли на вулиці і об’єднались заради спільної мети. Не можливо передати словами тих світлих почуттів взаємодопомоги, братерства, радості, які переповнювали душі учасників «революції». Я, як і мільйони українців, був безпосереднім учасником тих подій. Я не стояв на сцені, не голосував у сесійній залі Верховної Ради, однак також зіграв свою роль в організації акцій громадянської непокори.

Ця тема не залишає мене байдужим, і мені приємно згадати про ті часи і про свою участь у загальній справі. І що ми бачимо сьогодні? Ті, хто п’ять років тому стояв на великій сцені Майдану, сьогодні розбрелись по своїх невеличких «тусовках» у ворожі табори. І зустрічаються члени цих «таборів» лише на телевізійних «Свободах» - для того, аби облити один одного брудом і довести, що він менше «зрадив Майдан», ніж його опонент. Але ж зрадили вони всі. Всі, хто опинився при владі, і продовжив справу попередників (Кучми та Кравчука). Та чи могли вони зробити інакше? Вони пробудили в душах українців національну свідомість, однак ніхто не знав, що з нею далі робити. Думаючи стандартними штампами, всі бачили проблеми, та ніхто не намагався зрозуміти причини. І сьогодні не намагаються. Вони виконали свою місію, і повинні або почати мислити глобальніше, або піти назавжди.

Розчарування – це саме те відчуття, яке притаманне більшості «маленьких українців», які брали участь у цій революції. Чому вони його відчувають? Бо політики, що прийшли до влади на хвилі народного протесту, не виправдали очікувань народу? Тому, що через свої меркантильні інтереси «помаранчеві» лідери посварились і не змогли разом здійснити свої обіцянки? Я вважаю, що насправді вся справа у лінощах, халатності та наївності. Адже наївно думати, що «лідери майдану» – це якісь унікальні ідеальні істоти – янголи, які не мають власних «меркантильних інтересів», і тому вони служитимуть виключно нам – своїм виборцям, прекрасному українському народу, який подарував їм владу. Наївно думати, що в системі, невід’ємною складовою частиною якої є корупція (а без неї українська владна система просто не існуватиме), людина (навіть якщо її руки «ніколи не крали») не спокуситься на те, щоб почати красти разом з усіма (бо інакше відбудеться «відторгнення» - тебе викинуть ті, хто вже спокусився). В західному суспільстві існує на генетичному рівні страх перед Богом, який католицька церква привила людям інквізицією. В пострадянських країнах існував страх перед репресивною машиною тоталітарної системи. Зникла система – зник і об’єкт страху. Механізму створення відповідальності влади перед народом не було запропоновано. І в цьому криється халатність українця. Адже не можливо вимагати відповідальності від безвідповідальної системи. А лінощі – в тому, що ніхто цього механізму не шукав. Зробили «революцію», і роз’їхались по-домам, сподіваючись, що все буде зроблено кимось. А нам для цього вже не потрібно докладати зусиль.

Маємо визнати – справу не було доведено до кінця, тому вимагати чогось від цих «лідерів» – немає сенсу. І все ж, я ніколи не розчаровувався в «Помаранчевій революції». Бо я ніколи не був зачарованим. Якби мене запитали, чи пішов би я на Майдан у далекому 2004-му, знаючи, чим це обернеться для нас сьогодні, я не роздумуючи відповів би: «Так!». Я ніколи не мав ілюзій. Мої очікування виправдались – Україна справді наблизилась до реалізації свого потенціалу. Український народ довів, що від нього дійсно багато залежить. Ми піднялись на голову вище у своєму розвитку. Як би дивно це не виглядало, але найголовніший наш здобуток – різке загострення всіх хронічних недуг державного організму. Загострення – це вже ознака одужання. Вони були і раніше, але у прихованій формі. Ми побачили систему у всій «красі». Ми зрозуміли, що вона неправильна. Ми задумались, як зробити так, щоб її виправити. І ми побачили, що зможемо це зробити. Свобода слова дозволила нам відкрито говорити. Чим більше неконтрольованої інформації потрапляє у простір – тим більше джерел та матеріалів для аналізу отримують думаючі люди.

Відкриті переломи лікуються легко і швидко. Влада у Східній цивілізації насильно закриває очі та вуха своїм громадянам, щоб вони не бачили недоліків державної системи. Люди ж Західної – самі закривають очі на ці недоліки, адже їм так зручніше. Вони ситі і задоволені життям, їх цікавлять виключно дріб`язкові питання. Інтерес до глибокого аналізу вони рідко виявляють. Натомість ми, на відміну від «заходу», голодні , і голод змушує нас думати. «Голь на видумку багата…». І, на відміну від «сходу», ми маємо над чим думати… Помаранчева революція – це диво. Ми стаємо свідками великих змін. І їх центр знаходиться в Україні.