Аргументована розмова про значущі суспільні орієнтири не лише назріла, а й, на тлі приватних перемовин «про своє» поодиноких партійних ватажків країни, стає вкрай необхідною. Втім, для такого обговорення потрібен якийсь новий ракурс. Не можна сказати, що його не шукають. Однак чим більше наговорюється слів, тим менше надії, що віз назрілих реформ буде зрушено з місця хоча б новим парламентським скликанням. Річ у тому, що для зміни погляду, крім слів та понять, потрібно інше місце сидіння, нова точка опору. Її ніде шукати, крім як у самому суспільстві. Забуте громадянське суспільство Ейфорія щодо громадянського суспільства, яке, як гучно заявляли політики-переможці після народного тріумфу 2004 року, нарешті народилося в країні й перемогло у помаранчевій революції, досить швидко зійшла нанівець. Якщо бодай побіжно згадати післяреволюційний дискурс провідних політиків, у ньому немає місця розмові про громадянське суспільство. Тут ми знайдемо «мою націю», «мій народ» — звернення, що втратили після скандалу з «любими друзями» займенник «мій». Або надибаємо самоочевидну апеляцію до всіх, заради кого варто боротися за справедливість та кому ось-ось краще житиметься. У кращому разі, це може бути наказне масове створення «громадських колегій» для «залучення громадськості до проведення консультацій з питань формування та реалізації державної політики». Після напівформального проведення у 2005 році згасла інша перспективна ініціатива — залучення широкої спільноти до діалогу з президентською владою під назвою «Президентські слухання». Другий післяпомаранчевий уряд взагалі вихолостив смисл громадських колегій, ухваливши постанову, яка давала право керівникам відповідних органів влади на власний розсуд формувати з громадян такі дорадчі органи. Добрі наміри створити щось демократично-громадське, наприклад «Стратегічну раду з дер­жавної політики при Президенті України» (2005 р.) або таку саму «Громадську раду» (2007 р.), вимостили шлях до номенклатурної компрометації самої ідеї громадських дорадчих органів. Врешті-решт, нова «демократична» влада, яка, згідно із власними мантрами про громадянське суспільство, мала б дякувати йому за саме своє існування, за два роки керівництва країною нічого реального не зробила для системних змін у цій сфері суспільства. Піднесення від мирної революції заради демократичної заміни явно корумпованого і, сказати б, не національно орієнтованого режиму швидко охопило і тверезих західних вчених. На одному з міжнародних заходів у 2005 році, на якому був присутній і автор цих рядків, відомий українцям теоретик громадянського суспільства Томас Карозерс прямо ствержував, що помаранчева революція є революцією громадянського суспільства. Тоді як на цьому тлі зрозуміти, чому наші політики забули про нього і на словах, і у своїх державних справах?