У далекому 1945-му Ніна Степанівна Сюйва із села Городниця Млинівського району втекла з остарбайтерського полону й два місяці пішки йшла додому з Німеччини. Коли ступила на рідне подвір’я, впала на землю знесилена, вбита горем, бо від хати залишилося одне згарище. Гітлерівці спалили оселю, а в ній — і батька.Хоч як дивно, але відправка до Німеччини у 1943 році врятувала Ніні Степанівні життя. Тільки-но із Городниці від’їхав вантажний автомобіль із схопленими бранцями, як до села навідалися поліцаї, почали нишпорити по хатах. Вони шукали двох сміливців, котрі обстріляли німецьку колону, що прямувала по центральному шляху із Луцька на Дубно. Замаскувавшись у придорожній пшениці і підпустивши ворога на достатню відстань, червоноармійці випустили кілька затяжних кулеметних черг, а потім, на подив спантеличеним чужинцям, — як у воду канули. Двічі прочісували есесівці пшеничний лан — і все марно. Змиритися із таким, як самі заявляли, нечуваним нахабством німці не могли. Від того обстрілу серед їхніх піхотинців — кілька вбитих та більше десятка поранених.
...Ніна Степанівна виразно пам’ятає, як після першого дня облави батько наказав родині ночувати не в хаті, а у клуні. Боявся, що поліцаї можуть підпалити будинок. Страху додавала ще й недавня трагедія у сусідньому Малині, де у вогні загинуло сім сотень людей. Сам він не спав усю ніч. А вранці, тільки-но вийшов на подвір’я, одразу метнувся назад — до клуні:
— Діти, нас оточують. Треба скоріше втікати!
Не вдалося. Облавники перекрили усі виходи. Зігнали натовп, винесли лопати і наказали бранцям шикуватися в колону. Зчинилася неймовірна паніка. Ніхто першим не хотів ставати в колону, боячись, що змусять копати могилу. Тоді у хід пішли кийки, приклади. Поліцаї лупцювали усіх підряд, незважаючи, чи то жінка, чи дитина. Ніна Степанівна Сюйва каже, що тоді воля до життя була сильнішою від болю. Людей били по-звірячому, а вони так і не стали в колону. Це тривало довго, а потім облавники почали «сортування». Кількох стариків відпустили. Щоправда, при цьому наказали розповідати про пережите кожному зустрічному, мовляв, подібна кара чекатиме на всіх, хто підніме руку на німецького солдата.
Вибраних хлопців та дівчат посадили у кузов вантажівки, повезли на залізничну станцію Дубна, де формувався ешелон остарбайтерів. У цю групу потрапила й Ніна. Батько махав їй кепкою на прощання, аж поки машина не сховалася за обрієм. Думками линув за дочкою, а дівчина, навпаки, бажала, щоб батьківське серце витримало усі знущання. Бо до кого пригорнешся, коли, дасть Бог, війна закінчиться. Мами тоді уже на білому світі не було. До війни вона працювала у сільраді. Отож, коли прийшли німці, її прізвище відразу потрапило у «чорний» список. Потім забрали на допит. Родині сказали, що відправили бідолаху до Німеччини, а насправді — розстріляли у лісі. Не одну, із сином. Мати спочатку просила, щоб хоч дитину залишили живою. Обнімала хлопця, затуляла собою. Але не вблагала поліцаїв. Убієнних кинули в яму, засипали зверху листям, прикрили гіллям. Пізніше очевидці підказали Ніні, де шукати маму і брата, щоб поховати по-людськи...
Пережито було багато. А тут ще й ота клята праця на окупанта. Втім, дівчині засіла в голові думка, як втекти від господаря-німця. Така нагода трапилася наприкінці війни. Транспорту дівчина, як і інші бранки, боялалася. А пішки — хоч довше, зате спокійніше. Їх ішло кілька дівчат і один дядько-східняк. Не просто йшли — за наказом одного радянського начальника довелося гнати із Німеччини стадо корів — поближче до польського кордону. Мороки, звичайно, вистачало, зате мали молоко і сметану — не голодували.
Коли зайшла в Городницю, серце обімліло від побаченого. Шукала поглядом церкву, котра раніше виднілася навіть за десять кілометрів, — не знайшла. І багатьох осель не впізнала — від них залишилися лише згарища. Як і від рідної хати... Ось тоді й дізналася Ніна про пережите Городницею — 14 липня 1943 року німці спалили село. Більше двох десятків її мешканців зустріли тоді свою смерть: хто в палаючій церкві, хто в охоплених полум’ям клунях... Серед них був і Нінин батько.
Як пам’ять про нього залишилася швейна машина, яку господар встиг закопати у схованку ще до облави, а то її забрали б разом із коровою, свинями, курми та іншим добром. Відкопавши її, Ніна Степанівна шиттям почала заробляти на хліб насущний.
...А найбільшим життєвим набутком для неї і, звісно, для чоловіка стали два сини, дві невістки, майже два десятка внуків та правнуків.
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
На знімках: Ніна Степанівна Сюйва з правнуком Іванком; на цьому знімку, що зберігся у Ніни Степанівни, сім’я, де вона зростала, востаннє разом: тато, мама і двоє дочок (1941 р.).
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА та із сімейного альбому Н. Сюйви.