СМОЛОСКИП

Відомо, що «Вальдшнепи» Хвильового, а точніше, їхня перша частина, що дійшла до нас, присвячена літературній і політичній дискусії кінця 20-х рр. ХХ ст. Минуло тридцять років, Артем Сокіл замислився над продовженням цих «птахів» і переніс події в Харків шістдесятих. Тут уже маємо нащадків героїв Хвильового: Аглая, професор Вовчик, його дружина тьотя Клава та їхні діти. Цей твір свідомо написано стилем «романтика вітаїзму», щоб актуалізувати саму згадку про цю постать, про твір, який на той час був майже забутий, а сьогодні знову змушує нас про нього дискутувати. Так склалося, що Миколу Хвильового частіше асоціюють навіть не стільки з його полемічною публіцистикою та «Синіми етюдами», скільки саме з «Вальдшнепами». Можливо, у них дійсно є щось таке, чого ми ще  за своєю короткозорістю не змогли відчитати, а може, справа і в таємничості долі цього роману, який „розчинився” в спецлужбах. Тому письменницька спроба Артема Сокола повертає до інтерпретації Хвильового, щоправда, вже часопросторової.

Отже, «Аглая» у нововиданій книзі  ділить дах із сусідом-романом «Вальдшнепи» і є важливою як новий жанр в українській літературі, як документ доби шістдесятих – така собі історія «як могло б бути», а також, як зазначив Ростислав Семків, дає підставу ще й ще подискутувати про роман Хвильового. Безперечно, така з’ява одразу викликала відгуки. Так, Михайло Наєнко у своєму листі зазначив, що це не перше освоєння, бо нібито вже було дописування Франкового «Борислава». Натомість Василь Голобородько акцентує, що така спроба дуже важлива, і висуває припущення, мовляв, це твір навіть не так про шістдесяті, як «про наші дні». На перезентації було чимало й інших бачень і трактувань.

Наприклад, Олександр Вешелені у своєму виступі  зазначив, що головна проблема, яку актуалізує «Аглая», – безідейність, неможливість знайти адекватну нашій країні й часові ідею. Майже погодилася з ним Юлія Ших, студентка соціології Львівського університету. Вона сказала, що «Аглая» є маркером кризи символічних ресурсів націєтворення, а також свідченням того, як українці не знають, що їм робити зі спадком минулого. Василь Пастушина звернув увагу на головний, на його думку, недолік книги – своєрідне уповільнення розвитку сюжету, порівняно з „Вальдшнепами”. Натомість йому сподобалося те, як автор зумів надати символічності різним образам. Андрій Бахтаров назвав „Аглаю” твором „генно-модифікованого” жанру та назвав одним з найсильніших моментів повісті відтворення атмосфери шістдесятих років. Він же переповів одну з версій того, яким, з розповідей Олександра Муратова, мало би бути продовження „Вальдшнепів” за задумом самого Хвильового: Вовчика, друга Дмитра Карамазова, почав шантажувати чоловік тьоті Клави – якщо він не вб’є свого друга, то компроматові на нього дадуть хід. На полюванні після відвертої розмови та бійки Вовчик таки застрелив Карамазова, його поховали як героя, а вбивця почав стрімку кар’єру.

Старші  колеги, Віталій Абліцов і Ростислав  Доценко, сконцентрувалися на біографічних моментах, розповіли декілька епізодів детективної історії самих «Вальдшнепів», виявили моторошну закономірність суїцідальності багатьох авторів, які писали про птахів-вальдшнепів. Також вони намагалися з’ясувати, хто ж усе-таки ховається під псевдонімом Артем Сокіл. І єдиний, хто міг зняти маску з автора, Осип Зинкевич, розповів лише, що він дійсно є, що живе в якомусь «нью-йоркському» селі, і, може бути, його хтось-таки колись знайде…

Говорили  також і про недостовірність  подій, неможливість назвати «Аглаю»  продовженням, а лише окремим твором, і про топонімічну невідповідність Харкова Сокола і Харкова справжнього. Так, «запорожець», на якому від Покровського собору всі вирушили до річки Лопань, яка насправді дуже близько до храму і їхати до неї зовсім не треба, став під час полеміки «притчею во язицех». Утім, деякі доповідачі, як-от Олег Коцарев, назвали такі нестиковки своєрідним стилістичним прийомом, що додає „Аглаї” химерної модерністичної яскравості.

Та  як би не сприймали полемісти книгу  Артема Сокола, маємо презентацію  спроби досі не освоєного жанру в  українській літературі, і вона здатна надихнути на такі спроби й інших.