ОЛЕКСАНДР ЗАДНІПРОВСЬКИЙ:«У ЧАС СУМ'ЯТТЯ РОЛЬ ТЕАТРУ НЕОЦІНЕННА»
У нинішньому українському театрі, певно, не знайти такого «породистого» династичного актора, як Олександр Задніпровський. Він народився в сім'ї корифеїв Задніпровського-Ткаченко. У них удома бували відомі режисери, письменники, художники, музиканти: Корнійчук, Зарудний, Скляренко, Ужвій, Бучма, Шумський, Яковченко, Ніна Матвієнко... Щоправда, це не завадило йому, закінчивши 1975 року КДІТМ імені І. Карпенка-Карого (курc Анатолія Скибенка), чесно-благородно відслужити у Радянській армії. Затим Лесь чотири роки працював у Київському театрі російської драми імені Лесі Українки.

У театр імені Івана Франка Задніпровський потрапив уже сформованим актором,— на запрошення режисера Сергія Данченка. Це сталося, коли помер батько й горезвісна проблема «сімейності» відпала сама по собі.
Народному артистові України Олександру Задніпровському пощастило серед численних етапних зіграти першорядні ролі у кращих світових п'єсах, передусім, українських, російських, британських, іспанських авторів.
Задніпровський не є завсідником тусовок, не крутиться в політичному бомонді, не помічений у дешевих телепрограмах і серіалах. Олександр Михайлович повністю зосередився на театрі. Це, по суті, єдиний організм — злиття людини і справи.
У повсякденному житті його вирізняють людяність, елегантність, порядність. Мама, народна артистка України Юлія Ткаченко, так сказала про сина: «Лесь успадкував від батька, крім зовнішності, талант, гарний голос і почуття гумору. Як і Михайло, він людина незалежна, з розвиненим почуттям власної гідності. Але характер у нього інакший — різкіший, вибуховіший, імпульсивніший. Тут він більше в мене. Син, як і я, схильний до несподіваного вчинку...».
Певно, річ у тім, що підґрунтям «несподіваних вчинків» є талант, принциповість, чесність і відповідальність. Олександр Задніпровський у часи суцільної дегероїзації виглядає героєм не тільки на сцені. Мужня хода, твердий погляд, впевнена мова, рішучі вчинки — це не зіграєш, таким треба бути насправді.
— Олександре Михайловичу, з кого і чого почався театр у Вашій родині?
— З Семена Михайловича Ткаченка і Катерини Степанівни Рій. Це мої дідусь і бабуся, які були серед фундаторів театру імені Франка. В двадцяті роки, після громадянської війни, закінчивши Театральний інститут, вони почали працювати під орудою Гната Петровича Юри. Дід — режисером, бабуся — актрисою. Це наше перше театральне покоління.
Друге покоління: батько — Михайло Олександрович Задніпровський і мати — Юлія Семенівна Ткаченко. Вони прийшли в театр у п'ятдесятому році, закінчивши після Великої Вітчизняної війни також Театральний інститут імені Карпенка-Карого. Познайомилися на вступних іспитах і не розлучалися до батькової смерті.
У 1980 році на сцені театру Франка з'явився я, тобто того ж літа після смерті батька мене запросили для продовження родової справи.
Тепер тут працює мій син Назар Задніпровський — четверте покоління. Дай Боже, щоб онук Михайло, названий на честь мого батька, теж став актором, влився в славетний колектив франківців.
Я живу сьогоднішнім життям театру, але ніколи не забуваю про минуле. Воно підживлює, загартовує, нагадує про відповідальність перед глядачами, суспільством, адже я нащадок славних предків, які вже стали, як кажуть, здобутком енциклопедій і дисертацій. Це майже сто років історії. Нашому театру виповнилося дев'яносто літ. Із них приблизно вісімдесят шість рід Ткаченків-Задніпровських присвятив праці на його сцені. А це піт, кров, сльози, щастя й талант самовідданого служіння мистецтву. Коли у мене запитують: «Що є основною заповіддю Вашої сім'ї?», я говорю: «Добре грати».
Я маю підносити марку нашого роду, гідно йти далі, хоча кожне десятиріччя диктує свою моду, правила гри, драматургію. Наш шановний глядач потребує в силу історичних, політичних, соціальних обставин нових тем і нових засобів донесення. Ми живемо в суспільстві, є його заручниками. Люди шукають відповідей, приходять для цього в театр.
— Ви підраховували кількість зіграних ролей?
— Своїх ні. Але, якщо скласти ролі всієї нашої родини, вийде репертуар кількох театрів, або, можливо, театрів усієї України за сезон.
А свої ролі я не рахував тому, що для мене не існує (так вчили батьки) великих і малих ролей. Буває, яскравий образ пам'ятають довше, ніж невиразно зіграний головний персонаж. Тому в кожну роль намагаюсь вкласти вміння, талант, душу, про це судити глядачам, їм видніше.
Театр — це не кіноплівка, яку можна багаторазово крутити, демонструючи зафіксоване дійство. Театр — це щохвилинне мистецтво. Виставу можна грати і тисячу разів, але щоразу вона буде іншою. Ми всі живі люди, не можемо увійти в ту саму воду двічі. Щоразу настрій у актора змінюється, тож буде відмінність внутрішнього стану і зовнішніх його проявів. Та й глядач буде іншим, навіть той, який прийде дивитися ту саму виставу знову. Він буде підготовленим, знатиме сюжет, ставитиме до мене більші вимоги, ніж на прем'єрі, коли бачив дійство вперше.
— Розкажіть про нову виставу, що має ось-ось побачити світ...
— «Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется»,— сказав великий Тютчев. Знову мої думки, сили, нерви, енергія спрямовані на здійснення нової постановки, долю якої не можна передбачити. Як спортсмен готує себе до змагання, виходячи на пік форми, так для нас цим піком є прем'єра. Я працюю над втіленням блискучої, емоційної, глибокої п'єси сучасного автора, дуже популярного в Європі, Еріха Шмідта «Бульвар злочинів або Фредерік Леметр», під орудою режисера Юрія Кочевенка. Автор цю п'єсу присвятив своєму другові Жану Полю Бельмондо, який досі грає в Парижі роль, на яку я маю честь претендувати. Йдеться про великого актора, зірку французького романтизму початку дев'ятнадцятого століття Фредеріка Леметра. Двісті років нас розділяють, Леметр для французів — жива легенда, як для нас Марія Заньковецька, Михайло Садовський, для росіян Щепкін, Мочалов, Шаляпін.
Ця п'єса — оповідь про театр, майстра-генія сцени і, водночас, життєві колізії — драматичні, трагедійні, комедійні, тому що театр — це острівець у бурхливому суспільному морі. Всі ми знаємо, що Франція пережила бунтарсько-революційний період. Нині це віддалено від нас у часі, але ми шукаємо з режисером ті штрихи, ниточки, які пов'язують її тодішню з нашою Україною. Адже театр — вічний. Проблеми мистецькі перегукуються з проблемами суспільства, які існують поза його межами, вони суголосні. Змінюються обставини, епоха, а насущні питання ті самі: любов і ненависть, зради, кохання, честь, порядність, політичні репресії, цензура, людські стосунки. Театр — це як крапля води, в якій все сфокусовано. Тому автору було цікаво і зручно оповідати нам історію свого народу, тієї епохи через театральні колізії. Ми проводимо аналогію з нашою державою. В Україні весь час якісь потрясіння, ми антипод тихенького болота. В цьому є, звісно, свій позитив, але є і перебір: живемо в колотнечі нескінченних стресів, негараздів, скандалів. Це накладає відбиток на мистецьке життя українського театру. Тож ми хочемо розповісти про актора, котрого тому і вважали великим, що він відгукувався на злободенні питання, які ставило життя. З режисером намагаємося віднайти певні паралелі, щоб вистава стала сучасно-живою, цікавою теперішньому глядачеві, який, сподіваюсь, гідно оцінить нашу працю. Ми з великим піднесенням готуємося до прем'єри, яка присвячена ювілею — 90-річчю нашого театру. У постановці задіяні провідні актори.
— Ви ревно наголошуєте на відповідальності актора. Але ж не обходиться і без казусів?
— Принадність театральних накладок, ляпів, анекдотичних ситуацій полягає в тому, що їх ніколи не можна спрогнозувати. Ніхто з акторів не йде на сцену з думкою: «От зараз щось таке утну, що увійде в історію або насмішіть колег». Навпаки, внутрішньо ми страшенно цього боїмося. Актори дуже забобонні, хоча іноді бравують і хизуються, мовляв, нам і чорт не страшний. Кожен із нас розуміє, що без святого в душі діла не буде. Ми завжди молимося, просимо підтримки у Вищої сили, аби послала перемогу й успіх на сцені. Та не завжди фортунить. Пригадую іншого великого французького трагіка Жана Муне-Сюллі. Зазвичай після вистави його закидали квітами. Потім уся гримерка була заставлена букетами і корзинами, а Муне-Сюллі сидів із сльозами на очах. Його запитували: «Майстре, що сталося? Що з Вами?». Він відповідав: «Сьогодні ввечері Господь не спустився до мене». Тобто всі були в захваті, а він внутрішньо був невдоволений, відчував: щось недодав у грі, і чесно визнавав це. Так буває і з нами: зізнаєшся собі, що сьогодні щось відбулося не належним чином. Ніхто не запрограмований на успіх і не застрахований від поразки. Тож виникають якісь «нескладухи», іноді комічні.
Розповім історію, пов'язану з моїм сином Назаром. Коли той був маленьким хлопчиком, моя мама грала у «Візит старої дами» на гастролях в Одесі у приміщенні Театру оперети імені Михайла Водяного. Величезна сцена, мільярдерша Клара Цаханассьян сидить у розкішному троні-паланкіні, стоїть величезна масовка-громада, яка слухає її монолог, чатують два гангстери-охоронці, одним із яких був я. За лаштунками дев'ятирічний школярик Назар Задніпровський, котрий звик до театру, як до установи, куди його за ручку приводять і він терпляче чекає, поки ми звільнимося. Раптом він з-за бокової куліси тягне руку, починає чухати бабусі потилицю, бере за плече, і каже: «Ляля, Ляля...» (так ми її звали в домашньому колі). Юлія Семенівна незворушно дограла епізод, ніби так і треба, що хтось поправляє їй зачіску. Я, ошелешений, теж не міг вийти з ролі, аби відштовхнути Назарку. Сцена закінчилась, оплески. Юлія Семенівна, не виходячи з образу, на високих підборах, у перуці та вбранні вискочила за лаштунки, кульгаючи, немов у неї штучна нога. А Назар уже збагнув, що зробив ляпсус, заховався нагорі, аж на колосниках. Мама застрибала через три сходинки, намагаючись упіймати його та відшмагати за зухвале «панібратство». Робітники театру заспокоїли її, а Назара ще довго трусило.
Отоді він, можливо, вперше відчув, що театр — це не просто забавка бабусі й тата, а величезна відповідальність, гра всерйоз. То був його перший університет. А згодом, коли він почав актором виходити на сцену і подивився в пащу зали (так ми кажемо), сповна збагнув міру відповідальності перед глядачем. Він мені сказав: «Тепер я зрозумів, що означає опинитись один на один із залом. Не з порожнім, а повним людей з різною психікою, різним ставленням до мене, як до актора».
Той давній випадок ми запам'ятали на все життя. У хлопця шок, я був збентежений, мама схвильована, бо вважала, що я повинен виховувати сина з повагою до театру, він має бути взірцем для інших театральних дітей. Тепер Назар каже, що він — лякана ворона, яка звертає увагу і на кущ. Міра його відповідальності, сподіваюсь, стала належною.
— Якими думами переймаєтеся?
— Нинішній період мого життя позначився участю у виставах з чудовою драматургією. Серед авторів — британські класики. Крім того, недавно зіграв роль Хоми Кичатого в класичному «Назарі Стодолі» Тараса Шевченка.
Надихає спілкування з режисером Юрієм Кочевенком, моїми друзями-партнерами, з якими у всіх проектах працюю разом. Це вже ансамбль: Тарас Жирко, Людмила Смородіна, Володимир Нечепоренко, Настя Добриніна. Відчуваємо себе людьми однієї групи крові, міцною командою. Режисер розуміє нас, і ми прагнемо працювати саме з ним. Юрія Кочевенка знаємо, любимо, довіряємо йому.
Мудрої драматургії, якісної режисури, сучасного прочитання, позитивних героїв, конструктиву конче потребує глядач у період суцільної депресії та дегероїзації суспільства. Такою ж є потреба у чистому повітрі та воді під час природних катаклізмів. Ми весь час говоримо про екологічну катастрофу, але вважаємо, що вона десь. Вона тут! Оточує нас, як Чорнобиль. Стронцій — у наших кістках, ми з цим живемо! Ми весь час бачимо негаразди, тож зростає потреба в наслідуванні хорошого, у взірцях, у героях.
Ми маємо бути освіченими, моральними і шляхетними, аби не борсатися у розбраті і чварах. Цьому сприяє не тільки українська драматургія, а взагалі те багатство культури, яке ми доносимо зі сцени. Воно затягує магнетичною силою до нас глядача, будь-то Шевченко, Реттіган, Шекспір або німець Еріх Шмідт, над п'єсою якого ми зараз працюємо.
— Слухаючи Вас, піймав себе на думці, що збільшується прірва між театром і мас-медіа, телебаченням, які вже відкрито пропагують розтління, нахабно-самовпевнено втовкмачують, що це норма. І юнь, дивлячись на «генітальне» антимистецтво, заздрить, вважає: «Це добре, це супер, класно! І я так хочу».
— А я не хочу перебувати, перепрошую, у зграї шакалів, бруднити світ. Власники наших мас-медіа нагадують злодіїв: прибіг, швидко вкрав і втік. Ви правильно підмітили: вони впливають переважно на молодь, використовують людей, у яких «м'який хребет». В основі псевдовиховання — навіювання: отруйну жуйку-інформацію з телеекранів підносять як істину, норму, аби хлопчики й дівчатка казали: «Я теж так хочу, це круто».
Життя перетворюється на постійне шоу і ніхто не замислюється над працею душі. Все йде на продаж. Відбувається безпардонна торгівля молодими рабами, яких на «фабриках зірок» штампують пачками. Мета одна — гроші.
У таких умовах театр, сам себе рятуючи, перетворюється на прихисток, майже єдиний оплот культури, високого слова, що несе виховну, просвітницьку місію. Раніше казали: театр — це кафедра, з якої можна казати багато добрих речей. А я додам: театр також набуває ознак храму. Люди, які приходять до нас на вистави, на певний час абстрагуються від бруду та суєтності, від того, що їх зомбують негативом щодня.
Дасть Бог, все зміниться на краще, людина з радістю обиратиме це коло: душа — театр, театр — душа. Потреба в збагаченні душі не повинна перериватися, передусім у сім'ях. Родина — маленька держава. Якщо розлад у ній, то розлад і в країні, якій належить консолідувати, підштовхувати до взаєморозуміння, компромісу, звертати увагу на мас-медіа, на книговидання, на кіно, якого в Україні фактично немає.
Раніше ми думали, що з підвищенням добробуту людей, економіки, зросте свідомість, щось погане відсіється. Мабуть, це не так. Авто, дачі, розкішні меблі і шалена кількість грошей на рахунку, навіть кількість дипломів не можуть замінити внутрішнього безкультур'я, компенсувати відсутність вихованості від батька-матері, від землі, тобто генезис, що в крові, мозку не можна підмінити. Це як талант — він або є, або його нема. Втім, і талант треба виховувати, оберігати, плекати, як дерево в саду.

Володимир КОСКІН

також у паперовій версії читайте:

---