Останній свій бій січове козацтво як самостійна політична сила дало не під Полтавою і не в компанії з гетьманом Мазепою та королем Карлом ХІІ. Це відбулося роком раніше на землях нашої Донеччини, коли донські козаки попросили у своїх запорізьких побратимів допомоги у війні з Москвою.

В цей час сотні тисяч людей гинули на безглуздих петровських новобудовах на зразок спорудження нової столиці Санкт-Петербургу посеред боліт. А фортецю Рогервік взагалі будували на зибучому піску – взимку зводили укріплення, влітку вони провалювалися в пісок, взимку знову будували і так 20 років за велінням «государя». Від такої реформаторської діяльності Петра вимерло 20% населення країни, а ще 10% втекло світ за очі … Верх в суспільстві взяли не старі боярські роди з яким не яким, а почуттям обов’язку. До влади прийшла колишня злодійкувата боярська дворова обслуга – «дворня», яка потім хизувалася своїм лакейським минулим під іменем «славного рассейского дворянства». Всі петровські соратники – за сумісництвом страшенні казнокради – у листах до царя-реформатора запопадливо підписувалися: «раб Алексашка» («светлейший князь» Олександр Меньшиков), «нижайший раб Васька» (князь Василь Долгорукий). Та коли вже князі із захватом іменують себе рабами, то що казати про інших …

На відміну від тогочасного московського суспільства донські козаки виступили на захист своїх людських прав, своєї людської гідності, своїх вольностей від наступу московського самодурства. А від козаків Москва для початку вимагала сущої дрібниці – зради своїм товаришам – новоприйшлим козакам. Тобто тим, хто втекли на Дон недавно. Просто треба було видати їх як втікачів «на історичну батьківщину» на вірну смерть. Старожилим донцям за це навіть «жалування государєве» збільшити обіцяли. А як же козацьке братство, а честь козача? І Дон у відповідь вибухнув повстанням.

У ніч з 8 на 9 жовтня 1707 р. в Шульгінському городку (нині село Шульгінка Старобільського району Луганської області) донські козаки під проводом отамана Кіндрата Булавіна напали на московський загін князя Юрія Долгорукого. Князя з офіцерами було знищено, а рядових солдат, обеззброївши, козаки відправили пішки в найближчу Новобогородицьку фортецю, що ще утримувалася царськими військами. Це було відкрите оголошення війни Москві.

А далі були і поразки, і перемоги. Врешті-решт, повсталі козаки захопили столицю Війська Донського – Новочеркаськ, і козачий круг 9 травня 1708 р. проголосив Кіндратія Булавіна військовим отаманом. Майже всі козачі станиці по Дону, Сіверському Донцю й Айдару підтримали повстання. Та були й такі, що заявили про свій нейтралітет. У нашому краї це була станиця Луганська. Проте силою в повстанське військо їх ніхто не заганяв, бо справа честі – добровільний вибір.

І зробити його завжди нелегко, а особливо – в ті часи. Бо ж кожен донський козак розумів, наскільки нерівні сили Дону і Москви. Кількісна та якісна перевага і в озброєнні, і в підготовці була на боці царських військ. Справа ускладнювалася тим, що повстання очолила зовсім випадкова людина – Кіндрат Булавін. Маючи безліч беззаперечних чеснот, зокрема таких як хоробрість, безкорисливість, вірність козацькому братству, цей отаман був поганим політиком і ще гіршим воєначальником. Як писав добре поінформований сучасник, брат вбитого князя Юрія Долгорукого Василь: «Булавин был дурак. И вся надежда у них была на Драного».

Козак Семен Алєксєєв на прізвисько Драний в той час був отаманом Староайдарської станиці і командував усіма повстанськими загонами на Айдарі. Північий напрямок був найнебезпечнішим, бо тут очікувався головний наступ московського 30-тисячного війська і козаки тут тримали свого найкращого воєначальника. А от головний отаман Булавін припускається помилки за помилкою і врешті-решт відправляє в похід на Волгу найбоєздатніші козацькі загони верхової голоти – так називали айдарських і донецьких козаків під проводом отамана Ігната Некраси, які в той час знаходилися в резерві в Новочеркаську. Сподіватися на допомогу з Дону тепер не доводилося. Й айдарський отаман пише листа на Січ, де його також добре знали і поважали. Він просить у запорожців допомоги. Ілюзій щодо співвідношення сил, яке було далеко не на користь повсталих, старий вояка отаман Драний не мав, як і сумнівів щодо результатів війни. Але стати сумирним бидлом для забав царя Петра було ще гірше. І запрошуючи січовиків на Айдар, Семен Алєксєєв не обіцяє їм здобичі, трофеїв. Не обіцяє він навіть перемоги. Залишається тільки одне: «Умирати заедино чести ради». «Умирати заедино чести ради», – уявіть собі, що ці слова писав 300 років тому в нашому Дикому Полі простий айдарський козак Семен Алєксєєв на прізвисько Драний. Одних потяг до свободи перетворює на розбійників, інших – на лицарів.

І по листу айдарського отамана Семена Алєксєєва на прізвисько Драний влітку 1708 р. 3 тисячі запорожців з розгорнутими малиновими знаменами ідуть в похід на Дон. Безперечно, в нерівному бою вони всі загинуть. В битві під Кривою Лукою 1 червня 1708 р. буде вбито і Семена Алєксєєва. Поляжуть ще тисячі і тисячі донських козаків. Але їх боротьба за волю до сих пір залишається живим взірцем дійсного козацького братерства і високого лицарства.

Любо, братці, любо!

Максим Віхров

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА. Булавінське повстання 1705-1707 рр. (називається так за прізвищем номінального керівника Кіндрата Афанасієвича Булавіна) – війна донських і запорозьких козаків проти московської експансії на козацькі землі Дону, за збереження козацьких вольностей. Бойові дії велися в основному на території земель Війська Донського – від річки Айдару до Азовського моря. Окремі походи здійснювалися на Волгу і на Кубань. У повстанні брали участь більшість станиць Війська Донського та близько 5 тисяч запорозьких козаків (з загальної кількості січовиків на Запоріжжі 10-12 тисяч).

Переломний момент повстання – битва в урочищі Крива Лука 1 червня 1708 р. Загибель в цьому бою найздібнішого на Дону полководця отамана Семена Алєксєєва деморалізувала більшу частину донських козаків, і вони капітулювали перед московськими військами. Кіндрата Булавіна було вбито 7 червня 1708 р. самими ж донськими козаками, проте ще двічі за наказом царя імітували його смертну кару. Всі донські станиці по Айдару були спалені, а населення винищене каральними загонами. Виключенням була станиця Луганська, яка не брала участь у повстанні.

В результаті поразки у війні донське козацтво втратило всі свої вольності і перетворилося на «служилое сословие» – допоміжні війська при царській армії, що виконували розвідувальні та поліцейські функції. Тільки загони верхової голоти отамана Ігната Некраси (до 10 тисяч чоловік) відмовилися капітулювати. Відступивши та оселившись на турецьких землях, ці козаки та їх нащадки ще двісті років воювали з російською державою і повернулися на рідні землі тільки в 1960-х рр. Проте на своїх старих донецьких і айдарських землях некрасівцям не дозволили оселитися, і вони заснували свої нові станиці на Кубані. Копія бойового прапору некрасівців зберігається в районному краєзнавчому музеї селища Новопсков Луганської області.