САБО: «Сподіваюся повернутися на електричний стілець»

Відверте інтерв'ю з екс-наставником «Динамо» та збірної України, який відзначив 70-річний ювілей .

Зайвих рекомендацій ювіляр не потребує хоча б із тієї причини, що постійно перебуває на виду. Працює в комітеті збірних національної федерації, виступає в ролі колумніста «СЕ», футбольного коментатора, експерта різних телеканалів. І не повіриш, дивлячись на стрімку, майже біжучу ходу Йожефа Сабо, якою він підіймається сходинками Будинку футболу, що йому вже сімдесят. Як тут не згадати пораду одного з наших спільних знайомих зараховувати лише ті роки, в які випадав його день народження - 29 лютого. За цією шкалою одному з найбільш популярних наших футбольних тренерів періоду незалежності всього сімнадцять ...

ПАПІР ВІД ХОРТІ

- Чому, Йожефе Йожефовичу, ви так не любите свій день народження?
- Не те що не люблю - просто він украй рідко випадає. Невисокосного року й не зрозумієш, коли його святкувати: 28 лютого зарано, а 1 березня - ніби й пізно. Мене друзі вітають зазвичай відразу після півночі, в п'ять хвилин на першу ночі. Втім, і раз на чотири роки я галасливих торжеств не влаштовую - скромність натури не дозволяє.

- З приводу святкування в звичайні роки можу підказати ідею. Німецький учений Генріх Хемме запропонував унікальним, з його точки зору, людям, які народилися 29 лютого (а їх на Землі всього чотири мільйони, що становить менше відсотка загального населення планети) діяти таким чином: тим, хто зявився на світ до полудня, відзначати день народження двадцять восьмого, а тим, хто після полудня - першого ...
- Не думаю, що це вірне рішення. Як можна відзначати народження людини в той день, коли Бог іще не дав йому знак?

- Кажуть, до речі, що в метриці батьки записали вам 1 березня, але ви з часом наполягли на поверненні правильної дати ...
- Народився я в пів на дев'яту вечора 29 лютого, але оскільки пологи у мами приймала бабуся, для якої повивальна справа була професією, ніхто за межами нашого будинку не знав, коли точно я з'явився на світ. Записати мене на день пізніше було просто вигідно: суспільство Міклоша Хорті до 20-річчя його обрання на пост регента видавало всім дітям, що народилися в Угорщині 1 березня 1940, дуже серйозний папір - у мене він і досі зберігся. До повноліття повинен був отримати величезну суму, та ще й з відсотками. Знайомий журналіст уже запропонував зайнятися пошуками банку, в який були б покладені гроші, але я дуже сумніваюся, що через 70 років можна знайти сліди тих грошей. Мама, до речі, ще в дитинстві мені розкрила таємницю, і я вирішив, що буде правильно святкувати коли належить, а не з запізненням.

-У дитячі роки незвичайна дата народження приносила вам більше позитивних чи негативних емоцій?
-Усяке траплялося. Припустимо, в школі, де після війни різниця у віці між моїми однокласниками часом становила до трьох років, над молодшими часто знущалися, і те, що я народився 29 лютого, було для цього достатнім приводом. Комплексів, втім, у мене не виникло: у високосні роки  я святкував день народження, а в звичайні просив мене навіть не вітати. Коли став футболістом, на зламі зими і весни ми як правило перебували на зборах і максимум, що могли собі дозволити, так це іменинний торт на всю команду.

- Ви делікатно уникли відповіді на питання, чому вирішили не святкувати ювілей цього року - хай і заднім числом ...
- У своєму житті бував на багатьох подібних заходах і часто бачив, як ті, хто ще вчора іменинника як попало хаяли, тост за його здоров'я підіймали і мало не оду співали. А я люблю щирість у всіх проявах: якщо ти друг - значить, друг, а ворог - значить, ворог.

- Ви тому і їдете в кінці лютого до Ужгорода?
- Не лише. Якщо й відзначаю свій день народження, то лише в колі найближчих. А в мене в Закарпатті брат, розміняв уже дев'ятий десяток, і сестра, якій 76. З друзями ж обов'язково посидимо після повернення - нам для зустрічі й привід особливий не потрібен. Знайшлося б час, якого вічно не вистачає - то діти, то внуки, то робота з ранку до вечора. Коли я був тренером, постійно ловив себе на думці: було б здорово знайти в добі двадцять п'яту годину. Ось і тепер ми годинку для нашої бесіди з праці викроїли. Увечері поїзд, а до від'їзду стільки ще всього треба встигнути.

ЩО ТАКЕ ПОХМІЛЛЯ?

- Трапляється, що в сьогоднішньому ритмі життя відчуваєте себе на високосні сімнадцять?
- Ну. це ви, мабуть, загнули. Але що не вважаю себе старим - це факт. Часом дивлюся футбол - і такий азарт бере, що, здається, секунда - і сам вибіг би на поле, зроблю ривок, заб'ю гол. Ривки, правда, я і в звичайному житті нерідко роблю. Просто не можу спокійно ходити по вулиці - неодмінно переходжу на біг. Сам цього, чесно кажучи, не помічаю, але людям-то з боку видніше.

- У чоловічій розмові не місце компліментам, і все ж: у чому секрет вашої чудової фізичної форми?
- Напевно, в тому, що з дитячих років займаюся спортом. Крім того, багато років провів у великому футболі, який  у моє перебування гравцем був професійним - просто про це не прийнято було говорити вголос. Вважалося, що, наприклад, головний інженер - це справжня, всіма шанована професія, а футболіст - щось на кшталт хобі. Тепер же професіоналами вважаються всі, і не дивлячись на фантастичні як на мої часи гроші, грають гірше, ніж ми. Не кажу вже про технічне оснащення - арсенал у нинішніх гравців слабкіший від нашого. Що говорити, якщо вони м'яч до ладу зупинити не можуть!

- Заздрість до сьогоднішніх футболістів не відчуваєте?
- Мені це почуття незнайоме. Але схильність порівнювати часи закладена, мені здається, в людській природі. Ну, а різниця у ставленні різних поколінь гравців до роботи видно неозброєним оком. Я, наприклад, ніколи не курив, до алкогольних напоїв був відносно байдужий. Не те, щоб не дозволяв собі п'ятдесят грамів коньяку, але із похмільним лицем ходити не доводилося. Шкода, молоді футболісти нерідко вибирають інший шлях,   гублять не лише здоров'я, але й кар'єру. А організм не прощає зловживань. Приходить час, коли він каже людині: «Все, друже, вибач, сил більше не лишилося».

- Багатьом гравцям на вашій пам'яті розбіжності з режимом не дозволили розкритися в повній мірі?
- Прикладів я знаю безліч - особливо в російських клубах, де футболісти міцно закладали за комір.

- А в тих командах, де працювали тренером? Ви, кажуть, гравців тримали у вуздечці ...
-Відразу згадую Леоненка. Вітя талановитим хлопцем був, і за своїм потенціалом заслуговував права опинитися у великому західному клубі калібру «Барселони» чи «Реала». Але він сам себе знищив, причому зробив це непростимо рано. А в «Динамо» мого часу були Серебряников, Островський ... Пили міцно, але грали блискуче. Думаю іноді: як би вони себе проявили, якби організм поберегли?

ДОВІРЯЙ ,АЛЕ ПЕРЕВІРЯЙ

- Ви розповідали, як на початку сімдесятих, граючи в московському «Динамо» у Бєскова, користувалися майже безмежною його довірою. На базі, у всякому разі, він вас перед матчем не замикав. Чому ж самі, ставши тренером, не лише не вірили футболістам, але й відправляли до них додому своїх помічників - перевірити, чим люди займаються?
- Тому що точно знав, хто може порушити режим. Звичайно, простіше було б покарати гравців пізніше, по факту, але вони були потрібні команді на полі - в нормальному стані, а не після нічної п'янки.

- Кажуть, окремі футболісти відмовлялися впускати до себе емісарів головного тренера, посилаючись на недоторканність приватного життя ...
- Це було при Лобановському, коли у нас почали з'являтися легіонери. Бразильці не могли зрозуміти, чого від них хочуть. «Ви не маєте права без запрошення заходити в наш дім! - обурювалися вони. - На тренуванні претензій до нас немає, а що ми в вільний час їмо, п'ємо, о котрій годині спати лягаємо, крім нас нікого більше не стосується ». Ми тоді не відразу зрозуміли, що часи змінилися.

 -Перестали практикувати перевірки?
- Довелося покладатися на професійне ставлення гравців до справи. Коли я був головним тренером, був один яскравий приклад: Сергій Скаченко не з'явився на тренуванні, і я послав до нього додому гінців - розібратися, що до чого. І знаєте, що виявилося? «Під мухою» він забув у квартирі ключі і залишився на сходовому майданчику в одних трусах, нагадуючи голого інженера з «Дванадцяти стільців». Згодом був іще один дуже цікавий епізод зі Скаченко: Лобановський не радив мені ставити його в домашній грі збірної з Росією. Я не послухав, поставив - і хлопець забив, зробивши ще й гольову передачу.

- Конфлікти з гравцями на грунті ставлення до дисципліни траплялися?
- І не раз. Але я казав хлопцям: мине час - і ви, прийшовши на моє місце, станете ще жорсткіше контролювати режим. Бачив у відповідь скептичні посмішки, однак тепер, коли ті ж Ковалець, Головко, Максимов, Юра Мороз стали тренерами, вони краще зрозуміли, що Сабо мав на увазі.

- Якщо тепер знову доведеться прийняти команду в ролі наставника, прихильником якого методу в роботі з футболістами будете? Довіряй чи  перевіряй?

-Важливо, щоб не лише я гравцям вірив, а й вони мені. Тут, бачте, палиця з двома кінцями: зустрічаються гравці, які тренуватися не хочуть або хворобу симулюють. Буває, умовний Іванов не може зрозуміти, чому сьогодні не він, а Петров у складі. І тут уже багато чого від тренера залежить: потрібно викликати людини на індивідуальну бесіду, пояснити. У «Динамо» ми якось провели експеримент: на кубковий матч із командою з першої ліги футболісти приїхали не з бази, а прямо з будинку. В інших випадках збирав футболістів за добу до гри.

ДО ДІВЧАТ ПРЕТЕНЗІЙ НІЯКИХ  

- А чи вірно, що навіть Андрій Шевченко в юні роки з режимом не дружив?
 - В юності багато роблять помилки. Шевченко, не буду брехати, в п'янках помічений не був, але в молодості, бувало, приїжджав на тренування з підвищеним тиском. І мені довелося вжити не лише свій вплив, а й увесь авторитет братів Суркісів, щоб направити хлопця на шлях істинний. Він нам у підсумку віддячив, став прекрасним футболістом.

- Ви, кажуть, один раз відібрали у нього ключі від спортивного «Мерседеса», коли він на повній швидкості обігнав вас на трасі, що веде до Конча-Заспи.
- Було й таке: приїхав на базу, звелів Андрію поставити машину на стоянку. Через якийсь час він цей «Meрседес» продав комусь за дорученням, а новий господар, теж любив швидкість, на ній відразу розбився. Така доля, напевно, була у того автомобіля. Ми якраз на зборах сиділи, коли пройшла чутка: мовляв, Шевченко потрапив в аварію. Машина-то на нього була записана. Думаю, Андрюші той випадок на все життя запам'ятався і від молодецтва за кермом вберіг.

- Про долю ви сказали до слова чи серйозно в неї вірите?
- Вірю, звичайно, як не вірити. З одного боку, якщо людина дисциплінована і власні вчинки на багато кроків уперед прораховує, шанс потрапити у проблемну ситуацію у неї незначний. Але з іншого боку, доля всіх нас веде по життю, і вищі сили впливають на те, що з нами відбувається. Вірю в Бога, ходжу до церкви, та й у радянські часи ходив, за що мав великі неприємності. З тієї ж причини, до речі, не вступав у партію. Мама мені якось сказала: станеш комуністом - поріг мого будинку не переступиш. Напевно, тому не визнавали мене, як заслуговував, у футболі, хоча в радянській збірній я був на провідних ролях. Раніше  ніколи про це не говорив, але в чемпіонаті країни багато суперників на полі обзивали мене фашистом, і треба сказати, цим тільки заводили.

- А наскільки сумісна, на вашу думку, віра в Бога і в долю?
- Це для себе кожен вирішує по-своєму. Я ж ні в тому, ні в іншому фанатиком не є, до сект не належу. Але до церкви по неділях ходжу обов'язково, і виходжу з храму просвітленим, легким надзвичайно. Відчуваю в собі потребу очищення. Для мене це - свого роду ритуал.

- Напевно, якщо вже заговорили про ритуали, є й прикмети, яких обов'язково дотримуєтеся?
- Власних у мене ніколи не було, але за часів спільної роботи з Лобановським, нікуди не дінешся, доводилося переймати його звичаї. Скажімо, якщо жінка заходила до нас у автобус, до літака  або приїздила на базу напередодні важливої гри - вважалося, бути біді. А як не пустити на відкрите тренування дівчат, якщо вони ваші колеги?

- До них, отже, упереджень ніяких?
-А в мене до журналістів завжди відношення було рівним, із розуміням. Адже я як-не-як ваш колега, закінчив факультет журналістики Київського університету. Правда, працював лише три місяці у газеті «Правда України» у Валерія Мирського, поки Яшин і Голодець не приїхали за мною, щоб забрати в московське «Динамо».

ПОЖЕЖА В ЗАКАРПАТТІ

-Часто згодом доводилося струшувати пил із журналістського диплома?
 - У наш час диплом, як я розумію, великого значення не має - скільки людей, і не лише у вашій професії, працює не маючи освіти! Тим часом, у всьому світі підхід до цього питання інший. Ось вам приклад: не так давно їздив до Мадрида на курси підвищення кваліфікації викладачів, які читають лекції тренерам при отриманні дипломів вищої категорії. Навчали нас представники УЄФА і колеги з Іспанії. Виявилося, що без відповідної «корочки» тепер до роботи з командами серйозного рівня не підпустять, будь ти з розумом  аж понад голову. Послаблення передбачені хіба що для футболістів, котрі  нещодавно завершили кар'єру і  відіграли певну кількість матчів за збірну. Чотири дні для нас проводили з ранку до вечора показові тренування та заняття в аудиторії. Щоб працювати з командами або викладати тренерам, необхідно мати значний багаж знань.

- Про досвід журналіста я вас не випадково запитав: ви, кажуть, збиралися писати книгу спогадів ...
- Збирався. Ось от тільки чернетки й начерки згоріли під час пожежі в Закарпатті, де я собі будинок збудував. Можна сказати, всі заощадження в нього вклав. А спалахнуло взимку: пожежні в той район через сніг не могли дістатися за всього бажання. Доведеться тепер виключно на пам'ять покладатися. Але книга обов'язково буде. Єдине, що для себе точно визначив: за життя не стану її випускати. Ось піду - хай люди читають.

- Що це ви про сумне, Йожеф Йожефович?
- А чому ні? Сімдесят років пролетіли, як один день. Але я не шкодую. Сумно тільки, що досвід мій тренерський нині не затребуваний. У більшості команд фахівці вже не потрібні. Мене обурила остання історія з Заваровим: представили шановану не лише в нашій країні людину запійним п'яницею. Чому Рабинович не звинувачував його в пристрасті до алкоголю в минулому році, коли Грозний був зайнятий у «Тереку»? Можу вам сказати: за десять днів до суперечки президента «Арсеналу» з Заваровим мені сказали, що Грозний заграє з Рабиновичем - так хоче з «канонірами» працювати.

- А чи не припускаєте, що в 2009-му Рабинович просто не бачив гідної заміни Заварову?
- Ну як же не бачив?! А молоді Максимов із Ковальцем? А Фоменко давно сидить без роботи? Той же Протасов якийсь час був  вільний і відкритий до пропозицій ...

ПОГЛЯД ЗІ СТОРОНИ

- Ви ще Сабо не згадали ...
- (Сміється). Я теж на той час був не зайнятий. Але навіть якщо б іще десяток гідних фахівців виявилися готовими до переговорів, мені здається, Рабинович не став би до них звертатися. Він уже прийняв своє рішення.
Можливо, мені й не варто було пропускати цю історію через серце, але я не можу дозволити собі пройти повз несправедливість відносно   людей, які заробили ім'я кров'ю і потом. Якщо говорити про Сабо; то не можна сказати, що я не затребуваний. Мені пропонували команди - правда, скромнішого в  порівнянні з «Динамо» рівня. Може, і взявся б за них - благо люблю возитися з молоддю. Одначе гарантії, що через рік вони залишаться на плаву, ніхто дати не міг. Втім, без діла не сиджу: як співробітник комітету збірних ФФУ допомагаю радою колегам, що працюють із хлопцями, - Лисенку, Бузнику, Головку ...

- Ваші рекомендації напевно стануть у нагоді й Мирону Маркевичу. В інтерв'ю «СЕ» новий тренер збірної України дав зрозуміти, що при формуванні списку кандидатів розраховує на підтримку авторитетних в нашому футболі людей. Вас в них він назвав першим.
- Прочитав про це у вашій газеті, але ґрунтовної  розмови з Маркевичем у нас поки що не було. Знаю його як авторитетного фахівця, одного з самих досвідчених у нашому цеху. А те, що він відкрито звернувся до колег за порадою, говорить про його мудрість. Цілком припускаю, що, вислухавши нас, він зробить по-своєму, але перш за все напевно поміркує й над тим, наскільки резонні чужі пропозиції. Коли я був тренером збірної, я теж не відмітав з ходу ідеї збоку, намагаючись знайти в них раціональне зерно.
Збоку часто погляд на ситуацію більш свіжий і незалежний. Скажімо, коли восени «Динамо», котре яскраво стартувало, стало давати збої, я відразу помітив, що команда «сідає» в других таймах буквально всіх матчів - включаючи ігри чемпіонату. Не всі погодилися на той момент з моєю думкою, але ближче до зими стало ясно: кияни перебувають у  «ямі». З цієї причини й програли на своєму полі «Інтеру», хоча більшість називало невдачу випадковою. Про що ви, друзі: ми ж півтора тайму провели не те що на своїй половині поля - у своєму штрафному! Італійці мали десяток вірних моментів, з яких було достатньо використовувати лише два. А я ж передбачав такий сюжет за півтора місяці!
- Передбачили ви, готовий підтвердити, і ще одну малоприємну подію: оскільки Маркевич очолює   «Металіст», то  інші наші команди, і перш за все - прямі конкуренти харків'ян, у власну    творчу кухню пускати його стануть неохоче. Ось «Карпати», практично, за тиждень до зустрічі з його клубом і не дозволили  Маркевичу бути присутнім на контрольному матчі львів'ян із «Москвою» ...
- Будь я на місці керівництва «Карпат», ні за що б не вчинив подібним чином. Мінусів від такої заборони значно більше, ніж плюсів. У наш час високих технологій уже неможливо приховати інформацію від сторонніх очей. Та й погляд професіонала - не в цьому матчі, так в іншому - за п'ять-десять хвилин виявить разом із сильними та слабкими сторонами команди суть установки і можливий сюжет гри.

ПЕРЕЛОМ ВІД КАЙЗЕРА

- Якби винайшло людство можливість повернути час назад, що змінили б у своєму житті?
- Напевно, нічого змінювати б не став. Все життя займався улюбленою справою, і зараз для мене у футболі секретів немає. А якщо прожив щасливе життя, навіщо в ньому  щось виправляти?

- Але ви якось казали мені, що є вчинок, за який відчуваєте докори сумління: перед відбірковим циклом до ЧС-2002 відмовилися працювати зі збірною України, і Валерію Лобановському довелося погодитися на суміщення посад в клубі і в національній команді ...
- Перед Васильович я справді винен. Над створенням головної команди країни ми працювали разом, і він, переконуючи мене залишитися, посилався на те, що новий тренер прийде зі своєю програмою, і все, до цього напрацьоване, піде прахом. Але я залишився при своїй думці, і йому довелося взяти на себе подвійне навантаження. При цьому я все одно до останнього дня був  поруч, і не було матчу «Динамо» і збірної, перед яким він не спитав би моєї думки про склад і тактику на гру. Не скажу, що Лобановський неодмінно слідував моїх порад, але такий діалог для нього було звичним ритуалом.

- Змінимо тему. Футболісти, котрі грали  в один час із вами, згадували, що в Сабо на ногах живого місця не лишилося - суцільні травми. Найстрашнішу назвете?
- У пам'яті зберігся перелом, отриманий на чемпіонаті світу 1966 року в Англії. У матчі з ФРН тоді ще молодий Франц Беккенбауер, під якого я підкотився незадовго до перерви, стрибнув мені на ногу, пошкодивши голінкостоп. Я навіть заплакав. А весь другий тайм відбігав на лівому фланзі на уколах з жорсткою пов'язкою на нозі. Діагноз мені лікарі лише після гри поставили. Шкода, що тоді у нас ще й Численко видалили: збірна була відмінна і, складися матч трохи по-іншому, ми б точно не програли. І ось вам ще один приклад упередженого ставлення на офіційному рівні: коли на Олімпіаді Татушин чи Огоньков, зараз не пригадаю, півматчу з травмованим плечем відіграв, його мало не до звання «героя» пропонували представити. Мені було явно важче, але зверху надійшло розпорядження - Сабо особливо не відзначати.

- У народі байка ходила, що в чвертьфіналі чемпіонату Європи з угорцями вам КДБ грати заборонив - щоб «історичній батьківщині» не допомогли. Такою справа була?
- Не зовсім. До будапештської гри ми готувалися в підмосковних Вишняках на навчальній комсомольській базі, де відпочивали перші секретарі з усього Союзу. Зіграли товариський матч із Бельгією, я забив переможний м'яч зі штрафного. Хлопців із московських клубів тоді відпустили по домівках, а ми лишилися. Під вечір один нетверезий комсомольський працівник став обзивати нас неробами. Я в боргу не лишився, і в підсумку ледь до бійки не дійшло. На ранок мене пропісочили у начальства, а я, образившись, помчав до аеропорту й найближчим рейсом полетів до Києва.

- Вас не дискваліфікували?
- Збиралися. Але врятувало навчання в університеті: я пояснив, що не міг пропустити лекції. Формально обійшлося без дискваліфікації, але до збірної мене після цього не викликали три роки.

 ПЛЯШКА ЗАМІСТЬ КУБКА

- Ми згадували про московське «Динамо». Мало хто знає, що в його складі ще в 1972 році ви могли стати першим українським футболістом, котрий  завоював єврокубок. Скільки тоді не дограли у фіналі Кубка кубків з "Рейнджерс"?
- Хвилин сім. Шотландські вболівальники кілька разів вибігали на поле, а в останній раз один з них лупонув  мене пляшкою шампанського по голові.

- Ого!
- Яшин потім возив цю пляшку у дисциплінарний комітет УЄФА, пояснюючи, що нею пробили голову гравцю радянської команди. Але нас тоді в Європі не дуже-то шанували. Та й пізно було перегравання призначати: кубок гравцям «Рейнджерс» нишком іще прямо в роздягальні вручили.

- Гра була зупинена за рахунку 3:2 на користь ваших суперників, при тому, що по ходу московське «Динамо» поступалося з різницею у три м'ячі ...
- Перед кожним матчем Бєсков збирав за участю футболістів тренерську  раду. Ми рекомендували йому один варіант складу, розуміючи, що проти шотландців треба грати жорстко, не програючи єдиноборств  за м'яч на «другому поверсі», але він наполіг на іншому, включивши в нього, зокрема, й одного свого улюбленця, через котрого ми, власне, й стали програвати на самому початку. Про наші пропозиції Бєсков згадав у другому таймі, замінивши саме тих, хто був не готовий грати з командою такого стилю. Шкода, нам не дали забити й третій м'яч. Але знаєте, чим ця гра ще була цікава?

- Чим?
- Уперше побачив, як впливає на футболістів допінг. Ближче до кінця гри у хлопців з «Рейнджерс» стала з'являтися на губах піна - дія препарату закінчувалося, і він таким чином виходив із організму.
Шотландці просто стали, і коли б не перешкодила нам публіка, семи хвилин для порятунку ситуації було б достатньо.

- Іншого  співрозмовника, який  досягнув  такого солідного віку, запитав би про минуле, але, знаючи вас, поцікавлюся все ж планами на майбутнє.
- Сподіваюся, колись знову повернутися на знайомий кожному тренеру електричний стілець і попрацювати з командою, в якій є перспективна молодь. І, звичайно ж, побачити плоди своєї праці ...


Дмитро ІЛЬЧЕНКО, газета «СЕ в Україні»

football.sport.ua
http://football.sport.ua/news/86804